Был ли режиссер Александр Довженко советским разведчиком?

[Моргенштерн]

Некоторые интересные факты, собранные украинским художником из Берлина Виктором Бондарчуком из ряда эмигрантских книг, заставляют задуматься, все ли так просто было в жизни и карьере известного кинорежиссера.

Вот некоторые любопытные моменты:
(даю сокращенно и в оригинале, т.е. на украинском языке)

О. Довженко.
Болюче питання для українця, або таємні сторінки біографії кіномитця.

З віком людина починає більше відрізняти наклепи від правди, але дуже важко когось переконати в чомусь, коли про щось було десь уже надруковано. Чи не підтверджується це думкою, що з винаходом приладу для друкування - то Біс поселився у друкарській фарбі.
Хочу зупинитись на постаті О.Довженка, бо дуже багато суперечностей залишив у спадку цей талановитий українець. Мене особисто спонукало до цієї доробки те, що я збираю матеріали про українців, котрі так чи інше залишили сліди своїм перебуванням в Берліні. Зовсім випадково мною була куплена на базарі, що розташований в Києві по вул. “Андріївський узвіз”, монографія з малюнками художника Глущенка, і тільки через те, що нашвидку прочитав про його перебування в Берліні. Вже пізніше прочитав, що він отримав радянське громадянство при допомозі О.Довженка, тодішнього працівника українського консульства. Диво та і тільки!? Далі було написано, що під псевдонімом “ ЯРЕМА” художник Глущенко став до служби радянській розвідці. Питання саме проситься, а чи не допоміг і тут О.Довженко? Звичайно це тільки крихти з історії.
Постає питання, чому аж двічі при проведенні днів України в Німеччині демонструються фільми О.Довженка ? Це стрічки “Арсенал”, “Земля”,”Щорс”,”Як німців гнали з України” , та інші. До цих фільмів ми ще повернемось та подивимось під іншим кутом, але спочатку хочу ознайомити з біографічними уривками взятих з книги “ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО”, автора Івана Кошелівця. Видавництво “Сучасність” 1980 рік.

“Про Довженка написано вже багато. І більших студій. І статей. І, що, можливо, найцінніше безпосередністю свідчень,- спогадів. Література про нього починається десь з 1928 року, коли його привітали найближчі друзі Микола Бажан і Юрій Яновський з першим успіхом – “ЗВЕНИГОРОЮ”.

“Та коли про Довженка багато написано в нас, то не менше і в росіян. І це, хоч парадоксально воно звучить, небезпечне, бо в російському тлумачені він безнаціонально радянський, “общесоюзний”, тобто на зовні, для закордону, просто російський, бож в уявленні наївного західного дослідника радянське тотожне з російським............ З цієї причини у західній літературі про Довженка ми знайшли дуже мало вартого уваги.

Звичайно в нас, особливо в селянському роді, швидко затрачається документація родинної хроніки: відомості про предків тримаються в живій пам”яті десь до другого-третього покоління, а далі зникають.
Як зважити на це, то Довженкові, селянському синові, пощастило більше, ніж іншим. Засновник Соснівського краєзнавчого музею Юрій Виноградський встановив генеалогію козацького роду Довженків від середини вісімнадцятого століття, Згідно з його дослідженям, найстарший з відомих Довженкових предків був козак Карпо Довженко, який у середині вісімнадцятого століття пересилився з Полтавщини до містечка Сосниці на Чернігівщині. За Карпом родословна іде так : Григорій, Тарас, Семен, Петро Довженки.
У Петра і його дружини Одарки 12 вересня 1894 року народився син, якого охрестили Олександром, а просто в родині називали Сашком...
Від прадіда Тараса, про якого Сашко зберіг добру пам”ять, Довженки дістали друге прізвище, т. зв. “вуличне”, під яким( а не тим, що записане в урядових книгах) у нас на селі звичайно і знають людей,- Тарасовичі. Так що “..Довженків ніхто на прізвище й не називав. Спитай де живе Довженко? Будуть довго думати і чи скажуть. А спитай: де живе Тарасович Семен чи Тарасович Петро? Кожен скаже”.

