Ярослав Сватко "Розвідник воюючої України" (Степан Мудрик)

[Моргенштерн]

Ярослав Сватко
Розвідник воюючої України

Видання: Ярослав Сватко, Розвідник воюючої України - Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2005. - 64с.; іл. ISBN 966-7893-73-1

У книзі на матеріалах спогадів Степана Мудрика, особистих архівах автора, публікацій у пресі, спогадів сучасників описано життя та ді¬яльність визначного діяча українського національно-визвольного руху, керівника розвідки ОУН Степана Мудрика.

Степан Мудрик (1919-2004) був одним з тих патріотів, які заприсяглись відда¬ти всі свої сили, талант і життя справі побудови Української Дер¬жави, хай навіть та жадана воля прийде „по їхніх вже кістках". Вони, власне, знали, що за незалежність доведеться платити кров'ю, їхньою кров'ю, але це була одна з умов свідомого вибо¬ру кожного, хто складав присягу члена Організації Українських Націоналістів. Степан Мудрик цілком свідомо зробив цей вибір ще в умовах польської окупації Галичини і Волині. Смерть не раз заглядала йому у вічі, та смертні вироки від гестапо і КҐБ не при¬мусили його звернути з обраного шляху особистої самопожер¬тви заради незалежності українського народу. Він залишився та¬ким до останніх днів свого життя: вимогливим до себе і своїх однодумців у справах націоналістичної моралі, аскетичним у всьо¬му, що стосувалось його особистого життя.

Переднє слово

Степан Мудрик-„Мечник" є одним з тих діячів Організації Українських Націоналістів, на прикладі якого легко пояснювати мотиви, якими керувались десятки тисяч наших співвітчизників, що склали свої голови у боротьбі за незалежність України, в тій боротьбі, де для невіруючих перемога здавалась ефемерною фантазією і де оптимісти втрачали надію. Степан Мудрик був одним з тих патріотів, які заприсяглись віддати всі свої сили, талант і життя справі побудови Української Держави, хай навіть та жадана воля прийде „по їхніх вже кістках". Вони, власне, знали, що за незалежність доведеться платити кров'ю, їхньою кров'ю, але це була одна з умов свідомого вибору кожного, хто складав присягу члена Організації Українських Націоналістів. Степан Мудрик цілком свідомо зробив цей вибір ще в умовах польської окупації Галичини і Волині. Смерть не раз заглядала йому у вічі, та смертні вироки від Гестапо і КҐБ не примусили його звернути з обраного шляху особистої самопожертви заради незалежності українського народу. Він залишився таким до останніх днів свого життя: вимогливим до себе і своїх однодумців у справах націоналістичної моралі, аскетичним у всьому, що стосувалось його особистого життя.

Історія життя Степана Мудрика є доброю ілюстрацією практичного втілення ідейних засад ОУН, зконцентрованих у Декалозі, 12 прикметах і 44 правилах з життя українського націоналіста., втілення не у високому, піднесеному розумінні цього слова, а в побутовому, повсякденному. Опиняючись у ситуації, де він сам повинен був приймати рішення, від якого залежали долі багатьох людей, Степан Мудрик дуже природньо користувався цією системою етики свідомого українця. Історія вчить, що життєві ситуації повторюються. Можливо, побутовий досвід цього непересічного українця стане в пригоді комусь із читачів, хочайби як зразок життєвого кредо: творити обставини, а не покладатися на течію долі.
Писати про Степана Мудрика і легко і важко водночас. Легко, бо він був дуже комунікабельною людиною, залишив у моїй пам'яті значний слід, врешті, лишились його листи, і найголовніше - книги, твори, писати які його зовсім не змушувала життєва ситуація, але примушував внутрішній гін, обов'язок зробити якомога більше для своєї нації і майбутньої держави. Термін „майбутньої держави" використаний не випадково. Степан Медрик був одним з тих людей, до яких у повній мірі можна застосувати означення покійного вже ректора УВУ професора Мирослава Лабуньки: „вони вірили в те, що Українська Держава обов'язково буде, навіть у на.йчорніші часи, коли здавалось би не було жодного вигляду на падіння московської імперії, і навпаки, КҐБ крутило світом, як хотіло, вірили так, як можна вірити лише в Бога..." Ці слова професор сказав на презентації моєї книжки „Місія Бандери" не про Мудрика, а про Стецька і Бандеру, яких особисто добре знав, але вони в повній мірі стосуються і Степана Мудрика.

Ярослав СВАТКО


Степан Мудрик народився 5 жовтня 1919 р. у се¬лянській сім'ї у селі Криве Радехівського повіту на Львівщині. Його рідне село має давню історію, яка починається ще від воєн Богдана Хмельницького. Два козаки-інваліди, на прізвище Гречки, після битви під Зборовом збудували собі в цьому місці зимівник. За деякий час їхній осідок збільшився, постала неве¬личка оселя. Пізніше один із синів Гречків був пер¬шим священиком у селі і називався вже Гречанський. Він започаткував писану історію цього села, її про¬довжували інші священики, і вона збереглася до на¬шого часу.
Село було невелике, всього 190 чисел, з понад ти¬сячею мешканців. Політичної різноманітності в ньому для національного са¬моусвідомлення малого Степана було більше, ніж досить. Крім українців, згуртованихі довкола читальні «Просвіти», були так звані «кацапи», тобто галицькі москвофіли, які гуртувалися навколо свого «Общества имени Качковского». Крім них було ще сім родин місцевих поляків та кільканадцять колоністів.Іхня домівка звалася «Товажиство школи людовей», крім того во¬ни створили в селі парамілітарну організацію «Стшелєц». За це поляки от¬римували від держави різні полегші та позики , але мусіли були конфіден¬тами поліції. їхня праця полягала в тому, щоб робити якомога більше кривди українцям, зривати українські імпрези.

«Кацапів» з «Общества Качковского» теж не було багато, але вони так само користувалася підтримкою польської влади. Ці люди називали себе «русскими», а українцям давали назву «мазепинців». Під час виборів вони блокувалися з поля¬ками. Влада допо¬могла їм купити стару сільську хату, для домівки. У своїх спогадах про дитинство Степан Мудрик згадував, що завдяки наяв¬ності «общєства» у їхнє село приїздив із Польщі москов¬ський театр Шубіно- ва, який складався з російських еміґрантів-неділімців. Не раз у домівці «об¬щєства» можна бу¬ло почути російські пісні, як от «Волга, Волга» чи «Ура, ура, пойдьом на враґа, за матушку Росію, за батюшку царя!».

В одній зі своїх книжок, „Під трьома окупантами" Степан Мудрик згаду¬вав: "Я знав цілий повіт, до якого було приналежне наше село, але такої комедії з тим «кацапством» не було ніде. Польська влада всіма силами намагалася підтримувати їх, не да¬ючи їм завмерти. Вони тримали спільний фронт проти українців. Вони влаштовували всілякі танцювальні ве¬чори — як не в поль¬ській, то в «кацап¬ській» домівці. Коли українці робили захо¬ди в поліції чи в старости (голови повіту) про дозвіл на яку-небудь імпрезу, то їм відповідали:
- Ми вже у вашому селі дали дозвіл. Ідіть туди, де дано дозвіл."

Проте агітація «качковців» не мала на молодь в селі жодного проросійського впливу. Свіжі спогади про перебування в Галичині російської армії та репресії царського режиму на націо¬нальному ґрунті радше виробляли імунітет до великоімперської пропаганди. В бійках «качковцям» не раз так діставалося, що потім довго не наважувались зривати заходів «Прос¬віти», а коли в їхній домівці невідомі зловмисники почали виривати вікна разом з рамами, то вже неділімцям стало не до конфронтації з українцями. Не допомогла й польська поліція, хоч і дозво¬лила «качковцям» носити вогнепальну зброю.

Важливим чинником національного ви¬ховання був економічний фактор. Всі укра¬їнці купували товари лише в українській кооперативі. Це надзвичайно ускладнюва¬ло діяльність польських колоністів, для яких спроби розгорнути торгівельну справу за інчувались крахом. Добрий стан кооперативи дозволяв підтримувати чи¬тальню «Просвіти», де були підшивки всіх українських часописів зі Львова, хор, який був одним з кращих в повіті, аматорський театральний гурток, що безперервно давав вистави.

Батько Степана - Михайло, був одним з кращих господарів у селі. До сьогоднішніх днів не збереглося родинної хати Степана, але збереглась старанно вибудувана господарська будівля з червоної цегли. Капітально збудована, вона й донині в прекрасному стані і служить візитною карткою господаря, який її будував. Фотографій того часу збереглось мало - ро¬дина багато що знищила, побоюючись репресій. Але є ретушоване сімейне фото, на якому Марія і Михайло Мудрики є з дітьми Петром, Катериною і Степаном.

Доля, здавалось би наперед визначила йому стати господарем на бать¬ковому ґрунті, але Степан від часу політичного процесу над Біласом і Данилишиним почав шукати контакти з ОУН. Його національне усвідомлення почалося ще з початкової сільської школи, вчителі якої хоч і боялися реп¬ресій з боку міністерства шкільництва (запідозреного у пропаганді українс¬тва вчителя могли перевести на працю до школи на етнічних польських те¬риторіях, а могли й просто позбавити права викладацької діяльності) та все ж час від часу оповіда¬ли щось про князів та геть¬манів. Значно більше мало¬му Степанові дала книгоз¬бірня читальні „Просвіти". За його власним свідчен¬ням, книжки Кащенка він іноді читав при місяці, бо мати гасила лампу і веліла йти спати.
Потім була школа у Радехові, там національну освіту Степана суттєво доповнили шовіністично налаштовані представники польської держави. «У місті я поба¬чив, - писав Степан Муд¬рик у книзі «Під трьома окупантами»,- як поляки, починаючи від робітника й кінчаючи інтелігентом, ро¬били українцям кривду на кожному кроці. Тільки й можна було почути з їхньо¬го боку «русін - кабан». Коли наш селянин приходив до уряду, то, якщо він не знав польської мови, він зустрічався з кпинами і натрапляв на ряд перешкод...».

Сам Степан перший урок національного виховання від окупанта отримав в перший день у но¬вій школі, коли дирекція відмовилась реєструвати його українцем. Від того часу він опинився під спеціальним наглядом вчителів. А коли на свята та в неділю одягав вишивану сорочку, то шкільна влада віднесла його до кате¬горії «гайдамаків», тих, які зумисне кидають виклик існуючому стану речей.

Проте така поведінка додала йому й друзів, учнів із національно свідо¬мих родин. Ця ж поведінка допомогла йому знайти дорогу до ОУН.
Треба відзначити, що в ОУН не приймали кожного бажаючого, виключ¬но за його власним бажанням, так би мовити, - „за заявою". Перебування в ОУН - це не якесь почесне членство, це була небезпечна робота задля ідеалу відновлення Української держави, і кожен, хто ставав у ці ряди, був свідомий небезпеки, яку несла така національна робота. Ті ж, хто в імени Організації приймали нових членів, були свідомі небезпеки, яку несуть для їхньої справи люди, непридатні до підпільної праці. Процедура прийняття нового учасника виглядала так: спочатку йому пропонували кілька прості¬ших завдань, звичайно ж не пояснюючи, що це є завданням Організації. Це могли бути цілком легальні завдання, але обов'язково потрібні в систе¬мі національної роботи.

Відповідальні члени ОУН приглядались до кандидата, головними їхніми завданнями були: вияснити правильну мотивацію дій кандидата та його важливі для роботи риси характеру. Якщо виявлялось, що головний мотив виконання завдань - альтруїстичне бажання допомогти своєму народові зберегти національну ідентичність та підготувати до свідомої боротьби за державу якомога більше українців - кандидат мав шанс стати членом ОУН. Але не всіх щирих патріотів, готових безкорисливо працювати для майбутньої держави, приймали в цей орден. Лише якщо керівники тери¬торіальної екзекутиви переконувались, що кандидат не підставить під удар друзів через свою легковажнісь, слабохарактерність чи надмірну балаку¬чість, невгамоване бажання похвальби чи інші недоліки характеру, йому в імени ОУН пропонували скласти Присягу на Тризубі, Святому Письмі і, як годилося нащадкові козаків, зброї.
Степан Мудрик не зберіг для нас спогадів про те, якими були його вип¬робування, але фактом є, що він їх витримав. У вісімнадцятилітньому віці він, як член ОУН мусів перейти нове випробування підпільною працею. Во¬но показало, що у націоналістичному русі з'явилась ще одна людина, гото¬ва самостійно виконувати завдання, для яких потрібні риси провідника.

У 1937 році польська поліція „вирахувала" провідника повітової екзекути¬ви ОУН „Вугляра", бойового референта „Ворона", оргреферента (який від¬повідав за зв'язки з первинними ланками). Зв'язок з керівними органами ОУН увірвався, але підпільна мережа в повіті, завдяки мужній поставі керів¬ників повітової екзекутиви на допитах, була збережена. Вишкільна система ОУН готувала членство і до таких випробувань, до праці, коли контакту з командирами визвольного руху немає, і потрібно приймати рішення са¬мостійно і працювати, не знаючи планів Проводу. Лише саме життя могло дати оцінку підготовки члена ОУН. Воно й пізніше не раз ставило Степана Мудрика в умови, коли від його рішення залежали результати праці інших борців за волю, а то й життя багатьох українців, а порадитись з провідни¬ками було ніяк. Та це перше випробування самостійністю виробило у Сте¬пана раціональний підхід до постановки завдань, визначення важливого і другорядного і організування людей до цілеспрямованої праці.

Важливо додати ще невеликий штрих до суспільних обставин саме того історичного моменту. Вже відбулися суди над Бандерою і товаришами у Варшаві і Львові. Українське суспільство, яке до того не дуже уявляло собі можливості ОУН, через конспіративність її діяльності не знало, хто бере участь у цьому визвольному русі та хто його очолює, побачило тих моло¬дих людей, їхню поставу на суді, їхнє розуміння своєї життєвої місії. Важ¬ливо, що польській системі правосуддя не вдалося зламати українських патріотів, і це стало водночас і прикладом, і мобілізуючим фактором для членів ОУН. Крайова Екзекутива втілювала в життя концепцію діяльности ОУН, запропоновану Степаном Бандерою і прийнятою 3-6 червня 1933 року на Конференції Проводу ОУН. Напрямні цієї програми входили до вишкільних курсів членства усіх рівнів, тому кожен учасник організованого визвольного руху, навіть у випадку втрати зв'язку з провідниками, знав, які ділянки роботи потребують уваги, як працювати і яких результатів прагну¬ти.

Згадуючи свою працю в той час, Степан Мудрик писав: „Завдання, що стояло перед нами — працювати над собою і з молоддю, яка належа¬ла до організаційних рядів. На той час припадає акція організації, скерована на поборювання польських монопольних товарів за допо¬могою бойкотів. Так, зокрема, бойкотовано тих наших молодих лю¬дей, які виявляли нахил до алькоголю. Це допомагало, і молодь ки¬дала пити.
Так само було зорганізовано бойкот тих покупців, які полестились на конкуренційно-здешевілі ціни в польських та жидівських крамни¬цях. Завданням організації було привернути увагу наших українських кооперативних установ і тим зміцнити їх. Отже, біля ворожих нам крамниць установлювано вечорами пікети. Коли хтось малосвідомий ішов до них купувати, молоді люди підходили до нього і пояснювали шкоду від його поступовання для національної справи.
Таким чином на 1938 рік було досягнуто такого стану, що ворожі нам купці зникли зовсім із сіл, подавшися до міст. Під гаслом «Укра¬їнський гріш — в українські руки» торговельна справа на селі зали¬шилася цілковито в українських руках."

Цей спогад Степана Мудрика з книги „Під трьома окупантами" розвіює уявлення про ОУН, як організацію, яка своїм завданням ставила виключно збройну боротьбу та бойові акції. Більше того, ми бачимо, що молода лю¬дина, якій ще не виповнилося 20 років, яка не лише не має університет¬ської освіти, - навіть не вчиться у вищому учбовому закладі, - добре ро¬зуміє значення економічної сторони в самостійному житті нації і свідомими діями організовує українців до боротьби за своє економічне визволення. Гасло „Свій до свого по своє" зробило для утвердження української ідентичности не менше, а може, й більше, ніж гучні замахи проти окупантів. Його реалізація на практиці створила економічні передумови для визволь¬ної боротьби, дала можливість фінансувати випуск патріотичної літератури, підтримувати в тюрмах політичних в'язнів. Але найголовніше - практика застосування цього гасла показала, що Україна може бути багатою лише тоді, коли українець вироблятиме продукт для українця і купуватиме про¬дукт в українця. Шкода, що сучасні політичні діячі, діяльність яких призвела до масової економічної еміграції громадян України, досі нехтують таким іс¬торичним досвідом. Молоді люди, однолітки Степана Мудрика піднялися до бачення визвольної боротьби, як системи організування нації у всіх ділянках її життя, а не лише до створення армії і підготовки національного повстання.
Але й цю, найважливішу частину програми 20-річний Степан Мудрик ус¬пішно виконує на тій частині української землі, де долею судилося йому почати свою революційну діяльність. Трохи пізніше у тій же книжці він зга¬дує:

„Так надійшов 1939 рік. Нас кількох заходилися впорядковувати те¬рен. Незабаром ми впорядкували один надрайон. Але зв'язку «дого¬ри» ми «зловити» не могли. Так ми й перебували без зверхництва.
Вишкіл в ОУН був поставлений досить добре. Головну увагу ми звертали на історію України, географію. Занадто мало було матеріялів про комунізм. Військовий вишкіл був поставлений так, що за деякий час член ОУН мав загальні основи військового знання, мав уявлення про організацію війська і майже опанований курс стріляння."

Давно передбачувана війна за новий переділ світу стала реальністю. Ка¬тастрофа польської міжвоєнної держави, ставлення суспільного шумовин¬ня, яке задля власних, „шкурних" інтересів будувало під шовіністичними гаслами окупаційну державу на етнічних українських землях до оборони Польщі стало черговим уроком у світоглядній школі Степана Мудрика, уро¬ком, якого могло дати лише саме життя.
„Мені було дивно, що від дня вибуху війни минуло всього яких де¬сять чи одинадцять днів, а вже кругом таке безладдя. Втікачі йшли на схід, вели з собою ровери, мотоцикли, питали, чи далеко до румун¬ського кордону. Наші селяни пересміхались між собою. Всім було дивно, що польські урядники, такі пишні та зарозумілі ще два тижні тому, втратили голову і йшли до Румунії не зовсім у тому напрямі, де Румунія справді була."

На цей час вишкільна система самоосвіти члена ОУН давала Степанові чіткі орієнтири: як жити та відповідно до яких пріоритетів приймати рішення у відповідальних моментах життя. Найцікавіше - він не бачив у цьому чо¬гось надзвичайного, вважав, що такий світогляд повинен мати кожен сві¬домий український патріот. Більше того, у той час Мудрик вважав, що по¬дібна світоглядна система мала б бути і в інших, особливо державних на¬цій. Зустріч із польськими льотчиками, які відступали перед натиском німецької військової машини, вперше показала йому унікальність виховної системи ОУН.

Коли Степан побачив замасковані польські літаки, одразу рушив на роз¬відку, бо всіх членів ОУН зобов'язувало здобуття і складування зброї, яку можна було роздобути в деморалізованого відступаючого війська. Розві¬давши становище польської частини та побалакавши з вояками Степан рушив на зустріч з друзями. Але - „один з них (польських льотчиків) пішов за мною. Він спинив мене й запитав, чи не могли б вони десь тут заночувати. Мені не хотілося спрямовувати їх в українське село, тому я сказав, що, як мені здається, на південь звідси, за яких З кіло¬метри, поза лісом, має бути польська колонія. Там живуть багаті гос¬подарі.

Тим часом надійшов другий літун. Вони всі були переважно мого віку, лише кілька було старших. Цей другий вислухав мою раду і, за¬доволений, побіг назад до своїх. З тим, що залишився, зав'язалася розмова. Він ішов поруч і в тому самому напрямі, що й я. В розмові він сказав, що любить українців, добре з ними жив, бо сам родом із Золочева. При цій нагоді він попросив показати йому найближчу до Золочева дорогу. З його розмов я відчув, що для нього війна скінче¬на. Тоді я почав його сміливіше розпитувати, а він оповів мені їхню історію...

Але потім він сказав:
Я знаю, що все пропало. Найліпше мені було б тепер іти додому. Він оповів мені про становище на фронті. За його словами, воно виг¬лядало приблизно так: фронт як такий не існує; від першого дня вій¬ни німці вдерлися моторизованими частинами в Польщу; вся західня частина країни в їхніх руках; все знищено літаками; польський уряд і командування втекли; опір німцям ставлять лише поодинокі військові частини, як хто вміє і може.
Подумавши, він зробив своїм словам короткий підсумок: Польскі юж нема.

Я показав йому напрям до дороги, якою він міг іти, щоб потрапити до Золочева. Попрощавшися з ним, я замислився. Тяжко було мені зрозуміти, як це ті горді поляки так раптом безславно заломилися. Ясно згадав тут, якими вони виглядали всесильними над безборон¬ними українцями. А цей молодий літун! Таж він був зобов'язаний присягою, — а ось тут лише жалісно промовив «Польскі нєма» — і пі¬шов додому. Ворога він навіть у вічі не бачив, не воював з ним, лише тікав від нього. І так зробила, мабуть, більшість поляків.
У мене була хвилина, коли все, що я від нього почув, просто не доходило до моєї свідомости".

Розвал польської держави відкрив двері тюрем для багатьох україн¬ських патріотів, засуджених за „намагання відірвати частину від цілости", як писалося в польському кримінальному кодексі. Зв'язок з провідними лан¬ками ОУН було відновлено. Влада польська змінилась владою радянською, але прагнення власної української держави при новій владі залишилось злочином, щоправда, кари за нього були передбачені жорстокіші. В нових умовах робота Степана все більше наближається до розвідувальної. Він знайомиться з червоноармійцями, вивчає особисті якості кожного нового знайомого, прагне встановити справжнє ставлення людини до радянської дійсності та передбачити їх ставлення до української справи у випадку на¬ціонального повстання. Дізнається немало правдивих свідчень про Голодо¬мор, колективізацію, вивчає звичаї, які панували у стосунках між радян¬ськими службовцями. Пізніше починає працювати в районному воєнкоматі, відповідає за роботу з допризовниками.

