Ярослав Сватко
Розвідник воюючої України
Видання: Ярослав Сватко, Розвідник воюючої України - Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2005. - 64с.; іл. ISBN 966-7893-73-1
У книзі на матеріалах спогадів Степана Мудрика, особистих архівах автора, публікацій у пресі, спогадів сучасників описано життя та ді¬яльність визначного діяча українського національно-визвольного руху, керівника розвідки ОУН Степана Мудрика.
Степан Мудрик (1919-2004) був одним з тих патріотів, які заприсяглись відда¬ти всі свої сили, талант і життя справі побудови Української Дер¬жави, хай навіть та жадана воля прийде „по їхніх вже кістках". Вони, власне, знали, що за незалежність доведеться платити кров'ю, їхньою кров'ю, але це була одна з умов свідомого вибо¬ру кожного, хто складав присягу члена Організації Українських Націоналістів. Степан Мудрик цілком свідомо зробив цей вибір ще в умовах польської окупації Галичини і Волині. Смерть не раз заглядала йому у вічі, та смертні вироки від гестапо і КҐБ не при¬мусили його звернути з обраного шляху особистої самопожер¬тви заради незалежності українського народу. Він залишився та¬ким до останніх днів свого життя: вимогливим до себе і своїх однодумців у справах націоналістичної моралі, аскетичним у всьо¬му, що стосувалось його особистого життя.
Переднє слово
Степан Мудрик-„Мечник" є одним з тих діячів Організації Українських Націоналістів, на прикладі якого легко пояснювати мотиви, якими керувались десятки тисяч наших співвітчизників, що склали свої голови у боротьбі за незалежність України, в тій боротьбі, де для невіруючих перемога здавалась ефемерною фантазією і де оптимісти втрачали надію. Степан Мудрик був одним з тих патріотів, які заприсяглись віддати всі свої сили, талант і життя справі побудови Української Держави, хай навіть та жадана воля прийде „по їхніх вже кістках". Вони, власне, знали, що за незалежність доведеться платити кров'ю, їхньою кров'ю, але це була одна з умов свідомого вибору кожного, хто складав присягу члена Організації Українських Націоналістів. Степан Мудрик цілком свідомо зробив цей вибір ще в умовах польської окупації Галичини і Волині. Смерть не раз заглядала йому у вічі, та смертні вироки від Гестапо і КҐБ не примусили його звернути з обраного шляху особистої самопожертви заради незалежності українського народу. Він залишився таким до останніх днів свого життя: вимогливим до себе і своїх однодумців у справах націоналістичної моралі, аскетичним у всьому, що стосувалось його особистого життя.
Історія життя Степана Мудрика є доброю ілюстрацією практичного втілення ідейних засад ОУН, зконцентрованих у Декалозі, 12 прикметах і 44 правилах з життя українського націоналіста., втілення не у високому, піднесеному розумінні цього слова, а в побутовому, повсякденному. Опиняючись у ситуації, де він сам повинен був приймати рішення, від якого залежали долі багатьох людей, Степан Мудрик дуже природньо користувався цією системою етики свідомого українця. Історія вчить, що життєві ситуації повторюються. Можливо, побутовий досвід цього непересічного українця стане в пригоді комусь із читачів, хочайби як зразок життєвого кредо: творити обставини, а не покладатися на течію долі.
Писати про Степана Мудрика і легко і важко водночас. Легко, бо він був дуже комунікабельною людиною, залишив у моїй пам'яті значний слід, врешті, лишились його листи, і найголовніше - книги, твори, писати які його зовсім не змушувала життєва ситуація, але примушував внутрішній гін, обов'язок зробити якомога більше для своєї нації і майбутньої держави. Термін „майбутньої держави" використаний не випадково. Степан Медрик був одним з тих людей, до яких у повній мірі можна застосувати означення покійного вже ректора УВУ професора Мирослава Лабуньки: „вони вірили в те, що Українська Держава обов'язково буде, навіть у на.йчорніші часи, коли здавалось би не було жодного вигляду на падіння московської імперії, і навпаки, КҐБ крутило світом, як хотіло, вірили так, як можна вірити лише в Бога..." Ці слова професор сказав на презентації моєї книжки „Місія Бандери" не про Мудрика, а про Стецька і Бандеру, яких особисто добре знав, але вони в повній мірі стосуються і Степана Мудрика.