Рід Довженків може бути яскравою ілюстрацією, як культурно занепадала Україна, опинившись під владою Москви. Виступаючи в 4-ій Державній думі 20 травня 1913 року, більшовицький депутат Григорій Петровський ілюстрував це такими фактами:
“Я мушу вам сказати, що дослідження архидиякона Павла Алепського про письменність на Україні свідчить, що майже всі домашні, і не лише чоловічий персонал, а й жінки й дочки, уміють читати. Переписи 1740 і 1748 років говорять, що в семи полках Гетьманщини Полтавської й Чернігівської губерень на 1094 сіл припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Наслідки національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 року показав, що найписьменнийший народ у Росії – українці. Вони на найвищому ступені. Це було в 1897 році, і тоді виходило на сто душ населення 13 письменних”.
Такий стан був і на час народження Сашка, і деградація освіти на Україні добре ілюструється на родині Довженків: ще був письменний Сашків дід Семен, Батько вже ні, і мати теж”.

Далі автор біогафії аналізує різні висловлювання про бідність родини Довженків.Приведено вислови самого Сашка, про убогість родини, але це була вимога часу. Чим бідніший тим вірніший для системи. Всі наступні висловлювання сліпо використовувались, беручи до уваги вже надруковане. Довженко дуже часто користувався гіперболами в змалюванні бідної хати, що “вросла в землю” та інш.

“Довженкові біографи наче не заглядають до джерел, що поруч під руками, а творять образ, знаючи, якого хоче начальство, незалежно від фактів, бо ось у цитованого вже С. Литовчика про ту саму хату:
“Коли став господарювати Петро, син Семена, прикупили трохи землі, посадили сад. Всю садибу огородили високим тином, поставили нові ворота, переробили хату, в якій замість земляної долівки послали підлогу з соснових дощок...”
Проти міту про бідність Довженків на той час промовляє і той факт, що, сам неписьменний, Петро Довженко мав змогу дати освіту своїм дітям, синові й дочці.
У червні 1914 року О.Довженко одержав атестат ч. 477 про закінчення Глухівського учительського інституту...Сам Довженко про закінчення інституту: “З нас готували вчителів – обрусителів краю....”.

Пропустимо різні поневіряння, вчителювання,спроба навчання водночас в різних учбових закладах та зв”язки з боротьбістами , УКП(б), але до цього періоду прийдеться ще повернутись використовуючи інше джерело інформації .