Протягом зими Степан Мудрик працював у райвоєнкоматі, і на весну відчув посилену увагу до своєї особи. То під вікнами хати хтось підслухо¬вував, то слідкування за собою спостеріг, та й голова сільради, коли Сте¬пан спробував витиснути з нього хоч якусь крихту інформації дав оминаю¬чу відповідь:
- Я тебе знаю, і скажу коротко, що з тобою може статися недобре.
Степан повідомив свого організаційного зверхника, той мав думку, що перш ніж арештувати, НКВД спробує встановити організаційні зв'язки. Тому вони посилили умови конспірації, для спостерігачів Степан почав афішува¬ти зв'язки з особами, які не мали жодного відношення до Організації. А на початку квітня 1940 року прийшов наказ бути готовим для переходу на Закерзоння - українські етнічні території, які згідно з договором Молотова- Ріббентропа перейшли під німецьку окупацію.

Перший перехід кордону виявився напрочуд легким. Прикордонників було ще небагато, слідової смуги не було, колючі дроти - в один ряд і не¬густо. В Кристинополі (теперішній Червоноград) відділення Гестапо не було (найближче - в Грубешові), поліція складалась переважно з українців (це не дивно, бо гітлерівці свідомо будували такі окупаційні структури, в яких можна було протиставити поляків та українців). До того ж в структуру кристинопільської поліції ОУН вдалося впровадити кількох своїх членів, отож інформацію про те, що планує цей орган, місцеві керівники ОУН зав¬жди знали.

На новому терені Степан отримав призначення до відділу крайових зв'язків, що обіцяло в майбутньому не один перехід через радянсько-ні¬мецький кордон. Новий зверхник - референт крайових зв'язків „Гефайст" сподобався Мудрикові, сподобалось його розуміння дисципліни - „твер¬дої, але доцільної". Очікування завдання на перехід кордону не могло бути бездіяльним. Зразу ж Степана приділено до проходження військового виш¬колу, який він відбував у селі Боратині разом з групою (роєм) з 11 чоловік. До обіду були теоретичні заняття, пообіді - вправи у сусідньому лісі. Після закінчення вишкільного курсу мали бути змагання роїв, але взяти у них участь Мудрикові не вдалося. Якраз напередодні Степана викликали до КПК - „командира прикордонних команд", як жартівливо називали між собою свого зверхника „Гефайста" зв'язкові. У своїх спогадах Степан Муд¬рик дає дуже характерний опис атмосфери, яка панувала серед членства ОУН в той час:

„... цей жартівливий настрій не тільки не йшов у розріз із роботою, а, навпаки, їй сприяв... нікому тут не давали сидіти без діла, і якщо не було безпосередніх завдань, то вільний час кожен мусів присвячу¬вати навчанню. До розпорядження було багато літератури з найріз¬номанітніших ділянок знання. Самозрозуміло, що мешкання було су¬воро конспіративне. Ніхто не мав права приводити з собою прияте¬лів, хоч би вони й належали до ОУН. Усюди були відповідні сховки. На городі й у льоху переховувано зброю та інші потрібні для підпільної роботи речі. Гефайст безнастанно попереджував про потребу обережносте й пильности, з уваги на Ґештапо, яке могло нас «занюхати»."

„Гефайст" повідомив Степана про завдання - перехід кордону з пош¬тою, познайомив з напарником - Михайлом Цимбалюком з села Бендюги біля Кристинополя, який виріс в околиці, де передбачався перехід кордону. Поки не надійшла пошта з Кракова, „Гефайст" інструктував хлопців про зміни у системі прикордонних укріплень з радянського боку, разом з Ми¬хайлом Степан кілька днів ходив уздовж кордону, вибираючи місце для переходу.
Нарешті прийшла пошта від Проводу (з великою імовірністю ми можемо вважати, що це були листи Степана Бандери до Івана Климіва - „Леген¬ди"). „Гефайст" попередив Мудрика, що пошта ні в якому разі не може потрапити в руки НКВД, допоміг хлопцям перейти Буг, і знову Степан опи¬нився в світі, де небезпека чигала на кожному кроці. Присутність в групі Цимбалюка була дуже корисною, бо за ніч вони далеченько відійшли від кордону і на світанку зупинилися в зв'язковій хаті, де господар нагодував їх, розповів останні новини в діяльності НКВД та розмістив у сховку в сто¬долі, де хлопці переспали день. Наступної ночі швидким маршем вони вийшли з прикордонної 30-кілометрової зони та вийшли на зв'язок з ра¬йонним проводом ОУН. Далі Михайло пішов своєю дорогою - мав інше, невідоме Мудрикові завдання, а Степан потрапив під опіку свого старого знайомого „Ворона" , який був довіреною особою крайового провідника „Легенди". Невдовзі Степан зустрівся й зі самим „Легендою".

Іван Климів - „Євген Леґенда" (1909-1942) - один з найвизначніших ор¬ганізаторів діяльності ОУН. Походив з села Сілець на Сокальщині, з націо¬нально свідомої родини. У 1938 році польський суд засудив до страти йо¬го 24-річного молодшого брата Гриця Климіва. Того ж року й сам Іван от¬римав від польських суддів 10-річний термін ув'язнення. Після падіння польської держави опиняється на волі, продовжує організаційну роботу на Сокальщині. Степан Бандера в своїх життєписних даних, згадуючи свій шлях з польського концтабору в Березі Картузькій до Львова саме в цей період - друга половина вересня 1939 року, - повідомляє, що дорогою, в Сокалі, він зустрівся з провідними членами ОУН Сокальщини, до яких, бе¬зумовно, уже кілька років належав Іван Климів. Щоправда, це не є пряме свідчення зустрічі цих визначних організаторів визвольної боротьби, але подальші події показують співпрацю у тісному контакті Бандери і Климіва. Після героїчної загибелі крайового провідника Володимира Тимчія-„Лопатинського" підпільну мережу на територіях, зайнятих СРСР, очолює Іван Климів. „Леґенда" мав рідкісний талант до організації підпільної діяльності та життя підпільника. Півтора року полюючи на нього, НКВД жодного разу навіть не наблизилося до можливості його затримання. Ось як згадує про свою першу зустріч з Климівим Степан Мудрик:

„За кілька днів я зустрівся з другом Легендою. Це була людина не¬високого зросту, спокійна, але рухлива. Він вислухав мене, а потім узяв від мене пошту. Читання зайняло в нього кілька годин часу. За¬кінчивши, він сказав мені:
— Ви, друже, тепер на якийсь час лишитеся тут з нами.
Легенда був людиною небувалої па м'яти. Він мав у голові назви всіх районів Волині та Галичини, псевдоніми і правдиві прізвища, по¬чинаючи від повітових, закінчуючи обласними, і клички до них. Крім того, він особисто утримував зв'язки з поважними громадянами, які не були членами ОУН, у тому числі із священиками. Цілими ночами він був у дорозі, то в одній окрузі, то в другій. Дрогобицька область, Львівська область, Волинь — він зміняв місця свого постою з блиска¬вичною швидкістю. В ОУН він був дійсною легендою. Він мав підібра¬них добрих членів ОУН. Вони були міцно загартовані і на його слово, не вагаючись, ішли на кожний ризик... Я часто бував близько Леген¬ди, не раз перебував з ним поруч цілими днями й ночами.
Він не мав жодних лихих звичок, не вживав жодного алькоголю, не курив і ніколи не говорив про свої особисті пляни, бо просто-нап¬росто їх не мав, а жив тільки для української визвольної справи. Завдяки його наполегливості, в кожній найменшій місцевості була створена станиця ОУН. Мережею ОУН було вкрито всю Волинь і Галичину.
На той час Легенда почав опрацьовувати плян подвійної сітки ОУН. На випадок провалу однієї, автоматично мала вступити в дію друга, і таким чином робота йшла б далі безперебійно. Він намагався все пе¬редбачити й запобігти кожному нежданому випадкові. В запасі в ньо¬го був завжди певний контингент людей, які могли б заступити на провідних постах тих, хто вибув з якихось причин. Розбудована Легендою сітка мала найдосконаліші форми. Тим то вона лишилася чинною рушійною силою й надалі, коли одного окупанта замінив другий, а тоді прийшов на зміну знову перший.
З Революційним Проводом і з провідником Степаном Бандерою Ле¬генда перебував у найтіснішому контакті, й між ними існувало повне довір'я. Першим його псевдонімом (перед «Легенда») було - Гриць Мармаш. Це був псевдонім його брата, члена ОУН, який загинув у польській тюрмі. Іван Климів змінив цей псевдонім на «Легенда», ко¬ли він був розконспірований. Особливою пошаною користувався Ле¬генда серед робітництва.
Большевики полювали за ним з великим завзяттям. Його рідне се¬ло було обставлене спеціяльними сексотами. Під ту пору терор НКВД взагалі набирав на силі. Дії ОУН непокоїли ворога, і в загальній три¬вожній передвоєнній атмосфері це була та сила, яка являла собою для окупанта головну небезпеку."

В іншому місці:
„Одна деталь до характеристики Леґенди. Він завжди мав при собі грубий нотатник у чорній обкладинці. Відповідним шифром нотував він у ньому різні справи. У кількох місцях мав пункти, в яких тримав архіви, а також інші важливі речі."
Опинившись в референтурі крайових зв'язків, Степан не міг байдикувати в підпіллі, коли пошта не була готова для перенесення через кордон. Знаю¬чи, що він має невеликий досвід у встановленні контактів з червоноармійцями, йому доручають завдання, які за своїм змістом є близькими до зав¬дань розвідки. Члени ОУН, які працювали легально, вивчали кандидатів для залучення до діяльності ОУН. Та для того, щоб не наражати на розконспірування підпільну сітку, вирішальні розмови про співпрацю з кандидата¬ми провадили ті, хто перебував на нелегальному становищі. У спогаді „Під трьома окупантами" Степан Мудрик згадує про одного аеродромного техніка, з яким він провадив такі розмови, і якого пізніше зустрів у 1942 році на вишколі в Галичині вже як функціонер мережі ОУН на Східних Землях. Ще один спогад з того ж 1940 року стосується функцій не так агентурної, як прифронтової розвідки, але при цьому важливим елементом була ро¬бота з людиною, отримання від неї правдивої і якомога більш повної ін¬формації. Мудрик зі своїм напарником „Забіякою", ідучи за місцевою під¬пільною поштою, затримали в лісі прикордонника з 24-ї дільниці. Затри¬мання було повною імпровізацією, ніяк не планувалось ні Мудриком, ні йо¬го зверхниками, це була несподіванка і для самих підпільників, якої вони не могли уникнути. Інформація, яку отримали Мудрик і „Забіяка", про службові взаємини на дільниці, про укріплення на кордоні, характеристики керівника агентурної сітки капітана Абрагамова, свідчить що підпільники були готові до такого випадку, знали, про що запитувати і як, оскільки у своїх спогадах Степан Мудрик пише: „ми мали деякі інформації, й тому могли перевірити правдивість його зізнань".

В процесі виконання зв'язкових завдань довелось Мудрикові побувати на Волині. Там він ознайомився з системою криївок, у яких в Галичині того часу не було потреби. В одній з таких криївок місцеві підпільники перехо¬вували священиків УАПЦ, за якими полювало НКВД лише з причини їх¬ньої належности до цієї небезпечної для Москви самостійницької Церкви. Там з цими священиками відбував наради й Іван Климів.
За місяць, в другій половині серпня 1940 року, повернувшись з Волині в Галичину, Мудрик отримав від „Леґенди" завдання йти з поштою в німець¬ку зону окупації. Крім, трьох конвертів, була усна інформація, а напарник у цьому завданні - „Забіяка", ніс пачку радянських газет та журналів. Для допомоги в прикордонній зоні до групи було приділено місцевих мешкан¬ців Івана та Пилипа, яким вдалося врятуватись від вивезення в Сибір ра¬зом із родинами. Переходили поблизу села Поздимир, вночі. Цього разу на кордоні вже було облаштована контрольно-слідова смуга, ходили наря¬ди прикордонників з собаками. Все ж підпільникам вдалося непоміченими перечекати обходи дозорів, перейти неглибокий у цьому місці Буг та непо¬міченими німецькими прикордонниками добратись до зв'язкової хати. По обіді за Мудриком прийшов зв'язковий від „Гефайста", і знову він опинив¬ся у знайомому приміщенні „КПК".
Пройшов місяць перебування у Кристинополі, і знову - дорога на дру¬гий бік кордону. Цього разу напариком Мудрика був „Скала", мешканець околиць Кристинополя, старший від Степана на кілька років. Обоє вважа¬лися ветеранами акцій переходу кордону, тож до них долучили двох волиняків - Богдана і Юрка. Цього разу група несла технічне спорядження - радіопередавачі, фотоапарати, фотоплівку. В ОУН були люди з фахом ра¬диста - вишколи радистів проводились щонайменше від 1937 року.
Мудрик зі „Скалою" кілька днів ходили вздовж кордону і однозгідно вибрали маршрут, яким не ходила ще жодна група. „Гефайст" незважаючи на те, що визнав маршрут ризикованим, погодився з виконавцями - він цінував думку людей, які на власному досвіді знали, що таке перехід кор¬дону. Поза тим, план мав і позитивні сторони - сумнівно, чи НКВД споді¬валось, що хтось захоче йти складним маршрутом, коли є простіші... Цього разу в переході кордону групі надали допомогу - їхні наплечники пере¬несли через Буг члени ОУН, які зразу після того повернулись до „Гефайста". А група за ніч пройшла ЗО км і зупинилась у зв'язковій хаті в Рождалові. За два дні мережа ОУН привела до них „Ворона", який допоміг кож¬ному з них продовжити дорогу вже за власним завданням: Богданові та Юркові на Волинь (радіопередавачі пішли теж на Волинь, але іншим мар¬шрутом), „Скалі" - до „Забіяки", а Степан залишився сам із „Вороном". Зразу ж для нього знайшлось завдання: йти до Львова, нести пошту „Ле¬генді".

Наступна зустріч Мудрика була багатою на враження і знайомства з виз¬начними діячами ОУН. На Жовківщині він зустрічається з Тарасом Онишкевичем - „Галайдою", в околицях Бузька - з Кравчуком-„Степовим", знову на Жовківщині з Дмитром Маївським - Косарем.

Спілкуючись із „Легендою" Степан Мудрик поневолі дізнавався факти, які сьогодні є дуже цінними доповненнями до свідчень провідних членів ОУН про процеси, які відбувались в Організації. Мудрик згадує: „У Генерально¬му Губернаторстві підготовлявся конгрес. Леґенда сповістив мене, що з краю мають туди йти представники. Сам він мав лишитися в краю."

Це дуже цікаве свідчення про підготовку Другого Надзвичайного Збору ОУН, на якому Степана Бандеру було обрано Головою Проводу ОУН. Хоча сам Мудрик ніде про це не стверджує (мабуть, вважав цю інформацію са¬мозрозумілою), але його спогад свідчить, що керівник підпілля в радян¬ській частині України знав про підготовку Збору, знав, якими є погляди на майбутнє ОУН делегатів від Краю, і очевидно, що обрання Бандери Про¬відником не було для „Легенди" несподіванкою.

На Жовківщині шляхи Мудрика і Климіва розійшлися, куди далі пішов провідник, Степан не знав, а сам він повернувся до свого керівника на час перебування на радянській території - „Ворона". Останній призначив йому роботу в старого знайомого „Забіяки", у прикордонній зоні. Тут завдання Степана Мудрика дедалі більше нагадують розвідувальні або контррозвідувальні. Крім індивідуальних занять з членами ОУН з бойових вишколів, він отримує завдання докладно вивчити сітку сексотів, що працювали в погранчастинах НКВД, оперативних працівників, вивчення системи охорони кордону. Показовим щодо рівня роботи в галузі контррозвідки районної мережі ОУН є свідчення Степана Мудрика, що, знаючи про організатора сітки сексотів на своєму відтинку, - капітана Абрагамова, - вони планува¬ли його захоплення з метою отримання інформації про його мережу та подробиці плану виселення прикордонних сіл.

Кілька разів самому Мудрикові довелось переховуватись від облав НКВД - раз у сховку в стодолі, під снопами, іншим разом - в льоху під буряка¬ми. Одного разу початок облави застав Степана в одного полохливого господаря, який побоявся переховувати підпільника. Степан сховав пояс із пістолетами та гранатами під піджак і вийшов на город збирати сухе ба¬дилля картоплі. „Трудящого" енкаведисти не зачепили, а в селі ніхто не зрадив. Та все ж була научка про правильний підбір кадрів та приготуван¬ня сховків.

У вересні 1940 року ОУН вперше довелося зіткнутись із частими явища¬ми переходу кордону групами, які не належали до Організації. Спочатку вважали, що це розробка НКВД з метою виявлення підпільних хат ОУН. Слідство, проведене Мудриком виявило, що це були розвідувальні групи, заслані Абвером. Думка Мудрика про фаховість груп Абверу була негатив¬ною: німці вербували кримінальний елемент, який на переконання Степана був безідейним, легко зраджував і не мав інших мотивів праці крім гро¬шей.

[Моргенштерн]

З наближенням зими значну частину підпільників було вирішено пере¬вести в німецьку зону. Мудрик разом із старим знайомим „Соколом" орга¬нізовує перехід великої групи підпільників - 115 чоловік, - в районі сіл Скоморохи, Рождалів та Ульгівок. Звичайно, така велика група не могла перейти через кордон непоміченою. Однак до бою дійшло лише за 10 мет¬рів до берега Бугу, коли загін викрив наряд прикордонників, який спосте¬рігав за річкою в кущах верболозу. Група досить успішно перейшла кордон - загинуло четверо, один втопився. 18 чоловік затримали німецькі прикор¬донники. Про втрати червоноармійців Мудрик не повідомляє, лише в пові¬домленні спостерігачів за радянським берегом говориться про підводу, яка забирала вбитих прикордонників.
Безпосередній зверхник Мудрика і „Сокола" - „Гефайст" був у цей час в Кракові. Але організаційна машина працювала справно, їх зустрів провід¬ник надрайону ОУН Палюшинський з села Боратина, розмістив на постій людей, приведених з-за кордону, забезпечив харчами, дав зв'язок до Ге- файста". Наступного дня з Кракова прийшов наказ для хлопців і самим їхати туди. На станції їх зустрів Гефайст". В організаційній хаті чекав „Сенишин". Пізніше Мудрик дізнався, що це був Микола Лемик, який ще за жит¬тя став легендою для членства ОУН. Йому „Сокіл" і Мудрик передали пош¬ту, привезену з України. „Сенишин" повідомив їх про кількамісячний виш¬кіл, який їм доведеться пройти взимку і запропонував для відпочинку на місяць що залишився до занять, вибрати місце за власним уподобанням. Краків справив на хлопців гнітюче враження, і вони попросилися назад у Кристинопіль.

Тут їх чекала майже фахова несподіванка, замість відпочинку - розсліду¬вання за обраним фахом. У Кристинополі з'явився чоловік, який твердив, що відстав від групи під час бою під Рождаловим. Щось у його оповідан¬нях здалося Мудрикові та „Соколу" підозрілим, вони повідомили про це керівників, які наказали переправити його до Кракова. Там перебіжчик ос¬таточно заплутався в показах і зрозумівши, що йому може бути непере¬ливки, втік. Виявилось, що це був агент НКВД Іван Майчук, родом з Бережанщини. Мудрик стверджував, що Майчук працював для КҐБ і після вій¬ни.
З того відпочинку найприємніше враження залишилося в Степана Мудрика від святкування Різдва. Після напружених днів життя у підпіллі, в що¬денній готовності до боротьби, в очікуванні облави, велике релігійне свято в оточенні друзів діяло як бальзам на напружені нерви. Друзі слухали співи монастирського хору з Кристинополя, колядували самі, згадували прияте¬лів, які працювали задля спільної справи по другий бік кордону.

В середині січня у Кракові почався вишкіл. Мудрик зголосився за вказа¬ною адресою на Зеленій вулиці, число 23, до поручника Василя Сидора- „Кравса", який пізніше в УПА був відомий як полковник „Шелест". Примі¬щення було зареєстроване за полковником Романом Сушком, ветераном Легіону Українських Січових Стрільців, близьким співпрацівником заснов¬ника ОУН Євгена Коновальця.

За кілька днів почались курси. Ідеологію читав Дмитро Мирон-„Орлик", який пізніше був провідником Мудрика в Києві, організаційну роботу Ярос¬лав Старух (пізніше - провідник Закерзоння „Стяг"), розвідку та контрроз¬відку Микола Арсенич (керівник Служби Безпеки в час провідництва Ро¬мана Шухевича), конспірацію - Дмитро Маївський. Військовий вишкіл проводили люди, які пізніше займали посаду начальника штабу УПА: сот¬ник Грицай (генерал Перебийніс) та сотник Гасин (полковник Лицар), крім них ще командир округи УПА Василь Сидор (полковник Шелест) декілька інших людей, які відзначились чи то в боях за Карпатську Україну, чи то доля судила їм відзначитись в майбутній УПА. Кожен з цих викладачів на підставі німецьких, польських, радянських та французьких військових учбо¬вих матеріялів написав підручник з пев¬ної військової спеціалізації, Організація розмножила його на ротаторі. Навчання забирало весь день, бо крім лекцій, треба було опрацьовувати конспекти, готувати реферати. Лише в неділю Сте¬пан йшов до церкви, потім вивчав Кра¬ків.