Ярослав СВАТКО
Степан Мудрик народився 5 жовтня 1919 р. у се¬лянській сім'ї у селі Криве Радехівського повіту на Львівщині. Його рідне село має давню історію, яка починається ще від воєн Богдана Хмельницького. Два козаки-інваліди, на прізвище Гречки, після битви під Зборовом збудували собі в цьому місці зимівник. За деякий час їхній осідок збільшився, постала неве¬личка оселя. Пізніше один із синів Гречків був пер¬шим священиком у селі і називався вже Гречанський. Він започаткував писану історію цього села, її про¬довжували інші священики, і вона збереглася до на¬шого часу.
Село було невелике, всього 190 чисел, з понад ти¬сячею мешканців. Політичної різноманітності в ньому для національного са¬моусвідомлення малого Степана було більше, ніж досить. Крім українців, згуртованихі довкола читальні «Просвіти», були так звані «кацапи», тобто галицькі москвофіли, які гуртувалися навколо свого «Общества имени Качковского». Крім них було ще сім родин місцевих поляків та кільканадцять колоністів.Іхня домівка звалася «Товажиство школи людовей», крім того во¬ни створили в селі парамілітарну організацію «Стшелєц». За це поляки от¬римували від держави різні полегші та позики , але мусіли були конфіден¬тами поліції. їхня праця полягала в тому, щоб робити якомога більше кривди українцям, зривати українські імпрези.
«Кацапів» з «Общества Качковского» теж не було багато, але вони так само користувалася підтримкою польської влади. Ці люди називали себе «русскими», а українцям давали назву «мазепинців». Під час виборів вони блокувалися з поля¬ками. Влада допо¬могла їм купити стару сільську хату, для домівки. У своїх спогадах про дитинство Степан Мудрик згадував, що завдяки наяв¬ності «общєства» у їхнє село приїздив із Польщі москов¬ський театр Шубіно- ва, який складався з російських еміґрантів-неділімців. Не раз у домівці «об¬щєства» можна бу¬ло почути російські пісні, як от «Волга, Волга» чи «Ура, ура, пойдьом на враґа, за матушку Росію, за батюшку царя!».
В одній зі своїх книжок, „Під трьома окупантами" Степан Мудрик згаду¬вав: "Я знав цілий повіт, до якого було приналежне наше село, але такої комедії з тим «кацапством» не було ніде. Польська влада всіма силами намагалася підтримувати їх, не да¬ючи їм завмерти. Вони тримали спільний фронт проти українців. Вони влаштовували всілякі танцювальні ве¬чори — як не в поль¬ській, то в «кацап¬ській» домівці. Коли українці робили захо¬ди в поліції чи в старости (голови повіту) про дозвіл на яку-небудь імпрезу, то їм відповідали:
- Ми вже у вашому селі дали дозвіл. Ідіть туди, де дано дозвіл."
Проте агітація «качковців» не мала на молодь в селі жодного проросійського впливу. Свіжі спогади про перебування в Галичині російської армії та репресії царського режиму на націо¬нальному ґрунті радше виробляли імунітет до великоімперської пропаганди. В бійках «качковцям» не раз так діставалося, що потім довго не наважувались зривати заходів «Прос¬віти», а коли в їхній домівці невідомі зловмисники почали виривати вікна разом з рамами, то вже неділімцям стало не до конфронтації з українцями. Не допомогла й польська поліція, хоч і дозво¬лила «качковцям» носити вогнепальну зброю.
Важливим чинником національного ви¬ховання був економічний фактор. Всі укра¬їнці купували товари лише в українській кооперативі. Це надзвичайно ускладнюва¬ло діяльність польських колоністів, для яких спроби розгорнути торгівельну справу за інчувались крахом. Добрий стан кооперативи дозволяв підтримувати чи¬тальню «Просвіти», де були підшивки всіх українських часописів зі Львова, хор, який був одним з кращих в повіті, аматорський театральний гурток, що безперервно давав вистави.
