Степан Мудрик У боротьбі проти московської агентури

[Моргенштерн]

СТЕПАН МУДРИК (МЕЧНИК)
У боротьбі проти московсьої агентури
УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО
Мюнхен 1980

ТОГО Ж АВТОРА:
ПІД ТРЬОМА ОКУПАНТАМИ спогади українського революціонера-підпільни- ка, УВС, Льондон 1958.
НЕСКОРЕНІ
документальна повість про геройську боротьбу членів революційної ОУН, УВС — Льондон 1965.

ВІД АВТОРА
В цій скромній праці я поставив собі ціль вка¬зати українській спільноті на постійно планований і послідовний наступ імперіялістичної Москви на українську націю, яка бореться за свою національ¬ну і державну незалежність.
Московський імперський центр, партія і уряд цей наступ проводять в першу чергу своїм терори¬стичним апаратом, що вже ряд разів міняв свою назву: ВЧК, ОҐПУ, НКВД-НКҐБ, МҐБ, а тепер КҐБ, але зміст і ціль завше та сама.
В першій частині представляю шлях яким мо¬лоде покоління ішло до ОУН та поповняло ряди працівинків Служби Безпеки, і ставало до боротьби з прихованим ворогом.
В дальших розділах вказую на безіменних ге¬роїв, Давиденків, Борисів, Івашків, Василів, Євге¬нів, що у найважчі часи стояли в боротьбі з воро¬жими поліційними органами і їхньою агентурою. Історія нашої боротьби ОУН і УПА не знає числа і прізвищ працівників Служби Безпеки, які загину¬ли в боротьбі з ворогом. Друга частина цієї праці «Еміграція» скондензовано подає ряд зібраних, але мало відомих фактів, що вказують на величезні зу¬силля ворога в боротьбі з організованою українсь¬кою еміграцією.
Я не хотів цієї частини поширювати і наводити більше фактів, які є подібні до себе.
Подані факти є вистарчаючі для вироблення по¬гляду про розміри ворожого наступу і підступу, що повинні знати всі українські патріоти. Пізнання во¬рога, його методів стосованих у підступно-провока- тивній роботі проти нас унеможливить ворогові ді¬яльність. Ми повинні пізнати і вивчити наш досвід набутий у боротьбі з ворогом і виробити та закріпи¬ти між собою солідарність не зважаючи на наші погляди і партійну приналежність. Ворог для нас є ворогом, з яким мусимо всі боротися.
На видання цьої праці зложили фінансову по¬жертву друг В. Роман зам. в Німеччині, довголітний член ОУНр, який в Україні збройно боровся з оку¬пантами та нагороджений Золотим Хрестом та друг Григорій Куц жертвенний український патріот з Швеції. Обом жертводавцям складаю щиру подяку.
1.
Записки з підпільної боротьби

1. ШЛЯХ МОЛОДИХ ПАТРІОТІВ
Борисова молодість була бурхлива. Він бо завжди хотів робити щось інше, складніше, відповідальніше й небезпечніше від інших. Хо¬тів чогось особливого, незвичайного. То ж моло¬дість проходила буремними роками твердого й небезпечного підпільного життя, війни, тюрем, тортур, млинів смерти, гітлерівських концтабо¬рів. Вони знищили здоров'я і силу, але дух за¬лишився жвавий і молодий. І не змінилася мета його життя. Коли лине думками у минуле, від¬творює, рік за роком, політичний клімат і неза¬видне існування нашого народу, то стверджує, що він все ж ішов правильним шляхом. Відчуває внутрішнє задоволення й гордість, що ним прой¬дений шлях був такий незвичайний, та що Все¬вишній дав йому силу і витривалість його чес¬но пройти і не заломитися.
Підпілля — не пригодництво, але велика лю¬бов до свого народу, до Батьківщини. Підпілля, — це готовість кожної хвилини знайтися у най¬важчих умовах буття, це заміняти волю на тюр¬му, це кожночасна можливість втрати життя. Підпільник вибирає цю долю свідомо, його не кличе до боротьби за незалежність України т. зв. «громадський обов'язок», але неволя його наро¬ду і власне сумління.
Бориса іноді питали чому він став членом ОУН. Питання видалося дивне, а відповідь була дуже проста: там, де я народився, іншої форма¬ції того роду не було. Леґальні партії з їхніми настановами нам молодим були не по душі. Ми, з товаришами, звали себе українцями, а нам ка¬зали, що ми «русіні», ми бачили, що українців: робітників, селян, інтелігенцію, на нашій же землі, зневажають і кривдять, поневолюють СО¬ЦІАЛЬНО і національно. Тому так глибоко вріза¬лися в наші душі слова Шевченка: «В своїй ха¬ті — своя правда!» Ми хотіли боротися за «свою хату» й ОУН учила, що нам ніхто не дасть на¬шої держави й незалежности, їх треба нам са¬мим здобути.
Оце й стало для Бориса й його друзів зміс¬том їхнього життя, тому вони і стали членами ОУН. Але це не було так просто; мовляв — ви¬повнив анкету, найшов ручителів і став членом партії. То ж згадує часто, як це він прийшов до ОУН, після довгих років підготови.
Ще десятирічним хлопцем він довідався про боротьбу Української Армії, про 1-ше листопа¬да у Львові, а згодом про «пацифікацію», яку по наших селах проводили поляки. Борисові за¬тямилося поважне обличчя і схвильований го¬лос його батька, коли він це оповідав. А вже у той час Борис читав книжки про козацькі похо¬ди та часописи зі звідомленнями з політичних процесів. Він вже знав, що підсудні українці бо- ряться за нашу Державу. Коли відбувався про¬цес проти Біласа і Данилишина, Борис вже за¬кінчив був сільську школу і перейшов на нау¬ку до маленького містечка. У розмовах, він ча¬сто висловлював думки про справи, якими зай¬малися старші й йому не вірилося, що хтось ці¬кавиться його поглядами, чи звертає на него ува¬гу і спостерігає його реакцію. Він не міг збаг¬нути, чому його, тоді 16-річного юнака, старші запрошують на розмови, прислухаються до йо¬го слів та поважно з ним говорять. Адже ж та¬ких, як він звали ще «смаркачами» . . . Він зро¬зумів це все багато пізніше.
На сімнадцятому році життя, його під¬дали провірці: чи він говорить правду, чи мож¬на йому вірити, чи немає в него лихих звичок і нахилів тощо. Врешті одного разу, його старші знайомі казали йому, як уже де в чому втаєм¬ниченому, — занести на призначене місце неве¬ликий пакетик. Дорога була досить далека, то ж йому докладно пояснили куди йти. Коли, прис¬мерком, він підійшов до лісу, йому здавалося наче щось ворушиться. Він затривожився за до¬ручений йому пакетик, але ж бо вертатися було ніяк. В него виринула щаслива думка, щоб його десь заховати, а згодом повернутися і заб¬рати. То ж ідучи стежкою, що вела в рівчак, по¬рослий кущами, він непомітно «загубив» свій пакетик. Та коли він тільки вступив у лісову гу¬щу, раптом почув польський вигук: «Стуй! Рен- це до ґури!» Світло електричної лямпки заслі¬пило йому очі. Передо ним стояли два чоловіки з польськими відзнаками на шапках. Один з них Бориса обшукав, а тоді почалися запити: хто він, куди йде, чого й т. д.
Після перших хвилин Бориса страх проминув і він почав пояснювати, чому він в лісі, що й зла- гіднило розмову, один з поліцаїв ніби пригадав собі, що його знає, бо він у школі дружив зі си¬ном польського сержанта. Обидва почали жал¬кувати, що в Бориса немає ровера й один з них простягнув Борисові гроші «на ровер», рівно¬часно додаючи, що буде добре, коли він частіше зустрічатиметься з поліцією та інформувати її про те, хто з його товаришів ворожо наставлений до Польщі. Борис відкинув приману, відповів, що нічого подібного не знає і грошей не візьме. Наступного дня Борис розказав свою нічну при¬году тому, хто його висилав з пакетиком, але у відповідь почув від нього тільки одне слово: «Добре».
Через рік, однієї серпневої ночі, Борис знову йшов попри темну лісову стіну, цим разом у то¬варистві двох незнайомих друзів. Вони дійшлидо роздоріжжя, де стояв старий хрест. Борис став обличчям до хреста, якого ледве видно було у темряві, за плечима шумів ліс. Піднявши пра¬ву руку вгору, ліву поклавши на холодну цівку пістолі, Борис повторяв за незнайомим другом слова присяги: «... Усі свої сили віддам боротьбі за визволення українського народу . . . Так мені, Боже, допоможи!» Ось так, на вісімнадцятому році життя Борис став членом ОУН. І щойно че¬рез три роки, випадково, довідався, що справа з пакетиком і «поліцією» була просто перевір¬кою, заграною членами ОУН.
Заглибившися у науку і працю в ОУН, Бо¬рис збагнув, що це складний орґанізм з такими ж відділами, чи референтурами, що відповіда¬ють ділянкам життя нашого народу. Йому, юна¬кові, найбільше припала до вподоби військова справа. Коли завалилася Польща, їхні провідни¬ки, на вишколах і розмовах, заявили їм, що ма¬ють віддати себе в цілості Орґанізації, посвятити їй навіть приватне життя, а єдина мета — бо¬ротися й навіть умерти в боротьбі, бо їхня смерть потрібна для виховання нових борців . . . Борис відчув, що став на шлях, про який мріяв змал¬ку, бо завжди хотів займатися якимись надзви¬чайними справами.
Орґанізацію весь час переслідувала поліція й агентура. То ж треба було мати підготованих людей, що могли б паралізувати ворожі пляни.
Це був час, коли в Організації розбудовувався відділ Служби безпеки, навколо якого велися пристрасні дискусії. Борисові довелося іноді пе¬реходити кордони й знайомитися з людьми, які належали до Служби безпеки.
На її чолі стояла людина, яка жила своєю працею й намагалася всіми силами здійснювати покладені на неї завдання. Це був незабутній Микола Арсенич,1 якого підлеглі й співробітники звали псевдом «Михайло». Поруч нього був не- менше відомий Турковський2 під псевдом «Павло». Коли Борис перейшов закордон, вони докладно розпитували його про становище на рідних землях, цікавилися його роботою. При чому вони вміли створити приємну розмову, без будь-якого формалізму, що було трохи відмін¬не від загальноприйнятого способу говорения в Організації. Тоді теж Борис познайомився з та¬кими визначними особистостями як Климів- «Леґенда»3 та Маївський-«Косар».4 Найбільше говорив з Борисом Арсенич-«Михайло», що ма¬буть перевіряв його, вивчав його характер, а мо¬же й мав до него дрібку симпатії, яку теж про¬являв на вишкільних курсах ОУН у Кракові, де викладав розвідку й контррозвідку.
Незабаром доручено Борисові готуватися до переходу кордону. Борис мав уже за собою чо¬тири такі переходи, але мимохіть завдавав собі в душі питання: «Як піде цим разом? А може ...»
Несподівано викликано його на розмову з Арсеничем-«Михайлом» і Турковським-«Пав- лом». Цей останній передав Борисові кілька листків машинопису, наказав докладно їх про¬читати і пригадати матеріял із викладів курсу. На основі цих матеріялів і набутого знання, Бо¬рис дістав завдання опрацювати на письмі плян орґанізації поліції, порядкової і кримінальної, служби охорони державного майна, пожарної сторожі тощо. Почувши це, Борис мимоволі став на «струнко», хоч того ніхто від него не вимагав, а в голові роїлося від думок про прикордонні лі¬си та його недалекий перехід. Турковський вив¬чав Бориса крізь свої грубі окуляри з чорною оправою, Арсенич прижмурив очі як лікар, що розглядає рентґенівську знимку.

Арсенич Микола, псевдо Михайло, член Проводу революційної ОУН і керівник Служби Безпеки. Заги¬нув на Україні в боротьбі.
Турковський Павло, родом з Тернопільщини, про¬відний працівник СБ рев. ОУН.
Іван Климів, псевда Гриць Мармаш, Леґенда, нар. 1909 р. в селі Сілець Белзький, Сокальського повіту. Крайовий провідник ОУН 1940-42 р. замордований на допитах в ґестапі у Львові в грудні 1942 р.
Маївський Дмитро, псевда, Зенко, Косар, нар. 8. 11. 1914 р. в селі Реклинець пов. Жовква, член крайового проводу, а відтак член Бюра Проводу, загинув в груд¬ні 1945 р.


Можливо, що Борис почервонів від враження і думок про пе¬рехід кордону, та рівночасно він розумів, що такі пляни, які доручають йому зробити, вже давно написані. Та все ж Борис вислухав, що йому го¬ворили і взявся за роботу.
Більше тижня він пітнів над листівками і ві¬дозвами не досипляючи ночей. Тепер треба бу¬ло взятися за новий матеріял, його перестудію- вати та взятися за писання. Борисові треба було тиші й самоти.
Через два дні Борис знову стояв перед Арсе- ничем і Турковським. Вони поволі, ніби байду¬же переглядали його пляни. Врешті Турковсь¬кий протер окуляри і почав говорити:
— Виходить: наука в ліс не пішла! Дехто ка¬же, що матимемо клопіт із набором людей до «Безпеки». А ось цей попрацює, набере практики й незабаром матимемо свого комісара й обійде¬мося без людей з польської чи большевицької школи. — Турковський глянув на Арсенича і продовжував: — А Мітрінґа3 вчіпився його і хоче зробити з нього агітатора . . .
Борис саме зустрівся був з Іваном Мітрін- ґою, який, як завжди з цигаркою в зубах, скоро- говіркою, похвалив його листівку. У його словах вичувалася явна зневага до інших відтинків ор- ґанізаційної роботи, бо ж «єдино пропаганда мо¬же відограти головну ролю в нашій боротьбі. . .»
Мітрінґа Іван, член рев. ОУН до 1941 р. працівник референтури пропаганди.

2. ЗРАДНИК
Яскраве полум'я кидало з печі різнобарвні рефлекси на стіни темної кімнати. Ставало зов¬сім ясно, та знову смуги темряви перемагали і полум'я зникало — тільки полуменів жар . . .
Борис лежав на старій канапі, яку не знати коли хто купив. Це не перешкаджало його уяві згадувати підпільні ночі, енкаведівські облави та вчорашній, новий перехід кордону, світляні ракети, вибухи ґранат у перемішку з ручними пострілами й людським зойком . . . Не хотілося вірити, що він знову по тому боці кордону, в безпечному місці. Тільки-но проминув один день на волі...
Скрипнули двері й у півсумерку Борис піз¬нав районового провідника забужанської Со- кальщини, Юлька Котика.6 Борис знав його, ці¬нив його працьовитість, точність і простоліній- ність. Він підійшов до Борисової лежанки та півголосом промовив:
— Сюди привели чоловіка зі села Клюсова, він наче б то сьогодні прийшов з-за кордону.
8 Котик Юлько, родом з Пархача, пов. Сокаль, рай. провідник забужанської Сокальщини в 1940-41 pp.
Дивно, що пощастило йому саме на цьому від¬тинку, може він з Вашої ґрупи?
Борис мовчки взувався, а районовий говорив далі:
— Я затримав його до вашої розпорядимости. Його треба дещо розпитати, а зізнання пересла¬ти відпоручникові краєвих зв'язків.
Вони вдвійку зайшли до ясно освітленої кім¬нати, де було двоє людей, які на знак районово- го вийшли. Вони залишилися з незнайомим, а привітавшися, ствердили, що його рука була м'яка і холодна, а усмішка штучна. Коли вони почали розмову про те, як він почувається після прикордонних трудів, відчули якусь наче б то облесливість і нещирість. На запитання райо- нового хто він та звідки, незнайомий відповів, що він член ОУН. Зветься він Іван Майчук7 і походить з Бережанщини, його професія — вчи¬тель. Борис мовчав і пильно прислухався до йо¬го відповідей, спостерігаючи при тому його об¬личчя. Майчук говорив, час від часу неспокій¬но крутнувши головою, розглядав районового та намагався побачити й Борисове обличчя. Коли він умовкав, районовий казав йому розказувати далі.
Борис бачив, що його мовчанка непокоїла Майчука. Він часто повертав голову в Борисів бік і, видимо, хотів почути щось і від нього.

Майчук Іван родом з Бережанщини, вчитель, аґент НКВД, доля невідома.

Слу¬хаючи його, Борис пригадував собі знайомих учителів і старався прирівняти цей улесливий голос до них, — бо, думав він собі, — люди одні¬єї професії повинні б чимось уподібнюватися взаємно. Згодом Борис кинув ці роздуми і пиль¬ніше прислухався до розповіді Майчука. У Бо¬риса не було сумніву, що Майчук був прина- належний до Орґанізації. Він добре розказував, змальовуючи картини підпільної діяльности за польської окупації, вибух війни, прихід Черво¬ної армії, учительську працю й його обов'язки в ОУН. Натомість, коли почав говорити про при¬чини втечі й переслідування енкаведистами, йо¬го голос перестав бути такий рівний і певний як перед тим. При чому його дратувала Борисова мовчанка, бо хоч він говорив до районового, то раптом звернув обличчя в Бориса бік та ще й підсміхнувся. Майчук розказував про підпільні ґрупи, які просувалися з Бережанщини, через Зборівщину, Золочівщину і Радехівщину — під кордон. Він точно називав села й навіть опису¬вав господарства, у яких ночував. Все це Бори¬са насторожувало, бо Майчук говорив правду, але ж бо не міг би так докладно все затямити. Розповідь дійшла до прикордонної смуги, де роз¬містилася ґрупа та до її бою з військами НКВД. Та тут, як він розказував, він «загубився» й то¬му не все точно знає, але згодом, натрапивши в одному селі на організаційний зв'язок, він зно¬ву приєднався до ґрупи. Одначе, на Андріївсь¬ких сіножатях біля Рождалова, Майчук знову «загубився» від ґрупи. Оці саме два «загублен- ня» та непевний тон його голосу, зродили в Бо¬риса підозріння. Борисові ж бо якраз у цей час доводилося бути в Рождалові8 та познайомитися з цією ґрупою, яку якраз він перепровадив че¬рез кордон . ..
Майчук закінчив свою розповідь і видно бу¬ло, що він бажав би почути погляди та дістати підтвердження, що вони йому вірять. Але Борис мовчав далі, а районовий заявив, що його затри¬мають тут поки не прийде наказ, щоб його орґа- нізаційним зв'язком передати у розпорядження Проводу.
Між тим Борис добре його простудіював: се¬реднього росту, темноволосий, з неспокійними, метушливими чорними очима, зодягнений у чор¬ні суконні штани й таку ж блюзу та у нові чобо¬ти. Не всі підпільники мали змогу придбати собі такий добрий одяг і взуття. Вони залишили Майчука під охороною і вийшли разом з районо- вим, роздумуючи над почутим. Борис врешті спробував підсумувати їхні враження:
— Він переміщує правду з неправдою, його двократне «загублення» від ґрупи —• підозріле.
Рожджалів село Радехівського повіту.

— питатимуть там, де його покличуть, відповів районовому Борис.
Через два тижні Борис добрив до Кракова. Його розпитували основно про положення в Україні, спершу Лемик9 і Мащак,10 згодом Ми- рон-Орлик11 і врешті сам Провідник, Степан Бандера.
На декілька годин перед Борисовим новим виїздом до краю, він зустрівся в умовленому місці з Арсеничем. Привітавшися, він зразу за¬питав чи Борис знає Майчука та вийняв з теч¬ки папір, в якому Борис зразу пізнав свою не- форемну писанину.
— Це ви писали?
— Так, я підписався своїм псевдом.
— Завдяки ньому я міг устійнити автора цього звіту. — Він замовк похмуро розглядаючи письмо. — Ваші зауваги правильні, але в ньому багато помилок. їх треба виправляти. Одначе щодо суті речі, то звіт правильний: Майчук та¬ки виявився аґентом НКВД, а ваші зауваги до¬помогли заплутати аґента у його зізнаннях. На жаль він використав сприятливу нагоду і втік, а тепер уже мабуть перейшов кордон. — Бачу- чи Борисів неспокій, Арсенич наче б то заспо¬коював його: — Нам бракує досвідчених людей. Втеча цього аґента неприємна, але вона навчить наших більшої обережности. Наші люди чесні, працьовиті, здібні й жертовні, але невишколені, без досвіду. Самої здатности й жертовности за¬мало, треба набиратися досвіду в боротьбі з лу¬кавством, хитрощами і підступом. Тому й треба людям давати таку працю, щоб вони вишколю¬валися і вміли знайтися в кожній ситуації. — Борис не знав, що має говорити, а Арсенич до¬дав: — Майчук вас бачив і запам'ятав ваше об¬личчя. То ж уважайте, щоб десь у Львові, він вас не пізнав, хоч ми вже повідомили наших в Україні, що Майчук — аґент. Таких як він, НКВД присилає багато. То ж: обережність у під¬пільника — найважливіша прикмета! . . .
—
0 Лемик Микола, член ОУН, виконавець атентату у сов. посольстві у Львові за народовбивство голодом в роках 1932-33. В 1940 р. працював у референтурі Кра¬йових зв'язків під псевдом Сенишин, в жовтні 1941 р. розстріляний у Миргороді ґестапом як член похідних груп ОУН.
Мащак Осип, провідний член ОУН, автор молитви укр. націоналіста.
Мирон Дмитро, псевда, Орлик, Роберт, Андрій нар. 5. 11. 1911 в селі Рай, повіт Бережани, загинув від куль ґестапа 25 липня 1942 р. в Києві як провідник ОУН правобережної України.

3. АҐЕНТ ҐЕШТАПО
Границя, визначена Гітлером і Сталіном, на ріках Сян, Соколія і Буг, стала справжнім не¬щастям для людей, замешкалих у прикордонній смузі. Москалі розбудували там оборонні укріп¬лення, виселювали населення та знищили чу¬дове довкілля. Спочатку виселено і знищено се¬ла на просторі чотирьох кілометрів від кордону, але незабаром поширили його на сім кілометрів. Крім того вся віддаль на 35 км від німецько-со- встського кордону була під особливою «опікою» НКВД. У кожному селі прикордонної смуги ква- тирували прикордонні війська НКВД, кожного дня появлялися в них чужі люди, наче б то «аґрономи» чи «інженери», що замість міряти землю, цікавилися місцевими людьми, розпиту¬вали їх про всячину, намовляли до «співпраці» з НКВД. Почалися ще й вивози, й ув'язнення українців, а це й зродило в їхніх серцях недові- ря до незнайомих людей; люди принишкли, притихли, з присмерком наставала мертва ти¬ша, не чути було дівоцьких, ні парубоцьких спі¬вів, зате іноді у глуху темну ніч лунали хриплі московські голоси з їхніми «піснями»: «І байцу на западной ґраніце . . . передай привет»...
Тільки лісами снувалися тіні, а старі люди бо¬жилися, що це «духи», які сповіщають кінець світу. Але молодь, пошепки, здогадувалася, що це підпільники ОУН, бо й чого ж відбувалися б енкаведівські облави? Москалі досвіта оточували село, ходили від хати до хати, шукали чогось но скринях, на горищах, по стайнях та повітках . . . Іноді ночами від кордону долітали зриви ґранат, тріскіт скорострілів та блиски ракет. А вбік кордону котилися валки вантажних авт, які везли комуністичний «мир» . . .
Провід ОУН був досить добре поінформова¬ний про все, що діялося у прикордонній смузі. У кожному районі находилися постійно кілька підпільників з різними завданнями, а зокрема для збирання вісток. Ці невидні щупальця ОУН знали про всі енкаведівські станиці, зокрема про ці, в яких ворог найбільше діяв. Деякий час доводилося й Борисові виконувати такі завдан¬ня разом із Климчуком-«Забіякою»'" на відтин¬ку «24-го участка» большевицької прикордонної смуги.
Незабаром друг Климчук мусів відійти і зра¬зу після його відходу, почалися великі облави. Мов гончі собаки, енкаведисти нишпорили по всіх закутках. Борисові господарі міняли йому сховища і щоденно приносили записки від ор- ґанізаційних клітин, м. ін. про енкаведівську погоню за трьома незнайомими людьми. З запи¬сок виходило, що незнайомі мали сутичку з прикордонниками, десь між Волсвином і Пара- хачем. Інша записка встановлювала сутичку в лісі між Яструбичами і Радованцями, а за де¬кілька днів стрілянина повторилася між Бендю- гою і Поздимиром. Борисові було ясно, що це не наші члени, бо ж вони при допомозі організа¬ційної мережі могли б швидко вийти з прикор¬донної смуги, або приховатися.
Було дві можливості: або москалі роблять провокації, щоб мати причину для трусів по се¬лах, або це якісь чужі люди, з невідомою метою, блукають по цій околиці й перестрілюються з енкаведистами. Борис намагався відгадати цю загадку разом із підрайоновим, — хто ж вони, ці люди. Несподівано до хати, в якій Борис пере¬бував, зайшов місцевий провідник ОУН, який жив легально. Він повідомив, що цього ранку до хати одного нашого члена вскочив озброє¬ний чоловік, заявив, що він у нього перебуде ці¬лий день і рішучим голосом вимагав харчу. Для певности, він посадив біля себе стареньких батьків і загрозив їх постріляти, коли господар зголосить про нього москалям. Член ОУН був людиною з головою, то ж спокійно нагодував непрошеного гостя, а потому перевів його, разом з батьками до комори, замкнув її на ключ і пі¬шов зголосити цю подію своєму організаційно¬му зверхникові.
Борис рішив перечекати до післяобіддя, коли звичайно енкаведисти вже не появляються, і щойно тоді піти до хати до непрошеного гостя. Місцевий друг запевнив, що господар тієї хати порядний чоловік і підхід до його хати незаміт- ний. Все ж таки вони поставили стійки й щойно тоді ввійшли до хати ,де вже їх чекав господар та підрайоновий. У коморі, на мішках зерна, си¬діли скулені двоє стареньких, а біля стіни сто¬яв, з пістолею в руці, невідомий широкоплечий чоловік з чорним волоссям. Вузькі очі й зціплені уста вказували, що це людина рішуча й на все готова.
Спокійно, як тільки міг, сказав Борис госпо¬дареві хати, щоб забрав батьків з комори, а то¬ді скинув зі себе селянський сірак, під яким, у поясі, висіла кобура з пістолею та дві гранати. А підрайоновий уже «представлявся» незнайо¬мому:
— Ми, члени ОУН. Хто ви? Що тут робите?
Борисові, коли приглянувся незнайомому, видалося, що він його вже десь бачив. Пам'ять запрацювала й Борисові пригадався сонячний день, коли він з Юльком Котиком приїхав з Белза до Кристинополя і вони, повільною ходою, розмовляли, йшли в напрямі розбитого міста!