Напередодні Другого Великого Збору ОУН курси закінчились. Іспити, крім викладачів, приймали Ярослав Стецько та Роман Шухевич. Після вишколу Муд¬рик ще пройшов шоферські курси і по¬винен був іти знову в Галичину. В Кра¬кові Степан став свідком протистояння двох різних концепцій в ОУН. Хоча без¬посередньої участі в подіях, які призве¬ли до поділу ОУН на бандерівців і мельниківців Мудрик не брав, його спогад показує, чому абсолютна більшість кра- йовиків пішла за Бандерою:

„Наш поділ мав досить драстичний характер. Я один раз був свідком су¬перечки між представниками двох відламів. Головним аргументом мельниківців проти нас було те, що ми, мовляв, засилаючи людей че¬рез кордон, непотрібно ними жертвуємо. Вони обвинувачували Бандеру у тому, що він не підкорився Мельникові. Ми ж, зі свого боку, захищали нашу позицію тим, що німці не здобудуть нам України і не запросять нас туди, якщо переможуть большевиків. Нашим обов'яз¬ком було готуватися до того, щоб самим узяти в руки власну долю. Я не міг собі ніяк уявити, як то могла відбуватися в краю боротьба без участи еміграції, яка єдина могла в тих умовах постачати для підпіл¬ля кваліфіковані, добре вишколені кадри."

Наприкінці квітня курсанти почали готуватись до повернення в Україну. Деякі групи йшли через Карпати, а Мудрик з „Гефайстом" обрали знайо¬мий їм відтинок кордону біля Кристинополя. Микола Лемик, в обов'язки якого входив краєвий зв'язок, намагався відговорити їх від обраного шля¬ху, мотивуючи тим, що поблизу обраної ними ділянки кордону проходить два добре укріплених рокадних шосе та ще залізниця, яка є об'єктом під¬вищеної уваги прикордонників, але хлопці стояли на своєму, вважаючи, що знання терену є є для них більшою перевагою, яка допоможе у випад¬ку чого і зманеврувати, і відірватись від погоні. Врешті, Лемик погодився з їхніми аргументами.

Того ж дня їх прийняв Степан Бандера. Перед тим Мудрикові довелося лише побіжно двічі зустрітись із Провідником (уже відбувся Збір, який об¬рав Голову Проводу ОУН - Степана Бандеру), а тут розмова з керівником Організації про те, які напрямки боротьби першорядні, які методи прийнят¬ні...

„ Тим разом я слухав кожне його слово. Кожне слово скріплювало в мені певність у слушності нашої справи, у слушності тих методів, яки¬ми її провадимо ми. Провідник ОУН побажав нам від усього серця успіхів у нашій боротьбі.
Мені не раз доводилося чути критику дій нашої організації і, зокре¬ма, наказів Степана Бандери. Як я вже згадував, головним закидом було, мовляв, при такому веденні справи боротьби гине багато мо¬лоді. Але для нас самих це не було аргументом. Як сам такий, що віддав свої молоді літа справі боротьби і багаторазово наражав жит¬тя на небезпеку, я свідчу, що ми не служили нікому, а тільки справі визволення України. У той час, як большевики, розгромивши націо¬нально-визвольні сили на Великій Україні, взялися тепер до західних земель і розпочали там свою діяльність у напрямі денаціоналізації, ми не могли сидіти спокійно й чекати на війну. Ми повинні були діяти, щоб народ бачив, що його хтось обстоює, що молоде українське по¬коління ставить чоло всім большевицьким заходам, скерованим на те, щоб остаточно перетворити нашу Батьківщину на московську ко¬лонію. Народ мусів бачити й знати, що проти цих заходів ведеться безперервна боротьба і що в боротьбі виросте всенародня сила, яка стає на оборону Рідного Краю, на оборону його культурних надбань... "

Від'їзд Мудрика і „Гефайста" з Кракова відбувся дуже законспіровано. Вони навіть деякі речі залишили в помешканні, щоб скласти враження, що навіть якщо зараз їх немає в Кракові, то вони неподалік і виїхали всього на кілька днів. За словами Мудрика „ми мусіли дуже стерегтися гештапів- ських аґентів, серед яких не бракувало енкаведистів". Близько 10 травня хлопці прибули до Кристинополя. У ньому та прикордонних селах було багато німецьких військових частин, прикордонники несли свою службу і вдень і вночі. Райх готувався до чергової військової кампанії. Займатись розвідкою кордону, який необхідно було перейти зв'язковим, стало склад¬но, німці були фактором, який заважав зробити це швидко.

Вивчення прикордонної смуги показало, що вона на деяких відтинках стала недоступною. Все ж, вибравши перспективнішу ділянку кордону під¬пільники почали готуватись до переходу: складати графік переходу наря¬дів, вивчати територію на другому березі Бугу з вежі костела. Через погані передчуття „Гефайста" вони відклали перехід на одну добу. Але навіть це не допомогло їм прорватись через прикордонну зону: наступної ночі, пройшовши 200 метрів вглиб радянської території, вимушені були вступи¬ти в бій з прикордонним нарядом і повернутись в Кристинопіль. Стрілянина, яка піднялась на радянському боці, привернула увагу німецьких прикордонників, так що довелось потайки добиратись до підпільної хати ще й по німецькому боці. Провід, дізнавшись про невдалу спробу переходу, на¬казав негайно прибути до Кракова.

Час, коли німці звертали мало уваги на цивільних, які швендяли в при¬леглих до кордону територіях, пройшов, і підпільникам забрало немало ча¬су добратись до Проводу, отримати нові інструкції на випадок початку вій¬ни, документи на випадок перевірок патрулів та кружним шляхом знову добратися до кордону. їхали через Люблин, Грубешів, з тривалими зат¬римками поїздів. Німецька артпідготовка вдосвіта перед наступом застала їх на станції Угнів, за декілька десятків метрів від кордону. Бойові дії внес¬ли свої корективи в напрямок руху групи. Хоча в планах Мудрика було перейти кордон (чи вже тепер - лінію фронту, - між Кристинополем і Сокалем, де він виходив на прямий зв'язок з Легендою, реалії бойових дій знову привели його в Кристинопіль.

Там він зайшов до свого однолітка Осипа Жовківського, в хаті якого ви¬дима смерть обійшла Степана стороною. Під час нальоту радянської авіації бомба потрапила в будинок, дошки стелі привалили Мудрика. Однак він опам'ятався, виліз з-під завалу і навіть витягнув з-під улаків будинку сестру Осипа. З перервами, бо бомбардування продовжувалось, заніс її в монас¬тир, де німці відкрили госпіталь, знову повернувся до зруйнованого будин¬ку, під уламками якого мусів знайти свої речі та документи. В піджаку були три дірки розміром з квасолю. На руїнах знайшов валізку Жовківських і забрав її з собою. Шукаючи господарів, зайшов до їхньої родини, зали¬шив їм валізку. Виявилося, що старий Жовківський поранений. Коли Муд¬рик зустрів нарешті його плачучу дружину та розповів, де дочка і де їхній маєток, вона не мала слів, щоб віддячитись Степанові. Та його вже чекав „Гефайст" і нічний 25-кілометровий перехід. Лінія фронту зупинилась, червоноармійські частини проводили контрудар в районі Бродів.

Кілька ночей переходів від однієї зв'язкової хати до другої показали, що організаційна мережа функціонує надзвичайно справно. В Бузьку Мудрик вийшов на зв'язок „Леґенди", який чекав посланців від Бандери і залишив інструкції для кур'єрів. В Лопатині місцевий провідник „Чорноморець" при¬ділив до Степана провідника. Атмосферу тих днів, дії та наміри сторін доб¬ре відображає спогад самого Степана Мудрика:

"З підпільником другом Пушкарем, якого дав до моєї диспозиції Чо¬рноморець, рушив я далі на Волинь. У цій околиці наступ совєтських частин був відбитий. Німці посунулися далеко наперед, по лісах блу¬кали лише недобитки совєтських частин — військових або погранич- ників. А вже по селах, по містечках і навіть по містах члени ОУН ство¬рювали адміністрацію. Міліція наводила порядки. Сільська людність сприймала це як щось самозрозуміле. Це встановлювалася україн¬ська влада.
У Берестечку я довідався, що німецька пробоєва частина пройшла вперед у напрямі Дубна. У селі Верба мали зосередитися провідні члени нашої організації, але, мабуть, там сталося щось недобре, бо три дні тут уже не мали зв 'язку. Місцевому провідникові ОУН я пере¬дав інструкцію, яка стосувалася творення адміністрації в цьому міс¬течку, організації міської управи, а сам подався ровером з другом Пушкарем і ще з двома друзями, які походили з Волині, в напрямі Верби.
У сусідньому селі я побачився з своїми друзями. Перший, кого я впізнав, був той самий Богдан, з яким я минулого року переходив кордон. Він мені оповів сумну вістку. Юрко, з яким він ішов, був у су¬тичці з енкаведистами поранений. Богдан приніс його напівпритом¬ного до однієї хати й просив господаря, щоб той заопікувався пора¬неним. Але пізніше виявилося, що в міжчасі енкаведисти робили трус. Побачивши в хаті пораненого, вони його добили.
Оскільки Юрко вже не живе, я можу розкрити його псевдонім. Він називався — Юрій Гладун, походив з Берестечка, належав до видат¬них членів ОУН, які ще за польських часів боролися за Україну. Бага¬то років провів у польських тюрмах. Ми вшанували пам'ять друга хвилиною мовчанки. Життя кликало далі. Я передав другові Богданові інструкцію і повернувся до Берестечка. Богдан подався в напрямі Крем 'янеччини.
У Берестечку я побачився з другом Пораєм, з яким був знайомий ще з краківських курсів. З вибухом війни він опинився в Галичині, і це було щастям: перед самим вибухом він пішов в Україну через Карпати.
Друг Порай мав відповідальне завдання. ОУН наклало на нього обов'язок організувати в Берестечку міську управу. При велелюдних зборах, в яких брало участь близько семи тисяч людей, виступили два промовці. Першим був друг Порай, який сказав, що віднині в Ук¬раїні настає нова доба — український народ сам бере свою долю у свої руки. Проголошення української влади було зустрінуто з вели¬ким захопленням. Всі більші будинки містечка були прикрашені си- ньожовтими прапорами. Другим промовцем виступив німецький старшина вермахту. Він поздоровив український народ з проголо¬шенням власної державности. Він, бідний, не знав, що криється в по¬літиці його уряду. Він щиро вірив, що німецька армія справді несе визволення."

В Луцьку Степан Мудрик брав участь у вивченні обласного архіву НКВД, захопленого оунівцями до приходу гітлерівців. Частину, що стосувалася Во¬лині, залишив місцевому проводові, решту забрав зі собою. З одного боку це є свідченням спеціалізації Мудрика: підпільне життя все далі штовхало його у сферу діяльності спецслужб; з іншого - показником повноважень, які Степан мав на той час. В архівах, які Мудрик забрав із собою були роз¬робки схем побудови ОУН включно до районів, аналітичні документи про ефективність роботи різних націоналістичних груп, документи, які наочно ілюстрували технологію побудови мережі сексотів. Все це Мудрик передав особисто Михайлові Арсеничу, членові Проводу ОУН та керівникові Служ¬би Безпеки.

Деякий час Степан Мудрик організовує українські державні структури на території трьох повітів, перебравши організаційні повноваження від „Чор¬номорця". Коли Гестапо заарештувало Степана Бандеру і Державне Прав¬ління у Львові, провідні члени ОУН на місцях отримали завдання йти в глибоке підпілля, залишаючи для роботи в органах влади нерозконспіро- ваних патріотів. „Легенда" дав наказ про збереження військових складів, щоб зброя не потрапила до рук німців. До січня 1942 року Степан Мудрик займався розбудовою мережі в повіті, де було понад 180 сіл, а далі прий¬шов наказ від Климова-„Леґенди" передати округу „Чорноморцеві", а са¬мому йти на Схід.
Новини з Великої України не були оптимістичними. „Ґештапо нищило членів ОУН без суду й слідства. — писав Степан Мудрик у спогаді „Початок невідомого", — В численних випадках наших людей ліквіду¬вали в масових кампаніях, скерованих проти жидів. Похідні групи бу¬ли розгромлені. Злеґалізувалися лише окремі одиниці, яким пощасти¬ло дістати фальшиві папери, що свідчили, мовляв, вони «походять зі Сходу».
Такий підроблений пашпорт дістав і я від технічного відділу ОУН. Там стояло, що я називаюсь «Степан Хоменко», уроджений у Києві. Протягом кількох днів інструктувався я в одного уродженця Києва і вивчив з його слів це місто так, що міг намалювати не тільки розпо¬діл вулиць із бічними завулками, але навіть ту школу, в якій я нібито вчився. З східноукраїнськими землями знайомився я також з доклад¬них звітів членів ОУН, які вже встигли перед тим там побувати.

На початку травня 1942 року Степан Мудрик зустрівся на конспіративній квартирі на вул. Листопада у Львові з Климівим-„Леґендою" та та „урядуючим провідником" Миколою Лебедем (у зв'язку з арештом Степана Бандери та Ярослава Стецька керівництво ОУН здійснювала третя в ієрархії осо¬ба, визначена Другим Збором). Отримав інструкції, пошту до провідника „Андрія" (Дмитра Мирона), і через Рівне без затримок добрався до Києва. Столиця, хоч і в руїнах, справила незабутнє враження на Степана. „Анд¬рій", вивчивши пошту сказав Мудрикові, що хоча у нього в інструкціях за¬писано їхати до Дніпропетровська, залишає його для роботи в мережі ПСУЗ (північно-східних українських земель, від Житомирщини до Чернігів¬щини включно) з центром в Києві. Степан отримав зв'язок до провідника Київської області „Виговського" - Михайла Тупиці, зустрівся з іншими чле¬нами обласного проводу ОУН. На той час Похідні Групи ОУН понесли тяжкі втрати в боротьбі з Гестапо, проте встигли запалити вогонь визвольної бо¬ротьби на Східній та Центральній Україні, більшість підпільних структур вже складались з місцевих людей.

У своїх пізніших спогадах Степан Мудрик не уточняє, в чому полягали його організаційні обов'язки, проте дає зрозуміти, що вже тоді він працю¬вав у Службі Безпеки, наводить багато прикладів боротьби з Гестапівською та радянською агентурами, описує методи їх співпраці та боротьби водно¬час, приклади операцій СБ ОУН. У спогаді „Під трьома окупантами" він по¬дає начерк підпільного життя Київського обласного проводу ОУН та й сво¬го власного:

"Друг Виговський перебував у відомій з історії Лисянці. На той час провід Київської обпасти складався з нього, друга Ворона, друга Сі ченка й мене. Всі жили на фальшиві прізвища. Крім мене, всі були замельдовані на ці прізвища на поліції. Я ж мав різні документи, про¬те замельдований ніде не був. На ту мить у мене, можна сказати, бу¬ло все фальшиве: посвідки з різних місць, в яких стояло, що такий у них приписаний, насправді ж ніхто там про мене не чув. У Білій Цер¬кві, крім того, я підробив ще одну посвідку, де значилося, що я - ро¬бітник залізничної майстерні (по-німецьки — «бангофмайстерай»), і ще я мав запас чистих бланків для так званих «маршбефелів». Ос¬таннє було конечною потребою, бо цивільні не мали тоді майже можливости їздити поїздами. В ці бланки я вписував прізвище, яке відповідало моїм особистим документам, і місто, в яке мені треба бу¬ло їхати. За допомогою цих маршбефелів я об'їхав усі потрібні мені місця. Для жандарма, який контролював посвідки в поїзді, вистачало тільки показати таку посвідку, щоб він негайно віддавав почесть.
Та хоч жандарми й „віддавали почесть", заглянувши в маршбефель, життя українського підпільника було вкрай небезпечне. В межах територій, окупованих Німеччиною, його статус визначався наказом №7 для поліції безпеки і СД від 25 листопада 1941 року:

«Айнзацкоманда Ц/5 Поліції безпеки і СД
О.U., 25 листопада 1941
Kdo. Tgb. Nr. 124321/41

Зовнішнім постам: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Жито¬мир, Вінниця Стосується: ОУН (Рух Бандери)

Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рей- хкомісаріяті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно ареш¬товані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники. Протоколи допитів належить переслати у айнзацкоманду Ц/5. Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання.»

Документ зберігається між доказовими матеріялами Нюрнберзького процесу (Том XXXIX, стор. 268-269).

Другою обставиною, яка ускладнювала життя підпільника-націоналіста була фактична співпраця ґестапо і агентури НКВД у всіх питаннях, що сто¬сувалися боротьби обох спецслужб з ОУН (незважаючи на відкриту і люту боротьбу між собою на всіх інших фронтах таємної війни). Чекісти підходи¬ли до проблеми українського самостійництва дуже прагматично: чим біль¬ше оунівців знищить ґестапо, тим менше роботи залишиться їм, коли вони повернуться на завойовані території. Такою установкою користувався не лише відомий радянський диверсант і розвідник Микола Кузнецов, коли на місці вбивства німецьких урядовців залишав „випадково" загублені списки українських громадських і культурних діячів, такий підхід зобов'язу¬вав кожного аґента, залишеного НКВД або партійним апаратом (це були різні мережі) для роботи в німецькому тилу.

У різних місцях своїх спогадів про діяльність під німецькою окупацією Степан Мудрик пише про характер радянського підпілля, створеного цими структурними підрозділами радянської влади. Він згадує також про окрему мережу, створену ГРУ. В другій половині 1942 року хаос, викликаний не¬підготовленістю радянських спецслужб до війни на своїй території, був впорядкований, між групами радянського підпілля існував зв'язок, поділ напрямків роботи, їх дії координувались з метою проведення складних операцій. У свїх спогадах Степан Мудрик наводить немало прикладів ді¬яльності аґентів, виявлених СБ ОУН, згадує випадки успішної роботи обох ворожих ОУН спецслужб, систематизує методику їх діяльності. Ми бачимо, що якими б не були його обов'язки в обласному проводі Київщини (про це Мудрик ніде не говорить), виконував він роботу, яка входила в коло завдань референта безпеки.

Однією з операцій агентури НКВД, вчасно розшифрованих Мудриком, був псевдосамостійницький партизанський загін в Рокитнянському районі на Київщині, представники якого, встановивши контакти з членами ОУН в районі, заявили, „що вони воюють і з Гітлером, і зі Сталіним одночасно". Насправді це була пастка, створена НКВД для захоплення провідних членів ОУН. Приблизно в цей же час Мудрик розшифровує гру ґестапо, побудо¬вану на перевербуванні одного зі зв'язкових ОУН „Марка", який, за його словами втік від гестапівців після його затримання.

Я страшенно шкодував, що наші «маршбефелі» розконспіровані і ними вже неможливо більше користуватися. - пише Мудрик. - Цього Марка я знав особисто ще з часів мого перебування у Кракові 1940 року. Мені здавалося, що з ним не все в порядку, бо, коли дійсно Марко втік з гештапівських рук, не маючи жодних документів, то йо¬му треба було б повернутися назад до Львова. Він, проте, опинився чомусь у Києві, знаючи, що Київ постачався документами зі Львова. Таким чином виникло підозріння, що він, рятуючи свою голову, пішов на співпрацю з Ґештапо. Це все я висловив Андрієві. Він на це сказав, що до членів ОУН треба мати довір'я і не піддаватися настроям пер¬шого підозріння. Але почуття непевности мене все таки не покидало.
З Марком я зустрівся другого дня. З першим же поглядом на нього я відчув, що мої припущення мають слушність. Мені впало в очі, що він, не маючи документів, не виявляв страху ходити по Києву. Крім того, він не змінив одежі, а ходив у таких модерних чоботах і шта¬нах, так званих «галіфе» (або по-західньоукраїнському - «райтках»), які носили у Львові. Марко також знав мене, а крім того, знав і зміст моїх завдань. Тим то він говорив зо мною не дуже охоче. Проте за¬питав мене, де я ночую. Якби він, мовляв, міг піти зі мною ночувати, то оповів би мені всі свої пригоди. Самозрозуміло, що я «обминув» цю тему і знайшов привід відмовитися від цієї пропозиції.
Потому я ще раз зустрівся з Андрієм. Я вперто повторив те, що ду¬мав про Марка. Це саме сказав я й другові Могилі. Коли я прощався з Андрієм, я не мав навіть ані тіні думки, що бачуся з ним востаннє. Пам'ятаю ще тепер, що він при тому встиг мене поінформувати про свій наказ послати до Львова кур'єра, який докладно звітував про провал із «маршбефелями». Це були його останні слова, які він до мене промовив.

Ця доля - попереджувати друзів про небезпеку і не бути почутим перес¬лідуватиме Степана Мудрика все життя. Мабуть, тут відобразилась його риса характеру - сумлінність підходу до власних обов'язків була для нього самоочевидною, і він вважав, що інші повинні оцінювати його роботу за тим же критерієм. Дмитро Мирон - „Орлик", „Роберт", „Андрій" загинув на розі Фундуклеївської та Театральної вулиц Києва 25 липня 1942 року о третій годині дня під час спроби гестапівців заарештувати його. Він був од¬ним з визначних організаторів бандерівського руху. Його доля заперечує всі стереотипи радянської пропаганди про український націоналістичний рух. Народжений 5 листопада 1911 року в Бережанах сім'ї муляра, Дмитро у віці 5 років втратив матір. Вчився у бережанській гімназії, проте окупацій¬на влада не дозволила йому здавати екзамени на атестат зрілості (матуру) в Бережанах і він це зробив у Малій духовній семінарії у Львові. Вчився на відділі права у Львівському університеті. Керівник юнацтва ОУН в Крайовій Екзекутиві, за що був засуджений польським судом, один з організаторів та учасник Другого Великого Збору ОУН, один з керівників Північної похід¬ної групи ОУН, учасник IV конференції ОУН в березні 1942 року та автор резолюції цієї конференції. Його останнє завдання - провідник Осередніх українських земель (Київщина, Чернігівщина, Сумщина, Полтавщина, Вінничина, Житомирщина).

В житті підпільника провали, як правило, трапляються в неочікуваних обставинах. Під Білою Церквою Степан потрапляє в облаву, влаштовану на червоних партизан. До його документів гестапівці не мали застережень, але на всякий випадок показали його своєму „експертові" з числа пере- вербованих працівників НКВД. Екс-чекіст за деякими елементами вимови впізнав у Степанові галичанина, що зразу викликало підозру про його на¬лежність до націоналістичного підпілля. До часу завершення операції проти червоних партизанів займатись ним у Гестапівців не було часу, тому Степа¬на перевезли до іншого села, замкнули на добу в арешті.