Батько Степана - Михайло, був одним з кращих господарів у селі. До сьогоднішніх днів не збереглося родинної хати Степана, але збереглась старанно вибудувана господарська будівля з червоної цегли. Капітально збудована, вона й донині в прекрасному стані і служить візитною карткою господаря, який її будував. Фотографій того часу збереглось мало - ро¬дина багато що знищила, побоюючись репресій. Але є ретушоване сімейне фото, на якому Марія і Михайло Мудрики є з дітьми Петром, Катериною і Степаном.
Доля, здавалось би наперед визначила йому стати господарем на бать¬ковому ґрунті, але Степан від часу політичного процесу над Біласом і Данилишиним почав шукати контакти з ОУН. Його національне усвідомлення почалося ще з початкової сільської школи, вчителі якої хоч і боялися реп¬ресій з боку міністерства шкільництва (запідозреного у пропаганді українс¬тва вчителя могли перевести на працю до школи на етнічних польських те¬риторіях, а могли й просто позбавити права викладацької діяльності) та все ж час від часу оповіда¬ли щось про князів та геть¬манів. Значно більше мало¬му Степанові дала книгоз¬бірня читальні „Просвіти". За його власним свідчен¬ням, книжки Кащенка він іноді читав при місяці, бо мати гасила лампу і веліла йти спати.
Потім була школа у Радехові, там національну освіту Степана суттєво доповнили шовіністично налаштовані представники польської держави. «У місті я поба¬чив, - писав Степан Муд¬рик у книзі «Під трьома окупантами»,- як поляки, починаючи від робітника й кінчаючи інтелігентом, ро¬били українцям кривду на кожному кроці. Тільки й можна було почути з їхньо¬го боку «русін - кабан». Коли наш селянин приходив до уряду, то, якщо він не знав польської мови, він зустрічався з кпинами і натрапляв на ряд перешкод...».
Сам Степан перший урок національного виховання від окупанта отримав в перший день у но¬вій школі, коли дирекція відмовилась реєструвати його українцем. Від того часу він опинився під спеціальним наглядом вчителів. А коли на свята та в неділю одягав вишивану сорочку, то шкільна влада віднесла його до кате¬горії «гайдамаків», тих, які зумисне кидають виклик існуючому стану речей.
Проте така поведінка додала йому й друзів, учнів із національно свідо¬мих родин. Ця ж поведінка допомогла йому знайти дорогу до ОУН.
Треба відзначити, що в ОУН не приймали кожного бажаючого, виключ¬но за його власним бажанням, так би мовити, - „за заявою". Перебування в ОУН - це не якесь почесне членство, це була небезпечна робота задля ідеалу відновлення Української держави, і кожен, хто ставав у ці ряди, був свідомий небезпеки, яку несла така національна робота. Ті ж, хто в імени Організації приймали нових членів, були свідомі небезпеки, яку несуть для їхньої справи люди, непридатні до підпільної праці. Процедура прийняття нового учасника виглядала так: спочатку йому пропонували кілька прості¬ших завдань, звичайно ж не пояснюючи, що це є завданням Організації. Це могли бути цілком легальні завдання, але обов'язково потрібні в систе¬мі національної роботи.
Відповідальні члени ОУН приглядались до кандидата, головними їхніми завданнями були: вияснити правильну мотивацію дій кандидата та його важливі для роботи риси характеру. Якщо виявлялось, що головний мотив виконання завдань - альтруїстичне бажання допомогти своєму народові зберегти національну ідентичність та підготувати до свідомої боротьби за державу якомога більше українців - кандидат мав шанс стати членом ОУН. Але не всіх щирих патріотів, готових безкорисливо працювати для майбутньої держави, приймали в цей орден. Лише якщо керівники тери¬торіальної екзекутиви переконувались, що кандидат не підставить під удар друзів через свою легковажнісь, слабохарактерність чи надмірну балаку¬чість, невгамоване бажання похвальби чи інші недоліки характеру, йому в імени ОУН пропонували скласти Присягу на Тризубі, Святому Письмі і, як годилося нащадкові козаків, зброї.
Степан Мудрик не зберіг для нас спогадів про те, якими були його вип¬робування, але фактом є, що він їх витримав. У вісімнадцятилітньому віці він, як член ОУН мусів перейти нове випробування підпільною працею. Во¬но показало, що у націоналістичному русі з'явилась ще одна людина, гото¬ва самостійно виконувати завдання, для яких потрібні риси провідника.