Климчук Іван, псвд. Забіяка, родом з села Позди- мир, Сокальського повіту, розстріляний ґестапом у квітні 1942 р. в Кривому Розі.

По дорозі назустріч їм над'їхав з великою швид¬кістю мотоцикль, а на ньому широкоплечий їз¬дець у темносиній блюзі. Це було незвичайне явище у той час і в цій околиці, то ж Борис за¬питав Котика про нього. Він Борисові розказав таке:
— Це Кароль Яворський, поляк зі села Ра- дованці, Сокальського повіту. За польської вла¬ди сидів у тюрмі за грабунки. Грабував пере¬важно жидів, ще й гірко насміхаючися з їхнього нещастя. Ось, наприклад, ограбивши жида, він ставив його біля стіни й, поклавши йому на го¬лову яйце, пояснив, що це ґраната, яка ось-ось вибухне. Кароль був відважний і доволі інтелі¬гентний, проте завжди наставлений під злочин¬ним кутом. Тепер він працює для гітлерівського ґестапа і займається торгівлею «на чорно». Польське підпілля зв'язалося з ним, щоб при йо¬го допомозі перевезти через кордон до Львова їхнього провідного члена. Він переводив його од¬нієї ночі біля «Нового двора» в напрямі Парха- ча, але підпільник загинув, а Яворський повер¬нувся назад. Говорять, що Яворський його на границі викінчив і ограбив, та що це було зроб¬лене у порозумінні з ґестапом. Проте, ми досі не маємо ніякого доказу, щоб він доносив до ґестапа й на українців, що він часто сам під¬креслює. Він радше нарікає на поляків, мовляв, це вони винуваті в тому, що він став бандитом. Та все ж Яворський — небезпечна людина.
За цією розмовою вони ввійшли до міста, де, В невеликому будинку, біля української церкви, приміщувалася пошта. Біля неї стояв мото- цикль. Борисові захотілося ближче приглянути¬ся тому Яворському, то ж, увійшовши в буди¬нок, зразу побачив його на розмові з урядовцем, де й непомітно добре йому приглянутися. Уся ця подія, мов фільмова стрічка, пересунулася перед Бориса очима у хаті цього господаря. Бо¬рис вже знав, з ким має справу. А він, помовчав¬ши і поміркувавши, врешті відізвався шорстким голосом:
— Від вас нічого не хочу. Знаю про вашу ор¬ганізацію. Дайте мені спокій до вечора, а тоді я собі піду.
— Але ж ми мусимо знати, хто ви такий? — наполягав підрайоновий. Ви ж своєю поведін¬кою шкодите нам ... — І коли Яворський цьому заперечив, Борис взяв слово:
— Заки почнемо далі говорити, ви сховайте пістолю. Ми не думаємо тут з вами стрілятися, бо спокій у селі нам важливіший чим людина, яка приховує своє прізвище. Ви називаєтеся Кароль Яворський і до війни ви займалися гра¬бежами. Можливо, що й далі грабуєте? То за те Організація поставить вас під суд . . .
— Коли ви мене знаєте, то й мусите знати причини, чому я став саме таким! Про це не бу¬ду говорити, скажу тільки одне: ніякої кривди, ані шкоди українцям не зробив я ні як поляк, ні як бандит. Бандитизмом уже не займаюся, це належить до минулого . . . Чого я тут? Двадцять днів тому мене вислала сюди німецька таємна служба і я повинен тепер швидко повернутися за Буг, на німецький бік.
— Яке завдання дали вам німці, висилаючи сюди?
— Я приніс для їхніх людей щось, загорне¬не в пакуночку, і повертаючися, маю щось від них забрати. Більше не можу вам сказати. Це не вперше я переходжу з такими дорученнями, але три місяці тому по селах ще не було енка- ведистів й охорона кордону ще не була така сувора...
— Чому ви, поляк, служите німцям? Адже німці знищили вашу державу й далі винищують поляків ... — запитав підрайоновий.
— Залишім це питання — обірвав Яворський.
— Чи німці мають тут своїх шпигунів? — поцікавився Борис.
— Не знаю. Мені відома одна тільки людина й ще одна резервова адреса. Більше нікого не знаю. ■— Кароль замовк і на всі інші питання не відповідав. Тоді Борис поставив останнє за¬питання:
Чи вас трьох перейшло кордон?
Так, — відповів Яворський, трохи заско-
чений, — Один з них убитий, другий загубився десь . . ■
Почало темніти, то ж Яворський підійшов до дверей і сказав:
— Дякую за те, що міг тут з вами перебути день!
Пізніше ми довідалися, що у дальшій ман¬дрівці Кароль Яворський украв совєтське вій¬ськове авто й в уніформі пограничника під'їхав під кордон, але там застрілили його енкаведисти.


4. АРХІВИ НКВД
Почалася німецько-советська війна й люди з полегшенням зідхнули, позбувшись совєтсь- кої окупації. Проте члени ОУН були насторо¬жені, бо їх повідомлено заздалегідь про неяс¬ну німецьку поставу до самостійности України. Борис дістав пильне доручення для Проводу ОУН Волині, точніше до друга Закоштуя.13 Не¬гайно вибрався в дорогу.
Прекрасна червнева погода, безхмарне небо і золоте сонце. Разом із молодим, здоровим дру¬гом вони їхали польовими дорогами до Луцька. Волинські краєвиди з горбками, лісами й лана¬ми збіжжя милували душу. Борис бував часто на Волині, але це було завжди в підпіллі, тем¬ними ночами або дощовими днями, а оце впер¬ше сонячним літом. Час до часу гуділи німецькі літаки, летючи на схід, долітали до вух гармат¬ні вибухи, що й означало недалекість фронту. У напрямі Сокаля-Володимиро-Волинська ви¬сів німецький обсерваційний бальон. Так мина¬ли вони хутори і села. Люди цікавилися, розпи тували про новини, але в них не було часу для довгих розмов. Біля одного села зупинила їх Група озброєних людей. Це були члени ОУН, які, ■ овідавшися хто вони такі, перестерігали, щоб вони були обережні, бо по ярах і лісах вешта¬ються московські ватаги. їм подали адресу ста¬ничного до найближчого села, й так вони пере¬їздили з села в село, діставали вістки, а часто й провідників з місцевих членів.
Уже на передмісті Луцька заплакані люди розказували про жахливі масакри політичних в'язнів у луцькій тюрмі. У центрі міста, побіч знедолених людей, зустріли вони молодців із крісами та синьо-жовтими опасками. Німців не було, лиш кілька відділів війська переїхало міс¬том на схід. Вони врешті дісталися до осідку Проводу ОУН Волині. Усі там були теж під вра¬женням жахливих подій: енкаведисти виморду¬вали 3.000 в'язнів. Люди оповідали жахливі сцени цієї масакри: кільканадцять годин чекіс¬ти розстрілювали безборонних, потому їх нагло охопила паніка, бо хтось із них почув наче б то біля Луцька висадився німецький десант. Схви¬льовані й п'яні чекісти кинулися тікати хто ку¬ди, то ж появилися зразу наші підпільники, щоб рятувати недобитків . . .
Закуштуй Ананій, провідний член на Волині, псевдо Василь.
Передавши Борис доручення від Провідника ОУН Климова-«Легенди», — Провідникові Во¬лині, хотів уже повертатися назад, коли дові¬дався, що після втечі НКВД залишився їхній архів. Борис зразу ж заявив Закоштусві, іцо хоче його переглянути й що важливіше, — за¬брати з собою для Проводу ОУН. Під час цієї розмови, Куліш-«Ящур»,14 що знав Бориса з сорокових років у підпіллі, і журився долею свого брата Василя Куліша, — дуже зрадів, ко¬ли Борис йому сказав, що кожної години він зможе побачити його в Луцьку.
З доручення Закоштуя, Ящур завів Бориса до інваліда «Діда»,15 який маючи відношення до Служби безпеки, переховував знайдений архів. Борис весь поринув у перегляд та читання його змісту. Це були невеликого формату сторінки машинописів, а між ними різні відбитки оригі¬нальних матеріялів, як наприклад фотокопія організаційної будови ОУН. Схема зображувала це так: Центральний провід: Бандера, Краків, далі стрілка позначувала зв'язкову Оксану, з черги Крайовий провідник Мармаш і поділ на області, округи, повіти та розгалуження на ра¬йони, підрайони і станиці. У деяких повітах і районах були вже вписані псевда провідників, але 80 відсотків місцевостей ще мали білі місця. З того висновок, що енкаведисти мали схему по¬ будови мережі ОУН, проте не знали складу Крайового проводу, бо вписали тільки старе псевдо Климова — «Мармаш», яке він змінив на Леґенда». Були ще розкриті псевда одного об¬ласного та кількох повітових і районових керів¬ників, але цього було ще небагато. Проте ця зна¬хідка вказала Борисові, що ворог підготовляєть¬ся до розрібки мережі ОУН у всій країні.
Борисові пригадалося, як після відходу з краю Дмитра Маївського, «Леґенда» опрацював нову організаційну схему і підготовив запасну мережу. Чи він мав якісь вістки про вороже розроблення орґанізації, чи це була його незви¬чайна інтуїція, — не знати, все ж це була поди- вугідна передбачливість.
В цьому архіві окремі течки, в яких були іротоколи зізнань ув'язнених, обтяжливі мате- ріяли, доноси сексотів та, що найважливіше; лічниє дєла» тобто особисті течки сексотів з їхніми підписаними заявами співпраці, їхні псевда, та енкаведівська опінія про їхню працю. Були й такі, хто отримував окремі премії за цю юдину роботу. Дуже цікаві були теж інструкції для областей, просто з Москви, з яких найбільше підписаних Меркуловим. Були й накази, підпи¬сані Берісю . . .
Куліш, підпільник родом з околиць Луцька, псев- до Ящур.
Дід, провідний член ОУН родом з околиць Луць¬ка, прізвіще Рафальський.

На окрему увагу заслуговував 12-сторінковий матеріял на тонкому папері п. н. «Конфликт между Мельником и Бандерою». Це була де тальна характеристика полк. Мельника і Степа¬на Бандери, цілий ряд конфліктних точок і прізвищ з такими подробицями, що треба було дивуватися як це все дійшло до відома НКВД з Кракова, Берліну, Відня і Праги . . . Далі йш¬ли списки націоналістів — окремо тих, що сто¬яли за Мельником, окремо прихильників Бан¬дери. Підкреслено небезпеку з боку ґрупи Бан¬дери, за якою йде молодь.
Борис читав, без віддиху, папір за папером, незавжди розуміючи московські вислови, проте догадувався їхнього значення. Про Борисів не¬гайний поворот не було й мови, він хотів усе прочитати. Вивчивши решту документів, він зрозумів, що при Луцькому обласному НКВД було окреме бюро: «іностранного атдела НКҐБ», яке безпосередньо підлягало Москві. У його до¬кументах були списки і псевда московських аґентів закордоном, були шифри і коди, а на¬віть знимки. Борис почав їх розглядати і знай¬шов м. ін. світлини будинків у Кракові на вули¬цях Зеленій, Яблонівській і Льоретанській, та знимки з різних свят, зборів і академій. Це все були незвичайно цікаві й цінні матеріяли й Бо¬рис був дуже радий, що саме йому судилося їх прочитувати і впорядкувати. Усе, що відносило¬ся до Волині, залишив Борис другові «Дідові», а решту запакував назад у дві великі, совстської продукції течки, щоб забрати з собою.
У Луцьку додали Борисові ще двоє людей для охорони, й вони у чвірку прибули в Радехів- щину, де Борис відпустив людей з Луцька і з чвома іншими приїхав до Львова, залишивши їх на квартирі, що служила йому ще за підпілля. Борис подався на загальновідому Руську вули¬цю, де саме Крайовий провід почав обладнати свої приміщення. «Леґенди» тоді не було у Льво¬ві. й Борис знайшов тільки людей «другого Гар¬нітуру», які якимсь способом довідалися, що1 він привіз з Луцька енкаведівський архів, та вимагали їм його передати. Проте вони не були Борисовими безпосередніми зверхниками і він відмовився їм його дати, тим більше, що Борис довідався про перебування у Львові Миколи Арсенича-«Михайла». За декілька годин Борис зустрівся з Арсеничем й йому вручив цей цін¬ний архів, в який він змісця заглибився, час до часу запитуючи Бориса про це і те, та з великої радости і признання поплескуючи Бориса по плечах. Вкінці заявив Борисові свою вдячність і підкреслив, що Борис дуже добре зробив, за¬тримуючи його при собі й нікому непокликано- му не дозволяючи його переглядати. Цього зав¬жди стриманого і спокійного Арсенича Борис оільше ніколи не бачив у такому великому під¬несенні.
Через кілька днів Борис дістав доручення провести інспекцію міліційних станиць в окрузі
Радехівського повіту, Львівської области. Укра¬їнська міліція в містечку Лопатині примістилася в будинку, де ще так недавно «урядувало» НКВД. Там застав він декілька старших грома¬дян, які наводили порядок у діловодстві за вка¬зівками Окружного провідника Романа Ман- дрики-«Чорноморця».1с Борисові кинулася в вічі невелика залізна каса, в якій звичайно трима¬ють гроші. Йому сказали, що її ніхто не відкри¬вав від утечі енкаведистів. Борис просив підшу¬кати слюсаря-спеціяліста, щоб він цю касу від¬крив. Незабаром знайшли якогось чеха, якого звали Фріцом, він повертівся біля каси близько 20-ти хвилин і її відкрив. Як Борис сподівався, це був знову енкаведівський архів, невеликих розмірів, але знову ж зі списками сексотів, їх¬німи звітами і протоколами. Перестудіювавши їх, зразу вияснилися причини ув'язнення й за- мордування при втечі москалів 27-ох політв'яз¬нів, як теж вдалося встановити прізвище зрад¬ника, що працював для польської поліції, пото¬му для НКВД, і врешті проліз до нашої адміні¬страції й міліції у Берестечку. Він звався — Іван Макарчук.17
Мандрика Роман, псвд. Чорноморець, родом з Ло¬патина, провідник повіту і Округи у Львівській обла¬сті. Загинув в боротьбі з відділами НКГБ.
Макарчук Іван був на услугах польської поліції відтак НКВД, походив з села Завидне, пов. Радехів.

5. УКРАЇНСЬКА МІЛІЦІЯ
З вибухом німецько-совєтської війни 1941 p., у Галичині й Волині в кожному селі зорганізу¬валася станиця міліції, яка при підтримці й по¬повненні рядів з місцевого населення, очищу¬вала терен від московських залишків і на дору¬чення Проводу дбала про порядок і безпеку. У кожному селі й містечку постала українська влада, яка з проголошенням у Львові Акту від¬новлення Української держави перейняла міс¬цеву адміністрацію.
Міліцію творено з членів Організації та чес¬них українців, які користувалися довір'ям на¬селення. Це були переважно молоді люди, у більшості невійськові, у цивільній одежі, які но¬сили синьо-жовту пов'язку на лівому рамені. За вказівкою Проводу ОУН командантами міліції у ряді місцевостей стали колишні вояки Україн¬ських армій з 1917-20 pp. або люди, що відбу¬вали службу в польській армії й уміли обходи¬тися зі зброєю. Станиці української міліції ма¬ли стати зав'язком майбутньої Української ар¬мії, — у пригожих обставинах.
Ця молода українська міліція мусіла з ви¬бухом війни ставити чоло кримінальним елемен¬ там, які почали грабувати населения чи зводити особисті порахунки. Подекуди вони вживали навіть міліційних синьо-жовтих пов'язок, щоб шкодити українським сторожам порядку і без¬пеки. Треба було вживати рішучих заходів та швидко давати фахові поради для станиць, скріпляти їх морально та визначувати їхні пра¬ва й обов'язки, як теж інформувати про загаль¬не політичне положення. Майже ні в одній ста¬ниці не було людини, яка мала б уявлення про справжню поліційну дію та ділове ведення справ. Тому й траплялися прикрі помилки, за які не могли відповідати непідготовані кадри, але які кидали тінь на міліцію й ОУН.
Коли на Бориса покладено обов'язок провір- ки міліційних станиць, він був у поважному клопоті. Мусів пригадати собі лекції з вишкіль- ного курсу та свій власний плян орґанізації по¬ліції, який писав на доручення Турковського. Врешті він зробив собі відповідні записки і ви¬рушив у терен. Коменданти збирали міліціоне¬рів і Борис вияснював їм завдання поліції з її відділами: порядковим, кримінальним і політич¬ним. І хоч він сам знав мало, то його слухачі по¬чули про ці справи вперше в житті й уважали Бориса великим спеціялістом. Та він настир¬ливо шукав нових джерел і людей, які могли б йому допомогти поглибити знання в цій ділянці, бо, відвідуючи станиці, він завжди натрапляв на пильних і поважних слухачів, які серйозно ставилися до своїх обов'язків, і бажали, поши¬рити своє знання. Борисові постійно ставили за¬питання, просили фахово-вишкільної літерату¬ри. Після перевірки четвертої з черги станиці, Борис вже набрав деякого досвіду, зокрема в теорії поліційної служби. Що ж до практики, то довелося йому й з цим справлятися без належ¬ного досвіду.
У черговій станиці, ще досвіта, коли Борис з комендантом домовлялися про те, які справи порушити на вишколі, їм зголосили, що приї¬хали селяни, яких обікрали. Вони просять допо¬моги в українській міліції. Борис переглянувся з комендантом і кивнув головою, що допоможе відшукати злодія. Недовго думаючи, вони посі¬дали на селянський віз, а візник затяв коні. По дорозі, коли комендант розпитував про події в їхньому селі, Борис роздумував, як взятися до такої незвичайної для него справи, як вислі- дження злодія. При тому відчув, що коли справляться добре з цією першою кримінальною справою, то це піднесе престиж нашої влади й міліції. Згадуючи все, що пам'ять зберегла з викладів, Борис почав розпитувати селян про людей у селі, та на кого мають підозріння. Вони не могли нікого назвати, тоді Борис запитав, хто в селі був ув'язнений або покараний за кра¬діж. Обидва дядьки спорили між собою, та врешті дійшли до п'ятьох злодіїв у селі, з яких двох уже не живе, але трьох залишилися. Бо¬рис записав собі прізвища цих трьох, та просив пригадати, які речі ці злодії крали. З відпові¬дей вийшло, що один з них був конокрадом, а два цікавилися чужими коморами. На місці ус- тійнили, що злодій вліз крізь збиту шибу до комори і забрав кожухи, хутра, чоботи й 20 кґ сала. Бракувало теж кілька нових міхів. Селяни дивилися на Бориса і коменданта міліції як на чудотворців, а Борис не знав, що далі робити. Щоб якось вийти з ситуації, Борис казав госпо¬дареві ще раз оглянути, що бракує, а комендан¬тові записати його ствердження. На Борисове щастя, господар сказав, що злодій забрав теж нові, невживані шкіряні поводи.
Це й навело Бориса на спасенну думку. Він запитав:
— Котрий із обидвох злодіїв знає шевське ремесло?
— Стах! — відповіла господиня. —■ О, з ним мала чимало клопоту польська поліція, він умів її за ніс водити.
Вони зразу пішли до нього. Біля вікна, при маленькому шевському варстаті, сидів чоловік, плечима до дверей. Коли вони ввійшли в хату, він глипнув на них з-під лоба й почав завзято вистукувати молотком по чоботі, якого тримав на копиті між колінами. Серед кімнати стояла жінка з утомленим обличчям, мабуть Стахова дружина.
' Добрий день! Ми з української міліції! —
промовив Борис в голос, рівночасно звертаючи¬ся до коменданта: — Візьміть цю жінку до сіней!
Борис залишився сам зі Стахом, який вда¬вав, наче б то зовсім ним не цікавиться, і далі вбивав кілки у підошву чобота.
— Розкажіть, будь ласка, що ви вчора ро¬били від обіду до ночі?
Стах перервав своє стукання молотком і спокійно відповів:
— Учора, як і сьогодні, направляв чоботи. Спати ліг десь біля одинадцятої години й нікуди вечором не ходив . . .
Раптом Борисів зір упав на червоний ремі¬нець, приблизно два пальці ширини, що лежав на землі. Побачивши Борисів погляд, Стах ки¬нув на ремінець чобіт, ще й скинув зі себе бруд¬ну запаску, встав і спокійно запитав:
—• А тепер, пане, скажіть чого бажаєте?
Нічого йому не відповідаючи, Борис покли¬кав з сіней коменданта і жінку, а Стахові ка¬зав обернутися до стіни. Тоді запитав її, коли її чоловік учора прийшов до хати.
— Я ... я не знаю . . . Він шляється по ночах з коханками, а коли прийшов ... то я не чула
— Добре. А тепер покажіть нам свою госпо¬дарку — звернувся Борис до Стаха, й уже на дворі сказав йому: — Бачите, ваше «алібі» не грає. Покажіть де ви сховали крадені речі? — Та коли він пробурмотів, що ніяких речей не крав, Борис повернувся у хату, підняв, прикри¬тий ремінець і показав йому:
— Це з краденого поводу! — крикнув енер¬гійно, а побачивши, що Стах зблід і мовчав, Бо¬рис продовжував: — Бачите, що ваша дружи¬на не підтвердила того, що ви говорили, а ще й у мене в руках доказ на крадіж. Краще віддай¬те пошкодованому його речі, бо коли чинити¬меш опір по дурному, то вважай! — погрозив злодієві вже гнівним тоном.
Стах урешті признався. Борис і комендант, як герої, поверталися до господаря, попередже¬ні Стахом, що ніс крадене добро, а люди раділи, що наша рідна міліція вміла так швидко розшу¬кати злодія. Та найбільше раділи Борис з ко¬мендантом, що їм удалося не скомпромітува тися...
Серед цього швидкого розвитку міліційної діяльности, раптом наспіли приголомшуючі віст¬ки про ув'язнення гітлерівцями членів Україн¬ського тимчасового правління. Гітлер виявився, таким як попередні, окупантом України. Прий¬шов наказ ховати зброю, не віддавати її німцям. Борисові прийшлося припинити провірку станиць, щоб зайнятися організованим магазину¬ванням зброї. А тим часом по містах і містечках почали появлятися щораз численніші Гестапів¬ці. жандарми і «шуцполіцаї». Вони перебрали лід свою команду наші станиці міліції, подекуди їх розпускали і на свій зразок творили «українсь¬ку поліцію». Провід ОУН дав наказ незагроже- ним членам, покищо залишитися у рядах поліції, і вони, на доручення Організації, мали помагати нашому народові, а не окупантові. Ґестапо і жандарми з свого боку у першу чергу цікавили¬ся, де захована зброя й амуніція, яку потребу¬вало підпілля. Знайшлися теж підлі елементи, які доносили про наставления членів міліції, згодом української й навіть кримінальної полі¬ції. Багато з них ґестапо виарештувало і роз¬стріляло. Таких гітлерівських вислужників, у зою чергу, карала ОУН, проте серед самих чле¬нів їх не було. Праця в нових умовах була ду- ке небезпечна. Проте добре збережена зброя іужила боєвим Групам ОУН, а згодом новоство- меній У ПА. Велика частина членів Української іоліції також перейшла до щораз численнішої армії УПА.
Ґестапо знало про накази Проводу ОУН, як теж про магазини зброї і перехід до УПА, тому й не довіряло Українській поліції — з усіми з того приводу наслідками.