„Невдовзі перед обідом, - згадував пізніше Степан Мудрик, - прибу¬ло кілька авт із поліцаями. За деякий час мене відпровадили до су¬сідньої кімнати, де були вчорашній ґештапівець і цивільний. Обидва мали добрий настрій; мабуть, акція їхня була для них успішною. Ґеш- тапівець заявив мені, що йому відомо вже про мене, мовляв, я галичанин з «людей Бандери». Йому, мовляв, шкода, що я, молодий чо¬ловік, пішов на роботу проти німців. Усе мало б тепер залежати від мене: якщо я, передумавши, погоджуся з ним співпрацювати, то моє майбутнє буде забезпечене. Він ще сказав, що має сина приблизно мого віку, який воює на східному фронті.
— Ось дивіться, — сказав він при тому, показуючи на несимпатич¬ного мені цивільного, — Василь Петрович чесно з нами співпрацює.
Василь Петрович від себе сказав, що сім років працював в НКВД, має жінку й дитину, тепер він працює в німців, які йому добре пла¬тять. Сам він, мовляв, так само колись думав, що ліпше піти на смерть, ніж на співпрацю з ворогом, але тепер життя показало, що німці не вороги, а друзі. Закінчуючи розмову, ґештапівець сказав, що вони від'їздять на кілька годин, а за цей час я маю все добре обду¬мати. Мене випровадили знову на дижурку.
Там був один поліцай, з другої кімнати час-до-часу визирав дру¬гий. Рух поліцаїв не припинявся. Я вирішив утікати, не зважаючи ні на що. Крізь вікно я бачив, що від школи до лісу може бути зо три кілометри. Під вікном був фруктовий сад, в якому для поліцаїв збу¬дували вбиральню. За садом простягалися селянські городи. Я мо¬лився, щоб ґештапівці не скоро вернулися і можна було б вибрати догідний для втечі момент."

Коли почало сутеніти, Степан попросився до вбиральні, а виходячи з неї, кинувся на поліцая, вдарив його головою в обличчя, кулаками в груди, так, що обоє попадали, і втік. В пригодами, бо ледь не втопився, перепли¬ваючи Рось, добрався до друзів у Пустоварів на цукровий завод, отримав новий одяг (старий втонув у Росі), та в Білій Церкві вийшов на зв'язок із „Січенком". На міській дошці оголошень побачив своє фото з обіцянкою 25 000 карбованців тому, хто допоможе затримати. Ґестапо оперативно вико¬ристало фотографії з документів Степана. Треба було думати про зміну місця діяльності.
Наступного ранку члени ОУН затримали Степанові на хвилину товарний потяг біля семафора, так він добрався до Фастова, потім Василькова а че¬рез кілька днів після загибелі „Андрія" - до Києва. Там він зустрівся з зас¬тупником Дмитра Мирона - „Могилою" (Саком). Було зрозуміло, що за¬лишатись на Київщині Мудрикові не можна. „Могила" підготував пошту до Львова, і Степан рушив через Вінницю та Бердичів. Дорогою, у Василькові на явці в „Січенка" зустрів старого знайомого „Сокола", який тепер нази¬вався „Хрін" і працював на Дніпропетровщині. Від нього дізнався про розстріл Гестапівцями двох своїх друзів - Максима Кантора і Романа Лисого, отримав координати зв'язкового пункту біля Рівного і рушив у кружну до¬рогу. В Бердичеві місцеві члени ОУН допомогли Степанові сісти в потяг, що їхав до Ковеля через Шепетівку, Здолбунів та Рівне. Від Шепетівки колію охороняли угорці. Дорогою Степан прийшов до висновку, що виходити в Рівному, де був центр рейхскомісаріяту, нерозумно - багато поліції, Геста¬півців, часті перевірки, тому він вискочив з вагону на полустанку перед Здолбуновом, коли поїзд притишив хід. На умовленому місці зустрівся з „Хріном". Далі пошта пішла організаційними зв'язками, а Степан залишився на три тижні на Волині. Знову робота, яку інакше, як контррозвідкою, не назвеш. Виявлення агентури, залишеної НКВД для роботи в німецькому тилу, яка значну частину своїх зусиль витрачала на збирання інформації про мережу ОУН. Боротьба з агентами гестапо, які після затримання їх СБ ОУН відкривають Степанові вже не таємницю, а закономірність: так, ми працювали в НКВД проти націоналістів, тепер робимо теж саме в Гестапо.

Кур'єр, який прибув зі Львова, привіз наказ з'явитися в Провід ЗУЗ та пе¬репустку „дурхлясшайн", куди Степанові залишилось вписати своє прізви¬ще. Поїзд в Рівного на Підзамче у Львові привіз Мудрика за ніч. На станції поліцаї більше цікавились ковбасою і салом у торбах селян, які їхали на базар, Степан, який не мав вантажу, швидко пройшов контроль. В той же день зустрівся зі старим знайомим „Спартаком", наступного дня склав звіт Ярославу Старухові, отримав доручення скласти письмовий звіт про недо¬ліки в роботі організаційних структур. Того ж дня його прийняв „Леґенда". Іван Климів виклав Мудрикові свій погляд на майбутній розвиток подій у війні (зрозуміло, не для того, щоб просто поговорити, Степан повинен був працювати з людьми і готувати їх до очікуваних подій). На думку „Леген¬ди", Німеччина була приречена повернутись у свої кордони, а отже, укра¬їнців чекала війна з червоною Москвою і Польщею. Про домовленості Ста¬ліна, Рузвельта і Черчілля „Леґенда" не міг знати нічого, отож його оцінка свідчить про глибоке розуміння процесів, які відбувались у країнах-учасни- ках війни. Варто зауважити, що до ці висновки Іван Климів висловлював під кінець літа 1942 року, коли німецький наступ на Волзі та Північному Кавказі розгортався без видимої протидії червоноармійців, а німецької катастрофи у Сталінграді жоден з політичних оракулів не передбачав.

Мудрик отримав призначення на місце заступника окружного провідни¬ка ОУН. „Леґенда" висловив побажання, щоб Степан легалізувався, знай¬шов якесь легальне місце роботи. До від'їзду Мудрик іще зустрівся з керів¬ником Служби Безпеки Михайлом Арсеничем, доповів про свою діяльність на Київщині. Під час розмови виявилось, що здогади Мудрика про аген¬турну діяльність „Марка" правильні. З новими настановами Степан Мудрик прибув до нового місця праці, де члени ОУН допомогли йому легалізува¬тись і отримати призначення начальником поліційної станиці. За задумом ОУН, поліція повинна була стати хребтом військової мережі, на базі якої будуть створюватись загони української армії.

Виконуючи обов'язки заступника командира воєнної округи УПА „Буг" Степан Мудрик переклав усі службові обов'язки в поліції на свого заступ¬ника, а сам віддався праці над створенням військово-адміністративного апарату. „Друг Рій і я були посвячені виключно нашій військовій робо¬ті. - писав Степан Мудрик у спогадах про ті дні, - Друг Рій опрацьо¬вував пляни й доручав їх виконувати колишнім воякам ДУН. Сам він їздив перевіряти на місця, як відбуваються такі вишколи. Я підготов¬ляв військово-адміністративний апарат. Крім нас, до окружного вій¬ськового штабу входило ще троє людей, які перед тим були військо¬виками в повітових проводах ОУН.
Поліційних станиць, від яких я розпочав свою роботу, було в нашій околиці 19, із 180 поліцаями, які були в більшості членами ОУН або, в усякому разі, її симпатиками. В організаційному архіві я знайшов інс¬трукцію, яку провід видав для української поліції. Поліція не повинна була брати участи в жадних гітлерівсько-ґештапівських акціях такого роду, як, наприклад, проти жидів. На основі цієї інструкції ми видали нову, де говорилося, що українці мають служити в поліції не Гелеро¬ві, а українському народові. Вони повинні допомагати населенню.

[Моргенштерн]

Це дуже важливе свідчення, може, не так про деталі роботи ОУН, як про характер світогляду члена ОУН і Організації загалом. Світоглядно Організа¬ція ставила в центр діяльності Україну та інтереси українців. Відповідно до цього світогляду, якщо обставини примусили українця працювати в дер¬жавних структурах, створених окупантами, то все одно член ОУН працю¬вав для інтересів України і ні в якому випадку не всупереч інтересам Укра¬їни. Такий підхід дозволив вишколити в чужих державних структурах не¬мало кадрів і не втратити їх для української справи.
Працюючи заступником командира військової округи УПА „Буг", Степан Мудрик одночасно продовжував виконувати роботу референта безпеки.
Я вилучив поліцаїв з загальної сітки ОУН і потворив з них окремі ланки. Кожна з них дістала свої завдання. Одні працювали в розвідці й будували свою сітку інформаторів. Другі мали завдання діставати зброю різними шляхами — від німецьких вояків, з військових магази¬нів (складів — авт.) тощо.

Тоді ж, роз'їжджаючи територією дорученої йому округи, Степан позна¬йомився зі своєю майбутньою дружиною Лесею Точинюк. Вона походила з сусіднього з Радехівщиною, Горохівського району Волині і в 1939 році пере¬їхала до Львова на навчання. Там вона продовжувала навчання й за ні¬мецької окупації, часто доїжджала додому поїздом Львів-Здолбунів. „В поїзді я пізнала Степана. - Згадує пані Леся, - Степаном я цікавилась , бо його багато знали (я тоді ще не знала, чому). А Степан, я бачила, цікавився мною. Можливо, напочатку тому, що я багато оповідала про неспокій на Волині, боротьбу УПА. Час від часу ми розмовляли на такі теми..."

Офіційним місцем роботи Степана Мудрика була посада начальника поліційної станиці в селі Оглядові, в шести кілометрах від рідного села. У це село, на праздник на Михайла Степан запросив Лесю. Там він познайомив її зі своїми батьками, і за всіма українськими звичаями і традиціями того часу, це мало означати, що молоді люди мають серйозні наміри з'єднати своє життя і просять батьківської згоди на майбутній шлюб.

Далі пані Леся згадує:
„Приїхали ми 2011.1943 p., а 21.11. поїхали на праздник. То був пе¬кельний праздник. Вже вранці село оточили Гестапівці. Станицю полі¬ції обступлено і всіх арештовано, роззброєно. Побіля церкви на пос¬трах населенню час від часу вистрілювано сигнальними ракетами. За¬раз після арешту переслухувано Степана і дуже його катовано."

Обставини арешту міцно запам'ятались Степанові, у спогаді „Під трьома окупантами" він писав:

Я переступив через поріг і вийшов на дорогу, до мене підійшов з машиновою пістолею вахман СД, з яким я підступив до гурту стар¬шин жандармерії та Ґештапо, що стояв тут само. Ляйтнант Кай, поба¬чивши мене, спитав:
Що ж ти тут наробив?
Я відповів спокійно:
Нічого не зробив, пане ляйтнанте. В мене все в повному порядку. Зрештою, ви самі знаєте про нашу роботу, бо ви її самі контролюєте. Ляйтнант вірив мені й був до мене по-дружньому наставлений.
Тим часом до мене підійшов Гештапівець і запитав, чи я — комен¬дант. На моє ствердження він зняв з мене пояс і обірвав нараменники. Я був арештований.
Усі ми разом зайшли до громадської канцелярії. Там уже сидів ко¬місар Ґештапо Ногава і ґештапівський підстаршина Рюкріх. Цей остан¬ній походив з галицьких німців, із Станиславова. Він звернувся до мене доброю українською мовою. Чому з мого району ніхто не пішов до дивізії? Чому нікого не зловлено з тих робітників, які втекли з Німеччини?
Його запитання були слушними. Але я був до цього підготований, бо ці справи заздалегідь передбачив, отже обдумав на них і відпові¬ді. При цьому я покликався, як на свідка, на згаданого ляйтнанта Кая, який підтвердив правду моїх слів. Комісар Ногава мовчав. Геш¬тапівець, який здирав мені нараменники, запитав по-українськи:
Який посідаєш пост в ОУН?
Я відповів, що є комендантом поліції і до політики не втручаюсь. Вони заговорили швидко між собою і вийшли з канцелярії, за винят¬ком двох: того, хто мене арештував, на прізвище Адам Ібель, і друго¬го, якого звали Віктором. Ібель підійшов до мене і вдарив в обличчя. Я скрикнув йому:
- Не бий!
Бандерівський бандите, — сказав по-російськи Віктор. — Ти нам зараз усе розповіси.
Зайшов ще третій у формі шуцполіцая. Думки мої полетіли блиска¬вкою. Мені почало здаватися, що ґештапівці не мають проти мене жодних доказів, якщо починають своє слідство таким способом.
Тим часом знову відчинилися двері, і один Гештапівець увів чоти¬рьох поліцаїв. Він наказав їм стати коло стіни. Тоді всі чотири присут¬ні гітлерівці підскочили до мене. Один вхопив мене за голову, другий за ноги, голову запхали в поруччя крісла, Віктор сів на ноги, а Ібель почав бити дерев'яною палицею по ногах, по крижах та по інших місцях тіла. Кожен удар врізався болем. Я рвонувся з усієї сили й пе¬рекинув крісло. Шуцполіцай і Віктор попадали разом зі мною на зем¬лю. Але знов скочили на мене й, б'ючи, розклали на лавці. Я був заслабий, щоб опертися чотирьом сильним мужчинам.
Ібель бив, не перестаючи, тоді як інші тримали мене міцно. Перери¬ваючи биття, він запитував, який я маю пост в ОУН і хто ще до ОУН належить. Я мовчав. Глянувши на обличчя моїх поліцаїв, я збагнув, що їх чекає те саме, отже я мусів показати їм приклад, як треба три¬матися.
Зубами вхопився я за ріг лавки і під час биття стискав і гриз дошку. За деякий час я почав втрачати притомність. Пригадую ще, що Ібель вдарив мене так у праву ногу, що я її не міг більше зігнути. До свідомости я приходив лише уривками. На всі запити Ібеля далі мовчав.
За деякий час прийшли знову старшини Ґештапо й жандармерії і запитали, чи я в чомусь признався. Вони щось говорили між собою, потім Ібель заявив мені, що мене зараз публічно розстріляють. Тоді двоє з них підняли мене, взяли попід руки і потягли до читальні «Просвіти», яка була поблизу. Там сиділо на долівці багато мужчин із схиленими головами. Коло читальні стояла варта. Високий худий ґештапівець ходив між арештованими і бив палицею, кого попало. Покладений на долівку, я знову втратив притомність.
Прийшовши до свідомости, я підняв голову. Передо мною висів портрет Тараса Шевченка. Я пригадав слова великого поета:
Степи твої запродані...
І потім:
Караюсь, мучусь, але не каюсь ...
За деякий час усіх нас випровадили надвір. Мене витягли попід ру¬ки. Свіже повітря повернуло мені свідомість. Мене поклали на підво¬ду. Було багато арештованих. До мене підійшов знайомий вояк вер¬махту на ім'я Гріх, родом з Берліну, і поклав мені до кишені пачку си¬гарет.
У натовпі я намагався розпізнати когось знайомого. Я побачив свою маму і свою наречену Лесю. Вони хотіли підійти до підводи, але ґештапівці відіпхнули їх і напустили великого собаку, який кинувся на них. Я заціпив зуби".

Зі свого боку бачила цю подію Леся:
„... Опісля в'язнів повели до авт, а побитого Степана понесли до підводи.
Батьків обступили люди, і я бачила, як батько плакав, а мати стоя¬ла і спокійно вдивлясь у цю подію. Коли все заспокоїлось, люди обс¬тупили батьків, і кажуть їм, що бачили, як мертвого Степана викину¬ли в полі і його тіло порозкидали по полях. А мати спокійно відпові¬ла:
„Порозкидали кості моєї дитини не по чужій, а по рідній землі. Арештували і побили не за крадіж, а за те, що він боровся за визво¬лення нашої землі — України."
Слухала я ці слова, і в душі моїй настав великий зворот мого жит¬тя. Ввечері розрадила я батьків і сказала їм таке: „Від сьогодні вкла¬даю всю свою працю для звільнення Вашого сина з неволі і прошу Божої помочі. Ваш син жиє і буде жити!"

А випробування для Степана Мудрика лише починалися.
Арештованих, яких було понад півтори сотні, - згадував далі Мудрик, — ґештапівці повели в напрямі до головного шосе. Навздогін по¬бігли жінки й діти, але їх спинили постріли супроводжуючих ґешта- півців. Усіх посадили до авт. Місцем призначення для них була тюр¬ма в Кам'янці Струмиловій. Мене принесли до темної камери, де я зараз же заснув.
Пробудившися вранці, побачив, що разом зі мною сидять три мої поліцаї, які були свідками моїх тортур. Я мав моральне задоволення, що витримав перші побої, і став навчати товаришів долі, як треба їм триматися, їх повинні були допитувати тільки про мене, я це знав певно. Так минув день. Увечері з'явилися Гештапівські вахмани й по¬вели мене до кімнати, де вже сиділи Ібель і вбраний по-цивільному Віктор. Ібель переглядав якісь папери, а Віктор за деякий час підій¬шов до мене й запитав:
Ну, что — будет самостоятельная, ілі нет?
Я подумав, що це енкаведист, який служить у Ґештапо. Таких мені вже доводилося зустрічати й з ними розмовляти. До цього Віктора я не хотів говорити.
Тоді до мене підійшов Ібель і, показавши шкільну виказку моєї на¬реченої, запитав, хто вона така. Я зрозумів, що вона арештована. Але, коли Ібель сказав, що вона про мене вже багато розповіла, я знав, що це брехня. Мені було дуже шкода, що нещасливу дівчину Ґештапо може тортурувати. Ібель питав далі:
У 1942 році в Генеральному Губернаторстві був перепис населен¬ня. Тебе у списках нема. Ти в той час не був поліцій но зголошений. Д е ти був? На Волині в партизанах?
Я дедалі переконувався, що Ібель має про мене слабі відомості. Він кричав:
Був у партизанах, чи ні? Який маєш пост в ОУН?
Я мовчав. Він не вгавав:
Я вже бачив ваших. Я їх постріляв у Чорткові.
Тоді я здогадався, хто він, бо організаційним шляхом я знав про чортківську акцію Ґештапо. Це був відомий садист. Тепер він намагав¬ся досягти від мене зізнань.
Він вийняв багато світлин і почав мене допитуватися, кого я тут знаю. Віктор при тому, не перестаючи, бив мене Гумовою палицею по голові і по карку. Я мовчав далі. Ібель перерахував ряд українських прізвищ і питав, хто з цих людей належить до ОУН. Я сказав, що не знаю. Бійка тривала, я знову почав втрачати притомність.
Далі запитував Віктор чисто енкаведівською методою, які я любив забави, коли був малий, які предмети любив у школі, чи в моєму се¬лі були члени ОУН. Ані на одному провокаційному питанні він мене не заплутав. Коли він запитав мене, скільки я років є членом ОУН, я сказав, що до ОУН не належу. Вони мене били вдвох, поки я втратив притомність.

Ці тортури продовжувалися до латинського Різдва, бувало, що Степан непритомний лежав у своїй камері по кілька днів. Ібелеві залежало не лише на прізвищах підпільників, які він хотів почути від Мудрика, але й на формальній стороні оформлення звинувачення: він намагався крім прізвищ отримати підпис Мудрика під протоколом допиту.

Одночасно з Мудриком ґестапо заарештувало його наречену Лесю. В тюрмі Кам'янки Струмилової, де порядки були менш суворими, ніж у Львові на Лонцького, наглядачі у відсутності німців дали змогу Степанові і Лесі побачитися на кілька хвилин. Ніяких підозр проти Лесі ґестапо не ма¬ло, і вона невдовзі вийшла на свободу. Через два місяці члени ОУН виро¬били їй документи на прізвище „Мудрик", і вона, як сестра, передавала йому час від часу передачі до тюрми.

Після Різдва Степана Мудрика перевели до Львова, в тюрму на Лонцько¬го. Там він чекав на судове засідання й його справі. 28 березня 1944 року Мудрик постав перед німецьким судом у звинуваченні про приналежність до забороненої законом „Бандера-Бевеґунґ". На суді виявилось, що Ібель брехав щодо причин відмови Мудрика підписати протоколи допитів та що в'язня немилосердно тортурували (рани від побоїв не зажили до самого суду). Суддя для проформи посварив Ібеля і засудив Степана Мудрика до кари смерті. З правом внести апеляцію. В своєму останньому слові Степан відмовився від апеляції, ствердивши, що який допитував, такий і судив, і такий самий буде розглядати його протест.