У 1937 році польська поліція „вирахувала" провідника повітової екзекути¬ви ОУН „Вугляра", бойового референта „Ворона", оргреферента (який від¬повідав за зв'язки з первинними ланками). Зв'язок з керівними органами ОУН увірвався, але підпільна мережа в повіті, завдяки мужній поставі керів¬ників повітової екзекутиви на допитах, була збережена. Вишкільна система ОУН готувала членство і до таких випробувань, до праці, коли контакту з командирами визвольного руху немає, і потрібно приймати рішення са¬мостійно і працювати, не знаючи планів Проводу. Лише саме життя могло дати оцінку підготовки члена ОУН. Воно й пізніше не раз ставило Степана Мудрика в умови, коли від його рішення залежали результати праці інших борців за волю, а то й життя багатьох українців, а порадитись з провідни¬ками було ніяк. Та це перше випробування самостійністю виробило у Сте¬пана раціональний підхід до постановки завдань, визначення важливого і другорядного і організування людей до цілеспрямованої праці.
Важливо додати ще невеликий штрих до суспільних обставин саме того історичного моменту. Вже відбулися суди над Бандерою і товаришами у Варшаві і Львові. Українське суспільство, яке до того не дуже уявляло собі можливості ОУН, через конспіративність її діяльності не знало, хто бере участь у цьому визвольному русі та хто його очолює, побачило тих моло¬дих людей, їхню поставу на суді, їхнє розуміння своєї життєвої місії. Важ¬ливо, що польській системі правосуддя не вдалося зламати українських патріотів, і це стало водночас і прикладом, і мобілізуючим фактором для членів ОУН. Крайова Екзекутива втілювала в життя концепцію діяльности ОУН, запропоновану Степаном Бандерою і прийнятою 3-6 червня 1933 року на Конференції Проводу ОУН. Напрямні цієї програми входили до вишкільних курсів членства усіх рівнів, тому кожен учасник організованого визвольного руху, навіть у випадку втрати зв'язку з провідниками, знав, які ділянки роботи потребують уваги, як працювати і яких результатів прагну¬ти.
Згадуючи свою працю в той час, Степан Мудрик писав: „Завдання, що стояло перед нами — працювати над собою і з молоддю, яка належа¬ла до організаційних рядів. На той час припадає акція організації, скерована на поборювання польських монопольних товарів за допо¬могою бойкотів. Так, зокрема, бойкотовано тих наших молодих лю¬дей, які виявляли нахил до алькоголю. Це допомагало, і молодь ки¬дала пити.
Так само було зорганізовано бойкот тих покупців, які полестились на конкуренційно-здешевілі ціни в польських та жидівських крамни¬цях. Завданням організації було привернути увагу наших українських кооперативних установ і тим зміцнити їх. Отже, біля ворожих нам крамниць установлювано вечорами пікети. Коли хтось малосвідомий ішов до них купувати, молоді люди підходили до нього і пояснювали шкоду від його поступовання для національної справи.
Таким чином на 1938 рік було досягнуто такого стану, що ворожі нам купці зникли зовсім із сіл, подавшися до міст. Під гаслом «Укра¬їнський гріш — в українські руки» торговельна справа на селі зали¬шилася цілковито в українських руках."
Цей спогад Степана Мудрика з книги „Під трьома окупантами" розвіює уявлення про ОУН, як організацію, яка своїм завданням ставила виключно збройну боротьбу та бойові акції. Більше того, ми бачимо, що молода лю¬дина, якій ще не виповнилося 20 років, яка не лише не має університет¬ської освіти, - навіть не вчиться у вищому учбовому закладі, - добре ро¬зуміє значення економічної сторони в самостійному житті нації і свідомими діями організовує українців до боротьби за своє економічне визволення. Гасло „Свій до свого по своє" зробило для утвердження української ідентичности не менше, а може, й більше, ніж гучні замахи проти окупантів. Його реалізація на практиці створила економічні передумови для визволь¬ної боротьби, дала можливість фінансувати випуск патріотичної літератури, підтримувати в тюрмах політичних в'язнів. Але найголовніше - практика застосування цього гасла показала, що Україна може бути багатою лише тоді, коли українець вироблятиме продукт для українця і купуватиме про¬дукт в українця. Шкода, що сучасні політичні діячі, діяльність яких призвела до масової економічної еміграції громадян України, досі нехтують таким іс¬торичним досвідом. Молоді люди, однолітки Степана Мудрика піднялися до бачення визвольної боротьби, як системи організування нації у всіх ділянках її життя, а не лише до створення армії і підготовки національного повстання.