[Моргенштерн]

6. ФАХОВІ ПОРАДИ
Львів купався ще в теплому вересневому сонці, але люди ходили похмурі. Там де вчора маяв синьо-жовтий прапор, сьогодні гойдалася зловіщо гітлерівська чорна свастика. Прикро бу¬ло спостерігати деяких наших земляків, які ще вчора кричали «Слава Україні!», були навіть членами Тимчасового правління чи повітових управ, а сьогодні боязливо поховалися, або під¬лещувалися гітлерівцям, спихаючи «вину» на бандерівців . . .
Борис йшов Стрийським парком, і, відчува¬ючи огиду до таких людей, роздумував про гріз¬ні події, що відбувалися в нашій країні. Ґеста- півці зліквідували в останніх днях цілий ряд організаційних «хат», ув'язнили багато друзів. Все ж, дотримуючися обережности, Борис вий¬шов з парку, перейшов площу Пруса та набли¬жався вулицею Миколая до дому з поданою йо¬му «Леґендою» адресою. Тут прийняв його, у дуже невеселому настрою, Микола Арсенич- «Михайло». Вказавши йому крісло, сам сів у старий оксамитний фотель і почав говорити:
— «Леґенда» оповів мені про вашу працю в організуванні міліції. Ми дуже задоволені з вашої роботи . . .
Ви знаєте, — перебив Борис йому, —
Який я був лихий на вас у Кракові перед відхо¬дом до краю, коли ви з Турковським казали ме¬ні писати завдання на цю тему. Ви й не уявля¬єте, як це мені придалося саме при цій роботі! Я вам був за це дуже вдячний . . .
— Добре, що ви вмієте поєднувати організа¬ційні завдання зі справами безпеки. Кожний ілен підпільної орґанізації повинен розуміти потребу власних орґанів цієї служби, бо коли ми її не розбудуємо, то будемо вічно сліпі, мов кошенята, а вишколені ворожі провокатори во¬дитимуть нас за ніс і постійно винищувати. Ми мусимо знати ворога й його пляни. Коли б ми не були приготувалися заздалегідь до кожної - вентуальности, коли б не зійшли в підпілля, — гестапо було б мало більші успіхи. Воно від¬чуває дію нашої служби й тому намагається нас очорнювати перед населенням. Ми, за їхніми під- шептами, ■— люди без серця, які воюють ножем і шнурком, а не всі українці вміють протиста¬витися ворожій пропаганді, знаходяться наївні, що й вірять їй.
— Наша Служба безпеки, — продовжував Михайло» — з метою розкривати ворожі пля¬ни й паралізувати їх та ліквідувати агентів, має серед своїх членів чесних і відважних патріо¬тів, які мусять бути прикладом чесноти і спра¬ведливости для інших. Вони повинні вчитися теорії, здобувати й вдосконалювати своє профе¬сійне знання, стати справжніми сторожами доб¬ра і життя своїх земляків, а при тому кожночас- но обороняти їх перед явним чи таємним воро¬гом. — Тут Арсенич звернувся в Бориса бік. — Я раджу вам багато читати, вміти слухати лю¬дей, вчитися їх пізнавати. Не забувайте, що кожна людина — це окремий світ з іншою вда¬чею, іншим темпераментом, з добрими й лихи¬ми прикметами. В одних переважають погані, що іноді доходять до хамства, в інших, навпаки — добрячі й благородні. При цьому треба теж критично ставитися й до себе, вистерігатися над¬мірного підозріння до одних, та завеликого дові- ря до інших. В українців звичайно перемагають чуттєві моменти. Це небезпечне, бо без т. зв. «холодного розуму» це може завести нас у глу¬хий кут. Наша професійна оцінка має спирати¬ся на речево опрацьований матеріял, підпертий фактами і проаналізований, а не на інтуїцію чи на організаційне довір'я. Маємо вміти передба¬чувати, припускати, догадуватися й ніколи не дозволяти собі на категоричні твердження без доказу. Треба вчитися керувати справами при допомозі творчого духу й гармонійности в ро¬боті . . .
Арсенич встав, пройшовся по кімнаті, поди¬вився на годинник, а тоді знову сів зі спокійним обличчям, на якому ніякий м'яз не рухався, і, наче, збираючи свіжі думки, знову почав:
— Я знаю ваш, дещо живий, темперамент. Вам треба виробити в собі більше спокою і тер¬пеливости, не будьте надто швидкі. Витривало- сти і ще раз витривалости, щоб уміти знайтися в кожній ситуації. Заки вирішити щось — не шкодуйте часу! Інколи добре продовжити спра¬ву на день чи ніч і порадитися «з подушкою». Не легковажити ніякої «дрібниці», усі факти дбайливо збирати докупи й щойно тоді дохо¬дити до висновку. Пам'ятайте, що незавжди пер¬ші інформації — певні й точні, тому не радійте завчасно, а шукайте доповнення, чи причини. Навчіться слухати, й то добре слухати! Щойно тоді думайте про що питати, бо добрі запитання дуже важливі!
Слухаючи цих порад, Борис чув, що Арсе¬нич заторкнув у його душі дуже чутливі стру¬ни, бо він говорив про речі, наче б то очевидні й прості і вказував, які вони важливі.
— Якщо вам прийдеться мати діло з людь¬ми, про яких ви й самі не знаєте, чи вони в чо¬мусь провинилися, й побачите, що ці люди хви¬люються, то не думайте зразу, що це й є доказ їхньої вини: хвилюються люди дуже часто й не завжди винуватці! Наша девіза: добро справи і справедливість. Наш нарід добрий і працьо¬витий, але несвідомий і недосвідчений, то ж се¬ред нього ворог дуже легко може підманити со¬бі слуг, які й не знатимуть, що діють на шкоду власному народові. Тому ми в першу чергу му¬симо перевиховати не тільки молодь, але й су¬спільство, зробити його відпорним, щоб ворог не міг проникати у наші лави. — Арсенич за¬мовк, наче підготовляючися до найважливішої точки їхньої розмови, врешті зітхнувши, ска¬зав: — Найгірше нещастя для визвольної спра¬ви й підпілля, — це зрада! Зрадники бувають усюди, серед кожного народу й гурту і навіть се¬ред учнів Христа знайшовся Юда . . . Тому го¬ловне наше завдання — пізнавати людей ще перед зрадою, не обдаровувати нікого зайвим довір'ям, студіювати причини зради, мотиви, які до неї попихають. Злочин зради — це душевна рана, яку зрадник сам дошкульно відчуває й бувають хвилини, коли він хоче скинути зі се¬бе цей набридлий тягар, у нього зроджується бажання щирости. Такі моменти не тривають довго й тому треба вміти таку людину підготу¬вати й привести її до стану щирости. Разом із користю для нас, це може бути інколи й спа¬сения цієї загубленої людини . . . Тому треба на¬полегливо вивчати людську вдачу . . .
Повертаючися з цієї важливої розмови, Бо¬рис збагнув, що йому багато дечого прояснилося, а праця у Службі безпеки виявилася куди складнішою, чим він думав. Борис був гордий, що стане одним із воїнів цієї таємної армії, яка не зазнає слави, але зі святим переконанням стоїть на сторожі добра і щастя народу, поборю¬ючи ворога, що діє лукаво й єхидно з укриття.

7. РОЗКРИТТЯ АҐЕНТА
З приходом брунатного окупанта на місце червоного почалися різні труднощі, бо попри ні¬мецьку поліцію вертілися теж большевицькі аґенти. За їхніми доносами, ґестапо і жандар¬мерія постійно розпитували людей, куди поді¬лася ця зброя, що була перед їх прибуттям, а також намагалися вивідати про видатних бан¬дерівців. Для обговорення засобів оборони скли¬кано нараду в одному містечку, під час якої вийшло на яву, що по місті вештається відомий Орґанізації донощик і провокатор НКВД, по¬ляк Владек. Цей колишній вуличний «батяр», якого навіть поляки відреклися, був дуже хит¬рий і жорстокий, на його совісті були десятки багатих жидів і поляків, яких він запхав до мос¬ковської тюрми. До звичайних українців він до¬ступу не мав, але врятовані з в'язниці члени ОУН стверджували, що серед чекістів, які про¬водили облави і вивози, був і Владек. Декому в тюрмі приводили Владека «до очей» під час до¬питів, щоб він свідчив проти українця, який на¬че б то закликав до боротьби з совєтською вла¬дою. І врешті референт СБ Давиденко бачив Владека у товаристві молодої вродливої дівчи ни. яка недавно прибула до містечка і зразу зв'язалася з комендатурою, ставши коханкою фельдфебеля. Давиденко дістав доручення далі стежити за Владеком та дівчиною й передати письмовий звіт, але незабаром він прийшов з но¬вою справою. На передмісті живе гарний наш хлопець Славко, якого Організація післала бу¬ла до комсомолу за большевицьких часів для розвідки. Славко дуже добре вив'язався зі сво¬го завдання і приніс Організації цінні відомості, за що й дістав признання. Ото ж, кілька днів то¬му, до цього Славка прийшов Владек, передав привіт від «районного секретаря комсомолу» (він утік був, як і Владек, у перших днях війни з міста) та казав Славкові відновити зв'язки з відомими йому комсомольцями, а далі йому до¬ручать завдання для підпільної роботи. Слав¬ко знав Владека як сексота НКВД, тож зразу по¬відомив кого треба про Владекэ.
Було ясно, що Владек продовжує свою прово¬каторську і сексотську роботу з доручення НКВД, але можливо, що й працює теж для ґес- тапа — отож «на два боки». Вирішено його зловити . . .
Разом з Давиденком Борис переглянув зі¬браний матеріял про Владекову діяльність, осо¬бливо цінні були свідчення двох польок, чоло¬віків яких Владек спровокував і віддав енка- ведистам. Дівчина, яку бачили з Владеком,
зветься Ганка, а німецький фельдфебель виста- рав їй мешкання. Вона займається чорною тор¬гівлею, т. зв. «паском»: обмінює харчі на одяг і білизну. Саме замовила в однієї жінки кілька кілограмів сала і ковбаси, які має завезти до Львова, звідки привезе інші речі.
Борис вирішив поїхати за Ганкою до Льво¬ва. На станції Давиденко показав йому струнку, гарної будови русявку дівчину з валізкою. Ко¬ли вона всіла до ваґону, Борис вскочив до су¬сіднього і на кожній зупинці стежив, чи вона не вийде. Так доїхали вони до Львова й далі Бо¬рис стежив, що Ганка ввійшла до будинку на Сонячній вулиці. Він затямив собі число і по¬вернувся на станцію Підзамче чекати повороту Ганки. І дійсно, за 20 хвилин перед від'їздом поїзду в напрямі Камінки Струмілової Борис побачив її в товаристві широкоплечого молодця з її валізкою. Він був точно такий, яким описав його Давиденко. До них підійшов ще залізничий поліцай, «баншуц», яких набирали з «фолькс- дойчів»-поляків, і перекинувся з Владеком кількома словами. Підійшов поїзд, і Владек з Ганкою домовився, як Борис міг почути здале¬ку, щоб вона чекала його вдома.
Борис з Давиденком уклали плян і пішли оглянути будинок, у якому жила Ганка. Він був на бічній вулиці, в якому колись жили робіт¬ники МТС, що приїхали зі Сходу та разом з москалями туди повернулися. Тепер у ньому мешкала Ганка, до якої, як ми довідалися, мав прийти Владек ще цього вечора. Нам важко було б його просто арештувати на вулиці: по місті па- тролює німецька жандармерія, шуцполіція і військо, а Владек може бути озброєний. Його треба було взяти підступом, у хаті, яка, буде обставлена нашими людьми.
Сумерком Борис ввійшов до будинку. Було тихо й ніхто його не бачив. Коли постукав у две¬рі, у відповідь почувся польський запит: «Кто там?» Борис натиснув клямку, двері відкрили¬ся. Так, непрошений, Борис ввійшов у кімнату. Він сказав голосно польською мовою, що прий¬шов з «Безпеки», та що має до неї декілька за¬питань. Та вона не злякалася, а зухвалим го¬лосом відповіла, що коли хтось хоче з нею го¬ворити, то тільки вдень та ще й просити комен¬датуру, в якій вона працює, про дозвіл. Борис був приготований на її викрути, тож спокійно запитав:
— А чи ви звітували німецькій комендан- турі і пану фельдфебелеві про ваші зв'язки з Владеком та поїздки до Львова на вулицю «Со¬нячну»?
Це була несподіванка навіть для такої «ви- іцеканої» дівчини, як Ганка, й вона помітно зблідла, а зухвалість її залишила. Тоді Борис вийняв пістолю, цівкою якої показав на стілець.
А коли вона безсило на нього опустилася, Бо¬рис сів напроти неї, й пильно розглядаючи її обличчя, почав «урядовим тоном» вияснювати, що від біди може її врятувати тільки мудра по¬ведінка й точне виконання всіх його вказівок. Вона пробувала запевняти Бориса, що «не бо¬їться», бо має у Львові «високопоставленого нім¬ця», але коли Борис їй вияснив, що тут їй не по¬може ніякий німець, то вона врешті погодилася на тиху співпрацю, але вимагала запевнення, що її звільнимо. На це Борис погодився, одначе під умовою, що вона негайно виїде там, звідки при¬їхала і мусить допомогти нам схопити Владека, бо інакше це все для неї може дуже погано за¬кінчитися, рятунку для неї не буде, вся хата обставлена . . .
На цьому розмова закінчилася, час волікся поволі. Ганка просила цигарки, а коли Борис її почастував, зразу глибоко затягнулася димом. Борис не випускав з рук пістолі, спрямованої на неї, і сів у такому місці, щоб її можна було теж спрямувати на людину, яка ось-ось відкриє две¬рі. Хтось злегка постукав і на Ганчине «Про¬шен» ввійшов у хату. Щойно закриваючи двері, він побачив Борисову пістолю, спрямовану в нього. Це був той самий чоловік, якого Борис бачив з Ганкою у Львові. Під пахвою в нього був пакунок. Борис наказав йому піднести ру¬ки вгору, й у цій хвилині позаду нього з'явилося двох наших «поліцаїв», які вмить закували Вла¬дека у сталеві кайдани, а з кешені вийняли со- вєтського «нагана».
Зловленого аґента вивели хлопці і фірманкою повезли на станицю СБ, де його вже чекав наш слідчий. До Ганчиної хати прийшов Дави- денко, якому Борис сказав про свою умову з нею, а їй заявив, що коли вона до завтрішнього обіду не зникне з міста, то дорого за те запла¬тить. Вона кивнула головою на знак згоди й так закінчилася справа з Владеком.

8. ШКІЛЬНИЙ «ТОВАРИШ»
Поїзд Рівно-Дубно-Радивилів-Броди в'їхав зі свистом льокомотива та скреготом гальм на львівський двірець Підзамче. Працівник СБ Борис мав зустріти чоловіка з Волині, приїж¬джого цим поїздом. Пильно розглядаючи паса¬жирів, Борис не знайшов нікого, що відповідав би даному йому описові. Мабуть не пощастило йому сісти у поїзд, може затримала його контро¬ля, може, —■ Бог його знає, — що могло трапи¬тися в цих неспокійних часах! То ж, за останнім пасажиром Борис і собі виходив з двірця.
Біля воріт раптом побачив наче знайомого чоловіка. «Де я його бачив?» — напружував па¬м'ять, але коли незнайомий повернув голову, з його профілю зразу пізнав, що це його шкіль¬ний товариш Збишек. Вмить пригадалося, що 1933 р. цей же Збишек виїхав був до кадетської школи у Коніні, біля Познаня. «Треба з ним по¬говорити!» — вирішив. Зрівнявшись з ним, не¬голосно запитав:
— Збишек?
Цей хитнув головою, але у відповідь назвав не Борисове прізвище, але їхнього спільного то¬вариша. — Борис уже хотів спростувати помил¬ ку, але чомусь не зробив цього, але вів розмову далі польською мовою:
— Так, Збитку. Хто з нас думав, що зустрі¬немося у таких дивних часах.
— А що ж ти робиш? — запитав Збишек.
—• А що ж тепер можна робити? — відповів
Борис питанням на питання, і раптом замовк, бо попри них проходили два українські полі¬цаї. Збишек показав на них головою і сказав шепотом:
— Стшеляць тшеба тих лотруф! ... А ти ку¬ди належиш? — запитав, дивлячися в Борисові очі. Цей вийняв папіроску, прикурив і відчув, як у ньому заворушилася розвідча жилка.
— Щоб кудись належати, то треба, щоб був порядок і єдність. У минулому я так попікся, що ледве голову зберіг . . .
— Еге ж, — перервав йому Збишек, — чув я про ці постійні непорядки, в Армії крайовій . . . Вони йдуть на злочини і замість ворогів, вистрі¬люють наших товаришів з Гвардії людової. . .
— Але ж про Ґвардію тут нічого не чути! — здивувався Борис, у душі радіючи, що попав, мабуть, на важливий слід.
— Ми в тих сторонах щойно починаємо дія¬ти, але нам потрібні люди ... У нашій ситуації єдиний комунізм має майбутнє і наш пролета-
ріят, у спілці з рускім, дійде до перемоги ...
Борис слухав цих фраз, ідучи зі Збитком Жов ківською вулицею, короткими запитами підтри¬муючи його монолог. Врешті сказав:
— Я не маю підстав тобі не вірити, то ж ко¬ли б тобі було треба, я готовий помогти. — Зби¬шек завернув у бічну вуличку, назву якої Бо¬рис мусів затямити, бо ця частина міста йому бу¬ла невідома, і, наче, чекав на Борисову заяву, зразу ж за неї вхопився:
— Я мушу ще сьогодні виїхати в дальшу до¬рогу, деякий час мене тут не буде, але ще перед виїздом я познайомлю тебе з одним чоловіком . . .
— Я не дуже хотів би мати справу з незна¬йомим — вдавав Борис своє незацікавления, —• краще я підождз^ до твого приїзду.
— Ні, це буде довго тривати, бо ж їду до Варшави, а тоді ще до Бялистоку ... За цього чоловіка можеш бути спокійний, я йому скажу, що ти мій шкільний товариш.
Між тим вони опинилися на вулиці зі наз¬вою «Под дембем» і професійна звичка казала Борисові розглянутися, чи хтось за ними не спостерігає та чи в нього у поясі пістоля. За¬спокоєний подумав собі: «Зловив нитку, — тре¬ба йти до клубка».
Вони ввійшли до старого будинку, Збишек вийняв ключі й відкрив двері до якоїсь кімна¬ти, що імовірно служила точкою зв'язку. «У нас конспірація інакше виглядає!» •— подумав собі Борис, коли Збишек передягався в нове убрання, написав при столі якусь записку, вклав якісь документи у шкіряну течку і хвалькувато за¬явив:
— Маю документи «фольксдойча», то ж їду німецьким ваґоном . . .
Вийшли вулицею Ветеранів, прийшли до Клепарівського парку.
— Сідай тут на лавку, я швидко повернуся. І незабаром він таки прийшов у товаристві стар¬шого чоловіка з поморщеним обличчям і неспо¬кійними очима, у віці під п'ятдесятку. Вони при¬віталися, незнайомий почастував мадярськими цигарками «Лєфанте», закурили.
— Я сьогодні дуже зайнятий, прийшов тіль¬ки, щоб з вами познайомитися. Завтра після обі¬ду прийдіть сюди, буду вас чекати ... — Він по¬дав обидвом руку і швидко відійшов, а обидва «товариші» подалися до ресторану на вулиці Клепарівській. Борисові дуже хотілося знати, як це Збишек, з кадетської школи, опинився в комуністичному підпіллі, але Збишек спішився і не було часу на розмови. Вони швидко розій¬шлися. '
Усе, що Борис пережив впродовж чотирьох годин, виглядало на сон, але це була дійсність: він знайшов доступ до ворожої організації і про це слід було повідомити, кого треба. Дві години пізніше у кімнаті, з заслоненими вікнами, Бо¬рис сидів перед своїм зверхником і звітував про все, що сталося.
— Бачите, — сказав тоді зверхник, — з та¬кої простої зустрічі можуть початися дуже важ¬ливі справи. — Він казав собі докладно описати того поляка-товариша, якого Збишек сплутав з Борисом, і врешті зарядив: ■— Завтра підете на умовлену зустріч, а ми будемо її спостерігати, а потому вистежимо цього невідомого. Нам зали¬шіть вулицю і число дому, в якому ви були.
Борис прийшов точно на зустріч і через кілька хвилин появився і вчорашній чоловік.
— Звіть мене М'етек, — сказав, привітав¬шись, — вам треба буде поїхати до Бродів, зо¬рієнтуватися в тамошній ситуації, як виглядає організація, скільки мають людей і що вони там роблять. Від якогось часу ніхто від них не при¬їздить, на наші листи не відповідають. Я вам передам листа й адресу, на яку маєте піти у Бро¬дах, було б добре, щоб ви у Бродах замешкали деякий час.
— А як я до вас маю звернутися, в разі по¬треби? — запитав байдужим тоном Борис.
— Майзельса 13 — це недалеко звідси, пи¬тайте просто за «Мєтеком» . . .
За гітлерівської окупації Броди лежали біля кордону поміж «Ґенералґубернаторством» і «Райхскомісаріятом України» то ж повно було у ньому прикордонників, жандармів, шуцполі- цаїв і таємних аґентів. Борис знав, що й на двір- ці пильнують пасажирів, то ж намагався як¬найшвидше податися до міста. З ним теж, але в іншому ваґоні, їхав інший співробітник СБ для зв'язку й охорони Бориса, то ж вони біля цер¬кви домовилися про місце зустрічі.
На адресі, яку дав Борисові «Мєтек», двері від хати відкрила жінка біля 35 років, яка, нічого його не питаючи, зразу попросила до кімнати та подала крісло. З того Борис викомбінував, що для неї поява чужих людей — звичайна справа, тимбільше, що на запитання: «Чи Казік вдома?», — вона відповіла, що повинен незаба¬ром надійти. Зорієнтувавшися, що жінка рада розмові, почав її злегка запитувати про це й те, й довідався, що її чоловік, колишній підстарши- на польської армії, служив у Бродах при «ка¬валерії» й не повернувся з війни. А що тепер са¬мій жінці важко жити, то вона прийняла до ха¬ти Казіка, — «проворного» чоловіка, який вміє й собі «давати раду» й ще їй допомогти. Борис зрозумів, що Казік займається «паском», то ж ствердив про себ%, що «чорна торгівля і підпіль¬на робота не йдуть у парі, бо провал немину¬чий» ... У цій хвилині почув голос жінки:
— Казік, цей пан приїхав до тебе зі Львова.
Казік привітався з Борисом і запросив його до своєї кімнати, де Борис передав йому «М'єте- ковий» лист. Він прочитав його поволі, киваючи головою, а тоді почав говорити:
— Тут не так воно рожево виглядає, як во¬ни собі там у Львові думають. Я не маю ні лю¬дей, ні сили . . . Майже всі тут симпатизують з «Армією крайовою», бо це прихильники «жон- ду» в Лондоні. Силу тут мають українці... Я втримуюся тут завдяки одному жандармові- шльонзакові, якому купую дещо «на чорно». Інакше я давно вже сидів би, або поїхав на ро¬боти до Німеччини . . . Маю великий клопіт з ка¬рабінами, які треба забрати і переховати, бо ліс¬ничий, в якого знаходиться наш склад, має ко- ханку-прихильницю А. К., яка все це може їм передати . . . Добре, що врешті пан приїхав з Ко¬манди, бо зможе все тут розглянути і їм там вияснити...
Борис зрозумів, що Казік вважає його за чо¬ловіка «згори», то ж, прибравши належний тон, перервав Казікові:
—■ Нам у Львові відомо, що ви більше займа¬єтеся «паском» як патріотичною роботою. Сьо¬годні члени Ґвардії боряться на життя і смерть, то ж за ваше недбальство вам належиться кара. Проте справа з карабінами настільки важлива, що вам даю тільки попередження! Ви мені тіль¬ ки підшукайте місце, де я міг би перебути тиж¬день ...
Казік, почувши закиди і рішучі вимоги Бо¬риса, почав його відраджувати тут залишатися, бо властиво організації немає, а тільки деякі од¬нодумці з робітників-поляків, з яких можна б щось створити, але він до цієї праці не годиться. Що ж до лісничого, то вияснилося, що він мав приятелів старшин з кавалерійського полку у Бродах. Коли Польща розвалилася, а до Бродів підходила Червона армія, то ці старшини забра¬ли все майно і зброю з полкових складів і пере¬везли на лісничівку.
Діставши такі цінні інформації, Борис, лагід¬нішим тоном уже, сказав Казікові, що розуміє його положення, та що обов'язки, які на нього наклали, йому не підсилу, про це він і позвітує львівській команді, але тимчасом Казік мусить його пов'язати з «утаємниченими», зокрема ж із проводом Ґвардії, а також зробити докладний рапорт про карабіни і лісничого.
Не минуло й тижня, коли Борис у Львові складав звіт своєму зверхникові, разом із «ра¬портом» Казіка, кличкою, ім'ям, прізвищем і ад¬ресою лісничого. Прослухавши уважно й зав¬давши Борисові декілька запитань, зверхник заплянував дальшу дію:
— Ви ще декілька днів не показуйтеся «М'єтекові». За той час ми вишлемо адресу лісничого до Золочева, щоб тамошня військова референ¬тура, разом із СБ перебрала все військове май¬но з лісничівки, але так, щоб виглядало наче його перебирає А. К. Ви зробите «М'єтекові» та¬кий же правдивий звіт як і мені й рівночасно ви¬відаєте, що вони думають зробити, куди змогли б забрати зброю, чи мають якесь місце для ма¬газинування. При тому приобіцяйте М'єтекові, що зможете знову туди поїхати, щоб наладнати їхню організацію, бо Казіка треба, як нездатно¬го, усунути. Ми тут підготуємо наших людей, щоб їх післати до Ґвардії за «нурків», чим візь¬мемо її під нашу контролю. У випадку поновно- го приходу большевиків, вони були б для нас небезпечні, а так нашими людьми зможемо їх знешкідливити. Побавимося ними як кіт з ми¬шею . . .
Вислів Борисового зверхника нагадав йому дійсну забаву кота з мишею, яку Борис спостері¬гав недавно через вікно однієї організаційної квартири на Замарстинові. Рудий, мов позоло¬чений сонцем кіт, сидів на камені і спостерігав розпучливі намагання втечі маленької мишки, яка необережно вийшла з нірки, куди вже не могла повернутися, бо кіт кожноразово лапкою завертав її в останній хвилині на залитий сон¬цем хідник. Смертельна забава закінчилася по¬разкою мишки. Борис подумав тоді, що це непо¬гано бути у становищі кота, та як же ж треба напружувати чуйність і розум, щоб не попасти у ролю мишки! . . .
Борис вибрався до «М'стека». Цей був дуже задоволений з того, що «товариш Ришард» узяв на себе переорганізацію Людової Гвардії, яка пізніше ніяк не могла стати на ноги, бо чомусь в ній були постійні провали і непорозуміння . . .