Після суду Мудрика відділено від решти в'язнів, і два конвоїри повели його в камеру смертників на Лонцького. Дорогою він розмовляв із Лесею, яка немало передумала, чекаючи вердикту судді. Степан внутрішньо був готовий до смерти, і хотів кинутися на конвоїрів, що загинути в боротьбі, але Леся відмовила. Вона запевняла, що знайде спосіб його визволити і просила не робити самогубних спроб втечі. Так вони з конвоєм дійшли до тюрми на Лонцького і Степана замкнули в камеру смертників.
Наступного дня їм дозволили побачення, і Леся повідомила, що вона їде апелювати у його справі у вищих судових інстанціях разом з полковником Бізанцом - австрійським офіцером, який в першій Світовій війні служив у легіоні Українських Січових Стрільців. Самого Степана через кілька днів по¬везли до тюрми Монтелюпих у Кракові. Там знову його чекала камера смертників, з якої друзів по черзі забирали на страту.
У цій камері доля звела його з одним із офіцерів армії Крайової Каролем Сиреком. Мудрик підходив до справи стосунків просто: на волі вони були б ворогами, а у в'язниці виявилися товаришами долі. Степан розпові¬дав Сирекові про ґестапівські методи слідства, способи введення в'язнів в оману. Однак в тюрмі вирішувало не знання хитрощів слідства, а воля і ха¬рактер. Одного разу Сирек повернувся з допиту в гарному настрої, розпо¬вів, що слідчий на слово чести пообіцяв його звільнити, якщо Сирек розпо¬вість правду про відомі йому зв'язки АК. Ще й пообіцяв привести на побачення його молоду дружину. Мудрик зрозумів, що його співкамерник зла¬мався і запитав його:

„ - А чи, Каролю, ваша голова дійсно дорожча за ті, які буде куп¬лено звільненням?
Тієї ночі ми з ним довго розмовляли. Я вірив, шо його можна ще врятувати від заламання. Наступного дня він прийшов із слідства ве¬селий, приніс із собою пакунок з харчами і цигарки. Те, що гештапі¬вець дотримав слово і привів на побачення його жінку, надзвичайно його радувало. Для мене справа стала ясною: Сирек заломився. І я ніяк не міг зрозуміти того, що для нього не була виразно баченою ця його ситуація. Адже, якби він не сказав нічого, дістав би тільки ув'яз¬нення в концентраційному таборі. Зрадивши ж, він заробив собі пев¬ну смерть. На жаль, це був просто симпатичний, наївний поляк, пси¬хологічна настанова якого не надавалася для підпільної роботи.
Він оповів мені за кілька днів усе те, що оповів на переслуханні ґештапівцеві. Це була розповідь про побудову АК, її акції, скинення зброї англійськими літаками, десанти. Я порівнював цей факт із тим, що ми, українські підпільники, повинні були робити все власними си¬лами. Нам бракувало належно підготованих фахових людей, ми мусіли все, що вони діставали від чужих держав, здобувати самі. Та на¬шою незрівняною перевагою було те, що наші члени були вироблені в підпільній праці і стояли безконечно вище морально від цих поль¬ських підпільників.
Сирек належав до провідників польського підпілля. Шкоди завдав він цьому підпіллю такої, що її важко описати.

Зусилля друзів і нареченої принесли результати. Якось до камери смер¬тників зайшов Гестапівець і повів Степана в службові приміщення. Там йо¬му оголосили, що вирок кари смерти за його апеляцією замінено на 15 ро¬ків каторги (важкої тюрми). Але оскільки місця в тюрмах для особливо не¬безпечних в'язнів не вистарчає, Мудрикові доведеться відбувати свій тер¬мін у концтаборі. У червні всіх в'язнів тюрми Монтелюпіх, засуджених до кари в концтаборі, вивезли у концтабір Ґросрозен біля Вроцлава.

Цей концтабір будували восени 1941 року полонені червоноармійці на голому місці. Будівництво бараків, веж охорони і казарм забрало життя двох транспортів з полоненими. Концтабір, як і належало, було обгород¬жено колючим дротом, через який пущено струм, у ньому збудували кре¬маторій. Хоча табір де-юре був призначений для відбуття покарань, фак¬тично він виконував функцію знищення засуджених. В денний раціон вхо¬див маленький шматочок хліба і літра водянистої зупи. Працюючи в каменоломні, в'язень на такому раціоні витримував не більше трьох місяців. Крім голоду був ще один чинник знищення в'язнів: патологічні вбивці у в'язничній адміністрації та капо. На час прибуття Мудрика в Ґросрозен бу¬ло три найвідоміших: „рускій Іван", „Семйон" і „Леон", поляк за національ¬ністю, капо 5-го блоку. Але капо були хоч і охочими, але лише виконавця¬ми. Замовниками вбивств були працівники табірної адміністріції. Про це Мудрик писав у спогаді „Під трьома окупантами":
„Капо відповідав за працю в'язня, мав над ним необмежені права, міг поставити його до легшої або до тяжчої роботи, мав право його бити і навіть забити. Коли така робоча команда йшла до праці, есес- ман, який розсилав їх, питав капо:
- Скільки маєш в'язнів? Капо відповідав:
-35.
Тоді есесман наказував:
— Увечері має бути 30.
Це означало, що капо має вбити п'ятьох. Усі капо були так дібрані, що для них убити людину, щоб самому, жити й діставати кращий приділ, не було проблемою."

Можна сказати, що в Ґросрозені доля посміхнулась Мудрикові. Писарем в табірній адміністрації працював засуджений раніше німцями член ОУН Тадей Камінський з села Татарова на Станіславівщині. На відміну від кримі¬нальних злочинців, які хоч і мали більшу довіру адміністрації, він добре знав німецьку мову і отримав місце писаря. Завдяки цьому міг час від часу допомагати українським політв'язням. Знаючи, що готується транспорт до іншого концтабору - Заксенгаузен, він скомбінував так, щоб Степан Муд¬рик та інші українці, які прибули з ним в Ґросрозен, потрапили до цього транспорту. Отож в Ґросрозені Мудрик відбув лише два тижні. Що ж до долі Тадея Камінського, то після капітуляції Німеччини, коли в таборі настав безлад, його вбили польські писарі-шовіністи, ті, яким Камінський не доз¬волив познущатись над транспортом українських в'язнів, де був Мудрик.

В Заксенгаузені Степан Мудрик пробув недовго. Там він познайомився з членом ОУН Олексою Соколом, який проходив спеціальне слідство і сидів у карантині. Від Сокола Степан дізнався, що у цьому таборі в так званому бункері сидять Степан Бандера і Ярослав Стецько. З цього табору Мудрик потрапив у транспорт в Мекленбургію, на роботи поблизу летовища Редцов біля міста Рехлін.

Юридично в'язні були приписані до табору Равенсбурґ. Порівняно з ін¬шими „концентраками", режим у цьому був „людський": охорону несли переважно старі вояки вермахту, які крізь пальці дивились, якщо в'язень підбирав для себе сиру картоплю чи брукву, а часом ще й підкидали в'яз¬ням шматок хліба. Проте, коли охорону несли вахмани з СС, для в'язнів наставали чорні дні: есесівці розстрілювали „унтерменшів" просто „для спорту". Світлою стороною цього табору була наявність великого аеродро¬му: льотчики ставилися до в'язнів людяно, підкидали їм хліб, цигарки, від¬давали прочитані газети, так що ув'язнені могли мати уявлення про становище на фронтах. Але „санаторієм", як часто писали в радянській пресі про умови ув'язнення українських націоналістів у німецьких концтаборах, цей табір не був: робота починалась о шостій ранку і закінчувалась о дев'ятій вечора.

В кінці вересня табірні будні Степана перервалися святом: приїхала Леся, якій Степанові друзі з ОУН зробили документи, ніби вона сестра ув'язнено¬го. Більше того, серед різноманітних посвідок, якими забезпечила Лесю ОУН, була одна про Мудрикового „брата", який нібито був офіцером вер¬махту (в Галичині таке могло бути, вона мала статус колишніх австрійських земель), і навіть був нагороджений найвищими відзнаками Рейху. Ясно, що це була чиста фальшивка, але розрахунок був на те, що в таборі ніхто не зможе того перевірити, та й Галичина в той час була вже зайнята ра¬дянськими військами.

25 хвилин, дозволених на розмову, до того ж німецькою і в присутності охоронця - це дуже мало, але за кілька хвилин охоронець перейшов у су¬сідню кімнату, і Степан з Лесею перейшли на українську. Степан повідомив Лесі прізвища всіх членів ОУН, які карались із ним в таборі, Леся передала йому на всяк випадок кілька прізвищ та зв'язкових адрес у Німеччині. Че¬рез 25 хвилин їх розлучили. Леся привезла з собою пакунок з харчами та білизною. Одяг Мудрик розділив між блоковим свого блоку і „ляґерельтес- те" - табірним старостою з числа в'язнів. Ці подарунки забезпечили йому на чотири місяці роботу на кухні, можливість і самому не бути голодним, і друзям якусь їжу передати.

Січневий наступ 1945 року радянських військ вніс зміни в розмірене жит¬тя табору. 27 січня в'язнів завантажено у вагони і протягом тижня везли до Тюрінгії. Там Мудрик опинився у філії табору Дора, про який згадував, як про конвейєр смерти:
„Табір Ельріх був жахливий. В'язні мешкали в якихось старих му¬рах, стіни були мокрі, долівка — цементова. Табір був настільки пере¬повнений, що на одному ліжкові доводилося спати двом в'язням. До праці в каменоломі гонили всіх, хто тільки міг пересувати ногами. Люди вставали о 5-ій годині вранці, а лягали по десятій увечері. Харч був страшний. Бракувало навіть звичайного хліба. На день давали літр зупи і час-до-часу по кілька картопель, без жодних товщів. Починали падати сніги. В'язні приходили з праці мокрі і, не маючи в що перебратися, лягали так у ліжко, а вранці, не висохши, мусіли знову йти до праці. Почали розводитися на людях воші, якими ніхто не жу¬рився. Я навіть не знаю, чи була в таборі взагалі лазня.
В'язні гинули, як мухи. Крематорій не встигав палити. Коло входу до нього трупи лежали, складені в стоси, як дрова. Так з моїх очей зник Іван Тимош, який жив у іншому бльоці. Чи він помер там, чи його кудись перевели, я не знаю."

Спочатку табір Дора сам був філією Бухенвальду, але потім, з початком виготовлення у ньому ракет V-1 і V-2 виокремився в самостійну концтабірну одиницю, в якій, тим не менше, збереглися традиції Бухенвальду. Важ¬ко сказати, як склалась би далі доля Мудрика, але несподівано його вик¬ликали до головного кацету Дора. Там його, звичайно ж, чекала Леся зі своїми пачками посвідок, яких ніхто вже не міг перевірити, але при наяв¬ності хабаря - шанував. Пакунок з харчами був якнайбільше до речі - Степан вже занепадав у силах. Його залишили в Дорі, і мабуть, це теж врятувало йому життя. Але головним його янголом-охоронцем у ці дні бу¬ла Леся, яка знайшла собі помешкання в трьох кілометрах від табору.
На початку квітня цей табір теж почали евакуювати. Степан потрапив у перший ешелон, який рушив до данського кордону. Проте напівдорозі, бі¬ля Бергену, поїзд зупинили) в'язнів вивантажили і погнали до нового міс¬ця:

„Від станції нам довелося йти яких п'ять кілометрів. Це було понад сили. В'язні вже за кількасот метрів почали падати. Нести їх не було кому, і кожного, хто падав, есманська ескорта без жалю стріляла.
Почалася сцена, якої неможливо ні переповісти, ані описати. Кожен з в'язнів усе таки вірив, що за кілька годин може настати воля. Я був страшенно слабий, але саме ця віра давала силу жити і йти. Чути бу¬ло позаду безперервні постріли. Коли я оглянувся на хвилину назад, то побачив, що колони в'язнів були вже жовсім рідкі. На дорозі, якою ми йшли, лежали постріляні в'язні, неначе снопи на полі по жнивах..."

В'язнів розмістили у військових казармах. За кілька днів охорона вдягну¬ла на рукави білі опаски, з наміром здаватись в полон західним союзни¬кам. І справді, невдовзі з'явився англійський танк та кілька бронетранспор¬терів. У табір привезли харчі. Почалися самосуди. В'язні повбивали капо та деяких охоронців. Для Степана найгірше було те, що поляки й комуністи почали розшукувати українських самостійників, а їх було замало в цьому таборі, щоб ставити організований опір. Степан зібрав групу українців і ру¬шив у напрямку проживання Лесі. Дорогами в різних напрямках мандру¬вали тисячі людей, вивезених на роботи, колишніх в'язнів, біженців. Доро¬гою супутники Степана чи то обрали собі інші шляхи, чи то погубилися, але до села Нідерзаксферфен він добрався з одним товаришем - Юльком Войтовичем - „Степовим". Там вони у круговерті останніх днів війни все- таки знайшли Лесю у її господині фрау Ваґнер, на вулиці Кляйне Банхофштрассе, 27.

Ще до капітуляції Німеччини доля в'язнів та примусових робітників була вирішена альянтами: всі колишні мешканці СРСР, хотіли вони того, чи ні, повинні були повернутися в Радянський Союз. Виняток робився лише для тих, хто мешкав на територіях, які СРСР захопив після 1939 року: ці мали можливість вибору. Але на практиці й ця категорія людей не була захище¬на від гулагу: СМЕРШ полювала за відомішими діячами національного жит¬тя українців, білорусів, прибалтійців, і навіть австрійці не могли почуватись безпечними: Вільгельма Габсбурга, відомого своїми симпатіями до україн¬ців чекісти викрали, хоч він не був ніяким нацистським злочинцем, і з гітле¬рівцями не співпрацював, але життя його закінчилось у чекістських казема¬тах.

Міг потрапити до рук чекістів і Мудрик: одного дня він разом з Лесею вирушив до головного кацету Дори, щоб отримати бодай якусь довідку про своє ув'язнення. Опинившись у таборі, він зрозумів, що американці повністю передали контроль на табором радянським офіцерам, і що він не те що ніякої довідки тут не отримає, а добре, якщо вийде звідти вільним. На щастя ніхто зі знайомих йому на дорозі не трапився, а конвоїрові, який при виході спитав у Степана і Лесі перепустку, відповів по польськи, що шукає колег, які тут колись сиділи. Офіцер, який надійшов, пояснив Степа¬нові, що ніяких поляків у таборі вже нема, є тільки росіяни, Степан подяку¬вав, і на тому все закінчилося.

В сусідньому місті Нордгаузені було немало українців, які не хотіли по¬вертатись в СРСР. Степан зустрівся з ними і разом вони вирішили створити український комітет. Головою обрали старого емігранта професора Злочанського, який мав добрі довоєнні документи і не підлягав репатріації. Комі¬тет звернувся до американців за дозволом створити табір, а комендантом вирішили призначити Мудрика, оскільки йому, як екс-в'язневі концтаборів ніхто не міг закинути колаборації з нацистами. Американці швидко дали дозвіл на заснування табору у Віденбург-Шулє.

Тоді ж Степан і Леся вирішили не тягнути з упорядкуванням власних сто¬сунків: на Провідну неділю отець Смик з Рогатинщини дав їм у німецькій церкві шлюб. Молоді зразу ж переїхали на помешкання в український та¬бір.
Вочевидь, що розвідка була покликанням Мудрика, бо хоч як комен¬дант табору, повинен був займатись насамперед господарськими пробле¬мами та полагоджувати стосунки з американською адміністрацією, за його власним визнанням, майже відразу почав творити свою розвідувальну ме¬режу. Звичайно, для того була практична причина: український табір відра¬зу ж потрапив у сферу зацікавлення чекістів, які почали засилати до табору свою агентуру. Одного з таких можливих аґентів Мудрик поставив під наг¬ляд свої довірених осіб, і невдовзі виявилось, що підозри були небезпід¬ставними. Цієї людини Мудрикові вдалося позбутися з табору, але очевид¬но, що були й інші, невідомі йому.

Одного разу Степан застав в коридорі табору молодого чоловіка з ре¬вольвером в руці, який, очевидно, намагався вивести з табору емігранта 20-х років, вояка армії УНР Сокирника. Не роздумуючи Мудрик кинувся ззаду на озброєного нападника, підбиваючи револьвер вгору, вибив зброю і затримав невідомого. Йому довелось докласти зусиль, щоб меш¬канці табору не лінчували затриманого і здати його живим американській комендатурі. Пізніше виявилось, що цю людину в американців забрали представники радянської репатріаційної місії.

Через два дні до табору в супроводі двох американців прибули два ра¬дянських офіцери і один цивільний. Прибулі звинуватили Мудрика у тому, що він тероризує мешканців українського табору, забороняючи їм повер¬нутися в СРСР. Цивільний при тому додав: „Знаємо ваше прізвище і знає¬мо, що тероризуєте людей, які хочуть повернутись на батьківщину. Ви дієте проти законів про репатріацію і ми вас притягнемо до відповідальности. А зараз скличте людей, ми самі будемо з ними говорити".
Однак поява радянських представників й сама викликала спонтанний мі¬тинг мешканців табору, які з криками „Геть!" почали наближатись до при¬бульців. В результаті Мудрику довелось заспокоювати людей, щоб не вчи¬нили самосуду. Американський офіцер прийняв до відома позицію людей, заспокоїв їх, що ніхто не дозволить всупереч бажанню віддати їх в руки радянських представників. Після цієї події Мудрик посилив охорону табо¬ру, сподіваючись провокацій з боку радянських спецслужб.

Варто звернути увагу, що цей період життя Степана Мудрика черговий раз характеризує його як самодостатню людину, з виробленим світогля¬дом, розумінням свого місця в житті, своєї життєвої місії, бо всі рішення, які він приймав, були рішеннями діючого члена ОУН, та вкотре вони були прийняті без жодного контакту з Проводом. На прикладі життя Степана Мудрика в цей період ми бачимо, якими виховувала ОУН своїх членів: сві¬домими, діяльними, ініціятивними. Те, що не було вказівок від Проводу, не може бути виправданням бездіяльности: член ОУН, оскільки його зо¬бов'язує Присяга, зобов'язаний працювати для добра України.

В тих обставинах Мудрик побачив для себе ділянку роботи: рятувати ук¬раїнців від насильницького вивезення в СРСР, де вони неодмінно були б знищені, як „вороги народу". Це було абсолютно обґрунтоване рішення: без українців, де б вони не жили, не буде України, а ці люди, опинившись в еміграції, могли б немало для України зробити. Тому він не лише не мав сумніву в правильності рішення, він знав, що мусить це робити зараз і не¬гайно, бо завтра, коли людей вивезуть в радянську зону, буде пізно. Мож¬ливо, тут мав місце стереотип поведінки, який в інших політичних середо¬вищах еміґрації називають „бандерівською політикою доконаних фактів": це треба зробити - от ми і зробили, а далі усі мусять рахуватись із зроб¬леним, можливо інший досвід, здобутий Степаном протягом свого ще не такого довгого, але насиченого життя, можливо, дались взнаки уроки, от¬римані на підпільних вишколах - як би там не було, але завдяки його іні¬ціативі не одна людина була йому вдячна за врятоване життя.
Цей період показав також, що Степан Мудрик ставить загальне добро вище від партійних „міжсобойчиків". Створюючи український комітет, він не робив різниці між людьми різних політичних поглядів, хоча професійно вивчаючи характери і погляди людей, тих, з якими йому довелось працю¬вати, досліджував найретельніше: „В розмові я ствердив, що професор Злочанський є великий прихильник екзильного уряду УНР, лікар Павлишин — прихильник ОУН-Мельника, між нами була одна панна — Міля Гоцулка — бандерівка. В нас усіх виробилося прихильне наставлення. Поет Б. Федчук, як мені виглядало, політикою не цікавився, але був українським патріотом."

Чутки про існування табору ширилися серед людей, він притягував до себе українців з інших областей Німеччини. Одного разу до канцелярії та¬бору зайшли два українці, які прибули з Ваймару, один з них, який наз¬вався Ярославом Стрийським, оповів Мудрикові вже чуту ним раніше ін¬формацію про те, що найбільше українців є в Баварії, що там же десь є частини Української дивізії. Наступного дня до канцелярії прийшов знайо¬мий Мудрика з Сокальщини Нестор Ріпецький. Він оповів про побут укра¬їнців в англійській зоні окупації, дав свою адресу в Нордгаймі. Серед меш¬канців табору був один автомеханік Петрик з Дніпропетровська, який від¬ремонтував для Мудрика один з автомобілів, який стояв на території табо¬ру. Завдяки цьому умільцеві-механікові Степан зміг побувати в Нордгаймі, зустрівся з Нестором Ріпецьким, познайомився з його дядьком Степаном. Повертаючись з Нордгайму Мудрик дізнався новину, яка змінила усі по¬дальші плани його та й усіх мешканців табору. На підставі домовленостей про американську зону в Берліні радянські війська через кілька днів повин¬ні були отримати Тюрінгію, як територіальну компенсацію за Західний Бер¬лін. Почалась масова евакуація людей, які вбачали у приході радянських військ пряму загрозу для свого життя, в західні зони окупації. Надати втіка¬чам транспорт американці відмовились, отож кожен втікав від радянської влади, як міг.
Табірний автомобіль Мудрика був до того часу вже відремонтований, водієм погодився бути Віктор Іваницький родом з Дніпропетровщини, син православного священика, який разом з дружиною і трирічною дочкою теж вбачав свій порятунок в західній зоні. З цієї подорожі у Степана зали¬шився спогад про зустріч з майором американської армії, який ганив по¬дорожніх за те, що вони не хочуть повертатись до Радянського Союзу, а мали б, на його думку, повернутись і на виборах обрати собі іншого голо¬ву держави. Через Франкфурт-Штутґарт-Ульм 23 червня 1945 року добрались до Авґсбурґу.

Маючи від українців адресу місцевого комітету - Розенауштрассе, 8, Сте¬пан почав від української установи. З великим здивуванням він зустрів там своїх знайомих Тимофія Мельника зі Стоянова Радехівського повіту, Гали¬ну Чуйко - дружину Івана Климіва-„Леґенди", Володимира Лобая-„Вугляра", з яким йому раніше довелося працювати в підпіллі. Період автономної діяльності закінчився, Мудрик відновив зв'язок з ОУН, яка потребувала для своєї роботи в еміграції багатьох таких вишколених людей.

Головою українського комітету в Авґсбурзі був Олександр Масляник, ві¬домий діяч ОУН. Наступного дня він повідомив Мудрика, що з ним буде говорити член Проводу. Можливо, Масляник і сам не знав, хто саме, бо він дав лише час і місце зустрічі. Виявилось, що цією людиною був Василь Охримович, з яким Степан разом проводив вишкіл в селі Опліцно. Охримович ввів Мудрика у стан справ, розповів про УГВР та участь у ній членів ОУН.

Замешкавши у новому місці, Степан Мудрик дуже швидко налагодив контакти з багатьма українцями. Іван Оленський, який мав контакти з ба¬гатьма урядовцями в Авґсбурґу, допоміг йому зробити документи на авто¬мобіль, який, звичайно ж, Степан збирався використовувати не у приват¬них справах. Невдовзі Охримович з Мудриком поїхали до колишнього посла польського Сейму Василя Мудрого, який був членом УГВР і пола годжував справи українських емігрантів з американською адміністрацією. Охримович представив йому Мудрика як офіцера УПА, який сидів у ні¬мецьких концтаборах, а тому може бути корисний в переговорах з амери¬канцями, які до в'язнів ставилися з певним респектом.