“27 липня 1921 року датований наказ Народного комісаріату закордонних справ УСРР ч. 91, за яким Олександра Довженка відкликано до Харкова і затверджено завідувачем загального відділу Повноважного представництва у Польщі.
Річ у тім, що першим повноваженим представником у Польщі був призначений один з боротьбістських лідерів Олександр Шумський. Він і пригадав “свого” Довженка, якого знав по Києву.
Періодично Довженкові доводиться виїздити до Берліну, А з датою 6 лютого 1922 року його переведено на постійну роботу секретарем консульського відділу Торговельного представництва УСРР. Таку саму канцелярську роботу, як й у Варшаві, Довженкові, очевидно, трудно було витримувати, і він напевно втішився, коли ЦК КП(б)У ухвалою від 4 липня 1922 року, всього по трьох місяцях праці в Берліні (приступив до неї в другій половині квітня), відкликав його й з цієї посади.
Але повертатись відразу на Україну Довженко не хотів; усе ще мріючи про навчання малярства, він попросив дозволу залишитись з цією метою ще на один рік у Берліні. Діставши на це дозвіл й у вересні 1922 року остаточно звільнившися з праці в консульському відділі Торговельного представництва, він вступив до приватної мистецької школи Е. Гегеля. З “АВТОБІОГРАФІЇ”:- ...”Одержавши з Наркомосу стипендію в розмірі сорока долярів на місяць, вступив до художнього приватного училища.”
Стипендію давали тільки на короткий час, і з продовженням її було багато клопоту. У листі від 12 червня 1923 року до народного комісара освіти УСРР В.Затонського Довженко мотивував прохання продовжити стипендію, зокрема пише:
“15. 7., по закінчені шкільного року, я приїду до Харкова, аби на місці показати Вам , або кому Ви скажете, свої відчитні шкільні роботи.Особисто я відчуваю, що мені потрібно студіювати ще півтора року для підготовки для самостійного виконання серйозних художніх завдань, які мені Комісаріатом будуть призначені. Я хочу підготуватися до серйозного малярства, зокрема до розписування стін у клюбах, сільбудинках, залях для зібрань, дитячих будинках. Певний, що рано чи пізно я цього досягну.”
Одначе, як і скрізь досі, Довженкові знову не пощастило. Не в останню чергу й через власну непосидючість, скакання ”з одного факультету на інший”. Але й стипендію йому продовжили листом заступника народного комісара Я.Ряппо на дивовижний термін – півтора місяця, до 15 липня 1923 року. До Харкова він прибув наче на заготовлене місце: фундатор і головний редактор газети “Вісті ВУЦВК”, яка почала виходити з 1921 року, Василь Еллан-Блакитний, як колишній однопартієць - боротьбіст, добре знав Довженка ще з Києва. Він відразу і влаштував новоприбулого співробітником газети на посаді карикатуриста “.
****
“Зрештою частим гостем “Вістей” бував тоді легендарний командувач Армії УНА Юрко Тютюнник. Тут його треба згадати хоча б тому, що власне йому належить ідея першого українського фільму, яким уславився Довженко,-“Звенигори”.
Зробимо маленький, але дуже цікавий перебіг до книги “Генерал Тютюнник”, - автор Олег Шатайло, видавництво “Світ” 2000 рік. Сторінка 110.
“Цікаво чи знав тоді Тютюнник, що О. Довженко збирав і передавав компромат на нього та українське військо під час відомих подій восени 1920 року?
О. Довженко, як і Микола Любченко, у 1921 році завідував канцелярією загального відділу Повноважного Представництва УСРР у Варшаві, а тому всі депеші-шифровки стосовно походу очолюваної Тютюнником армії “виготовлялись” під його керівництвом. Повернувся Довженко в Україну майже в той час, що і Тютюнник – влітку 1923 року. Літературознавець Юрій Лавріненко у книзі “Розстріляне відродження” (Мюнхен, 1949) переказував, що сценаристами “Звенигори” були Майк Йогансен та Юрко Тютюнник. Це підтверджують Юрій Смолич та полковник Іван Логвиненко.