9. ПІДПІЛЬНА ВІДПРАВА
Івашко й Олекса хвилювалися, чи всі замов¬лені працівники Служби безпеки прибудуть у час й на визначене місце. Олекса оптимістично запевняв, що всі вони бувалі люди «пройшли вогонь, воду і мідні труби», то ж зуміють і сьо¬годні перебратися крізь усі поліційні застави і провірні точки. Песиміст Івашко, дуже обереж¬ний і критичний до кожної справи, твердив, що «ворога краще переоцінити, як недооцінити», а себе «радше не хвалити, як перехвалити». Олек¬сі він відповів:
— Ти на все глядиш надто рожево, непо¬правний оптимісте і романтику! А підпілля — не пригодництво чи авантюра . . . Давно я тобі говорив: переходь до пропаганди, бо до СБ ти попав випадково...
— Ти мусиш придумати щось нове, а не пов¬торяти мені одне й теж! Підпільника не можна рівняти з вояком, який відбуває тільки держав¬ну повинність . . . Він мусить бути захоплений пригодництвом, але й рівночасно свідомий того, що за цю «романтику» він кожної хвилини мо¬же попасти в тюрму, наразитися на тортури й на¬віть на втрату життя . . .
Референт наказав їм вийти з хати з усім вирядом.
— Люблю ходити поночі, — сказав Олекса, — а сьогодні справжня українська ніч, як ка¬зав Гоголь...
Першим ішов Івашко, за ним Референт, а поруч нього Олекса. Праворуч бовваніла чорна стіна лісу, ліворуч — долина, покрита молочною мрякою. З цієї долини, що впиралася в берег Росі, долітали голоси нічного концерту: бекан¬ня бекасів, деркотіння деркачів, шум крил ди¬ких качок і жаб'яче райкання та рохкання. Йш¬ли мовчки, тільки Івашко інколи присідав, при¬слухався і розглядався. Він тут знав кожний ку¬щик і деревце. На сході почало вже прояснюва¬тися, коли всі три підійшли до розлогої липи, де зустріли зв'язкового.
Референт з Івашком говорили з кожним ок¬ружним референтом СБ по черзі, окремо. Вони обидва знали всі справи, — коли б один загинув, то другий буде далі в курсі. Говорили про роз¬робку справ, про людей, яким треба допомогти, про інших, які вимагають уваги. Потому Олекса говорив з кожним віч-на-віч про техніку звіту¬вання і зв'язку. Коли закінчено ці, суворо кон¬спіративні точки, перейдено до загальної інфор¬мації про закінчені справи, які ілюструють методи діяльности наших ворогів: ґестапа й НКВД та про потребу освідомлення населення щодо ворожої підривної роботи. Ці точки нале¬жали організаційному та пропаґандивному ре¬ферентам. Коли прийшла черга на Олексу, який вів київські справи, він розказав м. ін. таке:
— Один із наших замешкав у Києві у саміт¬нього чоловіка, що мав складне минуле. Був ко¬лись комуністом, і навіть чекістом, а потому в'язнем НКВД. Звільнений ще до вибуху війни, став переконаним ворогом комунізму. І ось не¬давно він зустрів на вулиці знайомого з трид¬цятих років, чекіста Соболева. Вони привіталися, але Соболев не хотів багато говорити й обіцяв незабаром з ним зустрітися. Наш співробітник просив господаря, щоб показав нам того Собо¬лева18 і відтоді ми мали його на оці, бо вигляда¬ло, що він займається розвідкою. І справді, при черговій зустрічі Соболев пропонував господа¬реві працю в розвідці, бо, як признався «везде трусость і ізмєна», люди не хотять їм помага¬ти, деякі бояться, інші пішли на службу до нім¬ців. Енкаведисти у важкому становищі. . .
Олекса перервав розповідь, звернувши ува¬гу слухачів на факт, що люди не хотять допома¬гати москалям, а це для нас важлива вказівка. Він далі почав говорити про справу Соболева, але з іншого боку:
Соболев, чекіст, занимався розвідною роботою у Києві.
— На вулиці Короленка 32, була крамниця купівлі і продажі різних речей. Її власником був немолодий чоловік на прізвище Олександер Ко¬валенко, — тип безсовісного лихваря. Він мав широкі знайомства серед німців у комендантурі й у ґестапі, яким часто вручав гостинці. Попри те, він мав багато знайомих і серед ненімців. Хо¬дили чутки, що його справжнє прізвище Ман- тойфель німецького походження. Наші підіслані до нього люди: дві дівчини, старша жінка й пра¬цівник СБ, звітували нам про найменші дріб¬нички з крамниці Коваленка-Мантойфеля. Не було сумніву, що це гніздо енкаведівської й Ге¬стапівської агентури. З ним були пов'язані різ¬ні люди, в тому числі й артисти київського оперного театру. Окрему увагу звертала на себе співачка Раїса Окіпна, яка влаштовувала вечо- ринки з дівчатами й німецькими старшинами та Гестапівцями. Щасливим випадком наш співро¬бітник попав на якогось «бідного чоловіка» з кошиком у руках, що зайшов до Коваленка і з ним про щось говорив. Виявилося що це був Со¬болев, Коваленко належав до совєтської аген¬тури.
— Що більші — говорив далі Олекса, — Коваленко-Мантойфель їздив до Німеччини, на¬че б то розшукуючи якусь рідню, але там йому мабуть не повезло бо незабаром ми довідалися, що ґестапо зробило облаву в його крамниці та знайшло у ній надавчу радіостанцію й окремого радиста, який висилав звіти до Москви. Кова¬ленко й цілий ряд ув'язнених були розвідника¬ми НКВД, а серед них і акторка Окіпна. Причи¬нилися до цього мабуть білі москалі-денікінці, які працюють у київському ґестапі. Один наш член познайомився з одним із них, алькоголіком, який своє горе топить у горілці, а постачає її йому саме наш співробітник. Алькоголік розка¬зав йому, що Коваленко-Мантойфель — це ста¬рий чекіст-провокатор, який у 20-тих роках зор¬ганізував був провокативну організацію «Трест», в якій поруч актора Якушева, було замішано багато людей, а Коваленко-Мантойфель походив з Прибалтики і звався властиво Едвард Оттович Оперпут. Він саме розробляв пляни схоплення людей і заманив до СССР відомого московського революціонера Бориса Савінкова та капітана англійської розвідки Рейлі. Тепер Коваленко- Мантойфель-Оперпут їздив до Німеччини з ад¬ресами агентів НКВД серед еміграції, для вста¬новлення з ними зв'язку й там попався в руки ґестапі, яке мало вже в руках іншого чекіста, що все засипав. Коваленко розколовся і все вис¬півав, але його все таки Гестапо розстріляло. У Києві тепер чекістське підпілля обезголовле¬не, але Соболев уникнув арешту й десь пере¬ховується.
— Бачите, друзі, — пояснював референт, — тут усе почалося від звичайної вістки про зус¬тріч господаря нашого співробітника з чекістом. Олекса не злегковажив вістки й завдяки цьому подія розвинулася у велику справу та довела до викриття наших ворогів. То ж пам'ятайте: у нашій праці не вільно легковажити найменшої дрібнички. А тепер друг Івашко розкаже нам іншу справу.
— Партія, НКВД і ҐРУ (Главное разведочное управлєніє) залишили на Київщині ряд своїх агентів для розвідної й диверсійної роботи. Ці люди, один за одним провалювалися, бо не могли собі завербувати співробітників, точно так, як на це нарікав Соболев, про якого згадував Олек¬са. Проте глупота гітлерівських окупантів, а зокрема наближення фронту, допомогло моска¬лям, бо люди з ненависти до німців, чи зі стра¬ху перед новим приходом москалів, починають щораз більше їм помагати. Наше завдання — поширити нашу діяльність та захопити нарід на¬шими ідеями. Від вересня 1941 р. ми вже врос¬ли в цей ґрунт і набралися сили. То ж москалі хотять тому ререшкодити, висилають дивер¬сантів для розбудови свого підпілля. На це вка¬зує такий випадок: у Рокітнянському районі по¬явилися якісь люди й пов'язалися з нашими, що перебувають у лісі. Наші, занадто довірливі, зраділи «українцям» і дали їм нашу літературу.
А ці, довідавшись від них, що в Рокітні перебу¬ває член ОУН зі Західньої України, почали ви¬магати побачення з ним, додавши, що мають приховану в лісі зброю, військове майно й вій¬ськових спеціялістів та радо візьмуть наших людей на вишкіл. Ця пропозиція була дуже приманлива, проте наші подумавши, вирішили вислати нас двох «на першу розмову», щоб ви¬відати, хто і що вони. — Ця зустріч, — продов¬жував Івашко, — поміж мною з Григорем і не¬відомими людьми відбулася недалеко від села Острівець. Ми зразу пізнали, що це вишколені, обережні й дисципліновані «професіонали». Ко¬ли вони довідалися, що я сам з Київщини, а «за- хідняка» між нами немає, то спершу й говорити з нами не хотіли. Вони не могли приховати своєї ненависти до нас, і ледве могли стриматися від люті. Здавалося, що не випустять нас живими. Проте ми мали атут у своїх руках, то ж я бай¬дужим тоном, виявивши велику ненависть до гітлерівців, запевнив їх, що коли тільки наш «західняк» повернеться з Києва, то ми зразу обидва прийдемо на нову розмову. Ця обіцянка, думаю, врятувала наше життя і вони нас відпу¬стили. А ми вже не мали найменшого сумніву, що вирвалися від московських чекістів просто чудом. Свідок цієї розмови, Григор, може це під¬твердити.
— Так, ми наїлися страху тоді, і щойно зго¬дом ми вивідали, що «невідомі» говорять москов¬ською мовою, а їхня діяльність ведеться в на¬прямі відшукування партійців і комсомольців, щоб з них творити московське підпілля. Про це повідомив один колишній комсомолець, який захопився нашими ідеями. Знову ж один пар- тієць, побувавши на розмові з «невідомими», зразу доніс на них до поліції. Ось так червоні активізувалися . . .
Івашко закінчив свою доповідь пересторогою, щоб не даватися обманути підлими способами самим та навпаки, треба перестерігати населен¬ня, щоб воно не давало себе провокувати й не робило нічого на власну руку, поза нашими ви¬разними вказівками, бо москалі, коли самі не зможуть нас знищити, то будуть це робити ні¬мецькими руками, а ґестапові все одно кого стріляти!
До його слів нав'язав референт, показуючи папірець, яким обласний провід з Вінниці пере¬слав нам пересторогу, що й там появилися про¬вокатори. Один з них подає себе за полковника Армії УНР, що наче б то близько співпрацював з Головним Отаманом С. Петлюрою, другий мав би бути повстанцем з Холодного яру. Вони хо¬дили по селах і представлялися, що мають до¬ручення Проводу ОУН записувати людей у «ре¬волюціонери». Тепер вони десь біля Уманя. На Київщині тиняється десь Олесь Весняний-Пого- рілий, якому на Західніх землях видали збірку його поезій, а тепер він організує комсомольців до боротьби не з гітлерівцями, а бандерівцями.
Закінчив відправу організаційний референт Василь, який вказав, що за наявними доказами москалі скріплюють діяльність на наших зем¬лях, запрягаючи до своєї кривавої пімсти ні¬мецьку поліцію. Тим важливіша праця нашої рідної Служби безпеки, що має важке завдання боротися з двома рафінованими мережами роз¬відки, провокації й шпигунства. На щастя укра¬їнське населення розуміє й підтримує її роботу.

10. ПРОВОКАТОР
Провідник революційної ОУН Правобереж¬ного краю «Андрій»1" запитався, чи має ще хтось які запитання, його заступник «Могила»20 відпо¬вів, що все вже вичерпане, то ж привітом «Слава Україні!» закінчилася нарада. Вона відбувалася потемки, ніхто нічого не записував, усе треба було мати в голові. Такі вимоги ставили підпіль¬ні обставини. Усі вийшли, залишився провідник з референтом СБ та його заступником.
— Оцей Богдан не дає мені спокою, — почав Провідник, — що ви про нього знаєте?
■— Ніхто з нас нічого не знає, я тут нова лю¬дина. — Те, що знав друг Лімницький,21 забрав з собою до Бабиного яру... — відповів Рефе¬рент.
У кімнаті ставало ясніше, світало. Андрій за¬думався і дав наказ:
— Майте Богдана на увазі, як це робити — ви знаете. Я, під приводом переведення на іншу працю, відокремлю його від людей, яких він знає. А тоді поміняємо зв'язки і переорганізує¬мо все. На сьогодні доволі.
Референт і його заступник Івашко зголосили свій відхід і вийшли на двір. Побачивши, що вже зовсім ясно, Івашко запропонував:
— Ходім туди, праворуч, виминемо Василь¬ків, бо там шуцполіція . . .
— Сьогодні треба поладнати все, що відно¬ситься до Богдана у Білій Церкві, може там і прийдеться заночувати, а завтра те саме в Го¬родищах.
Я зробив помилку щодо Богдана й не мо¬жу собі цього дарувати ... Це була необереж¬ність, хоч я зразу, з першого погляду, бачив різ¬ницю між ним і нами. Ми всі багато говорили, захоплювалися, хвилювалися. А він один був спокійний, все більше слухав як говорив, хотів знати хто звідкіля походить, як довго в ОУН, що робив за совєтів і т. д. Я не знав, що Валя його наречена і одного разу завів з нею розмову про Богдана. Вона говорила, що Богдан пристав до Орґанізації в Галичині, та що він на «горі» в ОУН має велике довір'я. Проте вона не назвала ні людей, ні місцевости. Думаю тепер, що Валя переказала цю розмову Богданові, бо він мене тепер уникає і стає мовчазним біля мене.

Андрій псевдо Мирона Дмитра.
Могила псевдо заступника провідника ОУН пра¬вобережної України Андрія. Могила родом з Києва правдиве прізвище мені не було відоме.
Лімницький під таким прізвіщем був мені відо¬мий провідник Київської області ОУН, що загинув у першій половині 1942 р. у Бабиному Ярі.


Мабуть здогадався, що працюю в «безпеці» . . . Тре¬ба буде написати до Галичини. Климів-«Леґен- да» дасть нам точні інформації про нього. Валя мала бути розумна і хитра в комсомолі, але як каже, начальники їй не довіряли.
Референт зі своїм заступником Івашком по- ладнали всі справи у Білій Церкві й Городищах, а тепер уже другий день перебували у Воло¬дарці. Члени ОУН звітували про якусь органі¬зацію «проти Гітлера і Сталіна», про яку вже знали з Рокітнянського повіту, але часом вона подає себе за ОУН. Місцевий провідник зголо- сив прихід чоловіка з Білої Церкви, який має ли¬ста для Референта. Цей, глянувши на письмо, зразу пізнав руку свого підзвітного з Хвастова. Це була коротка записка: «Богдан — провока¬тор. Він скликав у Хвастові засідання окружно¬го проводу і привів ґестапо. Вони ув'язнили чо¬тирьох, а нас двох урятувалося. Крім того Ва¬силь, що працює перекладачем, повідомив нас, що це з Києва прибуло ґестапо з чоловіком і жінкою — Богданом і Валею. Ці вивідали адре¬су засідання, а тоді ґестапо з жандармами по¬їхали на облаву. Серед ув'язнених привезли теж і Богдана, але його зразу звільнили».
Референт передав записку Івашкові, а сам сів писати накази до всіх окружних проводів про провокаторську роботу Богдана. «Усі, кого Богдан знав, мають заховатися. Хтось із ув'яз¬ нених може заламатися, то ж треба змінити зв'язкові хати і клички. Коли провокатор поя¬виться, треба постаратися його зліквідувати. Вивідувати, де сидять в'язні». Зв'язкові зразу ж поїхали в терен, а Референт з Івашком до Білої Церкви. Ніяк не могли там знайти Окружного провідника Січенка. Щойно на другий день вранці він появився втомлений і невиспаний. Мовчки подав листа з Хвастова і Василькова: «Богдан — провокатор, приїхав до зв'язкового у Василькові, просив покликати до нього місце¬вого провідника. Коли цей з'явився, Богдан з ним чемно привітався, сказав кличку і заявив, що він від обласного проводу і має відбути засі¬дання з місцевим проводом. Його скликано через два дні, й коли вже всі були на місці, наскочило ґестапо і жандармерія, оточили хату та всіх, ра¬зом із провокатором, відвезли до Києва».
— Чи тут, у Білій Церкві, провокатор знає зв'язкову хату? — запитав референт, роздумав¬ши, як далі діяти.
— Знає тільки хату біля кладовища у ста¬ренької «Бабусі», але саме сьогодні вранці я за¬брав звідтам усе, що там було. Інших хат він не знає. Зате знає їх у Миронівці і Лисянці. Там і слід зробити засідку.
— Мусимо негайно діяти! — сказав врешті Референт — зробіть усе, щоб ми на завтра мали авто, шофера і когось у формі поліцая.
— Все буде на завтра, а тепер дозвольте ві¬дійти, бо треба шукати авта. — Вони попроща¬лися так, наче б не мали вже ніколи більше по¬бачитися.
Перед вечором Івашко зголосив, що боївка готова, вона нараховує 13 людей, у кожного со- вєтська пістоля «Токарев», автомат «Папашка» і до дві Гранати.
Референт дав Івашкові прочитати новий звіт про Богдана і зарядив:
-— Ви з Гнатом завтра о 5-ій годині будете у Вільшанці з боївкою. В цей час приїде й авто¬машина Січенка. Боївку поділимо на дві части¬ни, першу очолить Гнат, другу Борис. Ви, Іваш- ку, поїдете з одною ґрупою до Миронівки, а я з другою до Лисянки. У цих двох місцях провока¬тор імовірно схоче зробити ще свою юдину ро¬боту. Як він діятиме, — нам невідомо, то ж му¬симо чекати поки не появиться. Наказ: прово¬катора треба зліквідувати! Проте, чи це відбу¬деться у зв'язковій хаті, чи на вулиці, чи в полі — це вже покажеться на місці. Коли він поя¬виться скоріше в ЛУЕиронівці, то негайно повідо¬мити Лисянку. Лисянка повідомить, коли він появиться там. Не забути виставити стежі біля зв'язкових хат . . . Якщо все ясне — можете ві¬дійти.
Г'ауптштурмфюрер Ґруст з київського ґестапа належав до добрих знавців вина і гарних жінок. Що ж до політики, то він знав, що за нього думає «фюрер» і партія, а щодо служби, то про все говорила йому інструкція. Все було добре поки він служив у Ляйпціґу. Але в Києві було інакше. Важко було відрізнити українців від «рускіх», а татар від греків, а найважче бу¬ло з українськими націоналістами «Бандерабе- веґунґ». Інструкція говорила ясно, що їх треба вистрілювати, але зовсім неясно йому було, як можна їх ліквідувати «не голосно» й за те, що вони нищать маєтки, чи щось подібне. Та най¬гірше йому везе з щотижневим звітом «ляґебе- ріхт», бо в них він завжди щось наплутає, помі¬шає національності, а за те й сварить його шеф. Важко йому зрозуміти цих молодих бандерівців, які мовчать на допитах, а коли їх ведуть на роз¬стріл, то кричать: «Слава Україні!» . . . Багато легше з комуністами, бо вони звичайно розгуб¬лені, морально заломані, і, щоб себе рятувати, ■—• сиплять своїх товаришів і наставників. Ось такий примітивний «унтерштурмфюрер» Шарп знайшов собі молоду комуністку Валю, яка в ньому так залюбилася, що допомагала йому ви¬кривати бандерівців. Хоч у ґестапі відомо, що вона колишня комуністка, то її оплачують за ці великі прислуги, що вона робить задля Шарпа. У Ґрустовій душі гадюкою вертілася заздрість за ці успішні операції, які, при її допомозі, ви¬конав Шарп у Хастові, Василькові, а тепер пля нує їх ще в інших містах. Шарп напевно дістане нагороду і підвищення. Такі чорні думки насіли на Ґруста, що сидів у касині й ковтав, чарка за чаркою, французький коньяк . . .
Вирвав його з задуми «гауптштурмфюрер» Ґраф із «Зондеркомандо», що підійшов до нього у напівпорожньому касині. Після чарки конья¬ку, Ґраф сказав, що приїхав до Києва у важли¬вому завданні: «СД» має матеріяли проти робіт¬ника ґестапа Шарпа, біля якого крутяться ко¬муністи, зокрема ж якась дівчин і, що його об¬мотала, а тимчасом про все вивідує, викрадає урядові блянкети тощо. Її треба зловити, а Шарпа покарати. Ґруст жахнувся від почутої вістки, але швидко отямився і промовчав, що Шарп виїхав на «акцію» проти бандерівців, за¬те ж почав підсилювати перед Ґрафом підозрін¬ня щодо Шарпа й його коханки. Рівночасно він відчував, як його заздрість зникала, а нароста¬ла радість, що цей конкурент, на чиї успіхи по¬стійно вказував їхній шеф, — скомпромітувався.
Цілу добу сИдів уже Референт у Лисянці, у зв'язковій хаті голяра Олекси, на вулиці, що звалася перед тим Червоноармійська. У сусідніх хатах, після втечі большевицьких начальників, жили наші люди. У них примістилося чотирьох боївкарів, а на подвір'ї чекала готова підвода. Щойно після обіду місцевий провідник повідо¬мив, що до жандармерії приїхало авто з двома кою. Самітний стрункий чоловік з блідим облич¬чям йшов, наче проходжуючись, до Ботанічного саду. Він розглядався непомітно, але крім кіль¬кох вояків, не було видно нікого. Тільки в кут¬ку, на лавці, сиділа самітна жінка, яка, побачив¬ши його, кивнула головою, піднеслася з лавки й швидко відійшла. На лавці лежала ґазета, з якої чоловік витряс записку. Це були гострі бук¬ви письма обласного референта з ляконічною вісткою: «Завдання виконане, шкідник усуне¬ний, деталі при зустрічі. «Слава Україні!»