Охримович, знаючи спеціалізацію Мудрика, ділився з ним планами створення розвідчої служби, підпорядкованої ЗГ1 УГВР. Однак Мудрик, знаючи Василя Охримовича, був переконаний, що той береться за справу, у якій нічого не розуміється, і тому не ві¬рив, що в Охримовича будуть якісь результати. Так воно й сталось.

В Авґсбурзі подружжя Мудриків перебралися в табір „Зоммер казерне",
де комендантом був сотник армії УНР А. Черкасевич а секретарем д-р Сте¬пан Галамай, один з визначних діячів ОУН. У цьому таборі Степан Мудрик деякий час керував слідчим відділом, завданням якого було викривати аґентурно-провокативні елементи, заслані чекістами.

Це був дуже важкий час для українських емігрантів. Англо-американські союзники, прагнучи участі радянських військ у військовій операції проти Японії, погоджувались на вимоги радянського уряду про видачу їм людей з антикомуністичними чи антиімперськими поглядами, і це траплялось на¬віть з тими людьми, яким держави Ліґи Націй давали дозвіл на проживан¬ня на своїх територіях після першої Світової війни як політичним емігран¬там. Масова видача радянським представникам донських та кубанських козаків, українців, втікачів інших національностей призвела до масових са¬могубств серед них і викликала великий резонанс у західних країнах. Але зміна ставлення до втікачів з СРСР сталась лише пісця капітуляції Японії та відомої фултонівської промови Черчіля. Фактично біженці від сталінського режиму стали розмінною картою в політичних іграх між СРСР та західними альянтами.
Для захисту українських емігрантів від сваволі радянських репатріаційних комісій члени ОУН створили в Німеччині „Лігу політичних в'язнів". В Авґсбурзі була філія „Ліги", головою її був Олександр Масляник. Багато разів Мудрикові разом із Масляником, проф. Василем Мудрим і проф. Петром Чуйком (тестем Климіва-„Леґенди") доводилося ходити в американську військову адміністрацію, протестуючи проти дискримінації українських вті¬качів, захищаючи репутацію політичних емігрантів від стандартних звинува¬чень у колаборації з гітлерівця¬ми, воєнних злочинах тощо. Для дискредитації біженців НКВД використовувало навіть кримі¬нальних злочинців, яких засила¬ло в табори з завданням грабу¬вати навколишні населені пун¬кти. Цю практику чекісти припи¬нили лише тоді, коли служба охорони, організована Мудриком, кілька разів затримала од¬них і тих же людей, яких спо¬чатку американці на клопотання радянських органів радо відда¬вали їм для проведення влас¬ного слідства.

В Авґсбурзі 12-13 липня Муд¬рик зустрівся з Іваном Кашубою. В майбутньому доля зробила їх не лише друзями, а й колегами, солдатами того фронту бороть¬би, про який і зараз так мало відкрито документів. Разом з Тимошем Зарічанським, Іваном Семковичем і Володимиром Дейчаківським, за вказівкою Василя Охримовича, вони почали об’їзд поселень українських емігрантів, інформуючи їх про діяльність радянських репатріаційних місій, збираючи інформацію, корисну для української справи. Важливим елемен¬том завдання було втановлення зв'язків з членами ОУН, які у вирі післяво¬єнної дезорганізації їх втратили. На початку вересня 1945 року зусиллями цієї робочої групи було створено справно діючу мережу ОУН в Баварії та налагоджено зв'язок з таборами в англійській зоні.

У цьому періоді Авґсбурґ був помітним центром українського громад¬ського і культурного життя. Саме тут було відновлено діяльність Україн¬ського Вільного Університету, перенесеного с Праги, створено Український Червоний Хрест, головою якого був визначний історик Дмитро Дорошен¬ко. У цьому місті було створено Центральне Представництво Української Еміграції - ЦПУЕ. Тут же працювали народна та торгівельна школи, ство¬рено гімназію. В Авґсбурзі тоді мешкав Володимир Блавацький з артистами Львівської Опери, які значно збагатили культурне життя української грома¬ди, чисельність якої досягала 3000 людей. Мешкаючи в таборі, Степан Мудрик займався вишколенням таборової поліції, в яка складала близько ста чоловік.

Все ж людина такого формату як Степан Мудрик не могла замкнутись лише на організації безпеки життя українців у таборі для переміщених осіб. Його здібності були добре відомі багатьом провідним діячам ОУН, воче¬видь не одна Леся доклала стільки зусиль для врятування його життя, але й друзі, які й самі не раз завдячували йому своїм життям, і знали що зда¬тен зробити цей ззовні непоказний чоловік. Логіка життя і діяльности Сте¬пана Мудрика неодмінно мусіла привести його до роботи в центральних органах ОУН. Але тут необхідно зробити відступ про особливості діяльнос¬ти Організації Українських Націоналістів в період другої Світової Війни та десятиліття після неї.

Погляди автора про принципи побудови та характер діяльности ОУН достатньо популярно висвітлені в творах „Євген Коновалець - творець ОУН" та „Місія Бандери". Одним з найважливіших принципів кадрової по¬будови був той, що ОУН не мала „почесних членів". Кожен член Організа¬ції, якщо він займався роботою для визволення нації, був на фронті бо¬ротьби, мусів рахуватися з можливістю загибелі чи ув'язнення, і якщо він опинявся в тюрмі, то яким би він славним і заслуженим не був, але його місце займав інший, який повинен був нести тягар боротьби далі - до арешту чи загибелі, врешті членство в ОУН справа добровільна і кожен, приймаючи присягу, знав, що він на себе бере. Коли людина виходила з тюрми, то його місце в бойовій лінії було зайняте, і ніколи, заради кого б то не було, ніхто не ламав організаційних структур, щоб повернути провід¬ного члена на його місце до арешту. Навіть така легендарна для членства ОУН особа як Степан Бандера, коли вийшов з польської в'язниці, підпорядкувався Краєвому Провідникові Володимирові Тимчієві і став Провідни¬ком ОУН лише після обрання його Збором.

Після арешту Гестапівцями Степана Бандери та Ярослава Стецька згідно з Устроєм ОУН урядуючим провідником став Микола Лебедь, який зали¬шився на волі завдяки його органічній недовірі до німців (Гестапівці видали його польській поліції після організації ним вдалого замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького). Однак в нових обстави¬нах Лебедь не справився з вагою тягаря, покладеного на нього долею. В багатьох ситуаціях він перебирав на себе більше повноважень, ніж перед¬бачали і Устрій, і просто здоровий глузд. Колективної співпраці з іншими провідними членами ОУН у нього не вийшло, і у травні 1943 р. на конфе¬ренції ОУН було створено Бюро Проводу ОУН, яке очолив Роман Шухевич, а 21-25 серпня 1943 року на Третьому Надзвичайному Зборі ОУН Ро¬мана Шухевича було обрано Головою Проводу ОУН.

[Моргенштерн]

Мережа ОУН поширювалась не лише на етнічні українські землі, але й іс¬нувала на територіях гітлерівської та радянської каторги. Тому на території Райху був свій тереновий провід (деякі зв'язкові точки тої мережі давала Мудрикові його наречена Леся під час побачення в концтаборі, на випа¬док, якщо б він вийшов на волю і йому треба було б встановити зв'язок. Ґестапо полювало за мережею ОУН в Райху, часом знищувала деякі її час¬тини, але ніколи до кінця війни так і не спромоглося серйозно порушити роботу українських підпільників. Врешті, в умовах, коли німці вивозили на примусові роботи до Німеччини сотні тисяч людей з України, це було не¬можливо.
Падіння гітлерівського Райху створило ситуацію, коли на волі опинилися тисячі членів Організації, і вони лише їм відомими способами шукали зв'язку з ОУН, так, як це зробив після звільнення і Степан Мудрик. Багато їх прагнули повернутися до броротьби в Україні, але загальна настанова Проводу була однозначною: українців, які опинилися на еміграції необхід¬но зберегти для утвердження в світовій громадській думці переконання про право українців на власну державу. Тут було і ясне бачення Романом Шухевичем історичного завдання і призначення Української Повстанської Армії - героїчно загинути, створивши вічну легенду визвольної боротьби, тут був і прагматизм у майбутній державній політиці: на вишколах ОУН де¬тально вивчався досвід відновлення Польської держави після першої Сві¬тової війни та ролі, яку відіграла діяспора у її міжнародному визнанні.

В таких обставинах члени ОУН, які опинились в еміграції, заходились ор¬ганізовувати українське життя на чужині, будувати представництва неско¬реної України в усіх країнах поселення. В умовах, коли зв'язок цієї частини Організації з Рідними Землями був ускладнений об'єктивними обставина¬ми, відбулася певна автономізація структур ОУН за кордоном, які отримали назву Закордонні Частини ОУН. Але всякі спекуляції про протиставлення чи протиріччя між ОУН на українських землях і ОУН в еміграції завжди будуть безпідставними, оскільки ми маємо велику кількість документальних під¬тверджень про ідейну єдність Організації. Що ж до структурної єдності, то з матеріалів Конференцій 34 ОУН недвозначно випливає підпорядкування їх Проводові в Україні з Романом Шухевичем на чолі. Ті ж мотиви підпоряд¬кування Проводові ми бачимо у працях Степана Бандери того часу. Що ж до Степана Мудрика, то йому було призначено долею втримувати тонень¬ку лінію зв'язку між двома частинами єдиної Організації.

Після закінчення війни з Японією ставлення західних альянтів до емігран¬тів з територій, зайнятих Радянським Союзом, почало змінюватись. Радян¬ські чиновники, відповідальні за репатріацію, теж зрозуміли, що отримати добровільну згоду емігрантів на виїзд в СРСР не вдасться, і почали фабри¬кувати документи на відомих українських діячів, звинувачуючи їх у воєн¬них злочинах. В табори засилалась агентура, саме з нею доводилось боро¬тись в це період Мудрикові. В першій половині 1946 року він викриває зас¬ланих чекістами агентів Тусеїна, Яковліва, Бормана, Віру Вепс. Але й чекісти мали свої способи ускладнити життя ОУН. Одного разу під час вишколу таборової поліції за їх доносом приїхала американська військова поліція, яка погодилася зі звинуваченням у мілітаризмі та звільнила Мудрика з йо¬го посади. Це був прикрий удар долі - 13 квітня 1946 року в сім'ї Мудриків народився син, і і додаткова пайка харчів, які Степан отримував за свою роботу була зовсім не зайвою.

Приблизно в цей же період Провід „намацав" потрібного йому активіста. В березні 1946 року Степана Мудрика викликають на таємну нараду до Мюнхена. Серед учасників Степан зустрічає знайомих йому Олександра Масляника, Миколу Матвієйка, Івана Кашубу. „Ми р'озмовляли між собою, як до кімнати увійшов Провідник Бандера. - згадував Мудрик, - Ми всі стали на струнко, Бандера привітав нас: „Слава Україні!" Він стояв декілька секунд і дивився на нас. Потім його зір зупинився на мені, він усміхнувся, підійшов до мене, подав руку і сказав: „Я радий, що ми зно¬ву зустрілися".
Після наради Провідник попросив Мудрика залишитись на розмову. Спочатку про пережите від часу останньої зустрічі, обов'язки, які він ви¬конував та на яких теренах України. Потім - про особисте. Мудрик згадав, що одного разу в Заксенгаузені він бачив, як есесівець виводив Бандеру на про¬гулянку. Розмова не завершилась якимись дорученнями, очевидно, як це було прийнято, Бандера перевіряв по¬чуті від Мудрика факти через інших членів ОУН. Однак він зразу ж призначив Степанові місце і час наступної зустрічі через кілька днів.

На ній Бандеру цікавила робота Мудрика в Київській області, де, коли і при яких обставинах Мудрик був арештований гестапів¬цями. Ще Степан розповів про зустріч у Білій Церкві в 1942 році з Богданом Бандерою, який мав призначення до Херсону. На закін¬чення Бандера оголосив Мудрикові своє рі¬шення: Степан належатиме до закритого сектора, який члени проводу називали між собою „Центральний апарат". Завдання Мудрик отримуватиме особисто від Бандери, зв'язок триматиме через Мирона Карпинця, який у той час належав до особистої охорони Провідника.
Виконуючи доручення Бандери, Мудрикові доводилось іздити по всій Ні¬меччині та й часто бувати у Відні, перетинати радянську зону окупації. Хо¬лодна війна ще не почалася, радянські місії розшукували політичних еміг¬рантів, і американці у цей період їм зовсім не заважали затримувати лю¬дей, яких чекісти вважали своєю законною політичною здобиччю. „Ми тоді, можна сказати, перебували на безправному становищі. - згадував Муд¬рик, - Хтось поширював провокативні вістки про бандерівців. Ми мали да¬ні, що це робила совєтська агентура."

Навесні 1951 року, після третьої Конференції 34 ОУН Степан Мудрик от¬римав нове призначення. Степан Бандера запросив його на нараду, де бу¬ли присутні ще Іван Кашуба - керівник Служби Безпеки ОУН та Степан Ленкавський (Голова Проводу ОУН після смерти Бандери). „Про існування в нашій Організації Служби Безпеки широко відомо всім, але про нашу розвідку, крім мене, друга Маркевича (це псевдо Ленкавського) і Вас двох тут присутніх не знає ніхто і не повинен знати. - сказав Бандера, - Хай да¬лі думають всі, що в нас СБ займається також цією ділянкою. Керівником нашої розвідки від сьогодні є Ви, але для всіх наших людей Ви будете заступником друга Івана. На діловій нараді працівників СБ так поінформує їх друг Іван. Завтра друг Маркевич вам передасть тих людей, що працювали з дотеперішнім керівником розвідки, котрий тепер виїжджає з Німеччини." Від того часу Степан Мудрик зустрічався з Бандерою дуже часто. Особливо актуальною стала діяльність розвідки ОУН з 1954 року, коли активність КҐБ значно зросла. Чекісти почали активно шантажувати сім'ї провідних членів ОУН, вламуватись до виявлених приміщень ОУН, викрадати людей. Тоді ж почались радіопередачі для деморалізації українських емігрантів.

Цей період життя в діаспорі - час дискусій і випробування організаційної єдності. Тема розбіжностей у поглядах між членами ОУН в діяспорі - це питання окремого дослідження. Однак варто відзначити, що незважаючи на внутрішнє протистояння, доти, доки зберігався Провід в Україні і утри¬мувався з ним зв'язок, організаційна єдність зберігалась. Після смерти Ро¬мана Шухевича 34 ОУН отримали лист від нового Голови Проводу - Ва¬силя Кука - „Юрка Леміша", з якого недвозначно випливало, що Провід апробує програму розбудови ОУН в діяспорі, яку реалізував Бандера. Од¬нак через чотири роки, напередодні арешту Василя Кука, в значній мірі знищивши підпільну мережу та опанувавши зв'язки України з закордоном, КҐБ в кінці 1953 року, користуючись кодами, вилученими в Охримовича, змогло безбоязно здійснити операцію дезінформації діяспори про ставлен¬ня лідерів ОУН в Україні до Бандери.

Закордонному представництву УГВР були надіслані листи за підписом Ю. Леміша про нібито його незгоду із по¬літичною лінією Степана Бандери:

" «Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях стверджує, що Бийлихо відійшов від постанов III Надзвичай¬ного Збору ОУН, він ні формально, ні фактично не є провідником ОУН.
Провід сподівається, що Бийлихо в ім'я цілості ОУН припинить розкольницькі акції і закличе до порядку Мирона.
Голова Проводу ОУН в Українських Землях, Ю. Леміш».

„Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях уповноважує Лева Ребета, Зенона Матлу та Бийлиха тимча¬сово перебрати керівництво Закордонних Частин ОУН і реорганізу¬вати Закордонні Частини згідно з позиціями Проводу в Україні.
Голова Проводу ОУН в Українських Землях, Ю. Леміш».

Степан Мудрик з Іваном Кашубою дізналися про ці листи від Степана Бандери, який, своєю чергою, був поставлений до відома про „телеграми з України" Левом Ребетом та отцем Іваном Гриньохом. Бандера, як випли¬ває зі спогадів Мудрика, не задавався достовірністю послань - він нама¬гався політично розв'язати конфлікт в середовищі бандерівців, і тому був готовий на поступки представникам УГВР. Однак Мудрик з Кашубою, як фактичні керівники розвідувальної та контррозвідувальної роботи ОУН, пи¬тання про автентичність листів поставили зразу. Спочатку - один до одно¬го, зустрівшись після Свят-Вечора 1954 року. Есбістів ОУН непокоїла відсут¬ність навіть не самого листа, а хочайби повідомлення про нього від джерел інформації, з якими вони тримали зв'язок в Україні. На цей час вони мали підстави підозрювати, що деякі з їхніх зв'язків спалені та перевербовані КҐБ, деякими чекісти ведуть гру з ОУН, але і в такому випадку якась ін¬формація з України мала б надійти. А тут - зовсім нічого.

Після закінчення Різдвяних Свят Мудрик з Кашубою, вже маючи тексти „телеграм" сіли до докладного аналізу послань. Для порівняння вони мали 12-сторінковий лист „Леміша" до Бандери, написаний через чотири місяці після загибелі Романа Шухевича, коли Василь Кук обійняв керівництво ОУН, УПА та й УГВР.

Не треба було мати професійної недовіри есбіста, щоб не зауважити ра¬зючої зміни відношення керівника збройної боротьби в Україні до ідейно¬го лідера націоналістичного руху. Лист „Леміша" починався словами: „До¬рогий Друже Провідник! Дорогі Друзі!" На четвертій сторінці листа „Леміш" писав: „Організаційні форми і методи, що їх стосується за кордоном в цілях зактивізування нашої визвольної боротьби, виглядають мені зовсім пра¬вильними". Ще виразніше проявилась різниця між двома посланнями у шостому пункті листа: „Ми стоїмо на тих ідейно-програмових позиціях, що їх сформульовано на третім НВЗ ОУН. Від тих позицій ніде офіційно не від¬мовляються також і ЗЧ ОУН".

Свої підозри щодо автентичності „телеграм" Мудрик і Кашуба доповіли Бандері, а пізніше Іван Кашуба проінформував про це ж усіх членів Проводу.
Зрозуміло, що деталей планів полювання чекістів на провідних діячів ОУН на той час Мудрик не міг знати. Як не міг він знати і про агента КҐБ в „Інтеллідженс Сервіс" Кіма Філбі, який справно передавав усі відомості про ді¬яльність ОУН, які він зміг роздобути, працюючи в британській спецслужбі. Важко сказати, чи це була іронія долі, чи Божий Перст, але всі ці інформа¬ції стосувались опозиції до Бандери - т.зв. „середовища УГВР.

В кінці зими 1954 року розкол бандерівського середовища став доконаним фактом. Модест Ріпецький-„Горислав", на ім'я якого був зареєстрований офіційний орган 34 ОУН „Український Самостійник", перейшов на бік опонентів Бандери - „двійки", Лева Ребета і Зенона Матли. ЗЧ ОУН реєструє нове офіційне видання - „Шлях Перемоги", під такою назвою в час війни та кілька років після неї виходила га¬зета військової округи УПА „Говерля". Пер¬ший номер „ШП" у Мюнхені вийшов 28 лютого 1954 року. Степан Мудрик у цей час лежав із запаленням легень, тому в зборах, на яких юридично довершувався розкол, участи не брав. Проте політично визначати¬ся було необхідно, рано, чи пізно. Мудрик без коливань став по боці Степана Бандери, хоча й зберіг нормальні відносини з „двій- карями" (таке прізвисько утвердилось в ді¬яспорі за прихильниками Лева Ребета і Зенона Матли. В своїх офіційних документах
ця частина ОУН виступає під назвою ОУНз - Організація Українських Націоналістів за кордоном.).

Якось Степан Муд¬рик дізнався, що до праці в „Українському Самостійнику", залучено Івана Бесагу, добре відомого йому як аґента КҐБ. Бесага виступав під псевдоні¬мом „Барт", і Мудрик висловив своє здивування Анатолієві Камінському, з яким йому доводилось виконувати спільні завдання, що „двійкарі" користуються послугами таких сумнівних осіб. Камінський (до речі, це людина, яка стала Провідником ОУНз після смерти Л. Ребета) чи то не надав зна¬чення попередженню Мудрика, чи то не зміг вплинути на ситуацію. У груд¬ні 1956 року Бесага, який обслуговував картотеку передплатників „УС", пе¬реїхав у Східний Берлін і почав публічну кампанію в засобах масової ін¬формації проти ОУН та самостійницької частини еміграції.

На початку 1955 року інформатори Мудрика принесли йому ще одне по¬відомлення про те, що посланець ЗП УГВР до „Леміша" Мирон Матвієйко є в руках чекістів. Були й інформації про перевербування чекістами кур'єрів, які ходили в Україну і назад. Все разом говорило про те, що КҐБ розігрує якусь гру проти ОУН. Яку саме - ось була головоломка, яку необхідно бу¬ло розгадати Мудрикові і Кашубі.

Гра, яку проводило КҐБ, була багатопланова, і далеко не всі задуми суп¬ротивника були в компетенції організаційної діяльности українських есбістів. На поверхні лежало бажання КҐБ фізично знищити Степана Бандеру. У своїх спогадах Степан Мудрик писав: „В Москві вірили, що коли зни¬щать С. Бандеру, то обезголовлять організовану боротьбу ОУН-р, яку він очолював. Служба Безпеки революційної ОУН розкрила сім плянів підготовки до вбивства провідника Бандери: 1) 1947 року таку підго¬товку робив агент КҐБ, який був відомий під прізвищем Мороз; 2) 1948 року такий плян намагався зреалізувати агент Стельмащук; 3) 1950 року вбивство підготовляли агенти з Праги; 4) 1952 р. москов¬ська централя прислала до Німеччини для вбивства агентів, які виступали під прізвищами Лєман і Лєґуда; 5) 1953 р. до Західної Німеччи¬ни був присланий аґент, родом з Волині, під прізвищем Стефан Ліп- гольц, правдиве його прізвище було Ліппольц; 6) весною 1959 аґент КҐБ Вінцік з Відня робив спробу викрасти сина Банде¬ри, гімназійного учня; 7) 1959 р. москов¬ська централя підготувала молодого поля¬ка родом з Волині, який мав прилюдно застрелити С. Бандеру і заявити, що він помстився за поляків, що потерпіли на Волині. Знаємо, що так поступив вбив ник с.п. С. Петлюри в Парижі. Припускаю, що було більше плянів, які нам невідомі, але з різних причин їх не вдалося виконати."