У Державному архіві СБУ є заява В.А.Тютюнник Прокурору Верховного суду СРСР, у якій, між іншим, зазначається, що Ю.Й. Тютюнник “є автором сценарію відомої кінокартини “Звенигора” та інших”. Мені вдалося натрапити на лист М.Луцкевича, в якому він просить, щоб Юрко Тютюнник звернувся з проханням виплатити належний гонорар за “Звенигору” дружині – Вірі Андріївні Тютюнник. Адже йому за гратами гроші ні до чого “.
Повернемось знову до О.Довженка:
“Роля скромного газетного карикатуриста його аж ніяк не могла вдоволити, не дуже йшло і з малярством, в якому він продовжував усе ще вправлятись, мабудь з посереднім успіхом. У такому настрої Харків, який спочатку захоплював, поволі перестав його цікавити, і тоді дозріло рішення покинути його. Втеча до Одеси стала поворотним пунктом у його житті, визначила, сказав би Микола Бажан, путь майстра.
Перші два фільми ( “Вася-реформатор” та “Ягідка кохання” ) були невдалі. Обидва ці фільми не полишили по собі сліду, і якби вони не Довженкові, ніхто про них не пам”ятав би.
........далі було так : директор кінофабрики Павло Нечеса викликав усіх учасників знімальної групи “ Ягідки кохання” і виголосив, звертаючись до Довженка, таку промову:
“Сашку! Не вмієш ти писати сценарій,так і не берися не за своє діло. Тебе треба було б вигнати з кіна, та жалько – ти всеж таки здібна людина. На ось тобі сценарій М. Заца та Б. Шаранського “Сумка дипкур”єра”. Зробиш добрий фільм за цим сценарієм – твоє щастя, не зробиш – тоді вже вибачай, хоч ти мені й друг, а вижену!”(О. Швачко)
Але на цей раз Довженко довір”я Нечеси виправдав, Бо “Сумка дипкур”єра”, як на той час, мала не абиякий успіх.
З цим (як бачимо, не так уже й великим) досвідом Довженко став на порозі у світ великого мистецтва і перескочив його “Звенигорою”, зробленою в 1927-28 роках”.
В різних джерелах стрічаються такі плутаниці, що розібратись дуже важко. Питання про походження з бідняцької родини, непорозуміння з його навчанням, приписки якоїсь боротьби з тодішньою системою, з його плагіатством чи творчою діяльністю, замовчування його дипломатичної праці за кордоном та його виступи проти націоналізму. З однієї сторони його принижували, а з іншої піднімали на щит. Постає питання, чому? Або це було свідомо зроблено. До прикладу: в одній з газет,що виходить тепер в Україні, надруковано матеріал до 40-років від дня смерті Довженка, під заголовком “ ЧОМУ СТАЛІН НЕ ЗНИЩИВ ДОВЖЕНКА “, де описується все відоме, але – автор, Борис Серебродольський, сховався за дуже банальним висловом, що все написано за матеріалами вітчизняної і зарубіжної преси. В мене склалося зовсім інше враження. Можливо, що автор ніколи не читав зарубіжних видань, а просто списав з того, що було під рукою.
“Щоденник” О.Довженка мною був теж прочитаний в період хрущовської відлиги, що друкувався в часописі “Мистецтво Кіно”. Чудово, і я дуже Довженкові співчував. Тепер можу засвідчити, що це ніщо інше, як прояв донкіходства. Чому? На мою думку це була виплакана біль за скоєний свого часу злочин проти свого народу та неуможливлення оправдатись, сказати правду про скоєне. Скорше всього не хватило мужності відкрито про все заявити. Це відчуття переслідує кожного зрадника, і такі історії легко перевіряти. Важливо сказати правду про “це” та спостерігати зі сторони, як з усіх кінців завиють однодумці.
В 30 роки Довженко відвідує разом з дружиною Німеччину та Францію, а така розкіш не кожному дозволялась. Фільми його “Земля” та “Арсенал” отримують нагороди – повний успіх. На його Батьківшині ці фільми “заборонені” через так званий націоналізм. Можливо це було потрібно за якимось сценарієм, щоб викликати штучний інтерес у зарубіжного жюрі та публіки? Або це все було в руках зарубіжних комуністів, та ще Москвою оплачено. Тепер не новина на чиї гроші процвітав комуністичний рух у Франції. 30-ті роки – роки голодомору, геноцид проти українського народу, а чи відгукувався на ці знущання над українським народом Довженко, чи спасався.....? Відповідь знаходимо в уже цитованій книзі “Генерал Юрко Тютюнник”.