11. ПАРАШУТИСТ
Затяжна боротьба шаліла на українській те¬риторії між двома окупантами: гітлерівською Німеччиною і червоною Москвою. Україну вкри¬ли, мов коростою, ворожі таємні служби, по її те¬риторії ганяли карні гітлерівські загони і мос¬ковські партизани-грабіжники. Український на¬род, пригноблений цим критичним станом, мо¬лився за загибіль обидвох окупантів. Щойно зго¬дом переконався, як дуже він у своїх сподіван¬нях помилявся, бо ж бачив власними очима, як совєтський вояк на американському літаку і танку, з американською зброєю, — займає всю середню Европу ... То ж при відвороті одного і в наступі другого ворога, українське населення вдавалося до єдиної надії: своєї власної, хоч під¬пільної, Української повстанської армії, яка в тих часах розрослася до великих розмірів. Мо¬лодь поповнювала військові ряди, а вся решта населення допомагала, чим могла, «хлопцям з лісу» . . .
Старенький, але ще міцний, дід Юхим, взяв¬ши ціпка в руки, сказав невістці, що мила гле¬чики й доглядала своє маля:
— Я пішов сторожити. — І коли невістка мовчки кивнула головою, старий вийшов за во¬ рота, та пішов селом, бурмочучи до себе: — Слава Богові, що хлопці наказали пильнувати і перестерегти село перед небезпекою, бо такі ча¬си пішли, що за біду не трудно . . .
Юхим дочлапав до краю села, де саме біля хати Сергія зупинилися три роверисти. Один з них був Микола, старший в Організації. Він і звернувся до діда:
— Не можу дозволити, щоб ви вартували кожної ночі. Ідіть, діду, спати, а ці ось хлопці будуть на сторожі.
— Ні, ні! — оборонявся дід. — Я ж зголо¬сився добровільно й уже привик спати вдень. А ти для тих молодиків шукай іншої праці, її ж не бракує.
— Добре, вартуйте, діду, але цей ось моло¬дик буде з вами й кожної години буде з нами тримати зв'язок. — Микола від'їхав, а Юхим з юнаком Іваном Терешком вдивлялися в пітьму ночі, яку за деякий час роз'яснило полум'я: десь горіло.
— Це біля Почаєва, — ствердив дід.
-— А це болішевицький літак! — заявив Те- решко, прислухаючися до далекого гулу. Неза¬баром вони обидва побачили його, як він заточив півколо, а бистрі очі Терешка доглянули ще якусь ясну точку на небі. — Скинув парашу¬тиста! їй-бо він сяде, мабуть, на краю лісу!
— Нічого не бачу, але як твої молоді очі до¬ бачили парашутиста, то бери свого ровера і мер¬щій повідомити Миколу! — скомандував дід, ко¬ли літак повернувся, й не долітаючи до села, по¬чав набирати висоту.
Небагато часу проминуло, коли в темряві по¬чали снуватися якісь тіні то гусаком, то роз- стрільною, аж поки на світанку до Зверхника, що глядів у далековид, примчався вершник.
— Голошу, що ліс обставлений нашими стій¬ками, всі дороги і стежки бережені. Усі села ра¬йону вже знають, що мають повідомити про по¬яву чужої людини.
Микола з кількома боевиками вже мали йти в ліс, коли пригнався інший зв'язковий:
— Знайшли парашут!
Микола з Провідником пішли у вказаному напрямі, де, серед соснини, стояв могутній дуб. Гурток босвиків обступив легкопад та невелич¬кий радіонадавчий апарат, що лежав на непро¬мокальному мішку. Провідник наказав забрати з мішка всі речі, й залишивши легкопад з ра- діом на місці, спостерігати, хто прийде по них.
— Про все негайно звітуйте!
— Простора заля в будинку колишнього поль¬ського дідича заповнилася представниками всіх ділянок Орґанізації. Серед молодиків, видно бу¬ ло і старших громадян, а то й сивоволосих діду¬сів. Усі знали, що мають довідатися якихось важливих новин, і цим разом не оточених кон¬спіративною таємницею, бо зібрання було по¬ширене навіть на прихильників й однодумців.
Провідник сказав декілька слів про загальну політичну й воєнну ситуацію, а тоді передав слово Референтові СБ.
— Шість тижнів тому, — почав він своїм дзвінким голосом, — завдяки нашим вартівни¬кам, нам удалося зловити большевицького аген¬та, скиненого літаком. Його забезпечили добри¬ми німецькими документами, грішми та адреса¬ми московських вислужників у наших околи¬цях. Він був майором «Государственной безопас¬ности», чекістом з 18-літнім стажем. Перед вій¬ною працював у Сталіновому секретаріяті під керівництвом Поскребишева. Треба було багато переконливих засобів, щоб він врешті виспівав нам правду про його завдання проти нас та мос¬ковські пляни боротьби з українським націона¬лізмом. Ці пляни відносяться до нас усіх, і я маю доручення довести їх до вашого відома. Цей 45-річний москаль дивиться на Україну як на московську провінцію, замешкалу плем'ям, яке має контролювати і ним керувати «старший брат». У цьому йому перешкаджають націоналісти-бандерівці. Московські спеціялісти від ук¬раїнського питання вважають, що НКВД зроби¬ ло помилку в час вибуху війни з німцями, що винищило всіх членів ОУН, які сиділи по тюр¬мах. Вони мали б їм придатися в той момент, коли у Львові проголошено ЗО червня 1941 р. відновлення Української держави. Намовою, обіцянками, чи загрозою можна було б їх заста¬вити підписати заяву до українського народу на окупованій німцями території. У цій заяві був би «заклик від ОУН» не слухати й не підпоряд¬ковуватися Тимчасовому правлінню у Львові, бо Москва увійшла в порозуміння з націоналіс¬тами і змінила свою політику в українську користь.
— Затія була хитра — продовжував Рефе¬рент, — але всі націоналісти, що їх москалі зло¬вили, НКВД втікаючи, — розстріляло. А німці здобували перемогу за перемогою . . . Проте Гіт- лер, своєю дурною поведінкою і нелюдським ставленням до населення, врятував Москву від ганебної поразки. За зізнаннями парашутиста Москва не закинула своїх обманних плянів. Во¬на розпускає чутки про те, що люди самі вирі¬шать, чи існуватимуть далі колгоспи, чи буде інша форма господарювання, що Сталін дає сво¬боду всім релігіям та що Україна матиме свої державні права, коли приєднається до спільної з Москвою боротьби проти німців. Очевидно ці брехливі чутки йдуть у парі з тим, що енкаве- дисти пролазять в німецький адміністратив нии апарат на окупованих територіях, як теж у поліцію й у ґестапо, вдаються до широкоза- кроєних провокацій, щоб винищувати україн¬ських націоналістів німецькими руками, а укра¬їнців наштовхувати на непродумані затії і ло¬вити їх у пастку, рівночасно «інформуючи» нім¬ців про те, що всі українці — комуністи ... У то¬му ж то й відома московська «ловкость рук» і про неї нам треба усвідомлювати населення, яке зокрема на Західніх землях, ніколи раніше з москалями не зустрічалося . . .

Александер А. Лукін, чекіст, що весь час працював на Ук¬раїні. В час німецької оку¬пації України Лукін діяв в партизанському загоні полк. Д. Медведева. Цей загін скла¬дався з чекістів-розвідчиків. Лукін занимався розвідкою проти ОУН і УПА. Він стасу¬вав провокатнвні методи, пе¬ребирав своїх чекістів на во¬яків УПА, чи зв'язкових ОУН. Під керівництвом Лукі- на працював широко розрек¬ламований сов. пресою роз¬відник Ніколай Кузнецов, що носив уніформу німецького оберлейтнанта Зіберта і ви¬ступав під призвіщем Зіберт. Кузнецов виконував на нім¬ців атентати і робив провока¬ції — на місці вчинку він «загублював» течку з банде¬рівською літературою і пріз- віщами українців, яких Гестапо потім розстрілювало. Кузне¬цов, аліяс Пауль Зіберт виконав атентати на генералів Приц- мана, Ільґена і д-р Бауера у Львові. Лукін в 1942 р. нав'язав зв'язки з Бульбою-Боровцем, з яким провадив переговори і узгіднив невтралітет.

[Моргенштерн]

II.
Еміграція

12. МОСКОВСЬКА АГЕНТУРА ДІЄ ДАЛІ
Імперіялістична Москва нищить українських патріотів не тільки в Україні, але теж на чу¬жині. Ще в давнину московські аґенти плянува- ли викрасти з еміґрації Гетьмана Орлика, який вів на чужині жваву політичну діяльність та вказував на злочини московського царя. 1717 року царські аґенти викрали в Гамбурзі Андрія Войнаровського і запроторили його до Якутії, де він і помер 1740 р. Новіша історія пригадує нам убивства Голови Української Держави і Го¬ловного отамана Української Армії сл. пам. Си¬мона Петлюри 1926 р. у Парижі, вбивство сл. пам. полковника Євгена Коновальця, основопо¬ложника ОУН, у Роттердамі 1938 p., вбивство сл. пам. Провідника ОУН Степана Бандери у Мюн¬хені 1959 р.
У роках 1920-1939, українська політична емі¬грація була під постійним тиском московської аґентури. Ще за життя сл. пам. С. Петлюри бу¬ло розкрито аґентку Валентину Зайцеву,22 яка
22, 23 Зайцева Валентина і ген. Гулий Гуленко, ін¬формація про обох подана ген. Андрієм Вовком, війсь¬ковий міністер в уряді УНР, (ген. Вовк Андрій нар. 15. 1882, помер 11. лютого 1969 р.) і полк. Миколою Че ботаревим, який повнив обов'язки начальника охорони головного Отамана Симона Петлюри.


дісталася через свого чоловіка в оточення Го¬ловного Отамана. ҐПУ зробило своїм аґентом Генерала Гулого-Гуленка.23 Через інфільтрацію повстанських Груп заманили й арештували ген. Юрія Тютюнника.
Дуже шкода, що ніхто не записував таких агентурних випадків, спрямованих на розклад української еміграції, перед другою світовою війною. Сьогодні ми могли б порівняти тодішні агентурні методи з сучасними, метою яких — паралізувати і розкладати організоване життя української еміграції при допомозі зрадників. Питання зрадників немає чого уникати. Зрадни¬ки існують у кожному народі й навіть серед апостолів Ісуса Христа, — знайшовся зрадник Юда. Щоб знешкідливити діяльність агентури, треба якраз зрадників розкривати і п'ятнувати їх публічно, а тоді слабі характери, що могли б піти на зраду, можуть зі самого страху перед публічною опінією стриматися від національної зради. А тим, що заплуталися у ворожі тенети, їхня совість допоможе знайти шлях до завер- нення з небезпечного шляху і шкідливої роботи.
Московські органи безпеки мають величез¬ний досвід у боротьбі з визвольними рухами та еміграцією. Це досвід боротьби революціонерів із царатом, царської «Охрани» і власний досвід від чека, почерез ҐПУ, НКВД до МҐБ-КҐБ. Московські вожді, зі Сталіном на чолі, знали, що сотні тисяч людей різних національностей, що тікали на Захід від червоної тиранії, — бу¬дуть вести на еміграції визвольну політику, а через те стануть невигідними й небезпечними для Москви. Уже тоді, москалі посилали разом з утікачами своїх аґентів. Крім того, Сталін на конференції в Ялті, зумів добитися в американ¬ського президента Рузвельта та англійського прем'єра Черчіля, — ганебної, насильної репа- тріяції т. зв. «совєтських громадян». Цю умову підписано 11 лютого 1945 p., а її зміст звучав так:
«Репатріяція24 совєтських громадян не може відбутися без їхньої ясної згоди, за вийнятком людей, приналежних до таких категорій:
— Військово-полонені, ЩО попали в полон у ні¬мецькій військовій формі,
— Особи, що належали до Совєтських збройних сил у дні 22 червня 1941 р. і після цієї дати не були належною дорогою звільнені,
— Совєтські громадяни, проти яких існують до¬кази, що вони співпрацювали з ворогом і йому помагали».

-4 Репатріяція: На громадській ниві, до 25-ліття ЦПУЕН, Мюнхен 1972, стор. 8.


До всіх цих трьох точок, москалі допасову¬вали кожного совєтського громадянина, що з'я¬вився на окупованих зонах Німеччини. Зразу після капітуляції Гітлерівського «райху», со- встські репатріяційні комісії, з НКВДистами на чолі, почали репатріювати «совстських грома¬дян», а західні аліянти, у згоді з ялтійським договором, їм ревно допомагали в цьому. У Франції керував репатріяцією ґен. Драґун, в Австрії, в американській зоні репатріяційні ма¬йори НКВД Рум'янцев, Стрелков, Пасічний і підполк. Тіщенков; у французькій зоні майори Новіков і Петров, в англійській майор Стєпан- чонок і капітан Смірнов. Усі репатріяційні комі¬сії в Австрії очолював ґен-майор Фокін. У Ба¬варії, окупованій американцями, діяли: у Мюн¬хені майори Чернов, Прохуров і Сухов, в Авґс- бурзі кап. Щербаков, у Кемптені й Кауфбойре- ні полк. Євдокімов, у Байроті лейт. Борисов, Да- відов і Ґуляєв, у Реґенсбурзі капт. Ґавлеєв, у Гайдельберзі підполк. Орсшкін, у Фульді капт. Савелієв. У Равенсбурзі (франц. зона) капт. Jli- ліков і Клєоне. В англійській зоні північної Ні¬меччини діяли репатріяційні станиці у Геммері, Ольденбурзі, Брауншвайґу, Любеку, Бад Заль- цуфені і Гановері, їх очолював капт. Том- жевский.
Командування окупаційних аліянтських збройних сил західних зон Німеччини видало наказ у червні 1945 р. для німецької адміністра¬ції — ляндсратам і бюрґермайстрам, — зробити негайно списки совстських громадян з їхніми після капітуляції Гітлерівського «райху», со- встські репатріяційні комісії, з НКВДистами на чолі, почали репатріювати «совстських грома¬дян», а західні аліянти, у згоді з ялтійським договором, їм ревно допомагали в цьому. У Франції керував репатріяцією ґен. Драґун, в Австрії, в американській зоні репатріяційні ма¬йори НКВД Рум'янцев, Стрелков, Пасічний і підполк. Тіщенков; у французькій зоні майори Новіков і Петров, в англійській майор Стєпан- чонок і капітан Смірнов. Усі репатріяційні комі¬сії в Австрії очолював ґен-майор Фокін. У Ба¬варії, окупованій американцями, діяли: у Мюн¬хені майори Чернов, Прохуров і Сухов, в Авґс- бурзі кап. Щербаков, у Кемптені й Кауфбойре- ні полк. Євдокімов, у Байроті лейт. Борисов, Да- відов і Ґуляєв, у Реґенсбурзі капт. Ґавлеєв, у Гайдельберзі підполк. Орсшкін, у Фульді капт. Савелієв. У Равенсбурзі (франц. зона) капт. Jli- ліков і Клєоне. В англійській зоні північної Ні¬меччини діяли репатріяційні станиці у Геммері, Ольденбурзі, Брауншвайґу, Любеку, Бад Заль- цуфені і Гановері, їх очолював капт. Том- жевский.
Командування окупаційних аліянтських збройних сил західних зон Німеччини видало наказ у червні 1945 р. для німецької адміністра¬ції — ляндсратам і бюрґермайстрам, — зробити негайно списки совстських громадян з їхніми ясної національности Іван Берман, що був на послугах у чекістів. Почали теж появлятися по- воротці з України, що їм вдалося втекти, але се¬ред них були теж особи підготовані до агентур¬ної роботи.
У квітні 1947 р. міністерство державної без¬пеки СССР видало таємну інструкцію для своїх агентів як вони мають розкладати еміграцію. Про цю інструкцію знали теж західні аліянти, які з бігом часу почали міняти своє ставлення до емігрантів. Орґан революційної ОУН «Сурма» з 1. 11. 1949 р. помістив на своїх сторінках цю ін¬струкцію і її ми тут повністю передруковуємо:

Інструкція ч.6

Керівникам спеціяльних відділів окупованих зон Австрії та Німеччини!
З огляду на загострення відносин Совєтсь- кого союзу з західними країнами, реакційні ко¬ла, разом з військовим командуванням (амери¬канським, анґлійським та разом з тим під впли¬вом французьким), затягають репатріяцію со- вєтських громадян.
Америка, Анґлія і цілий ряд інших країн, хочуть використати їх як дешеву робочу силу і як зброю пропаганди проти Сов. союзу. Підси¬лена пропаганда профашистських елементів се¬ред підсовстських громадян зовсім їх розкладає. Виходячи з усіх тих даних, здається, що питан¬ня репатріяції ніколи не буде рішене в нашу ко¬ристь.
Виходячи з того, необхідно посилити опера¬тивну працю в тилах аліянтів і мобілізувати всі можливості для розкладу старої й нової емігра¬ції й обов'язково знищення її як основного осе- редка протибольшевицької пропаганди. У пер¬шу чергу слід осягнути це в англійській зоні. У цьому питанні треба зв'язатися з керманичами пограничних застав (варт), і з їхніми політич-
ними замісниками, комендантами комендантур і керівниками особливих відділів та всіми совєт- ськими представниками, що знаходяться на американській, англійській і французькій терхі- торіях. Для цієї цілі треба використати: 1. а) ворогів народу, з котрими в нас маються вже службові зв'язки,
б) любою ціною треба притягнути до співпра¬ці співчуваючих нам комуністів,
в) німців, російського походження,
г) польських та прибалтійських німців,
ґ) спекулянтів та спекулянток, порушуючих кордони і маючих постійне місце замеш- кання в союзних зонах,
е) в окремих випадках не забороняється при¬корочувати репресії проти бувших членів нац. партії, володіючих російською або ук¬раїнською мовами, котрі можуть бути нам корисні,
є) воєннополонених, котрі вертаються з Сов. союзу (останніх використовувати тільки в окремих випадках після старанної провір- ки). Ще раз категорично нагадуємо, що кожний з агентів повинен мати родину на географічній території нашої зони, ж) використати в наших інтересах військо¬вих втікачів з окупованої нами території й дезертирів з Червоної армії.
Основні принципи роботи, як і раніше, зво¬дяться до слідуючого:
— Підтримувати і всіми силами посилювати матеріяльні й реліґійні розбіжности між утікачами різного підданства у минулому. Те, що ми досягнули — ніяк нас не вдо¬воляє.
— Добитися загострення ворожнечі «східня¬ків» до «західняків», «старих» до «нових» емігрантів і т. д. Нам до цього часу не вда¬лося досягнути цього настільки, щоб на це звернули увагу орґани совєтського коман¬дування.
— Для цього, щоб утікачі стали інструментом нашої зовнішньої роботи, треба ще більше розпалювати антагонізми між окремими політичними Групами втікачів, добиваю¬чись загострень між ними в їхній пресі, житті й діяльності. Ми повинні підмінюва¬ти їхню боротьбу проти нас, — боротьбою між ними самими, — стараючись втягнути до неї маси.
— Не дивлячись на всі труднощі і риск, не¬обхідно теж паралізувати культурну ді¬яльність емігрантів. Для цього треба при¬вабити до мистецтва безплатних і без най¬меншого таланту людей, щоб вони тільки нищили папір, завантажуючи редакції
емігрантської преси — нешкідливою для нас роботою, створюючи цим вигідний гро- мозвід для антисовєтської діяльности і розпалювання пристрасної боротьби поміж «талантами» і «бездарними».
— Старатися використати місцеву пресу і ра¬діо для компромітації теперішньої емігра¬ції перед чужинцями, доказувати їм, що культурна цінність емігрантів рівняється зеру. Для цього необхідно творити великі скандали, одобрювати злодійства, п'янство, спекуляцію серед еміграції.
— Посилити сіяння сварок між католицькою та православною церквами. Для цього слід належно використати високі релігійні по¬чування колишніх громадян Польщі і при¬вести до зудару між католиками і право¬славними не тільки назовні, але й у самій церкві. Це було б важливо, не так для роз¬колу емігрантів, як для виправдання нашої внутрішньої політики-злиття католицької й православної церков. Як теж на те, щоб очорнити еміграцію в очах тих канадських, бразилійських чи арґентінських діячів, які стараються дати їм місце у своїх країнах.
— Скомпромітувати еміграцію як робочу си¬лу перед канадськими, бразилійськими, арґентінськими працедавцями. Для цього слід добитися, щоб туди виїжджали люди морально і духово розкладені та хворі. А серед емігрантів розпустити слухи, що пе¬реселенців вербують на найпоганіші робо¬ти, за низьку плату та у такі місця, де євро¬пеєць загине від несприятливих кліматич¬них умов.
— Не менше важливий об'єкт нашої праці -— економічний стан емігрантів. Нам треба розвинути злочинство по таборах. Ми по¬винні там організувати наші сітки, поста¬ратися взяти табори під нашу невидну контролю. Наші аґенти повинні наштовху¬вати маґазинерів, книговодів, комендантів та інших таборових робітників на слизь¬кий шлях розтрачування американських продуктів. Використовуючи наших з ото¬чуючого населення, необхідно приваблюва¬ти цих людей грішми, одягом і спиртовими напоями.
— Усіми силами треба намагатися сіяти недо¬вір'я між керівництвом і мешканцями та¬борів, використовуючи для цього безконт¬рольність поліції і таборового управління. Старатися «замастити роти» небезпечним особам і прочистити дорогу до влади впли¬вам дураків, щоб їх потому використати в наших інтересах.
10. Необхідно осягнути стан загального недо¬вір'я, незадоволення, безнадійности й ство¬ рити емігрантське середовище з настроя¬ми повної розпуки.
— Головну вагу звернути на загострення вза¬ємин між емігрантами та союзним окупа¬ційним військом. У цьому відношенні на¬ша агентура повинна проявити якнайбіль¬ше винахідливости:
а) треба переконати союзницьку поліцію, що більшість проступків і злодійств роблять тільки емігранти,
б) безнастанно настроювати англійську й аме¬риканську поліції проти мешканців та¬борів,
в) добитися серйозних сутичок поміж союз¬никами й емігрантами,
г) старатися, щоб дружні взаємини емігран¬тів з чужинецькими опікунами перетвори¬лися у непримирену ворожнечу. Викорис¬товуючи всі засоби, добитися в короткому часі такої ситуації, щоб кожний емігрант дивився на союзників як на своїх найбіль¬ших ворогів. Це тепер найголовніше.
— Докласти старань, щоб на сторінках емі¬грантської преси обернути політичну бо¬ротьбу у національну, у вузькому розумін¬ні цього слова, підмінивши її, наприклад, ворожнечею поміж українцями і москаля¬ми, чи поляками і т. п. Таврувати, зокрема, українську пресу як «фашистську».
13. Компромітувати взагалі всі газети й жур¬нали на еміґрації.
Проводячи всю цю роботу, враховуйте, що кожний насильно-повернутий на «родіну» емі¬грант ■— це для нас особлива цінність не тільки для його покарання чи використання на непо¬сильних роботах, але й для цього, що деяка їх частина буде нам корисна у майбутній боротьбі з західнім імперіялізмом.
26 квітня 1947 р.
Особливий уповноважений Міністерства державної безпеки СССР для окупацій¬них військ».
Оця «інструкція ч. 6» держбезпеки СССР яс¬но вказує на всі ці засоби, які ворог проводив у життя у боротьбі з еміграцією. Тому й корисно буде познайомитися теж із одним із наказів для Совєтської армії у Східній Німеччині. Він кидає ясне світло на настрої й дух цієї армії, що пану¬вали тоді й не змінилися і по сьогодні:

ГОЛОВНИЙ ШТАБ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ҐРУПИ СИЛ (25)
23. 5. 47. Наказ ч. 009 (Суворо таємне!)
Недавно було запримічено, що багато совєт¬ських офіцерів підпадають під вплив буржуаз¬ної ідеології через зв'язки з місцевим населен¬ням стають настроєні протисовєтсько або й від¬критими зрадниками своєї країни.
Частинам Совєтської армії, перебуваючим поза межами Совєтського союзу, призначено зав¬дання — зберігати мир, завойований геройським совєтським народом. Місія Совєтського війська закордоном — показувати народам інших країн перевагу совєтського життя, своєю прикладною поведінкою совєтського вояка.
У теперішній час, коли міжнародне поло¬ження стало напруженим, коли наші союзники з часу війни зробилися нашими ворогами, коли міжнародня розвідка поширила свої дії, коли країною, яку ми окупували й яку звільнили від гітлеризму, правлять реакціонери, а число совєт¬ських військ зменшилося до мінімуму, — спов¬нення нашої місії стало дуже важкою справою.
Архів СБ.
Якщо перед тим поведінка советеьких вояків — з уваги на ненормальне положення, — не звер¬тала уваги місцевого населення, то тепер, коли наші війська зменшилися до малих окупаційних сил, кожний випадок поганої поведінки офіцера чи рядового наших сил, притягає увагу і викли¬кає некорисну оцінку, чим і кидає тінь на Со- вєтську армію і Совєтський союз. Користаючи з вище згаданого положення, деякі наші офіцери забувають присягу і намагаються задовільнити свої особисті користолюбні бажання, знайом¬ляться з чужинецькими жінками, відвідують чужинецькі варієте і кабарети. Цими способами деякі наші офіцери пішли на небезпечну дорогу зради, що веде до вічного сорому! Вони забу¬вають, що вони навчені й виховані в дусі вищої інтелектуальної культури на базі марксизму-ле- нінізму-сталінізму, що вони озброєні теорією Маркса-Енґельса-Леніна-Сталіна, яка веде до комунізму, — теорією вищою від усіх інших на землі, теорією, яка розбиває капіталізм.
Деякі совстські офіцери за кордоном, спів- живучи з жінками-чужинками, попали у важ¬ке положення, і, боячися кари совєтського суду, пішли дорогою зради. Приводжу випадок майо¬ра Богданова з політичного відділу Центральної ґрупи сил, який жив з чужинкою і став зрадни ком Совєтського союзу. Цей випадок, та йому по¬дібні, небезпечний для втримання державної та¬ємниці. У зв'язку з цим, я приказую:
— Усім самітним і одруженим офіцерам, що перебувають закордоном без жінок, — пе¬реселитися в окремі кімнати при військо¬вих частинах,
— Усі командири відповідатимуть за поведін¬ку підчинених їм офіцерів, тому повинні постійно знати, кожної хвилини дня і ночі, де перебуває підчинений йому офіцер, як теж про всі їхні знайомства і діяльність.
— Кожний офіцер має знати, що буде гостро покараний за п'янство.
— Жаден офіцер не може залишити частини, ні міста, в якому знаходиться чи відвіду¬вати інші міста без окремого письмового дозволу; міські начальники мають прово¬дити контролю розкватированих військ у своїх районах.
— Нікому з офіцерів не дозволяється втриму¬вати зв'язків з місцевим населенням.
— Під час літніх вправ забороняю видавати відпустки воякам.
— Цей наказ повернути до 15 червня Голов¬ному штабові. Командні Генерали зголосять мені особисто до 1 липня 1947 р. про вве¬дення і виконання наказу у підлеглих їм частинах.
Головнокомандуючий Центральної ґрупи сил: ґенерал-майор Курасов Начальник штабу: ґенерал-лейтенант Кортневич
(Вільний переклад з російської — автора)
У таборах, де жили емігранти, найшлися ти¬сячі українців з різних закутин України, з-під різних окупацій, які залишили сліди на вихо¬ванні й способі думання людей. Дуже часто, зав¬дяки несвідомости, чи чуттєвих подразнень, ук- раїнці-еміґранти, які не хотіли повертатися під московську владу, творили заворушення і по¬глиблювали ворожнечу. До того ж радіо Києва, яке слухали, ширило пропаганду московських апаратників в Україні, спрямовану проти націо¬налістів, мовляв Бандера і бандерівці — спів¬робітники Гітлера, фашисти». Подібно форму¬льовано й шептану пропаганду по таборах та її повторювали, часто з глупоти, політичні против¬ники Бандери.
Після закінчення насильної репатріяції мос¬ковська пропаганда, радіо і преса, як теж мос¬ковські представники на міжнародніх конферен¬ціях, далі твердили, що всі українські емігран¬ти — це «злочинці», які допомагали Гітлєрові, а тому їх таки треба насильно репатріювати й судити в Україні. На засіданні першої сесії Ге¬неральної асамблеї ОН, 6 лютого 1946 р. у Лон¬доні — Микола Бажан, що в часі війни тісно співпрацював з НКВД, вимагав видачі україн¬ських чільних політичних діячів: С. Бандери, А. Мельника, ґен. Павленка, ґен. Капустянського, — називаючи їх «політичними злочинцями».
Паралельно до цієї міжнародньої дії, Москва засилала до таборів своїх аґентів, які підшуку¬вали здатних людей до агентурної роботи, шири¬ли провокації й поглиблювали роздори та, зо¬крема, збирали дані про емігрантів. Час до часу «зникали» деякі емігранти й рівночасно поши¬рювалися вістки, що це «бандерівці вбили тако¬го, чи іншого чоловіка». Яскравим прикладом такого таємного «зникнення» був професор Вік¬тор Петров, що зник безслідно 1949 p. І зразу почалися, спершу тиха, шептана пропаганда, а далі голосні закиди вбік бандерівської Служби безпеки, що це вона «вбила» проф. Петрова. Проте ніхто з тих, що повірили в ці чутки й по¬ширювали їх, не поцікавилися, хто саме був цей проф. Петров за совєтської влади, як він попав під час війни на німецький бік, а тоді й на емі¬грацію. Треба було чекати довгі роки, щоб уреш¬ті довідатися, з самих таки совєтських джерел, що проф. Петров живе у Києві та ще й нагоро¬джений совєтським урядом за «великі заслуги» під час війни, за розвідчу діяльність. А Служба безпеки ОУН діставала щораз-то нові докази про таємні приїзди з України висланників до еміграції з різними пропозиціями, зокрема ж для співпраці з совєтськими органами безпеки. Мос¬ковська офіційна пропаганда перед західними державами настриливо поширювала версію, що емігранти є фашисти, співробітники гітлерівців. Чекісти видумували різні провокації і їх поши¬рювали західним союзникам. Агентура до за- хідніх властей окупаційних робила різні доноси на провідних людей нашої еміграції. Коротко опишемо одну з провокацій, як чекісти підгото¬вили і плянували замотати членів революційної ОУН, у випадку успіху «докази» мали передати американцям і англійцям.
В дні 17 березня 1946 року до таборової полі¬ції в таборі «Зомме-Казерне» у Авґсбурзі зголо¬сився чоловік, який просив зв'язку до Організа¬ції. Авґсбурґ в цей час був центром української еміграції. Розмову з невідомим перебрали пра¬цівники СБ. Невідомий заявив, що він назива¬ється Карль Ніверґау20 і являється зв'язковим підпільної німецької організації «Вервольф», яка діє в східній зоні Німеччини. Відомо, що в останніх днях існування гітлерівського райху нацисти на чолі з Гімлсром зробили плян для творення нацистського підпілля під назвою «Вервольф».

->6 Карль Ніверґау — Вервольф архів СБ.

Згаданий зв'язковий Ніверґау опо¬відав, що в Східній Німеччині «Вервольф» по¬ширив дуже свою діяльність та утримує зв'язки на схід з АВН. Тепер його комендант «Верволь- фу» провінції Турінґії прислав до Авґсбурґу, щоби нав'язати зв'язок з українськими націона- лістами-бандерівцями і спільно боротися з чер¬воною армією. Карль Ніверґау, за його словами і документами, жив у Ваймарі, на Бреннер- штрассе 42. Він також від «Вервольфу» для бан¬дерівців мав переказати, що у Ваймарі НКВД підготовляє своїх аґентів, яких опісля засилають до Західньої Німеччини. Там є вже підготована одна українка, дочка старих емігрантів, що жили у Польщі і скоро вона буде перекинена на підривну працю до Західної Німеччини. За сло¬вами Ніверґау у Ваймарському НКВД є пере¬кладач українець з Тернополя. Він також про¬сив, щоби переказати священикові о. Миколі Маркевичу, що «Вервольф» має зв'язок з Мит¬рополитом Діонізієм у Варшаві. Митрополит Ді- онізій має змогу там залєгалізувати кількох священиків-патріотів. Він також просив, щоби ми повідомили о. Миколу Маркевича, що НКВД має у пляні його вбити. Коли він оповідав про Митрополита Діонізія з Варшави і о. Маркеви¬ча, для СБ було відомо, що Митрополит Діонізій находиться під повною контролею НКВД і не¬має ніякої влади і можливости для легалізації присланих нелегально людей. Про о. Миколу Маркевича СБ мало інформацію, що він був арештований «Смєршом» і звільнений опинив¬ся в американській зоні й поводився дуже підо¬зріло. Ніверґау від імени «Вервольфу» вимагав, щоби бандерівці підготовили кілька десятків людей, які добре володіють німецькою мовою і їх переслали до Ваймару. Він подав дорогу, якою нелегально ці люди перейдуть в східну зону, запевняючи, що це певна дорога «Верволь¬фу» і він сам цією дорогою перейшов через кор¬дон, цей шлях «Вервольфу» провадив через Фульду і Танн-Ролін. Працівники СБ, які прово¬дили з ним розмову, робили перед ним таке вра¬ження, що вони у все вірять, окремо розпиту¬вали про можливости нелегального переходу че¬рез східну зону на Україну. Виявилося в даль¬ших розмовах, що цей зв'язковий — Ніверґау знає по-російськи, бо він походить з німців, що жили на Дніпропетровщині. По-російськи гово¬рив, як родовитий москаль, так само по-німець- ки, як німець. Його постава, хід, наводили на думку, що він є військовий чоловік. Після кіль¬каденних розмов працівники СБ йому сказали, що мають ряд справ, про які мусять говорити з провідним членом «Вервольфу». В дні 4 квітня 1946 р. Карль Ніверґау знову приїхав до Авґз- бурґу і привіз з собою німця, якого представив як коменданта «Вервольфу» з міста Ґота, у Тю рінґії. Згаданий «комендант» мав адреси і клич¬ки, де мають підготовані українці голоситися у Ваймарі. Він запевняв про великі магазини зброї, які має «Вервольф», та про можливости нелегально перевозити людей на Україну при допомозі членів «Вервольфу», які працюють як залізничники і машиністи на залізній дорозі. Вдалося ствердити, що цей комендант «Верволь¬фу» була жертва, що дійсно вірив у ряд справ, які йому там хтось казав і його назначив комен¬дантом, але він ще не вспів справ перебрати і все провірити.
В дійсності Ніверґау, що виконував ролю зв'язкового, був провокатор-чекіст. Таким чи¬ном плян ворога, що був детально розроблений на широку провокацію, був розкритий і прова¬лився повністю.

Іван Багряний,27 політв'язень совєтьских концтаборів, поет і письменник, створив на емі¬грації партію УРДП і став її головою. У перших роках свого існування УРДП все ще шукала ідеологічного і політичного напрямку. Ця партія видалася пригожою для совєтських органів. 1953 р. вони вислали до Багряного його двоюрід¬ного брата, який мав намовити Багряного прий¬няти совєтські пропозиції.
Іван Багряний, архів СБ

Ця розмова відбулася у кав'ярні біля мосту в Ульмі. Йдучи на цю роз¬мову, Багряний узяв з собою двох довірених чо¬ловіків. Московський висланник поставив вимо¬гу: Багряний має або повернутися в Україну, або проводити на еміґрації роботу за вказівками со¬встських орґанів. Багряний відкинув обидві ви¬моги, не погодився на ніщо, та ще більше, далі вів українську самостійницьку діяльність. Тоді московська агентура посилила свої провокації проти Багряного, зокрема тим, що заставляла його сина, що жив у СССР, виступати у радіо проти батька. Крім того, в самій його партії по¬чалися проти нього інтриґи, що говорили самі за себе, — їх вели деякі члени ЦК УРДП. Ці ін¬триґи і провокації КҐБ підсилювало аж до смер¬ти Івана Багряного.
Після закінчення війни серед чужинців у за- хідніх зонах окупованої Німеччини не бракува¬ло кримінальних випадків, злодійств і грабунків. Це використовували совєтські репатріяційні ко¬місії, щоб ширити вістки серед західніх аліян- тів та серед німецького населення, будьто-би всі злочини виконували люди, які не хотять повер¬татися на батьківщину, бо вони кримінальні й політичні злочинці. Як стверджено згодом, ці совєтські кримінальні елементи, які попали до тюрми у західніх зонах Німеччини, зразу зголо шувалися на виїзд до СССР. До них приходили совєтські репатріяційні офіцери й забирали їх на виїзд, але швидко їх звільняли й казали їм пе¬реїхати до іншого міста чи іншої зони, де вони знову допускалися кримінальних злочинів. А їхні злочини приписували тим українцям, які відмовилися від повороту під московську оку¬пацію.
У східній, московській зоні Німеччини, ство¬рено «провірні» табори, до яких звозили всіх репатріянтів. Кожний з них проходив провірну комісію, яка випитувала, як він попав до Німеч¬чини, що робив, та чи він ворог совєтської вла¬ди. Чекісти з комісії вибирали з них людей, здатних до диверсійної роботи серед емігрантів і їх засилали назад до західніх зон Німеччини. При тому офіційна московська пропаганда на¬стирливо повторяла, що емігранти — це «зло¬чинці, фашисти і співпрацівники гітлерівців». Під такими звинуваченнями московські органи безпеки фальшували ряд справ та підготовляли провокації. Московська агентура, діюча на емі¬грації, подавала прізвища політичних і громад¬ських діячів. Серед тих діячів на еміграції були такі, що ворог їх не знав докладніше і не уважав їх за непримиренних ворогів та намагався їх за¬плутати, чи знайти можливість їх компроміту вати. Восени 1953 року полк. МҐБ Рябінін, з об¬ласного управління МҐБ, доручив своєму аген¬тові розшукати знимку Олега Штуля,28 який жив у Парижі. Батько Олега, священик, жив в се¬лі Рокітно Камень-Коширського району. Аген¬тові МҐБ, який був особисто колись знайомий з Олегом Штулем, вдалося таку знимку найти у колишнього проф. семінарії Петра Івановича Козлюка. Рябінін з цієї знимки зробив репро¬дукцію. Тоді справою Олега Штуля занявся полк. Анатолій Кузьміч, що працював у закор¬донному відділі. За деякий час Олегового бать¬ка з села Рокітна перевезено до Києва і він там виконував свої обов'язки в Печерській Лаврі. Докладніше про спроби ворога відносно О. Шту¬ля нам невідомі, лише у половині шістдесятих років КҐБ намагалося робити провокації проти Олега Штуля анонімово, розсилаючи фотокопії його листів.
Подібним методом КҐБ намагалося нав'язати зв'язок з провідним націоналістичним діячем Дмитром Штикалом. Дорогу до Штикала КҐБі- сти робили через його колишнього шкільного товариша, якого спеціяльно привозили з Украї¬ни. Тут також КҐБ намагалося грати на почу¬ваннях до родини, але успіху тут КҐБ також не осягнуло. Штикало про це інформував СБ. По¬дібних випадків на еміграції знаємо багато. Не всі заходи КҐБ пішли надаремно, в деяких ви¬падках вони мали успіх. Спосіб підходу до лю¬дей на еміграції, шукання жертв — є подібний і немає потреби над кожним випадком зупиня¬тися зокрема.

[Моргенштерн]

13. КОМІТЕТ ЗА ПОВЕРНЕННЯ, ТЕРОР І ПРОВОКАЦІЇ
У березні 1955 р. Москва змінила тактику в боротьбі з еміграцією. У пресі й радіо подано до відома, що у Східньому Берліні створено «при¬ватний» советський комітет під назвою «За воз- вращеніє на родіну», якого очолив ґен-майор Ні- калай Міхайлов. У його склад входили Алексей Дубіков, Мітрофонов, Лебедев і Розніков, а з ук¬раїнців — письменник Ігор Муратов і Йосиф Крутій. Цей Крутій жив на еміграції, був секре¬тарем СОЦІАЛІСТИЧНОЇ партії та рівночасно аген¬том КҐБ. Він діяв теж у колах УНРади, а до Східнього Берліну перейшов на рік перед ство¬ренням «комітету», — з зібраним матеріялом про еміграцію. Його партійний приятель, проф. Па¬нас Феденко, складав заяви, що це КҐБ викра¬ло Крутія з Мюнхену, але коли згодом Крутій виринув у Берлінському комітеті, — Феденко замовк.
«Комітет за возвращеніє» подав до відома такі свої завдання:
— заступництво інтересів патріотичного руху серед переміщених осіб для повороту на батьківщину й всестороння підтримка того руху;
— демаскування великої брехні та очорню ючої антисоветської пропаганди, яка за¬страшує переміщених осіб тим, що наче б то, після повороту на батьківщину, пово- ротцям грозить кара;
3. поміч для тих земляків, що перебувають на чужині, щоб вони правильно розуміли їхню ситуацію та допомога повороту до їх¬ніх близьких і рідних.
Осідок цього комітету знаходився у східньо- му Берліні на вул. Беренштрассе 65. Зразу після повідомлення про створення комітету, пошта принесла на тисячі адрес емігрантів Газету «За возвращеніє на родіну», то ж стало ясно кожно¬му, що агентура КҐБ вже раніше призбирала адреси емігрантів, та що в цю дію заанґажувався московський уряд. Під час побуту у Москві ні¬мецького канцлера Аденауера, тодішній москов¬ський прем'єр Н. А. Булґанін, дня 13 вересня 1955 р., у своїй промові сказав таке: «За нашими даними, на терені Німецької Федеративної Рес¬публіки перебуває досі більше, чим 100.000 со¬встських громадян, яких часто називають «без¬державними чужинцями». Більшість із цих не¬щасних людей, насильно відірваних від батьків¬щини і рідні, не мають постійної праці, постій¬ного приміщення, засобів до життя і пережи¬вають важке горе і нужду».
17 вересня 1955 р. Президія Верховної ради СССР видала «указ» про «амністію для совєтсь ких громадян, які «співробітничали» з окупантом під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.». Цей «указ» був хитро складений, щоб КҐБ мог¬ло заставити кожного, заки виїде до СССР, до шпигунської роботи: «якщо вони спокутували свою ,провину' патріотичною діяльністю на ко¬ристь батьківщини або з'явилися з повинною».
Голова комітету «За возвращеніє» ґен. Мі- хайлов писав 29. 3. 1957: «Совєтська держава оточена ворогами, які не гребують нічим, щоб підірвати її міць. Вони організовують численні шпигунські й диверсійні організації, підпоряд¬ковані різним чужоземним розвідкам . . . Обо¬в'язок кожного чесного патріота — боротися з цими підступами ворога . . . Про цих людей слід збирати відомості й передавати їх найближчим совєтським представникам, зокрема про їхні прізвища, адреси, професії та до яких організа¬цій вони належать. Кожний, хто чесно працю¬ватиме на користь батьківщини, перебуваючи за¬кордоном, буде амнестований, і, ще перед своїм поверненням на батьківщину, дістане від відпо¬відного совєтського консульства письмове по¬свідчення». Немає потреби коментувати факту, що берлінський комітет Михайлова заставляв кожного, хто хотів би повернутися на батьків¬щину, — до розвідної роботи.
Та всі ці затії совєтського уряду, як заява Булґаніна, «указ» про амнестію та величезна пропаганда, — не принесли бажаного наслідку: ніхто з політичної еміграції не повертався до СССР. Совєтський уряд знайшовся у незручно¬му положенні, то ж КҐБ посилило провокації й терор. Щоб рятувати ситуацію, москалі почали час до часу відкликувати своїх агентів та зразу у Східньому Берліні влаштовували їм пресові конференції й виступи в радіо. Крім згаданого вже Йосифа Крутія, з українців відкликали ще таких агентів: Володимира Василакі, який на¬в'язав співпрацю з американським комітетом та намагався створити якусь організацію у проти¬вагу до АБН, Івана Бесагу, який належав до ОУНз (двійкарів), Гуленко, що працював у вар- тівничих українських частинах Англійської ар¬мії. Тоді те ж з Америки виїхав, політично нез- балянсований, Василь Ревак. Агентура КҐБ мала багато своїх співробітників серед московської еміграції. Вони, зокрема, влаштувалися на пра¬цю в Американському радіо-інституті. То ж, щоб скомпромітувати це радіо, КҐБ почало їх від¬кликувати. їхні прізвища: 1. підполк. Михайло Колосов, що працював в Американському інсти¬туті, 2. капт. Борис Ольшанский, 3. Ростислав Копєйчіков, 4. Ґаліна Олейнік, 5. Борис Віно- ґрадов, 6. Іван Овчінніков, 7. Ілїнський, 8. Бібі- ков, 9. Євсюткін, 10. Залєскі та інші.
У Берлінському комітеті часто робили зміни. На місце Михайлова прийшов Ген. Вішнєвскій, а з українців покликано декількох письменників і науковців, які малії довір'я в КҐБ: Ігоря Му¬ратова, Юрія Смолича, проф. Михайла Рудниць кого. Та все це не мало успіху, то ж КҐБ пе¬рейшов до терору. У Мюнхені знищено бомбою словацького антикомуніста Чернака, 1956 р. вби¬то білоруського журналіста Леоніда Карася, 1957 p. — голову азербайджанського комітету, майора Фаталібея. Проти українців виконано за¬махи: 1957 р. вбито провідного діяча ОУН проф. д-ра Лева Ребета та прислано бомбу до «Шляху Перемоги» на адресу ред. Данила Чай- ковського, 1958 р. знищено бомбою друкарські машини видавництва на Цепеллінштрассе, і, врешті, 15 жовтня 1959 р. скритовбивча рука московського аґента вбила Провідника ОУН Степана Бандеру.
З наведених фактів ясно видно, якими мето¬дами послуговувалося КҐБ у боротьбі з патріо¬тами своїх, підкорених Москвою, батьківщин, дуже часто скидаючи вину на середовище їх¬ньої жертви. Про це вони говорили в радіо та широко розписувалися у пресі, скеровуючи підо¬зріння у фальшивий бік.
Богдан Сташинський — аґент КҐБ, вбивця сл. пам. Провідника Степана Бандери. Слідчим органам і судові в Карльсруе у Союзній Респуб¬ліці Німеччини склав зізнання, що він на дору¬чення КҐБ уже підготовляв вбивство Ярослава Стецька, голови Державного Правління з 1941 року. Служба безпеки ОУНр мала інформації, що КҐБ плянувало знищити фізично чотирьох провідних членів ОУНр і що КҐБ робило заходи для того, щоб викрасти одного члена ОУНр і його доставити силоміць та живого до Східньої Ні¬меччини.