Але й цю, найважливішу частину програми 20-річний Степан Мудрик ус¬пішно виконує на тій частині української землі, де долею судилося йому почати свою революційну діяльність. Трохи пізніше у тій же книжці він зга¬дує:
„Так надійшов 1939 рік. Нас кількох заходилися впорядковувати те¬рен. Незабаром ми впорядкували один надрайон. Але зв'язку «дого¬ри» ми «зловити» не могли. Так ми й перебували без зверхництва.
Вишкіл в ОУН був поставлений досить добре. Головну увагу ми звертали на історію України, географію. Занадто мало було матеріялів про комунізм. Військовий вишкіл був поставлений так, що за деякий час член ОУН мав загальні основи військового знання, мав уявлення про організацію війська і майже опанований курс стріляння."
Давно передбачувана війна за новий переділ світу стала реальністю. Ка¬тастрофа польської міжвоєнної держави, ставлення суспільного шумовин¬ня, яке задля власних, „шкурних" інтересів будувало під шовіністичними гаслами окупаційну державу на етнічних українських землях до оборони Польщі стало черговим уроком у світоглядній школі Степана Мудрика, уро¬ком, якого могло дати лише саме життя.
„Мені було дивно, що від дня вибуху війни минуло всього яких де¬сять чи одинадцять днів, а вже кругом таке безладдя. Втікачі йшли на схід, вели з собою ровери, мотоцикли, питали, чи далеко до румун¬ського кордону. Наші селяни пересміхались між собою. Всім було дивно, що польські урядники, такі пишні та зарозумілі ще два тижні тому, втратили голову і йшли до Румунії не зовсім у тому напрямі, де Румунія справді була."
На цей час вишкільна система самоосвіти члена ОУН давала Степанові чіткі орієнтири: як жити та відповідно до яких пріоритетів приймати рішення у відповідальних моментах життя. Найцікавіше - він не бачив у цьому чо¬гось надзвичайного, вважав, що такий світогляд повинен мати кожен сві¬домий український патріот. Більше того, у той час Мудрик вважав, що по¬дібна світоглядна система мала б бути і в інших, особливо державних на¬цій. Зустріч із польськими льотчиками, які відступали перед натиском німецької військової машини, вперше показала йому унікальність виховної системи ОУН.
Коли Степан побачив замасковані польські літаки, одразу рушив на роз¬відку, бо всіх членів ОУН зобов'язувало здобуття і складування зброї, яку можна було роздобути в деморалізованого відступаючого війська. Розві¬давши становище польської частини та побалакавши з вояками Степан рушив на зустріч з друзями. Але - „один з них (польських льотчиків) пішов за мною. Він спинив мене й запитав, чи не могли б вони десь тут заночувати. Мені не хотілося спрямовувати їх в українське село, тому я сказав, що, як мені здається, на південь звідси, за яких З кіло¬метри, поза лісом, має бути польська колонія. Там живуть багаті гос¬подарі.
Тим часом надійшов другий літун. Вони всі були переважно мого віку, лише кілька було старших. Цей другий вислухав мою раду і, за¬доволений, побіг назад до своїх. З тим, що залишився, зав'язалася розмова. Він ішов поруч і в тому самому напрямі, що й я. В розмові він сказав, що любить українців, добре з ними жив, бо сам родом із Золочева. При цій нагоді він попросив показати йому найближчу до Золочева дорогу. З його розмов я відчув, що для нього війна скінче¬на. Тоді я почав його сміливіше розпитувати, а він оповів мені їхню історію...
Але потім він сказав:
Я знаю, що все пропало. Найліпше мені було б тепер іти додому. Він оповів мені про становище на фронті. За його словами, воно виг¬лядало приблизно так: фронт як такий не існує; від першого дня вій¬ни німці вдерлися моторизованими частинами в Польщу; вся західня частина країни в їхніх руках; все знищено літаками; польський уряд і командування втекли; опір німцям ставлять лише поодинокі військові частини, як хто вміє і може.