“Як і в кожної людини, у митця О.Довженка були свої таємниці, які він намагався приховувати від комуністичних сучасників. Одна з них – участь у боях за Київ зимою 1917-1918 року у складі Гайдамацького коша Симона Петлюри. Отже він знав правду про бої за “Арсенал” не такою, якою змалював 1929 року.
Вояк Армії УНР О.Довженко 25 грудня 1919 року потрапив у полон до красноармійців. Врятуватися від розстрілу йому допомогли боротьбісти. За радянських часів режисер не раз очікував арешту.
Та повернемося до “Звенигори” з її безсмертним дідом та двома його онуками – більшовиком Тимошем та петлюрівцем Павлом. У фільмі яскраво простежується поєднання героїчного козацького минулого і сучасної братовбивчої війни в Україні. Розпад Роду і утвердження більшовиків – ось головна ідея твору. Це трагедія України”.

Можливо таку ідею доклав своєю переробкою сценарію фільму “Звенигора”, Довженко? Його фільми “хтось” вже другий раз представляє на презентаціях Держави Україна за кордоном. Ще один фільм -“Як гнали німців з України” режисера Довженка, - дуже допомагав сучасному німецькому інвесторові та гуманітарщику.
“Прорадянський фільм “Звенигора” вперше показали за кордоном у Парижі – місті, в якому декілька років тому чекіст Шварцбард убив Симона Петлюру. Радянська влада робила все можливе, щоб знеславити національновизвольну боротьбу початку 20-го століття і знесилити український еміграційний рух. Для цього ГПУ говорило устами Довженка, Тютюнника та сотень їм подібних.
Тоді Тютюнникові дозволили жити, щоб грав ганебну роль “задоволеного отамана”.( можливо Довженко так прожив усе життя?)

“ Але сучасники добре вміли фільтрувати щире від підробленого. О.Симоненко пригадує: “В той період Тютюнник та Добротворський були фільмовані в пропагандному фільмі, де їхнє недавнє минуле і боротьба були представлені, як зрада українського народу, Грали вони не зовсім звичайні ролі – себе самих, тільки не як вояків, якими вони були, а зрадників і негідників, якими їх зробив совєтський сценарист. Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелось на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їх гідності водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Своє минуле вони мають самі спамплюжити і спотворити. Це був свіжий винахід модерної пропаганди.”
****
Коли все прочитане порівняти та співставити то стане зрозуміло майже все те, що скоїлося в житті Довженка. 2001 року до роковин незалежності України в Берліні, за ініціативою Аташе культури пані Хоролець, встановлена пам”ятна дошка. Цікаво, що текст не відповідає дійсності, бо Довженко за короткий період проживання, трошки більше року, в Берліні змінив, на диво, три помешкання, а дошка поставлена на одному з них. При кріпленні пам”ятної дошки Довженка на фасаді будинку, де він проживав, до робітників підійшла літня жінка і представилась, що вона майстер цього будинку. Ця професія (двірник, управдом) в її родині передавалась, як спадкова. Дід, батько, а тепер вона виконує обов”язки майстра будинку. За весь пройдений період, переглянувши папери, вона не пригадує, щоб особа під таким прізвищем тут проживала. Це вже цікаво?
Відносно адресатів, чи місць проживання п. Довженка, то можливо це були спецквартири працівника розвідки. Можливо це поштові скриньки, на адреси яких надходили листи, чи повідомлення, розпорядження. За поштовими адресами буде важко відшукати відповідного законспірованого агента, котрий вчиться у мистецькій школі, можливо для прикриття. Ось через свою таку професійну обізнаність вийшла вдалою кінострічка “ Сумка дипкур”єра ”
****

Можна з упевненістю покласти думку, що завдяки дуже файній політиці руйнації українського патріотичного опору за межами України, був використаний О.Довженко, бувший вчитель, вояк-петлюрівець, консульський працівник в Варшаві та Берліні. Далі коротке навчання малюванню, праця карикатуриста в харківській газеті та гумористично- сатиричному часопису українських комуністів в США“Молот”. “Переробка” сценаріїв чи не була кимось продиктована? Звинувачення у себе дома в націоналізмі, і дозвіл виїзду за кордон, де його фільмам надають призових відзнак – це і була політика руйнування, зневіри в свою спроможність діаспори. Можливо так можна відповісти на питання: “Чому Сталін не знищив Довженка?”. Так, він страждав, як кожен українець, що зраджує свою Батьківщину, бо його прибічників по партії боротьбістів було ліквідовано, а він сам себе спалив. В історії залишиться його “Зачарована Десна”, як сповідь перед нацією, та назви вулиць і студія фільмів, що носить його ім”я. Його карикатури теж направлені проти українського патріотизму, і друкувались в США у комуністичній пресі. Працював чи вислужувався, як міг, щоб вижити. Відомо всім, що таке життя насолоди не приносить.
З усих спостережень можна зробити висновок, що з періоду полонення та уникнення розстрілу в 1919 році, Довженко почав працювати на советську службу безпеки .