Зі спогадів Павла Судоплатова випливає, що плани КҐБ були багатоцілеві. Першим завданням, яке лежало на поверхні подій бу¬ло: розколоти ОУН і повернути напрям боротьби Організації на поборювання внутрішніх груп. Але була й ще одна мета - за напрацьованими схемами операції „Трест" ство¬рити у Бандери враження, що в Україні є велика підпільна мережа, яка ефективно бореться, але за його відсутности може швидко зійти на полі¬тичні манівці, тому необхідне його особисте керівництво боротьбою на міс¬ці. Чекісти сподівались таким чином заманити Степана Бандеру в Радян¬ський Союз і влаштувати тут над ним показовий суд. Або принаймні га¬рантовано знищити.

Однак коли справа дійшла до розробки плану переходу Провідника ОУН в Україну, Мудрик і Кашуба категорично заперечили. Знаючи реальні не¬безпеки, які чигали на борців з комуністичним режимом не з газет, а зі щоденної практики боротьби, керівники спецслужб ОУН ствердили, що ризик загибелі Провідника перевищує розумні межі. Раніше, ще в 1950 році був план повернення Степана Бандери в Україну, згідно з яким разом із ним повинні були йти ще троє людей (один з них - Степан Мудрик). Про цей план з провідних членів було відомо лише Ленкавському та Кашубі. Тоді цей план зірвався, а у змінених умовах до розробки нового навіть не дійшло.
Степан Бандера був особою, яка постійно цікавила чекістів. Однак почи¬наючи від 1955 року розвідка та СБ ОУН фіксують період особливого заці¬кавлення Провідником. Мудрик і Кашуба не раз доповідали на засіданнях Проводу про розкриті плани вбивства Степана Бандери, вказували і йому, і Ленкавському на недоліки охорони Провідника, яку він сам собі обирав і сам нею керував. В охороні були чесні та самовіддані члени Організації, які водночас працювали в організаційній друкарні. Коли Бандера кудись їхав у справах, він сам визначав, хто з охоронців повинен його супроводжувати. Однак не раз траплялось, що їхав сам, і охорона про це нічого не знала. Бандера взагалі був свідомий того, що взявся за справу, яка майже напевно закінчиться для нього загибеллю, тому, можливо й вів себе так, що спецслужби ОУН хапались за голову. Одного разу працівник розвідки пові¬домив Мудрикові, що бачив Бандеру самого приблизно опівночі на пошті, коли той відсилав листи. Звичайно ж, Мудрик одразу запитав Провідника, чому той так легковажить життям, але відповіді не отримав.

В існуючій системі стосунків Мудрик і Кашуба не мали шансів щось змі¬нити в охороні Бандери, проте вони все ж опрацювали нову систему охо¬рони і представили її Ленкавському, який визнав план добрим. Та коли Кашуба представив цей план Бандері, Провідник його відкинув. Треба бу¬ло купити автомобіль, оплатити працю трьох осіб, а на це просто не було грошей в бюджеті Організації. Принаймні так відповів Кашубі Степан Бан¬дера, і сказав поки що залишити все як є.
Через деякий час Кашуба сам зустрів у церкві Бандеру з дружиною і трьома дітьми. В українській громаді Мюнхена ця новина поширилась зі швидкістю блискавки. Обговорюючи цю ситуацію, Кашуба сказав Мудри¬кові: „Отже аґент поїде за Бандерою і з'ясує, де він мешкає." До україн¬ської церкви почали ходити такі люди, яких до того ніхто там не бачив.

26 вересня 1959 року Мудрик виїхав у відрядження маршрутом в Данію, Гамбург, Дюссельдорф та Бонн. На друге жовтня у нього була призначена зустріч з людиною, яка працювала для КҐБ. Цього чоловіка викрила служ¬ба Кашуби і передала Мудрикові. Говорити про перевербування було неп¬равильно, це була радше гра: хто кого. Мудрик стверджував, що ідучи на зустріч з агентом, він завжди мав надійну охорону, яка завжди заздалегідь перевіряла місце зустрічі.

Того разу в Дюссельдорфі Мудрик відразу спостеріг, що аґент змарнілий і знервований. Врешті, курячи сигарету за сигаретою, він сказав: „Перес¬таньмо нарешті бавитися в піжмурки, я знаю, хто Ви. Ви називаєтесь Муд¬рик. Вчора у Карльсторті під Берліном я бачив Ваше фото і я знаю, з ким я маю справу."
- Ви б ще сказали мені, що бачили мою знимку в Москві, було б авто¬ритетніше. - не здавався Мудрик. - Дайте доказ, що Ви були вчора у Бер¬ліні.

Аґент вийняв авіаквиток і Степан зміг переконатись, що він був на рейс, який вранці прилетів з Берліна до Дюссельдорфа, виданий на прізвище Станіслав Зажицкі. Потім аґент показав свій паспорт на таке саме прізвище, сказав, що в Німеччині він користується саме цим паспортом. Потім було найцікавіше. В Москві, сказав Зажицкі, прийняте рішення про ліквідацію в найстисліші терміни Бандери, Стецька, Ленкавського і Мудрика. Кашубу вирішено викрасти, мабуть, з огляду на інформацію, носієм якої він був. „Які докази?" - спитав Мудрик. „Докази за гроші" - так просто пояснив аґент, і додав, що він має певний конфлікт зі своїм начальством та хоче залишитись на Заході. Гроші йому потрібні, щоб переправити на Захід жінку, яку він кохає.

Мудрик, вочевидь, не мав можливості самостійно розпоряджатись запрагненою аґентом сумою, та й потребував часу, щоб осмислити отриману інформацію. Адже це могла бути й гра. Він домовився із Зажицьким про зустріч, пояснивши, що на гроші повинен дістати дозвіл вищого начальства і на тому вони розстались.

Охорона не помітила нічого підозрілого під час зустрічі. Стосовно слів Зажицкого про перебування у Берліні, то тут Мудрик вирішив, що вона прав¬дива. Повідомлення про плани негайної ліквідації Бандери не суперечили іншим відомостям, які надходили в СБ і розвідку. Нервовий стан агента свідчив, що якісь особисті проблеми він таки має. От тільки було незрозумі¬ло, чому за грішми він звертається до бандерівців, а не, наприклад, амери¬канців чи німців. Тим не менше Мудрик відразу перезвонив до Мюнхена, дав знати, що наближається небезпека. В штаб-квартирі був лише Дмитро Миськів, і Степан попросив його лише передати Кашубі, щоб той посилив заходи безпеки та не ходив по місті звичними для себе маршрутами, а Бандері - що він має надзвичайно важливу для Проводу інформацію і просить вислухати його 5 жовтня, коли він повернеться в Мюнхен. З тим і рушив завершувати об'їзд своїх джерел інформації.

Вранці 5 жовтня його вже чекали на Цеппелінштрассе, 67, головному офісі ОУН. Були Степан Бандера, Степан Ленкавський, Іван Кашуба, Дани¬ло Чайковський (редактор „Шляху Перемоги") і Ярослав Бенцаль. Мудрик повільно, слово в слово переказав їм свою розмову з Зажицкім. Після хви¬линної мовчанки Бандера сказав, що грошей для агента немає. А про спробу вбивства то для нього це взагалі не новина, він і сам знає, що КҐБ кожної хвилини шукає можливості знищити провідних людей ОУН. Оскіль¬ки ніхто не бажав більше висловлювати свою думку, то Мудрик порушив мовчанку:
— Я вважаю, що Ви, Друже Провідник, повинні на деякий час виї¬хати з Мюнхена. Ви знаєте від нас, що агентура наполегливо шукає за вашим місцем замешкання."

Тоді взяв слово Іван Кашуба, повторив відому присутнім інформацію про незвичайну активність радянської агентури, та додав, що він наполягає на виїзді провідника з Мюнхену, можливо, до Іспанії. Бандера заперечив, що його виїзд можна потрактувати як втечу. „Зрештою, - сказав Бандера, - загрожений не я сам, а але нас більше. Ми свідомі того, що перебуваємо в стані війни й іншого не можемо від них сподіватися."
Дискусія, яка почалась після цих слів Бандери, до якогось рішення не призвела. Після засідання Кашуба проводжав Мудрика на потяг, дорогою Степан попросив побратима бути обережним, не ходити тими самими до¬рогами, нагадав йому про випадки викрадення людей чекістами. Висловив думку, що, можливо, він говорив з Провідником занадто різко, але як було ще пояснити небезпеку, про яку говорила йому інтуіція?

Сьомого, жовтня Мудрик зустрічався у Мюнхені зі своїми співробітника¬ми. В офісі йому потрібно було забрати деякі документи, і зін хотів зробити це якомога непомітніше, щоб менше людей його бачили. Спускаючись із доку¬ментами по сходах будинку на Цепелінштрассе, він зустрів Бандеру. Знову без охорони, але після важкої і гострої розмови на недавніх зборах, вже не хотів вказувати на це Провідникові. Вони лише привітались, Мудрик сказав лише, що дуже поспішає. Це була остання його зустріч з Бандерою.

Тринадцятого жовтня до Мудрика зателефонував Кашуба і попросив завтра о 14.10 бути у нього. Від часу доповіді про інформацію Зажицького Кашуба мав довшу розмову з Бандерою, під час якої йому вдалося пере¬конати Провідника в серйозності ситуації. Бандера дав йому зв'язок з впливовим німецьким політиком (ніде у публікаціях його прізвище не на¬зивалось, імовірно, це був Оберлендер. Встановити істину можна буде, розбираючи архіви Мудрика), бо мав переконання, що у мюнхенській міській управі серйозності стану справ не зрозуміють. „Коли думаєш їхати?" - спитав Кашуба. „Ще сьогодні, нічним поїздом, щоб завтра рано бути в Бонні" - відповів Мудрик.

З цим німецьким політиком Мудрик зустрівся о 10-й годині ранку 15 жов¬тня. Той прочитав листа від Провідника і сказав: „пан Бандера пише, що Ви представите справу, у якій я повинен допомогти". Мудрик почав поясню¬вати, та співбесідник зразу ж зрозумів у чому справа. Викликав людей з Міністерства внутрішніх справ і продовжив розмову про методи боротьби КҐБ проти ОУН, у яких він виявився на диво обізнаним. Потім прибули працівники МВС, які забрали Мудрика зі собою.

В кімнаті, куди завели Степана був ще один, старший чоловік. Всі разом вони почали задавати питання Мудрикові, попередньо отримавши від ньо¬го згоду на запис розмови на магнітофон. Як випливає зі спогаду Мудри¬ка, німців менше цікавила безпека Бандери, а більше - способи отриман¬ня ОУН інформації про діяльність КҐБ на території ФРН та про наявність в ОУН власних спецслужб і їх можливості. Час від часу вони ставили підступ¬ні запитання, а Мудрик ухилявся від відповідей, у яких він би визнав, що на території ФРН діють якісь емігрантські спецспужби. О 13-й годині німці зробили перерву на обід і Степан з телефонної будки перетелефонував на Цеппелінштрассе. Підійшов Ярослав Бенцаль і повідомив, що у них була та¬ємна німецька поліція і розпитувала про Мудрика, чи має він доручення вести розмови у Бонні та що Бандера десять хвилин тому як поїхав на обід. Отож саме в цей час відбувався замах на нього. Після обіду німці продовжили своє інтерв'ю з Мудриком до 17-ї години та домовились про¬довжити розмови на наступний день. Вночі Мудрик спав неспокійно, мав погані передчуття.

Коли перетелефонував вранці додому, дізнався від дружини що Бандера не живе. Негайно зв'язався з Мюнхеном, Ленкавський підтвердив йому за¬гибель Провідника та попросив негайно повернутись до Мюнхену. Мудрик попрощався з німецькими слідчими, які вже все знали і висловили йому свої співчуття. Говорити з ними вже не було про що.

Чекаючи потяга на Мюнхен Степан купив кілька німецьких газет, які вже писали про смерть Степана Бандери як про дуже імовірне політичне вбивство. У Мудрика не було ніяких сумнівів, що це результат саме тої операції КҐБ, про яку говорив Зажицкі. Потім не раз Степан згадував неві¬дому доти лють, яка його охопила в той момент. Мати в руках свідчення агента і не могти переконати керівництво!

Вранці 17 жовтня Мудрик прибув на Цепелінштрассе, де його вже чекали Ленкавський і Кашуба. Ленкавський стисло розповів події 15 жовтня, перед обідом Бандера попросив секретарку Євгенію Мак поїхати з ним на базар, допомогти купити продуктів. З базару привіз секретарку в офіс, вона вий¬шла і попросила: „Чекайте, я повідомлю хлопців". Побігла за охоронцями, та коли ті вийшли, автомобіля вже не було, Бандера поїхав сам. Німкеня, яка мешкала у сусідній квартирі, повідомила, що чула через стіну, як Бан¬дера хрипів, коли його душила отрута. Поліція і лікарі прибули достатньо швидко, щоб ціаністий калій не встиг розкластись, тому зафіксували отруєння.

Поки Ленкавський розповідав про це Мудрикові, подзвонили з поліцай-президії і запросили його на допит. Комісар Фольтер Фукс, який вів розслі¬дування, попросив Степана повторити йому все те, що він говорив у Бонні. Потім сказав Мудрикові, що якраз його він має поза підозрою, а тому про¬сить висловити свої міркування щодо вбивць. Мудрик відповів, що у нього немає сумнівів - це робота КҐБ. Комісар записав це до протоколу, потім ще раз викликав Мудрика на допит наступного дня, викликав інших лю¬дей, які працювали на Цепелінштрассе, але слідство зайшло в глухий кут. І вийшло з нього лише коли вбивця - агент КҐБ Богдан Сташинський, від¬чуваючи небезпеку для власного життя, втік на Захід, здався ЦРУ і пого¬дився свідчити німецьким слідчим про перебіг замаху та підготовку до ньо¬го. В процесі слідства Мудрик мав можливість зустрічатись із Сташинським і виробив власну думку про цього агента: абсолютно безідейна людина, егоїстична, яку мало обходять суспільні норми й правила, готова для влас¬ного сьогохвилинного добра вчинити будь що, навіть якби це суперечило загальноприйнятим нормам моралі.

Коли справа почала доходити до суду, Мудрик своїми шляхами встано¬вив, що американці в порозумінні з новоствореними німецькими спец¬службами прагнуть зробити суд над Сташинським закритим, без розголо¬су. Зрозуміло, що такий перебіг подій не влаштовував Провід ЗЧОУН. Оста¬точно рішення прийняв канцлер Аденауер, до якого українські політеміг¬ранти зуміли знайти дорогу і переконати в необхідности відкритого проце¬су.

Суд над вбивцею Бандери відбувся 8-15 жовтня 1962 року і мав дуже широкий розголос у світі. Вирок проголошено 19 жовтня 1962 року. Вин¬ним у вбивстві С.Бандери і Л. Ребета було визнано уряд СРСР, який віддав наказ своєму агентові виконати це вбивство. До початку судового процесу Провід 34 ОУН встиг видати англійською та німецькою мовами книжку „Російський колоніалізм в Україні" обсягом 447 сторінок, розіслати її англо- мовнним та німецьким політикам, а під час суду - роздати журналістам, які висвітлювали процес. Після суду видано книгу „Московські вбивці Бан¬дери перед судом", 695 сторінок, так само в перекладі німецькою та англійською мовами. Поява цих видань дозволила поставити на кращий рі¬вень роботу з політиками у країнах поселення українців, наочно пояснюва¬ти, за що борються українські політичні емігранти та яку ціну за це платять.

Цікаво, що ще до суду в Карлсруе, під впливом матеріялів слідства ЦРУ перевірило обставини смерти 150 політичних діячів, які померли від 1956 року в державах НАТО та Південній Америці. Німецький журнал „Шпігель" писав у №1-2 за 1962 рік, що в 16 випадках американці ствердили, що їх було вбито саме таким способом, як і Бандеру, хоча до того судова екс¬пертиза не надала значення деталям, незрозумілим для неї (дрібні часточ¬ки скла від ампул тощо).

Характерним про діяльність Степана Мудрика є спогад Володимира Ко¬зака, який 19 серпня 1957 року перейшов радянсько-турецький кордон і зараз мешкає в Німеччині. Він втік з СРСР зі своїм приятелем Михайлом Процайлом. Кілька тижнів вони пробули в Туреччині під слідством, та коли категорично відмовились бути післаними назад для агентурної роботи, турки передали їх американцям, а ті перевезли перебіжчиків до Німеччини. Але ще в Туреччині Козак і Процайло мали можливість отримувати організаційне видання ОУН - „Шлях Перемоги". Його їм за дозволом турецьких слідчих передавав такий собі пан Забіла. Пізніше втікачі виявили, що Муд¬рик його добре знав!

В Німеччині американці почали схиляти українських втікачів до того ж - попрацювати на користь лицарів їхнього плаща і кинджала, але так само отримали відмову. Більше того, Процайлові вдалося втекти з таємної вілли і здатися в руки німецької поліції, Після того американці передали україн¬ців німцям, а ті надали останнім політичного притулку. Ось тут і почались часті зустрічі Козака з Мудриком. „Вже в січні 1958 року ми зустрілись з Мудриком - згадує Володимир Козак, — він приїхав до Нюрнбергу в невідомий для нас день і на цю зустріч мене запросили мене запро¬сили знайомі. Такі зустрічі відбувалися за час мого перебування в та¬борі щонайменше 5-6 разів.
Розмови проходили або на квартирі в знайомих, або десь в полі і завжди наодинці. Два чи три рази був з Мудриком також Іван Кашу¬ба. Цього ж 1958 року я був може З або 4 рази запрошений до Мюнхену на Цеппелінштрассе 67. Говорити про якісь перші незабутні враження дуже важко, бо це був просто сон. Проте при при кожному моєму приїзді до Мюнхену всі розмови відбувались в присутності С. Мудрика та І. Кашуби. За обідом в їдальні відавництва „Шляху Пере¬моги" були часто і С. Ленкавський, Гол. редактор Д. Чайковський, Я. Бенцаль, Вітошинський, Кіско та ін. С. Бандера і я. Стецько заходили ніби випадково і коротко звертались до інших присутніх, без особли¬вої уваги, як мені тоді здавалось, до мене.

За рік — два наші відносини зі С. Мудриком набули дуже дружньо¬го характеру і ми стали добрими приятелями назавжди. Довгі роки, аж до його смерти, ми тісно співпрацювали і мали майже родинні зв'язки. Степан був на нашому вінчанні в Римі заодно нашим друж¬бою і членом родини. Його спокійна, розважлива, поміркована вда¬ча, його величезний досвід і обізнаність в організаційних справах, його непохитність аргументів, його життєвий шлях в ОУН і відданість справи за Українську Державу були виразником чи втіленням тих ідеалів ОУН, які я собі завжди уявляв. Він був для мене тим живим орієнтиром на новому етапі мого життя і залишається таким до сьогодні. "

Після загибелі Степана Бандери ЗЧ ОУН очолив Степан Ленкавський. При ньому Степан Мудрик не лише виконував свої попередні обов'язки, а й займався громадськими справами української еміграції. Цьому сприяло те, що від кінця сорокових років Степан Мудрик був знайомий та підтри¬мував приязні особисті зв'язки з Миколою Андрійовичем Лівицьким - гро¬мадським діячем діяспори, який пізніше став Президентом екзильного уря¬ду, того, який зберігав юридичну тяглість Української Народної Республіки.

Бандерівці не були монопольною частиною української діяспори, але достатньо великою, щоб їх не можна було ігнорувати. Якщо до цього до¬дати активну політичну позицію, громадські акції, які завжди були актуаль¬ними і дозволяли підтримувати напругу політичної боротьби за незалеж¬ність України в еміграції, то зрозуміло, що загальноукраїнські політичні об'єднання української еміграції без них не могли відбутись. Саме тому одного разу в приватній розмові Микола Лівицький звернувся до Степана Мудрика: „Треба мені говорити з бандерівцями. Прошу мені влаштувати зустріч з вашим головою Степаном Ленкавським." Вперше така ділова зус¬тріч відбулась у 1963 році, після неї вдалось налагодити ділове порозуміння між екзильним урядом УНР, що Лівицький відчув під час своєї поїздки в США і Канаду. Фактично почалось спільна праця бандерівців та україн¬ських соціалістів на самостійницьких позиціях, проти нового „змєновєховства", насаджуваного агентурою КҐБ.

11 травня 1965 року Мудрик організував чергову зустріч Миколи Лівицького зі Степаном Ленкавським. Йшла мова про організацію міжпартійної наради політемігрантів для вироблення спільної позиції різних політичних течій стосовно нових спроб радянських спецслужб розкласти еміграцію зсередини. Крім того два керівники різних еміграційних структур обговори¬ли проблему поєднання різних діяспорних політичних організацій в єдино¬му координаційному центрі. На цих розмовах були погоджені принципи, за якими невдовзі приймались рішення на світових форумах української діяс¬пори. Такі ж розмови велись іншими діячами в діяспорі, зокрема з банде¬рівського боку в США - Ігнатом Білинським, в Канаді - Романом Маланчуком.

25 серпня цього ж року Степан Мудрик брав участь в таких же політич¬них перемовинах з представниками мельниківської ОУН. З боку бандерів¬ців крім нього участь брали Степан Ленкавський і д-р Григорій Васькович. Великий внесок у створення СКВУ з бандерівського боку вніс Ігнат Білинський, який деякий час був тереновим провідником Америки.

[Моргенштерн]

Перемовини завершилися створенням 11-16 листопада в Нью-Йорку най¬вищої громадської структури координації українських еміграційних органі¬зацій, по суті - парламенту української еміграції - Світового Конгресу Вільних Українців.
У своїх спогадах, ґрунтованих на стенограмах розмов між українцями з різних політичних угрупувань, Мудрик приводить принципи, на яких на його (і всього бандерівського руху) думку потрібно було будувати СКВУ. Він не міг стати ще одним окремим політичним центром, яких у діяіпорі і так вже було немало. Не міг стати під американські впливи. Рішення повин¬ні прийматись консенсусом, а не голосуванням.