14. ВИКРАДАННЯ ЛЮДЕЙ Й АГЕНТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ
Існують теж випадки зникнення людей, які треба вважати викраденням. До них зарахуємо зникнення Никифора Горбанюка, вояка Армії УНР, який до другої світової війни жив у Пра¬зі. У часі війни працював у різних протикому- ністичних формаціях, а після війни мав зв'яз¬ки з деякими західніми розвідковими колами. Вкінці 1957 і початку 1958 р. відновив знайом¬ство зі старим приятелем, підполк. Сухоручком, якого у Празі ув'язнили були совєтські орґани, й де він відсидів 12 років у тюрмах і концтабо¬рах, після чого знову повернувся до Праги. Су- хоручко приїздив на зустріч із Горбанюком до Відня й можливо до інших міст. Саме після од¬нієї такої зустрічі у перших днях жовтня 1958 року — Горбанюк не повернувся. Щойно 1966 року каґебівська ґазета помістила «спомини» Горбанюка п. н. «Я порвав з ганебним минулим». Інший такий випадок трапився з К. Джуґалом, що був членом рев. ОУН, а тому КҐБ намагався його справу якнайбільше роздмухати, писав у пресі й окремих брошурах про те, що виголошу¬вав у радіо.
Казимир Джуґало родом зі Сокалыцини, Гім¬назійний учитель до війни, не цікавився політи¬кою та не мав здатностей до суспільно-політич¬ної роботи. Був вояком Дивізії «Галичина», піс¬ля війни жив у Зальцбурзі в Австрії. У п'ятде¬сятих роках заприятелював з людьми, що на¬лежали до рев. ОУН, та переїхавши через дея¬кий час до Мюнхену, став членом ОУН. Працю¬вав технічним робітником: шоферував або ж до¬помагав в адміністрації «Шляху перемоги». Від 1958 р. КҐБ підсилало йому невідомих вислан¬ців з України, які привозили йому листи від дружини, дітей і брата. Отримавши першого ли¬ста, Джуґало зразу зголосив це своїм організа¬ційним зверхникам. З того часу Служба безпеки спостерігала дальший розвиток цієї події та вив¬чала зміст листів, які передавав Джуґало. А во¬ни були так препаровані, щоб поглиблювати його тугу за родиною та витворювати на нього мо¬ральний тиск: мовляв, через нього діти не мо¬жуть учитися, мають перешкоди від влади, уся родина у прикрому положенні і т. д. Усе це по¬чало відбиватися на психіці Джуґала й незаба¬ром було ясно, що він не має моральної сили, щоб протиставитися цьому ворожому тискові, — типовій каґебівській методі. То ж у березні 1963 року Джуґала звільнено з праці й усіх обов'яз ків, і він виїхав на попереднє мешкання до Ав¬стрії. Він порвав усі зв'язки з життям еміграції, і від березня 1963 р. до січня 1966 р. жив осаміт- нено, під опікою Кудрицького, якого Служба безпеки підозрівала як співробітника КҐБ. Джу- ґало дістав працю в австрійській фірмі й за за¬роблені гроші висилав пакунки родині. Коли ж, раптом, совєтське радіо і преса подали про доб¬ровільний поворот Джуґала на «родіну», то Служба безпеки ствердила наступне: 1. Джуґа- ло не звільнився з праці й не вибрав місяч¬ної платні, 2. не виповів мешкання, натомість заплатив чинш за січень 1966 р. 3. не забрав своїх особистих речей, одягу, білизни, взуття, що при плянованому виїзді був би напевно за¬брав, знаючи про брак цих речей в Україні, 4. на запитання австрійської поліції у совєтському консуляті, чи Джуґало звертався за дозволом на виїзд, офіційна відповідь консуляту була, що вони нічого про Джуґала не знають, 5. на пресо¬вій конференції у Києві Джуґало сказав, що він виїхав в Україну добровільно з летовища «Шве- хат» у Відні, що й можна ствердити в бюрі лето¬вища. Служба безпеки ОУН перевірила це і ствердила в свою чергу, що в тому бюрі не ве¬дуть списку пасажирів, то ж не можна довіда¬тися хто, коли і куди виїхав.
Ці дані аж ніяк не вказують на «добровіль¬ний» виїзд Джуґала, а, навпаки, заперечує тому інший факт, а саме виїзду з Нового Ульму в то¬му ж часі Івана Бойка на отриману від совєтсь- кого консуляту візу та з усіми спакованими сво¬їми речами, які забрав з собою. Цей Іван Бойко стрічався потаємно від 1958 р. з каґебістом Ада менком, що, приховуючися дипломатичним пас¬портом, вів агентурну роботу серед української еміграції. Коли прирівняти зникнення Джуґала і виїзд Бойка, то зразу видно, хто виїхав добро¬вільно, а хто «пішов на розмову» і не повернув¬ся. Цей Іван Бойко, який вдавав з себе діяльного члена УРДП, виїхав у квітні 1966 р.
Подібний, до Джуґалового, випадок стався у березні 1962 p. з Осипом Вергуном, колишнім робітником Абверу, який попав легкодушно у довги та почав зустрічатися з агентом КҐБ, який за гроші намагався завербувати його до ро¬боти серед еміграції на користь СССР. Вергун пішов на одну з таких розмов і більше не повер¬нувся, а залишені речі в його мешканні ніяк не вказували на добровільний виїзд.
Агентами московської служби проти україн¬ської еміграції були ще: священик УАПЦ Яків Кравчук, нар. 9. 10. 1905 p., який прибув у жов¬тні 1945 з табору до Нового Ульму і десь в 1948 році виїхав в Україну, звідки посилав різні ли¬сти на адреси українців, Андрій Климко, діяль¬ний член УРДП, що довгі роки втримував таємні зв'язки з робітниками совєтського посольства, виїхав в Україну 21.9. 1977 р.
За час діяльности східньо-берлінського ко¬мітету виїхали з Західньої Німеччини до СССР: Слисавета Войтюк з Волині, Володимир Дзє- вульський, Франц Гавриш з Буковини, росіянин Валентин Антонов, білорус Леонід Вєжбіцкій, Іван Кузьмич з Яворівня, Борис Киян і Ігор Па¬січний та Роман Крижаківський. Усі вони були наставлені просовєтськи і не брали участи в ук¬раїнському громадському житті. Варто теж зга¬дати, що агенти КҐБ у Берліні викрали діяль¬ного члена московської еміграційної партії НТС — А. Трушновича.
У парі з офіційною пресовою і радієвою про¬пагандою, каґебісти придумували провокації різного роду. Вони, наприклад, розсилали листи від неіснуючих на еміграції організацій, а нас¬правді фабрикували їх самі, підписуючи: «ґру па членів ОУН», «Дніпро», «патріоти України» та ін. Головна атака йшла проти бандерівців. На зворотних адресах деяких листів була печат¬ка видавництва «Українських вістей». Іван Ба¬гряний звернувся з цими провокаціями і печат¬ками до німецької поліції у Новому Ульмі, а во¬ на ствердила, що печатка не підроблена, а тіль¬ки хтось набив ці печатки на коперти у видав¬ництві та передав аґентурі КҐБ. Багряний мав підозріння на декого з членів УРДП і поінфор¬мував довірочно про це членів ОУН. Агентура КҐБ видала дві сторінки «Українських вістей» із повідомленням про «смерть» Івана Багряного. Ця провокація мала на меті морально його при¬гнобити.
Проте найбільшу увагу звертав КҐБ, довго, ще після війни, на зв'язок Воюючої України, ОУН-УПА, з Проводом революційної ОУН на еміграції. А що Провід рев. ОУН і Провідник Степан Бандера мали свій осідок у Мюнхені, в Західній Нмеччині, то ж до кордонів України треба було пройти сотні кілометрів ворожої те¬риторії. У час цієї визвольної боротьби в руки ворогів попали деякі зв'язкові, іноді ж із про¬відних членів ОУН, висланих різними шляхами з еміграції, чи з України. КҐБ намагався тако¬го зв'язкового перевербувати, що інколи їм уда¬валося, але найчастіше, жорстоко їх убиваючи, використовував їхні прізвища та перекручені факти для своєї лжепропаґанди, для морально¬го роззброєння еміграції. Для цього служила, ви¬давана величезними накладами, дезінформація, якої не могли зрозуміти провідні діячі організо¬ваного життя еміграції, і тим самим належно себе озброїти проти неї. Тому Служба безпеки ОУН посилено викривала і вияснювала всі воро¬жі затії, підтримуючи свої виводи наявними ма- теріялами, прізвищами аґентів тощо. Про таких, що займали видне місце у політичному житті, як згадані Василакі та Крутій, поміщувано статті у «Шляху перемоги» (1954 p.).
До таких болючих справ належав т. зв. «ман¬дат», переданий наче б то від Проводу ОУН в Україні і до сьогодні як слід невияснений, який викликав на еміграції розкол під назвою «двій¬ка». Що в тому вмочив свої пальці КҐБ — те¬пер немає сумніву. У часі творення «двійки» і спору за часопис «Український самостійник» лі¬ценціат його, колишній вояк УПА, почав вияв¬ляти незадоволення і розчарування. Про пси¬хічну настанову «Горислава» довідався КҐБ і постарався швидко підіслати свого аґента під прізвищем «Петро Лавринюк» до родини Гори¬слава у Львові. Львівський КҐБ познайомив Лавринюка з родиною Горислава, з двома сес¬трами і наймолодшим братом. Аґент, вивчивши родинні обставини, згідно з наміченим пляном, переїхав до Мюнхену. Аґент КҐБ у Мюнхені, знаючи про труднощі «Горислава» з його виїз¬дом до Америки, пробував завербувати його в свої сіті. Спершу мав переконати його, щоб він зірвав з «двійкарями» й відновив свою працю в бандерівців. У січні 1956 р. на Різдво Лавринюк зайшов до «Горислава», передав йо¬му привіт від родини у Львові, підкріпивши йо¬го знимкою цілої родини разом з ним, Лавриню- ком, а тоді вже почав його підготовляти до ка- ґебівського пляну. Вдруге Лавринюк приїхав до «Горислава» 6 березня 1956 р. та його тоді арештували. Не знати теж, чи «Горислав» знав, хто з його оточення інформував КҐБ про його психічне заломання, як теж про каґебівську під¬готовку до його вербування серед його львівсь¬кої родини.
Служба безпеки ОУН розкрила цілий ряд плянів підготови вбивства сл. пам. Провідника Степана Бандери, що докладно описане у книзі «Московські вбивці Бандери перед судом». І так, наприклад, 26 вересня 1959 р. СБ поінформува¬ло Провід ЗЧОУН, що у Києві підготовляють ви¬сту у радіо М. Матвієнка. Цей виступ і справ¬ді відбувся 24 листопада 1960 р. Атентат на сл. пам. Провідника, московська пропаґанда у пре¬сі й радіо, провокації КҐБ, моральний і фі¬зичний терор створили атмосферу пригноблення серед еміграції. Її підсилювали ще й наші ж та¬ки люди, одні з глупоти, інші з партійної нетер¬пимости. Окрему увагу звернув КҐБ на дезін¬формацію німецької поліції, якій присилав ано¬німні, хитро спрепаровані, інформації, що пред¬ ставляли ОУН як збір злочинців та очорнюва- ли ряд провідних її членів. Ці «інформації» при¬ходили не тільки з Німеччини, але й з Америки й Канади. Служба безпеки впродовж багатьох років робила альбоми цих провокацій, писем і конверт та зразки машинового і рукописного письма. Завдяки цим матеріялам, можна було ствердити, що для всіх цих провокацій існує єдине джерело та зрозуміти, якими методами діє КҐБ проти ОУН.
Завдяки кропітній праці працівників СБ вда¬лося устійнити у 50-х і 60-их роках, прізвища і ранґи аґентів Київського" управління КҐБ, які, зокрема, займалися розкладовою роботою серед еміґрації взагалі й проти ОУН зокрема. Це були: полк. Антон Федорович Червоний, украї¬нець, нар. 1914. 187 см росту, рівної ходи, з круг¬лим обличчям, при усмішці в нього глибокі зморшки від ока до щоки, курець, жонатий, батько одного сина, мешкав у Києві, часто пере¬бував у Львові, де підготовляв справу «Горисла¬ва». У жовтні 1959 р. перебував у хорі Верйовки як «Анатолій Петренко» у ролі заст. директора хору, відбував зустрічі з аґентами КҐБ у Німеч¬чині. Олексій Петрович Ткаченко, полк. КҐБ, 1914 р. нар., українець з київським акцентом, жив з родиною у Києві, 185 см висоти, доброї бу¬дови, рівної ходи, з круглим обличчям і синіми очима, русяве, кучеряве волосся, зачесане дого¬ри. У 50 р. часто перебував у Львові на до¬питах важливіших членів ОУН, підготовляв аґентів на Захід, часто перебував під фальши¬вим прізвищем у Берліні й Парижі. Анатолій Кузьмич, майор КҐБ нар. 1916., 185 см висоти, спортова постава, хід рівний, кругле обличчя, сі¬ро-зелені очі, темний бльондин, на правій руці бракує пів пальця, одружений 1949 p., батько двох дітей, мав у Києві власну хату. Походить з інтеліґентної родини, добре вихований, говорить гладко німецькою, англійською і польською мо¬вами. Знав Західну Німеччину, часто бував у Мюнхені для боротьби з бандерівцями. Від 1959 року постійно працював у Берліні-Карльсгорст. Олександер Петрович (прізвища не можна бу¬ло ствердити), нар. 1917 р. майор КҐБ, москаль з добрими знаннями української мови, ростом 180 см, спортова постава, офіцерська муштра, чорні бистрі очі, чорне волосся, зачесане догори. 1945-47 pp. працював у репатріяційній комісії Зах. Німеччини, серед німців шукав аґентів. До¬бре знав Мюнхен і Авґсбурґ, добре знав ні¬мецьку мову, грав на фортепіяні, добре їздив автом. Від 1950 р. працював у Берліні-Карльс- горст. Забагато витрачав грошей і мав догани, ворог українців, зокрема ж бандерівців.

32 Прізвища каґебістів з Республиканского Управ¬ління, архів СБ.

15. ТОВАРИСТВО КУЛЬТУРНИХ ЗВ'ЯЗКІВ І СОВЄТСЬКИЙ КОМІТЕТ
Берлінський «Комітет за повернення на бать¬ківщину», очолений ґен. Михайловим, а згодом ґен. Віснєвським, не дав КҐБ бажаних успіхів. Все ж таки його діяльність і посилена аґентура дала змогу чекістам простудіювати докладно еміграцію та намітити надійніший плян для бо¬ротьби з еміграціями різних націй. У жовтні 1960 р. скликано у Києві установчі збори для створення «Товариства культурних зв'язків з українцями закордоном». їх скликала т. зв. «ініціятивна Група» таких осіб: композитор JL Ревуцький, професор І. Крип'якевич, поет М. Рильський, письменник Ю. Смолич, поет М. Тар- новський, артист Ф. Паторжинський, малярка Т. Жаспар, службовець В. Ривак, протоєрей Старк. Цю «ініціятивну Групу», як і склад прав¬ління, без сумніву підготувало КҐБ, а імена культурних діячів були потрібні тільки для за- маскування справжніх цілей «товариства». Склад правління назначено з таких осіб:
— Гнатюк Дмитро Михайлович, «заслужений артист УРСР»;
— Долинюк Євгенія Олексіївна, ланкова кол¬ оспу Тернопільської области, «герой СО¬ЦІАЛІСТИЧНОЇ праці»;
— Дорошенко Катерина Петрівна, кандидат філології, директор музею Шевченка у Києві;
— Жаспар Таїса Павлівна, малярка, член Спілки малярів України;
— Коваленко Михайло Іванович, «герой соц. праці», голова колгоспу;
— Козак Сергій Данилович, композитор, «ар¬тист УРСР»;
— Колеса Микола Філяретович, композитор, директор Львівської консерваторії;
— Коломійченко Михайло Сидорович, профе¬сор, член Міжнар. асоціяції хірургів, «за¬служений діяч»?;
— Крип'якевич Іван Петрович, академік, ди¬ректор досл. інституту сусп. наук;
— Лебіщенко Михайло Олександрович, жур¬наліст;
— Майборода Юрій Іларіонович, композитор, діяч, мистець;
— Махота Петро Семенович, «герой соцпраці», столевар заводу ім. Петровського у Дніпро¬петровську;
— Мельничук Юрій Степанович, письменник, гол. редактор «Жовтня»;
— Мілодан Гліб Іванович, журналіст;
— Олійник Степан Іванович, поет, член Спіл¬ки письменників України;
— Ревуцький Левко Миколович, композитор, академік, артист;
— Паторжинський Федір Сергійович, артист;
— Ривак Василь Степанович, службовець;
— Рильський Максим Тадейович, псет, ака¬демік;
— Рудницький Михайло Іванович, проф. Львівського унів. ім. І. Я. Франка;
— Свида Василь Іванович, діяч Закарпатсь¬кої Спілки малярів;
— Смолич Юрій Корнилович, діяч, заст. го¬лови Спілки письменників України;
— Старк Борис — протоєрей собору міста Херсону;
— Тарновський Микола Миколович, поет, член Спілки письменників України;
— Фединець Олександер Васильович, канд. зав. катедрою хірургії Ужгородського уні¬верситету;
— Франко Зіновія Тарасівна, канд. філоло¬гічних наук, старший науковий працівник;
— Шкрумеляк Юрій Андрієвич, поет, член Спілки письменників України.
На засіданні Правління головою Т-ва обрано Юрія Смолича, заступником М. Тарновського. Зазначено, що Т-во матиме до своїх послуг пре¬су, радіо і телевізію. Юрій Смолич, голова Т-ва, як теж Михайло Рудницький, співавтор з Бєля- євим протиукраїнської книжки «Під чужими прапорами» та Василь Ревак, що тільки у поло¬вині 1957 р. виїхав в Україну, — усі вони були членами «Комітету за возвращеніе» у Східньо- му Берліні.
24 грудня 1968 р. у Києві відбулася конфе¬ренція «Т-ва культурних зв'язків», у якій взя¬ло участь 150 представників. «Вісті з України» ч. 1. з 3. січня 1969 р. подали, що це Т'-во по¬стало тому 8 років за ініціятивою ряду «громад¬ських орґанізацій». З промовою виступив Юрій Смолич, який звітував про працю Т-ва, підкрес¬лював його успіхи та плянував на майбутнє по¬ширити його діяльність. Виступали ще такі осо¬би: М. Г. Максимович, голова Львівського від¬ділу Т-ва, ректор Львівського університету, О. Г. Ключник від Одеського відділу Т-ва, В. М. Дми- трук, голова Українського Т-ва зв'язку з зару¬біжними країнами, «народні артисти» Козак, Братунь, Бурбак та інші. Усі виступи були в од¬ному дусі: втримувати зв'язки з українцями за¬кордоном, розбудовувати їх, висилати інформа¬тивний матеріял і визначних діячів. З заключ¬ним словом виступив голова «Совєтського комі¬тету» з Москви В. М. Маляєв, який говорив більш-менш таке: «Робота ,Комітетів' і Това¬риств' знаходить все більшу підтримку співвіт¬чизників, а разом з цим, все більше непокоїть нтисовєтські націоналістичні організації. Вони змушені шукати нові форми і методи ворожої діяльности та ідеологічних диверсій». Він висту¬пав теж проти «диверсії внутрішніх сил на ідео¬логічному відтинку. «Конференція вибрала пре¬зидію і склад правління ,Т-ва культурних зв'яз¬ків з українцями закордоном». До президії вхо¬дять такі особи:
— Смолич Юрій Корнилович, голова;
— Тарновський Микола Миколович, зас¬тупник;
— Іваницький Михайло Наумович, заступник, канд. історичних наук, доцент Київського університету;
— Войнич Михайло Захарович, завідуючий відділом Т-ва;
— Чорний Володимир Лазаревич, завідуючий відділом Т-ва;
— Керечанин Василь Михайлович, голова За¬карпатського відділу Т-ва;
— Єрмак Павло Федосійович, редактор «Віс¬тей з України»;
— Бухтяк Степан Лукич, начальник Управ¬ління передач закордон;
— Ключник Олександер Гордісвич, голова Одеського відділу Т-ва;
10. Дмитрук Віра Миксимівна, голова Україн¬ ського т-ва дружби і зв'язку з «зарубіж¬ними» країнами;
— Затяган Йосип Іванович, начальник Управ¬ління туризму при Раді міністрів УРСР;
— Дорошенко Катерина Петрівна, директор музею Т. Г. Шевченка у Києві;
— Максимович Микола Григорович, голова Львівського відділу Т-ва;
— Білий Василь Іванович, заступник редак¬тора «Вісті з України» в анґломовному до¬датку «Нюс фром Юкрейн».
Президія нараховує 14 осіб, а склад правлін¬ня «Т-ва культурних зв'язків» — 77 осіб різних професій. У минулому президія і правління ра¬зом мали 27 осіб, а тепер 91 особу. Ото ж маємо до діла з великим апаратом, яким керує партія і досвідчені спеціялісти розвідки і диверсії. По¬ширений склад управи Т-ва вказує, що наступ на організовану еміграцію ускладнений і збіль¬шений.
З появою «Вістей з України», що заступили ґазету «За возвращеніє», зникли заклики й агі¬тація за повертання на «родіну». Нова тактика КҐБ зводилася до розкладу еміграції на місцях: «Ви, емігранти, не мусите повертатися в Україну, живіть там, де живете, але зв'язуйтеся з совєт- ськими офіційними представництвами та з «Т-вом культурних зв'язків», як теж зі своїми рідними і знайомими. Натомість порвіть зв'язки з антисовстськими організаціями, не підтримуй¬те їх фінансово. Ви, емігранти, добрі й чесні лю¬ди, а тільки громадські і політичні діячі в емі¬грації — злочинці».
15 липня 1963 р. московське ТАСС подало та¬ке повідомлення: «У Москві засновано «Совєт- ський комітет культурних зв'язків зі співвітчиз¬никами закордоном». Він створений на прохан¬ня виходців з СССР, що проживають тепер у різних країнах світу. У своїх листах з-за закор¬дону українці, білоруси, латиші, естонці, литов¬ці, вірмени просять допомогти їм закріпити зв'язки з батьківщиною. Тож цей Комітет поста¬вив собі метою: нав'язати і розвивати зв'язки з батьківщиною і проживаючими закордоном співвітчизниками, які заступаються за мир і дружбу поміж народами. Комітет відозветься на прохання тих, хто схоче розуміти процеси роз¬витку совстської держави», (вільний переклад з московської).
Зразу 16 липня 1963 «Ізвсстія» помістила статтю «Ґуманниє цели», в якій вихвалювалося створений «комітет». Не було сказано, чи ко¬лишній «Комітет за возвращеніє» зліквідував¬ся та хто його ще очолює. Створення «Совєтсь¬кого комітету культурних зв'язків», що насту¬пило після трирічного існування «Т-ва культур¬них зв'язків» у Києві та інших «республіках», вказує на побоювання Москви, щоб не скомпро- мітуватися так, як з «Комітетом за возвраще- ніє». Цим разом Москва підождала чи «респуб¬ліканські Т-ва» виявляться успішними, і щой¬но тоді створила «Совєтський комітет» для цен¬тралізації.
Газета «Ґолос родіни», ч. 47/748 з липня 1963, подала список Т-тв і організацій, що творять «Совєтський комітет»:
— Всесоюзний центральний совет професій¬них союзів;
— Союз сов. «Т-тв дружби і культурних зв'яз¬ків з закордоном»;
— Совєтський Комітет охорони миру;
— Совєтський Комітет ветеранів війни;
— Комітет совстських жінок;
— Комітет молодечих організацій СССР;
— Союзи письменників, журналістів, малярів, композиторів, кінематографів, архітекто¬рів СССР;
— Слов'янський комітет СССР;
— Союз спортових товариств СССР;
— Союз товариств Червоного хреста і Півмі¬сяця СССР;
Московський державний університет ім. Ломоносова.
У повідомленні говорилося, що до цього «Сов. комітету» входять ще інші совєтські організації й установи, але не подано їхніх назв.
25 жовтня 1963 р. скликано у Москві пеиший «пленум» цього «Совєтського комітету», на яко¬му був присутній митрополит Крутицький і коломенський Пімен, як представник Московської патріярхії. Головою «Сов. комітету» став якийсь Маляєв, до цього часу невідомий осібняк з пар¬тійного чи каґебівського апаратів. До складу «Сов. комітету» увійшли голови «республікансь¬ких» Т-тв, в тому й від українського ■— Юрій Смолич, як теж усі центральні орґанізації СССР. То ж «Сов. комітет» мав для висилки закордон усі професії: науку, спорт, мистецтво, церкву, завдяки підтримки ЦК КПСС. Уже незабаром з цілої імперії на Захід почали їздити висланни- ки всіх мастей, як наприклад танцюристи «Ми з України», де були відповідні люди, що шукали розмов і зв'язку з емігрантами. Допомагали їм у тому агентура, і наївність деяких діячів, які ви¬творили нездорову психозу і велике зрушення поміж прихильниками і противниками накине¬них «зустрічей». Коли революційна ОУН, знаю¬ чи про пляни «Совєтського комітету», вказува¬ла на небезпеку цих дій, то деякі політичні про¬тивники взялися нападати не на ворога, за його нову затію, але на бандерівців. Слід додати, що саме в тому часі Москва почала палити україн¬ські бібліотеки Академії наук та Видубицького монастиря, переслідувати та винищувати україн¬ських патріотів. На щастя появилися на Заході такі захалявні твори як «Щоденник» Симоненка, «Лихо з розуму» Чорновола та ін. Це до деякої міри опритомнило політичних наївняків та шу¬качів «зв'язків», аґентура ж мусіла замовкнути зі своїми аргументами, що, мовляв, «в Україні багато змінилося, українські комуністи — це представники українського народу, УССР — це українська держава» тощо.

16. СОВЄТСЬКІ «ДИПЛОМАТИ» І ПРОСОВЄТСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ
У цей час теж у всіх країнах, де живуть українці, робітники КҐБ у посольствах СССР, які офіційно приховувалися за дипломатичними паспортами, дуже поширили свою діяльність.
Від імени «товариств дружби» чи інших «комі¬тетів» вони висвітлювали советські фільми, за¬прошуючи на них зокрема емігрантів, ведуть з ними розмови. У Франції діяв на цьому відтин ку член совєтської делегації до ЮНЕСКО Вік¬тор Аніекевич, в Анґлії член совєтського посоль¬ства Грицай, у Німеччині Григорій Тимофійо вич Руденко.
Цей Руденко умів зручно замаскувати свою приналежність до КҐБ та використовувати свої зв'язки з емігрантами для збирання інформацій про українське організоване життя. Іншими «дипломатами»-каґебівцями були впродовж ос¬танніх десятиріч: В. О. Хабаров, Б. Ф. Яковлев, А. А. Коноплянкін, Б. Яцко, А. А. Пчелкін, JI. І. Шілов, П. Волохін, А. Бондаренко, А. Сур ков та інші. При допомозі совєтських посольств, почали творитися просовєтські легальні органі¬зації. У Мюнхені зареєстровано в суді «Союз взаємної допомоги співвітчизникам з Росії» з ад¬ресою: Постшлісфах 151, Мюнхен 60. Членами того «союзу» були в більшості емігранти моска і, засяг його діяльности — Баварія. У Людвіґс- гафені така організація називалася «Союз со- отечествєнніков» з діяльністю у Віортемберґії У Вестфалії, у Дортмунді вона має назву «Ро¬машка», у Гамбурзі «Чайка», у Гановері — «Берйозка». До цих організацій постійно приїз¬ дять працівники совєтських посольств, від¬бувають зустрічі й розмови, постачають їм про- паґандивний матеріял. Члени цієї організації намагаються проявляти «совєтський патріотизм» з метою притягти якнайбільше людей, щоб пос¬лабити національні організації, зокрема ОУН, та пропагувати поїздки до СССР.
В одній довірочній розмові з емігрантом офі¬цер КҐБ вияснював зміну їхньої тактики: «Ми раніше насвітлювали у пресі злочинну діяль¬ність еміграції так, що це викликало у деяких совєтських читачів — невигідну для нас реакцію, нехороші розмови, нашіптування, що скріплю¬вали протисовєтські настрої. Зараз ми, навпа¬ки, насвітлюємо у нашій пресі емігрантів як друзів Сов. союзу, а це переконує совєтського читача в тому, що наші люди, де б вони не були у світі, де б вони не жили, — вони всі за совєт- ську владу. Така політика вигідна для нас. Ми тепер розділюємо еміграцію: представляємо ве¬лику її більшість як таку, що хоче втримувати добрі взаємини з Сов. Союзом, а тільки невелика горстка емігрантів — це злочинці, визнавці фа¬шизму. Цим способом ми відбираємо козир на¬шим протисовєтським елементам у внутрі краї¬ни, що вони, наче б то мають на Заході спільни¬ків. Антисовєтської пропаганди емігрантів не розглядаємо як велику небезпеку, хоч як вона нам шкодить, а керівні кола Заходу під вплив їхньої пропаганди не попадуть, бо вони знають нашу систему негірше бандерівців. Найбільша небезпека для нас — внутрі СССР. Шпигуна, засланого до СССР ми швидко спіймаємо, але пущена пропаганда йде і шириться далі, зокре¬ма друкована й радіомовна. Небезпечне для нас теж оброблення наших туристів і спортовців, що їздять закордон».
Підривно-аґентурною роботою проти органі¬зованої еміграції займаються теж совєтські гро¬мадяни, які не мають дипломатичного статусу. У Гамбурзі свого часу займався агентурною ро¬ ботою Димитрій Кірпічов, у Східньому Берліні — Борис Нагірний, а потому Іван Безвуглий. Від створення «Т-ва культурних зв'язків» до сьогод¬ні КҐБ дуже розбудувало свій апарат для роз¬кладу еміграції. При чому висилання пакунків і листування з рідними в Україні дало змогу КҐБ поповнити картотеку адресами емігрантів, а також передати їх «Комітетові зв'язків», звід¬ки емігрант діставав провокативні брошюри і Га¬зету «Вісті з України». Та найбільше даних про еміграцію й їхні родини в Україні дають КҐБ «поїздки в Україну». Тільки емігрант виповнить анкету для отримання дозволу на в'їзд в Укра¬їну, вже агентура КҐБ збирає всі дані про емі¬гранта й такі ж самі дані про тих,кого хоче від¬відати емігрант, — збирає КҐБ в Україні. Зіб¬равши дані, каґебісти відбувають з таким кан¬дидатом на туриста — відповідні «розмови». Те¬ма цих «розмов» менш-більш така: коли хочеш їхати в Україну, то не можеш належати і фінан¬сувати антисовєтських організацій на еміграції. Бувають випадки, що до такої «розмови» підго¬товляють теж родину в Україні, яка просить емігранта, щоб він, своєю приналежністю до ан¬тисовєтських організацій не шкодив родині, бо ж «діти мусять учитися, ми втратимо працю, бу¬дуть нас переслідувати і т. д.». Інакше кажучи, каґебісти стосують шантаж, граючи на родин¬ их почуваннях. При таких «розмовах» каґебі- сти вивчають емігранта, чи він погодився б до послуг КҐБ на еміграції, а тому й розпитують його про знайомих, про еміграційні організації й окремих видатних людей. Очевидно, такі «ту¬ристи», бажаючи відвідати родину, відповідають широко на поставлені їх питання, бо ж немає такої справи в житті еміграції, щоб нею не ціка¬вився КҐБ. Проте трапляються й непередбачені та небажані для КҐБ потягнення такого «тури¬ста». Дехто з них, що ніколи до будь-якої ор¬ганізації не належав, поїхавши в Україну, має настільки здорового глузду, щоб зробити свої спостереження, а після приїзду закордон, поді¬литися з ними зі своїми приятелями. Тоді КҐБ заставляє діяти своїх «довірених.» людей, які помагають «туристам» порадами при виповню¬ванні анкет та заохочують інших відвідувати Україну. То ж коли розчарований «турист» піс¬ля повороту з України починає нарікати й роз¬казувати, то до нього приходить «довірена» осо¬ба і просто радить: «Мовчи, не говори, маєш там родину!» Бувають випадки, що родина в Україні теж радить такому емігрантові чи емігрантці «порвати всі зв'язки з національними організа¬ціями, не зустрічатися з бандерівцями». Тоді та¬кий переляканий емігрант швидко резиґнує зі своїх обов'язків та відчужується від людей. Але й тоді не має він спокою, бо його знову відвідує «довірена» особа і намовляє, щоб він знову по¬вернувся до організованого життя еміграції, щоб вивідати щось більше, як те, що КҐБ вичитує у пресі. І тоді маємо явище наглої «активізації» такого «туриста» .