Такі підходи дозволили за¬мінити гін до конкуренції між різними українськими політичними структу¬рами усвідосленням необхідности співпраці та координації своїх дій на фо¬румі СКВУ. Степан Мудрик багато зусиль доклав для розбудови міжполітичних еміграційних українських форумів, і ці його зусилля відображені посадами, які він займав: заступник Президента СКВУ, Голова Европейської Координаційної Ради українських організацій. За його ініціятивою почалась кампанія надсилання допомоги українським політв'язням-шестидесятникам Євгенові Сверстюку, Юрієві Бадзьо. Звичайно ж при цьому не забували і ді¬ячів бандерівського руху: Володимира Горбового, Ірину Сеник, Зенка Красівського. Одного разу під час візиту Леоніда Брєжнєва в Бонн Степан Муд¬рик був одним з організаторів великої демонстрації протесту. Він допома¬гав українцям, які могли з рамени німецької ХДС проводити наукові кон¬ференції про Україну добирати доповідачів. Зокрема, таке було з конфе¬ренцією, присвяченою тисячоліттю хрещення України-Руси в 1988 році, у якій сподівались на монопольну участь представники Московського Патріярхату РПЦ, а насправді була представлена ще й українська самостійниць¬ка точка зору.

Навесні 1968 року у Бельгії відбулась VII Конференція ЗЧ ОУН і VI Великий Збір ОУН. Головою Проводу було обра¬но Ярослава Стецька. Це рішення відоб¬ражало стан бандерівського руху в Ук¬раїні і в світі. Не можна стверджувати, що рух було знищено в Україні - архівні документи свідчать, що „Український Національний Фронт-2", який ідеологіч¬но був бандерівським і з бандерівців же й складався, діяв в умовах СРСР з 1961 по 1991 рік. Але більшість кадрів та ос¬новний тягар боротьби за Україну в світі несла на собі в цей період та частина руху, яка опинилась в еміграції. Степан Мудрик продовжував свою боротьбу на цій ділянці фронту. Розвідка ОУН зібрала інформацію про плани КҐБ щодо полі¬тичних емігрантів. Виявляється, в політвідділах штабів СА в Східній Європі були списки емігрантів (не лише українців), яких необхідно було ліквідувати на тери¬торії Західної Європи в перший же день збройного конфлікту. Були адреси, фотографії, описові портрети. Було готових 800 диверсійних груп у складі 25-50 осіб кожна, одним із завдань яких було знищення політемігрантів з країн Варшавського Договору.

У зв'язку з такими загрозами Провід ОУН створив штаб, який опрацював заходи протидії. Члени ОУН знали, що у випадку небезпеки радянської ін¬тервенції в Західну Європу, їх попередять про необхідність зміни місця пе¬ребування. Вони також були розбиті на групи, кожна з яких знала про міс¬це свого збору та мала план дій у випадку війни. Крім того була створена група, яка у випадку масштабного збройного конфлікту повинна була дістатись в Україну. Для здобуття інформації про негайну загрозу ОУН вико¬ристало своїх членів, які працювали при англійських та американських вій¬ськових частинах. Степан Мудрик згадував, що декілька разів траплялось таке напруження у стосунках Схід-Захід, що у цих частинах готувались до евакуації родин військовослужбовців.

Цікавою є підхід ОУН, вироблений в той час до радянської пропаганди в середовищі української еміграції: „не включатися в ідеологічні суперечки з комуністами, а всюди і всім вказувати на дійсність в СССР і в Україні". Нез¬важаючи на завдання у сфері боротьби з агентурою КҐБ, Степан Мудрик не усувався і від боротьби на інформаційному фронті - писав про радян¬ську дійсність для еміграційних видань, не цурався індивідуальної роботи зі знайомими західними політикам і журналістами. Тим більше, що інформації про радянську дійсність у нього було чи не найбільше. На еміграції вийшли декілька книжок, переважно публіцистичних, і одна - детектив про діяль¬ність члена ОУН в радянській дійсності, написаних Степаном Мудриком, і вони користувались попитом у читачів.

Діяльність ОУН на еміграції не зводилась лише до оборони від КҐБ. Сте¬пан Мудрик згадував, шо після вторгнення радянських військ в Афганістан ОУН разом з АБН (у якій бандерівці відігравали чи не найбільшу роль) займалась поширенням листівок серед „обмеженого радянського контин¬генту", а пізніше навіть організувала радіомовлення похідної радіостанції „імени Степана Бандери". Щоправда, він сам на відтинку своєї боротьби з КҐБ був більше зайнятий німецьким тереном і Австрією, де Служба безпе¬ки, за його словами, мала добре законспірованих людей для розвідувальної і контррозвідувальної роботи. Саме на прикладі торпедування агентурою КҐБ спроб приєднання українських громадських організацій у Відні до загальноєвропейських українських організацій він вивчив схеми, які пізніше застосовувались КҐБ в Україні після 1988 року, і відповідно до них давав рекомендації в суспільній роботі людям, незнайомим з методикою праці чекістів.

У 1985 році почало погіршуватись здоров'я Голови Проводу ОУН Ярос¬лава Стецька. Ще не знаючи, що в нього рак, людина, яка багато в чому сформувала ідеологічне обличчя ОУН, пише до Степана Мудрика:

„ Слава Україні!
Дорогий Друже Арпаде!
Призначую Вас організаційно-кадровим референтом Проводу ОУН і сподіюся, що покладені мною надії на Вас виправдаєте, знаючи Ваше повне жертвенности минуле для добра Організації. З д. Мирославом, заступником Голови Проводу ОУН, будете тісно і в повній гармонії співпрацювати.
Зокрема, вимагаю від Вас довести до революційної мобілізації кад¬рів і звернути окрему увагу на добір членів з молодого покоління, але не такої якости, яка бачить організацію під кутом утилітаризму. Хто прагне перебрати Провід Організації задля того, щоб добитися до фінансів організації, не має місць серед наших кадрів. Світоглядно націоналіст мусить бути етичним націоналістом.
Бажаю Вам успіху у преважкій, відповідальній роботі.
Героям Слава!
12.05.1986 р.
Ярослав Стецько
Голова Проводу ОУН."

Мирослав - це тодішнє псевдо Василя Олеськіва, Арпад - Мудрика. Фактично нове доручення не вимагало від Степана Мудрика набуття яки¬хось нових кваліфікацій - ще під польською окупацією йому доводилось виконувати роботу організаційно-кадрового референта, звичайно ж на на¬багато нижчому рівні. Проте досвід, набутий Мудриком в роботі в СБ і роз¬відці, був настільки цінним, що на той час краще нього навряд чи хто міг справитись із цими обов'язками.

Незадовго до своєї смерти Голова Проводу Ярослав Стецько пише листа хворому Степанові Мудрикові. Лист цікавий тим, що показує ставлення старої гвардії ОУН до нових проблем, які постали перед Організацією:

„Слава Україні!
Другові Арпадові
Дорогий Друже Степане,
відмічаючи вашу жертвенність і відданість навіть під час важкої не¬дуги українській визвольній справі, а нашій Організації, зокрема, як носієві й організаторові визвольно-революційної боротьби України...
Бажаю Вам зі щирого серця при Божій помочі якнайскоріше прийти до повного здоров'я.
Тепер, зокрема, необхідно нам людей високої ідейности, людей ви¬пробуваних, зі старої гвардії, щоб могли ми знайти і довиховувати молоді кадри наших наступників своїм прикладом і досвідом. Треба людей, які живуть і далі горіють ідеєю України. Треба скріплення Ор¬ганізації, вирощення її молодих кадрів, які не ради проминального, а ради вічного жили б.
Жити для України — це замало, треба мати відвагу і самопосв'яту за неї вмерти.
М.п. 15 лютого 1986 р.
Героям Слава!
Лев Завітний, Голова Проводу"

Лев Завітний - це тодішнє псевдо Ярослава Стецька. Цим псевдом він власноручно підписався під листом. Через півроку Голова Проводу ОУН, голова Державного Правління, проголошеного 30 червня 1941 року і реп¬ресованого гітлерівцями, помер.

До Сьомого Великого Збору ОУН викону¬вав обов'язки Голови Проводу Василь Олеськів з терену Великобританії, він же був обраний на Зборі Головою. Однак суттєві зміни в характері ді¬яльности ОУН стались лише після наступного Збору, де головою було об¬рано вдову і багатолітнього помічника Ярослава Стецька - Славу Стецько. Цьому в немалій мірі сприяли політичні обставини, події, які відбувались в СССР. Фактично зразу ж після Збору відбувся розпад Союзу, і ОУН кинула значні сили на створення політичних сил, які б репрезентували її ідеологію в політичному полі України після проголошення незалежности. У вересні 1991 року Степан Мудрик після довгої вимушеної перерви нарешті приїхав в Україну. Після Восьмого Збору він уже був Головою Головної Ради ОУН.

В нових умовах - проголошення Незалежности України, кожна людина, яка віддала все своє свідоме життя боротьбі за державність, шукала свого місця, де б вона була корисна своїй нації. Наївно сподіватись, що номен¬клатура УРСР, яка голосувала за Акт Незалежности 24 серпня 1991 року потребувала досвід Степана Мудрика у будівництві держави. Вона не поді¬ляла і далі не поділяє поглядів середовища, у якому сформувався Степан Мудрик, як особистість. Це стало зрозуміло дуже швидко, коли людям, які творили розвідку нової держави, почали дорікати зустрічами з Мудриком інші люди, які відповідали за контррозвідку (нібито в цій же державі). В цих політичних реаліях „нашої не своєї землі" Степан Мудрик шукає спо¬собів реалізації того національного проекту, за який поклали свої голови його друзі, заради якого він свідомо поневірявся усе своє життя.

Авторові довелось багато разів зустрічатися зі Степаном Мудриком почи¬наючи з вересня 1991 року, але жодного разу не вдалося почути нарікань, що держава проголошена, але вона не українська за духом, що номенкла¬тура як керувала, так і далі керує, що Незалежність не принесла людям то¬го, на що вони сподівались. Спосіб життя, вихований Організацією створив особистість, яка сприймала реалії життя, як данність, у якій треба жити для власного народу, обставини - як те, що треба змінити на користь цього народу, а суспільне добро - цінність, яку не випрошують, а здобувають. Ці свої погляди він намагався донести на сотнях зустрічей з громадськістю, шукаючи однодумців та щоразу прищеплюючи їм лейтмотив свого погляду на шлях до омріяної України: лише усвідомлена та організована національ¬на сила здатна змінити обставини на користь народу.

Цей період в діяльності ОУН позначений активною роботою на терені Ук¬раїни. Важко сказати, чи всі члени ОУН, які творили дієві структури, усві¬домлювали, що фактично відбувається реалізація концепції організаційної роботи, створеної ще Бандерою. Життєвий конвейєр напруженої роботи не залишає часу, щоб окремі напрям¬ки роботи зв'язати у цілість і осмис¬лити суть цього цілісного плану. Біль¬шість членів та симпатиків були зай¬няті створенням головної фасадної структури ОУН - Конгресу Україн¬ських Націоналістів, структури, якої не було в прикладному проекті, реалізованому Бандерою в еміграції, але яка логічно випливала з цього проекту для умов Української Держави. Сте¬пан Мудрик багато зусиль доклав у цій роботі, незважаючи на поважний вік та хворобу, приїжджаючи в Украї¬ну, щоразу кидаючись у вир зустрі¬чей, зборів, конференцій, вишколів та виступів для ЗМІ. Звичайно ж, докладаючи зусиль для утвердження політичного самостійниць¬кого світогляду в Україні, Степан Мудрик не міг оминути сфери діяльности, у якій він від¬дав свої кращі роки життя для добра ОУН і України. Багато уваги він приділяв роз'яс¬ненню людям, які не мали й частини його багатого досвіду боротьби зі спецслужбами КҐБ, про способи руйнування громадського і політичного життя, напрацьованих цією спецслужбою, про способи боротьби з про¬вокаціями спецслужб, про ознаки, які дозволяють відрізнити людей, які свідомо руй¬нують самостійницький рух від тих, бідою яких є всього лише не вироблений націо¬нальний світогляд чи маніпулювання ними з боку агентури, якого вони часто не розумі¬ють.

Звичайно ж, під час зустрічей з журналіс¬тами часто з'являлось традиційне питання: яким чином ОУН всупереч обставинам вда¬лося створити спецслужби, силу і якість яких визнавали фахівці провідних служб ¬світу? Можливо, відповідь Мудрика не вдовольнить тих, хто за кожним ус¬піхом хотів би бачити сенсаційні технології. Головною причиною ефектив- ности спецслужб ОУН були кадри, які працювали не за гроші чи славу. Сві¬тогляд людей, які займали ключові пости у цих службах базувався на без¬межному ідеалізмі, вірі у те, що призначенням їх життя було: жити для Ук¬раїни. „Хочете, щоб українські спецслужби неможливо було інфільтрувати чужим елементом? Щоб секрети не продавались, а оберігались? - Є лише один секрет: підбирати до цих служб національно вироблених людей. Які не мають матеріялістичного світогляду, бо інакше - тоді як у КҐБ треба бу¬де застрашувати потенційних зрадників і ставити над кожним наглядача. Весь секрет в тому, щоб виховати ідеалістів, які вірять в Бога і Україну, і вважають, що без України їх життя позбавлене сенсу". У цьому випадку Мудрик згадував епізод з „Акваріума", коли розвідникам, які приходили на нове місце служби демонстрували фільм зі спалюваннням живцем зрадника. „У нас не було потреби залякувати відповідальних працівників, бо якщо ми й використовували матеріялістів, то лише для збирання інформації. Відповідальних працівників ми довго вивчали і призначали на відпо¬відальні ділянки лише коли переконувались у мотивах їх участи в самостійницькому русі". Зрозуміло, що використання цього досвіду у державному будівництві України можливе лише за умови певного світогляду провідної державної верстви.

Мабуть, цікавими будуть для читачів критерії, за якими певні діячі потрапляли „на олівець" до Степана Мудрика. „Ознакою, що з людиною не все в порядку для нас була зміна політичних напрямних. Звичайно ж не на 180 градусів! Таке зрозуміло навіть політично сліпому. В поле нашої уваги потрапляли люди, які намагались підмінити головні завдання нашої боротьби другорядними завданнями. Якщо таке траплялось кілька разів, то незалежно від результатів оперативного вивчення, довіру до такої людини ми втрачали".

Іншим таким критерієм, за яким „санітарна служба" (цей термін Мудрик- Мечник використовує в своїх опублікованих спогадах) визначала, що з людиною „не в порядку" (часто вживане визначення Мудрика), було акцентування на протиріччях між українськими політичними середовищами. Одним із важливих постулатів політики ОУН з іншими політичними силами в еміграції було взаємне непоборювання, позаяк мета у всіх була одна: Українська Держава. Для цього, врешті, і створювався СКВУ, як найвищий форум української діяспори. „Якщо в еміграції з'являлась людина, яка починала ворушити давні рани з бандерівсько- мельниківського розколу - ми зразу знали, що з цією людиною не в порядку. Навіть, якщо вона потім проголошувала тези про необхідність об'єднання двох ОУН, то це ставало ще більш підозрілим, бо означало, що людина не розуміється на характері стосунків між бандерівцями і мельниківцями".

Багато таких „дрібничок" довелось почути авторові цих рядків від Степана Мудрика під час його візитів до України. На той час „Мечник" знав про свій невиліковний діаґноз, хоча, звичайно, німецька медицина могла ефективно стримувати розвиток хвороби. Тим не менше, в холодну пору року в Україну Мудрик не приїжджав.

Під час одного такого приїзду він познайомив мене з непримітним чоловіком, якому попросив уділити кілька годин для розмови. Це було під час перепоховання Кардинала Сліпого у Святоюрській крипті, тоді, в першу річницю Незалежности в Україну приїхали практично всі закордонні члени Проводу ОУН. Звичайно ж, крім нормального робочого моменту, був присутній і символічний, для людей, які все життя віддали боротьбі за Українську Державу було важливо провести засідання Проводу на українській землі, ти більше, що не всі вони були присутні на березневій Конференції націоналістів у будинку Центральної Ради. Те засідання вони провели в першому приміщенні редакції „Шляху Перемоги" в Україні, на вул. Природній у Львові. Близько двох годин ми то гуляючи, то сидячи у скверику Лісотехнічного інституту бесідували з цим тихим і непомітним чоловіком, і лише пізніше, та й то випадково, я дізнався, що це Мудрик мене „віддав" керівникові СБ ОУН Іванові Кашубі. Проте розмова зовсім не викликала враження допиту. Кашубу цікавила організація праці в редакції, мої погляди на події, які відбувалися в Україні, спогади про Красівського та події, які передували його смерті.

Так само, спілкуючись зі Степаном Мудриком, не можна було відчути, що він „витягує" інформацію з співрозмовника, якщо він відчував опір - припиняв розпитування в тому напрямку. Якось мені з ним довелось провести кілька днів у подорожі Західною Україною - це було під час переговорів у справі об'єднання українських православних церков, у яких ОУН було ніби як посередником для міжцерковного порозуміння, незадовго до смерти Патріярха Володимира Романюка. У Києві посередником у переговорному процесі була Слава Стецько, у Львові на кількох таких зустрічах були присутні автор з тодішнім головою львівського Братства УПА Сергієм Пущиком, а от у Івано-Франківськ довелось їхати нам з Мечником. Мудрик скептично ставився до можливости негайного досягнення позитивного результату, але вважав, що розмови обов'язково треба вести, рано чи підно вони повинні мати свій результат. Причиною його скептицизму було знання реального рівня інфільтрації церковних структур ворожим українській самостійності елементом. А от оптимістичне ставлення до остаточного позитивного результату базувалось на його переконанні, що жорна історичного процесу неодмінно перетруть ворожий елемент, а нашим завданням є не дати їм зупинитись. Врешті, переговори обірвались зі смертю Патріярха Романюка, яка викликала і досі викликає немало різних тлумачень. Однак, як бачимо з огляду літ, що пройшли від того часу, до справи об'єднання православних церков ієрархи повертаються знову і знову, а це означає, що є суспільна потреба в кінцевому результаті.

Нездоланна хвороба брала своє. Якщо раніше Мудрик хоч би в теплу пору року приїжджав у рідний край, то з її загостренням він втратив і цю можливість. Але думками він був в Україні — для неї писав свої спогади і роздуми про розбудову національної сили. Невеликими накладами їх видавав у Львові Роман Панкевич, і вони дуже швидко ставали раритетами. Помер на чужині 20 квітня 2004 року, але залишився жити в Україні - у своїх книжках, спогадах сучасників, справі, яку він з Друзями ертовно робив усе своє життя. Він зробив занадто багато, щоб безслідно канути у вічність. Прикладом власного життя він навчив дуже багато людей, як треба любити свій народ, як безкорисливо жити для нього. Ніхто не зможе закинути йому, що на боротьбі за Самостійну Україну він заробив маєток чи купався у розкошах - бо насправді він закінчив життя в Німеччині, отримуючи лише соціяльну пенсію. Та він здобув значно більше - його життя, сповнене вірою в Україну і для України принесло йому місце в пантеоні героїв нації. Тих, які завжди з нами.

КНИГИ СТЕПАНА МУДРИКА-МЕЧНИКА

Під трьома окупантами. Спогади українського революціонера- підпільника. УВС, Лондон, 1958.
Нескорені. Документальна повість про геройську боротьбу членів революційної ОУН. УВС, Лондон, 1965.
У боротьбі проти московської агентури. Українське Видавництво, Мюнхен, 1981.
У затяжній боротьбі. Українське Видавництво, Мюнхен, 1983.
Початок невідомого. Українське Видавництво, Мюнхен, 1984.
Від Опричнини до КҐБ. Духовність московського імперіалізму. Українське Видавництво, Мюнхен, 1981.
Роздумую, пригадую. Українське Видавництво, Мюнхен, 1985.
Люди, роки, події. Українське Видавництво, Мюнхен, 1986.
Вивчаємо ворога. Українське Видавництво, Мюнхен, 1989.
Від Сталіна до Ґорбачова. Нью- Йорк, 1990.
За нашу незалежність. Українське Видавництво, Мюнхен, 1990.
П'ять років перестройки. Львів, 1991.
У вирі воєнного лихоліття: ОУН, УПА у боротьбі з гітлерівськими окупан¬тами. Львів, Видавництво Край, 1992.
Українська молодь і її шлях до ОУН. Стрий, 1992.
Служба безпеки революційної ОУН у боротьбі З НКВД-НКҐБ-МҐБ-КҐБ. Тернопіль, 1993.
Революційна ОУН під проводом Степана Бандери (причинки до історії). Стрий, 1993.
В підпіллі революційної ОУН. Львів, Видавництво Фенікс, 1993.
ОУН і розбудова української держави. Львів, Каменяр, 1993.
Служба Безпеки революційної ОУН в боротьбі з НКВД-НКҐБ-МҐБ-КҐБ (поширене друге видання). Тернопіль, 1994.
Радехівщина у боротьбі за Українську Самостійну Державу. Львів, «Універсум», 1994.
Закордонні частини Організації Українських Націоналістів. Львів, «Гали¬цька Видавнича Спілка», 1995.
Закордонні частини ОУН: Внутрішні справи і діяльність в еміграції, 1996.
ОУН в Україні і за кордоном під проводом Степана Бандери. Львів, «Гали¬цька Видавнича Спілка», 1997.
Шляхами підпілля революційної ОУН. Львів, «Універсум», 1997.
Неправдою себе не оправдаєш. Львів-Мюнхен, Видавничий центр «Арсенал», 1997.
Спогади про Степана Бандеру. Львів, «Галицька Видавнича Спілка», 1999.
Як шириться неправда. Львів-Мюнхен, 2000.
Боротьба за правду і правопорядок в ОУН-б. Львів-Мюнхен, 2000.
З приводу книжки Микола Лебедь. Новий Ульм, 2001.