17. СПРАВА ГРИГОРІЯ ФЕДОРЕНКА
У Німеччині жив емігрант, безпартійний, чес¬ний чоловік Григорій Федоренко. Працював як спеціяліст від моторів та був учасником громад¬ського життя. 1963 p., перебуваючи у санаторії, мав час на роздуми про родину, яка залишилася в Україні: дружина і троє дітей. Рішився напи¬сати їм листа. Відповідь прийшла на диво швид¬ко, ще й з повідомленням, що його донька живе у східній зоні Німеччини, заміжня за совєтсь- ким офіцером. У листі була теж порада, щоб для побачення з донькою зв'язатися з совєтським посольством у Бонні. Там зразу ж дуже заопі¬кувався Федоренком Григорій Тимофійович Ру¬денко, який, щоправда, обіцяв йому зустріч з донькою, але задля того Федоренко мусів спер¬шу відмовити передплату еміграційних газет, а про всю справу мовчати. Зв'язок із Руденком закріплювався, Федоренко приїздив до Мюнхену оглядати совєтські фільми, які висвітлювали люди з совєтського посольства, а Руденко док¬ладав усіх зусиль, щоб допомогти йому зустріти¬ся з родиною. І врешті 21. 12. 1964 р. Федорен¬ко відлетів зі Штуттґардського летовища до Східнього Берліну, де на східньому боці вже че кала донька, зять та їхніх два «приятелів». Один із тих «приятелів» швидко видістав дозвіл від східньо-берлінських властей на перехід кордо¬ну, але після короткої розмови з донькою і зя¬тем, «приятелі» забрали Федоренка автом до якогось будинку і там почали його випитувати про еміграційні орґанізації, про американські військові частини, про мотори танків тощо. Це вже насторожило його, бо ж він раніше жив під советами, то ж зрозумів, хто ці «приятелі», та чого вони хочуть. Після повороту з цієї поїздки він потрапив у прикру ситуацію: з одного боку боявся пошкодити донці, з другого ж не хотів проти своєї совісти служити ворогові. Проте він все ще вірив, що цей Руденко, який його спря¬мував на цей ховзький шлях, — непоганий укра¬їнець, який служить у посольстві, бо ж треба десь служити. Та вже на останній зустрічі, в жовтні 1965 р. у Мюнхені, Руденко зовсім ясно поставив справу, вказуючи, що Федоренко має для нього робити. Нарешті все прояснилося у Федоренковій голові — а саме, що й його «прия¬тель» був чекіст, і, як справжній дипломат, так уміло заграв ролю, що здобув собі його довір'я. Федоренко опам'ятався і на зраду не пішов. Але вже 12. грудня 1966 р. Федоранко несподівано помер. Коли б було зроблено секцію тіла, то можна було б ствердити, чи помер він природ- ньою смертю, чи йому «помогли» вмерти.

18. «ФЕДЬО» БІДНИК
Кілька років перед першою світовою війною приїхав до Франції на заробітки селянин з Га¬личини, який звався Теодор Бідник. Працював як усі на важких роботах, пережив війну і ні¬мецьку окупацію, був одружений і мав одного сина. У 1944-1945 pp. належав до про-совстської організації в Парижі, «Український На¬ціональний Фронт». Громадською справою не цікавився, бо був мало грамотний, хоч був від природи хитрий і кмітливий. За деякий час у ро¬дині виникли непорозуміння, які закінчилися судовим процесом і розводом. Але суд присудив виховання сина матері, з чим Теодорові Бідни- кові важко було погодитися. У своїй хитрій го¬лові він передумував різні способи як би то ма¬ти сина для себе, і врешті придумав, щоб виїха¬ти в Україну зі сином, де його ні жінка, ні фран¬цузький суд не досягнуть. З цією метою він і пі¬шов до совєтського консуляту. Там прийняв його якийсь урядовець, і, вислухавши всю справу, по¬кликав іншого урядовця. Цей забрав його до ін¬шої кімнати й просив розказати цілу історію на ново. Потому поставив Бідникові декілька за¬питань і заявив йому, що «совєтська власть» йо¬му в його пригоді допоможе, але перед тим, Бід- ник мусить доказати, що він та його син стануть добрими совєтськими громадянами. Щойно піс¬ля того він дістане паспорт для себе і сина. Бід- ник на це погодився, виявив охоту «заслужити» собі паспорт і обіцяв виконувати все, що йому скажуть.
У Парижі, на вул. Монтольон, при французь¬кому християнському синдикаті, була секція українських робітників, що мала марку «банде¬рівської». Мало грамотний Бідник ніколи не ці¬кавився громадським життям і до цієї секції (ОУРФ) не належав. Після того, як чекіст від¬був з Бідником декілька розмов та повчив його, що має говорити й як діяти, цей пішов на Мон¬тольон записатися до ОУРФ як український ро- бітник-еміґрант. До нього поставилися чемно, хоч обережно, але він, ставши вже повновартіс- ним членом ОУРФ, почав діяти за вказівками чекіста. Працюючи на нічній зміні, він мав вдень багато часу, бо при своїй нічній праці він висип¬лявся та й почав заходити до української секції на Монтольон і поволі став там частим, а навіть щоденним гостем. Коли ж йому дехто з праців¬ників звертав увагу, щоб їм не перешкаджав у праці, вивчений чекістом Бідник почав нарі¬кати, що «пани гордують простими людьми», а це подіяло на наших довірливих людей і вони не тільки не викидали Бідника з бюра, але, нав¬паки, почали гостити його чаєм чи вином, а тоді Бідник і собі «реванжувався», та маючи засоби, запрошував «панів» на обіди чи вечері.* Так пішли місяці й роки. Теодор перемінився в «дур¬ного Федя», що його зовсім не ображувало, а, навпаки, додавало інтимности його приязні з працівниками ОУРФ-у. До нього звикли, а він за те намагався бути послужливим — чи треба було щось принести, чи когось завести його ж таки власним автом, він був завжди готовий усе полагодити, то ж швидко став «своїм хлопом». Але зате мав багато нагод слухати різних роз¬мов, зустрічати приїжджих людей, запам'ятову¬вати їхні прізвища. Незабаром наука чекіста не пішла в ліс і «дурний Федьо» навчився вже зручно випитувати про те, що його цікавило.
Тоді саме зацікавилася «Федьом» Бідником Служба безпеки ОУН. Спершу провірили місце його праці й виявилося, що тут він говорив прав¬ду. Французи нерадо йшли на нічну працю, хоч за неї більше платили. Мешкав він сам, досить примітивно і на життя багато не витрачав. І то¬му, як він казав, у нього завжди були гроші на «каву і вино». Очевидно про свої відвідини со¬вєтського посольства він нікому не говорив. Все виглядало просто і переконливо, хоч дедалі то більше було інтриґ на Монтольоні. їх, звичайно, не міг придумати сам «Федьо», але вмів вико¬нувати те, чого його навчив каґебіст. А цей на¬креслював дуже прості пляни: наставляти «до- вірочними розмовами» одних проти других. Не¬забаром «Федьо» вспів пересварити всіх зі всі- ми, бо кожному «довірочно» говорив про іншого. І хоч інтриґантська робота «дурного Федя» була очевидна, а дехто вже давно його уникав, інші все ще не хотіли вірити в його агентурну робо¬ту, бо ж мовляв, як «анальфабет» може бути аґентом? Проте, почали вже бути з ним менше одвертими як давніше.
Коли ж каґебіст довідався, що Бідникові не¬довіряють, почав заохочувати його швидко їха¬ти в Україну, бо «СБ може його знищити». Він радив їхати до Франкфурту і звідтам узяти лі¬так до Берліну, а там і на Схід. Уже готувалися використати Бідника як втікача-еміґранта для виступів у радіо. Проте в Бідника виникла нова перешкода: син підріс і не хотів слухати бать¬ка, а зокрема й не думав виїздити з Парижу. Сам же Бідник не хотів розлучатися з сином, і не зважаючи на перестороги каґебіста, не спі¬шився виїздити з Франції. Та тут вмішалася у справу ще й французька поліція.
Як згадано, Бідник на свою неграмотність му¬сів мати особистий зв'язок для вислухання зві¬тів і отримання дальших вказівок. Тому каґе¬біст придумав такий плян: для порозуміння Бід ник мав зазначувати на одному глухому мурі їм обидвом відомі знаки, які вказували б на місце і час зустрічі. Оці креслення на мурі зацікавили французьку поліцію, яка звичайно слідкує за тими, що ходять до совєтських установ, як теж за сов. урядовцями, які зустрічаються з місце¬вими людьми. По нитці до клубка — дійшли й до Бідника, при чому виявили, що Бідник нару- шував теж і французькі державні параґрафи. Мавши в руках матеріяли проти нього, поліція заарештувала Бідника в лютому 1967 р. і пере¬дала його справу до суду. Суд визнав його вину¬ватим і засудив на 6 років в'язниці. Бідник від¬сидів лише 4 роки, був звільнений скорше, і скомпромітований, виїхав в Україну, але без си¬на. Замість задуманої промови в радіо москалі мусіли задоволитися пасквілем на українських емігрантів у Франції в Газеті «Вісті з України», що їх з уст Бідника списав псевдонім «Віктор Чумак» п. н. «Я — очевидець». Проте ніякого ефекту цей пасквіль не приніс, бо справа ви¬криття «дурного Федя» як совєтського агента була надто голосна у цілій Франції.

19. ДРУГА КОНФЕРЕНЦІЯ Т-ВА «УКРАЇНА»
«Т-во культурних зв'язків з українцями за¬кордоном» почало раптом себе звати «Товарис¬твом «Україна». 31 січня 1975 р. це «Т-во» від¬було другу конференцію (перша відбулася 24. 12. 1968 р.). За цей час відбулися часті зміни в особовому її складі. Друга конференція розши¬рила президію правління з 14-ти осіб до 18-ти. Після смерти Юрія Смолича головою Т-ва став Олександер Миколайович Підсуха, а до прези¬дії увійшли: Чоломбитько Микола Іванович, Тар- новський Микола Миколович, Білий Василь Іва¬нович, Бухтяр Степан Лукич, Весоловська Анто- ніва Юхимівна, Вітошинський Ярослав Дем'я- нович, Дорошенко Катерина Петрівна, Срмак Павло Федосійович, Іванов Борис Олександро¬вич, Кахненко Володимир Олексійович, Короле¬вич Ярослав Олександрович, Науменко Геннадій Пилипович, Новицька Тамара Тимофіївна, Чор¬ний Володимир Лазаревич, Чудовський Віктор Михайлович і Шевченко Валентина Семенівна.
Головну доповідь на цій конференції виголо¬сив голова Підсуха. Він у ній говорив про «куль¬туру», але провідна думка була політична. Його завданням було доказати, що існують дві емі ґрації — одна схвалює все, що робить КПСС, а друга — це фашисти і злочинці. Т-во «Україна» підтримує офіційні зв'язки з «Ліґою американ¬ських українців» і з «Лемко-союзом» у ЗСА, та з «Т-вом об'єднаних канадців» і з «Робітничо- запомоговим т-вом карпато-руських канадців» у Канаді.
Окрему увагу т-во «Україна» звертає на мо¬лодь, а КҐБ підготовляє їй ряд приман, як поїзд¬ки до СССР, курси мови чи танців у Києві і т. д. Для КҐБ такі молоді люди, що народилися на Заході і знають мови, і ментальність, і звичаї західніх країн, — мають велике значення. Неда¬ром у час Олімпіяди в Мюнхені 1972 p., коли на¬ша молодь проводила різні маніфестації, співа¬ла, роздавала летючки, а тому дуже пильно при¬глядалися московські висланники з України, — то це дуже їм не подобалося. Московський під¬лабузник Віталій Новиченко не міг себе стрима¬ти, щоб раз у раз не повторяти: «Не можемо про¬стити старим бандерівцям, що вони так «спор- тили» молодь!»
У Франції нащупали москалі танцювальний гурток «Запорожець», заманюють його до Києва для «кращого вивчення» танців, співу тощо, щоб попри це впоювати в них подив для «успіхів ук¬раїнського народу» під керівництвом компартії. Натомість проти зорганізованої і свідомої укра¬їнської молоді в СУМ-і чи інших організаціях КҐБ постійно робить провокації, довідується, де відбуваються літні табори й через совстське посольство доносять до місцевих властей, мов¬ляв у цих таборах «бандерівці проводять теро¬ристичний вишкіл».
Товариство «Україна» є витвором ворога створеним для боротьби з українською націо¬нальною еміграцією. Керівні особи цього твору є члени комуністичної партії і таємні співробіт¬ники московської політичної поліції — КҐБ. Під фірмою цього «товариства» друкується газета «Вісті з України» яка безплатно поширюється у всіх країнах серед українських емігрантів. Для молодого покоління видається листок англійсь¬кою мовою. Також під цьою ж самою фірмою ви¬друкувано біля сотні брошурок під різними наз¬вами, які також поширюються серед українсь¬ких емігрантів. Теми до писання дає дезінфор- мативний відділ КҐБ. Матеріяли провокативно- го змісту пишуть всі видання українською мо¬вою, включно з такими журналами як «Вітчиз¬на, Дніпро, Жовтень» і інші. Пишуть неправду і вигадки, на які лиш є спосібна злочинно хора уява авторів. Все, що по духові українське, на¬ціональне вороги і їх наймити українського по¬ходження перекручують і оббріхують. Пишуть неправду проти всіх еміграційних діячів, але головну увагу звертають на провідних членів ОУНр.
Часто вони дописуються до смішного і непо¬важного. Провідних членів ОУН, що сиділи в гітлерівських тюрмах і концтаборах, називають аґентами ґестапа, що стріляли і вішали людей.
Рівночасно вони стараються старанно прихо¬вувати, що ОУН має свою ідеольоґію, програму, видала багато політичних і історичних видань.
Брехня сьогоднішного московського режиму являється часткою її духової настанови, вони перекручують і брешуть постійно на всіх від¬тинках многогранного життя. Дорогою брехні вони їдуть щораз більшими кроками до розкла¬ду імперії.

20. ЦЕРКВА
Червоні московські імперіалісти впродовж довгих років винищують реліґію, ліквідують церкви, переслідують священиків і вірних. Во¬ни знищили спершу УАПЦеркву, потому УКЦеркву, бо це українські Церкви, але й пе¬реслідують теж і московських старих свягцени- ків, які не хотіли стати знаряддям компартії. Та з часом зрозуміли у Кремлі, що ніякими пе¬реслідуваннями не можна знищити віри в лю¬дей. Тому від якогось часу видно нову тактику в СССР у боротьбі з релігією. Це у першу чергу посилена увага на виховання молодих свяще¬ників, готових на таємну співпрацю з КҐБ. Че¬рез таких слухняних «священиків» компартія і КҐБ намагаються не тільки контролювати ре¬лігійні процеси, але й їх якомога гальмувати. Це дуже швидко зрозуміли вірні, які не мають най¬меншого довір'я до офіційної московської цер¬кви, очоленої «патріярхом» ГІіменом, тому справ¬жні Церкви знаходяться у підпіллі. Ні УАПЦ, ні УКЦ не мають ніякої підтримки ззовні поза молитвами обидвох єпархій у вільному світі, а діялоґ Ватикан-Москва морально обеззброює вірних у СССР. Вірні без церков, залишені на себе самих, шукають якогось виходу і творять таємні гуртки для спільної молитви. Вони зго¬дом підпадають під вплив «баптистів», бо з од¬ного боку КҐБ не має такої змоги контролюва¬ти гуртків по хатах, як вірних у церкві, з друго¬го ж баптисти з вільного світу допомагають сво¬їм організаціям в Україні й цілому СССР та цим їх скріплюють.
На імпрезах, організованих комуністами і москалями на Заході, на Фестивалях комуніс¬тичної молоді у Відні й у Гельсінках, на міжна- родніх спортових змаганнях, на Олімпіядах у Римі, Інсбруці, Ґреноблі, Мюнхені, — можна бу¬ло постійно бачити баптистських пасторів, які, забезпечені релігійною літературою, шукають нагоди для розмов із совєтськими громадянами й роблять це жертовно і віддано. Тому у Схід¬ній Европі баптисти дуже поширили свій вплив і мають так багато своїх вірних, як ніколи досі. З них повинні б собі брати приклад обидві наші Церкви, бо боротьба з наступом на наші Церкви в Україні, вимагає від наших священиків бути апостолами, а не урядниками. Своєю тактикою і зв'язками з Ватиканом московське політбюро домоглося притуплення боротьби проти атеїзму в СССР. Співпраця протестантів-євангеликів із православними дала московській патріярхії сильну позицію у Світовій раді церков та вплив на розподіл фінансової допомоги від західніх Церков. Московський секретаріят для релігій¬них справ опрацював напрямні роботи москов¬ської патріярхії, яка, використовуючи «коек- зистенцію», в дусі «екуменізму» поширює свої впливи і знайомства. Зокрема вона творить у де¬яких країнах парохії, підлеглі московському па- тріярхові, як, наприклад, у Канаді та в Німеч¬чині. У Східньому Берліні вже осів «митропо¬лит» Філярет Вахромеєв, «екзарх», а його адре¬са: Вільденштайнерштрассе 10, 1157, Берлін. У Дюссельдорфі владу над Північною Німеччиною дістав «архиепископ» Алексей, живе при Елєр- штрассе 213. У Мюнхені, з владою на Відень і Австрію, живе «архиепископ» Іреней, при Ґлиці- нерштрассе 38.
Священники московської патріярхії мають свої осідки у Берліні, Баден-Бадені, Авґсбурзі, Дюссельдорфі, Кельні, Порці. Усі вони, єписко¬пи і священики, не мають ще своїх офіційних парохій у Німеччині, але заходами КҐБ потво¬рилися вже в багатьох містах легальні просо- вєтські організації, які на знак КҐБ, зможуть створити свої парохії, коли священики вже є на місцях. Останніми часами чимало емігрантів, завдяки своїм поїздкам в Україну й до СССР, зблизилися з совєтськими посольствами і діста¬ли совєтські паспорти. Вони їх, щоправда, при¬ховують, і ці паспорти не мають значення поза СССР, але совєтські посольства можуть виказа тися перед місцевою владою, що на її терені жи¬вуть громадяни СССР, і коли творитиметься па- рохія совєтської «церкви», то й таких «паперо¬вих» громадян зарахують до їхньої парохії.
На Заході багато людей захоплюється Схід¬ною Церквою, а серед них і колишні священи¬ки католицької чи протестантської Церков, що з різних причин стали осторонь своєї Церкви. Висланники московської патріярхії якраз шу¬кають за такими людьми і притягають їх до «східнього обряду». Цим способом Москва ін¬фільтрує західні народи з допомогою своєї «па¬тріярхії». Українська еміграція та її Церкви становлять зокрема предмет її зазіхань, тому на ші Церкви не можуть обмежуватися до молитов, резолюцій і посланій, бо потрібна сильніша дія й оборона проти московських агентурних дій, спрямованих на моральний розклад нашої націо¬нальної еміграції.
21. ЧОГО НЕ СМІЄМО ЗАБУТИ
Віками наш нарід бореться з московським імперіялізмом. За царської влади москалі вига¬дували різні теорії й концепції, щоб тільки три¬мати Україну під своїм чоботом. Червоні імпе ріялісти перевершили білих. Вони послідовно намагаються знищити нашу націю, зробити з ук¬раїнців якесь малоросійське плем'я, здатне гар¬но танцювати і добре працювати на імперію. Ду¬мати, плянувати, керувати, — це вже належить москалям. То ж наша боротьба з москалями ве¬деться за нашу національну державу, а це вима¬гає політичного і державницького вироблення цілого нашого народу, великої його відпорности на ворожі затії та усвідомлення про постійну не¬безпеку. Бо ж ворог, коли не може тих, що бо- ряться, ошукати чи звести на .манівці, — то зни¬щує їх фізично. З ворожими органами терору і провокації не можуть воювати звичайні гро¬мадяни. Для цього треба підготовляти спеціалі¬стів, які вміють розгадати ворожі пляни й їх де¬маскувати. Маємо бо до діла з підступним і під¬лим ворогом, який не дає борцям за волю навіть чесно вмерти. Він їх тортурує й над ними зну¬щається до останнього віддиху, вимагаючи зра¬ди, каяття, самозасуду, самооплювання, видачі своїх приятелів, заперечення своїх ідеалів.
Українці створили на чужині велику полі¬тичну силу. Своєю працею створили, як матері- яльні, так духові надбання. У своїх організаціях вони плекають українську культуру, зберіга¬ють і розбудовують українську науку, українсь¬ку політичну думку, своєю пресою ширять прав¬ду про Україну та викривають імперську полі¬ тику Москви. Коли б не було у вільному світі організованої і активної української еміграції з її різноманітною діяльністю, — то про Україну або не говорили б зовсім, або за неї говорил.: 5 московські посольства, представляючи нас яп одне з московських племен, що живе на «юґє Расії». Тому ж то праця еміграції має велике значення для нашої визвольної справи, саме то¬му так боїться її імперська Москва. У боротьбі з національною еміграцією вона витрачає вели¬чезні засоби. Коли згадати тільки щоденні радіо¬передачі, видавання рептильок як «Вісті з Укра¬їни» та різнородних брошур і розсилання їх без¬платно на тисячі адрес цілими десятиріччями, не враховуючи вже оплачування каґебістів та агентури, — то бачимо, що еміграція, це те слаб¬ке місце для Москви, знищити якого немає для неї ціни.
Українська еміграція у загальному вігдор::;а на всі ці затії, проте все ще не повністю, а про належну відсіч ворогові немає що й говорити. Багато наших громадських і політичних діячів, своїми чуттєвими і необдуманими потягненнями забувають про справжнього ворога, добачуючи його у своєму політичному противнику. Москва добре знає цю нашу національну «прикмету» і намагається її якнайбільше використовувати, нацьковувати нас одних на одних, а рівночасно підсуваючи свої фальшиві ідеї. Тому її найбіль¬ ша лють і злоба проти тих, хто досліджують її агентурну діяльність, паралізують її єхидні пля¬ни й освідомлюють небезпеку для цілої нації.
Розсварена і роз'єднана еміграція не пред¬ставляє загрози для Москви, вона боїться спіль¬ної дії, творчої праці й боротьби за волю Украї¬ни — як найвищої мети усієї еміграції у віль¬ному світі. Але для цього треба, щоб кожний ук¬раїнський емігрант мав завжди на думці ворожі пляни Москви. Про це слід писати у пресі, на цю тему видавати книжки і брошури, щоб не було ні одного українця, ні українки, які не були б попереджені, щоб не далися замотати у воро¬жі сіти та ще й інших перестерігали.
Національною свідомістю, працею, знанням і політичним розумом, — ми можемо зробити з нашої еміграції зразкову частину великого наро¬ду, яка, користуючись привілеями волі й уся¬ких свобід повинна в боротьбу за нашу Держав¬ну Незалежність вложити свій вклад, та зроби¬ти у вільному світі все, чого не можуть зробити патріоти в Україні. Це є нашим обов'язком від якого ніхто з нас неможе бути звільненим.

[crosboro]

Как надоела эта националистическая шваль... РОТ ФРОНТ И НО ПАСАРАН, ТОВАРИЩИ! (Если тут таковые имеются.)

[Моргенштерн]

Имеются. В Северной Корее и в Качановской колонии. Что там, что сям - бывшие бундовцы.