Подумавши, він зробив своїм словам короткий підсумок: Польскі юж нема.
Я показав йому напрям до дороги, якою він міг іти, щоб потрапити до Золочева. Попрощавшися з ним, я замислився. Тяжко було мені зрозуміти, як це ті горді поляки так раптом безславно заломилися. Ясно згадав тут, якими вони виглядали всесильними над безборон¬ними українцями. А цей молодий літун! Таж він був зобов'язаний присягою, — а ось тут лише жалісно промовив «Польскі нєма» — і пі¬шов додому. Ворога він навіть у вічі не бачив, не воював з ним, лише тікав від нього. І так зробила, мабуть, більшість поляків.
У мене була хвилина, коли все, що я від нього почув, просто не доходило до моєї свідомости".
Розвал польської держави відкрив двері тюрем для багатьох україн¬ських патріотів, засуджених за „намагання відірвати частину від цілости", як писалося в польському кримінальному кодексі. Зв'язок з провідними лан¬ками ОУН було відновлено. Влада польська змінилась владою радянською, але прагнення власної української держави при новій владі залишилось злочином, щоправда, кари за нього були передбачені жорстокіші. В нових умовах робота Степана все більше наближається до розвідувальної. Він знайомиться з червоноармійцями, вивчає особисті якості кожного нового знайомого, прагне встановити справжнє ставлення людини до радянської дійсності та передбачити їх ставлення до української справи у випадку на¬ціонального повстання. Дізнається немало правдивих свідчень про Голодо¬мор, колективізацію, вивчає звичаї, які панували у стосунках між радян¬ськими службовцями. Пізніше починає працювати в районному воєнкоматі, відповідає за роботу з допризовниками.
Протягом зими Степан Мудрик працював у райвоєнкоматі, і на весну відчув посилену увагу до своєї особи. То під вікнами хати хтось підслухо¬вував, то слідкування за собою спостеріг, та й голова сільради, коли Сте¬пан спробував витиснути з нього хоч якусь крихту інформації дав оминаю¬чу відповідь:
- Я тебе знаю, і скажу коротко, що з тобою може статися недобре.
Степан повідомив свого організаційного зверхника, той мав думку, що перш ніж арештувати, НКВД спробує встановити організаційні зв'язки. Тому вони посилили умови конспірації, для спостерігачів Степан почав афішува¬ти зв'язки з особами, які не мали жодного відношення до Організації. А на початку квітня 1940 року прийшов наказ бути готовим для переходу на Закерзоння - українські етнічні території, які згідно з договором Молотова- Ріббентропа перейшли під німецьку окупацію.
Перший перехід кордону виявився напрочуд легким. Прикордонників було ще небагато, слідової смуги не було, колючі дроти - в один ряд і не¬густо. В Кристинополі (теперішній Червоноград) відділення Гестапо не було (найближче - в Грубешові), поліція складалась переважно з українців (це не дивно, бо гітлерівці свідомо будували такі окупаційні структури, в яких можна було протиставити поляків та українців). До того ж в структуру кристинопільської поліції ОУН вдалося впровадити кількох своїх членів, отож інформацію про те, що планує цей орган, місцеві керівники ОУН зав¬жди знали.
На новому терені Степан отримав призначення до відділу крайових зв'язків, що обіцяло в майбутньому не один перехід через радянсько-ні¬мецький кордон. Новий зверхник - референт крайових зв'язків „Гефайст" сподобався Мудрикові, сподобалось його розуміння дисципліни - „твер¬дої, але доцільної". Очікування завдання на перехід кордону не могло бути бездіяльним. Зразу ж Степана приділено до проходження військового виш¬колу, який він відбував у селі Боратині разом з групою (роєм) з 11 чоловік. До обіду були теоретичні заняття, пообіді - вправи у сусідньому лісі. Після закінчення вишкільного курсу мали бути змагання роїв, але взяти у них участь Мудрикові не вдалося. Якраз напередодні Степана викликали до КПК - „командира прикордонних команд", як жартівливо називали між собою свого зверхника „Гефайста" зв'язкові. У своїх спогадах Степан Муд¬рик дає дуже характерний опис атмосфери, яка панувала серед членства ОУН в той час:
„... цей жартівливий настрій не тільки не йшов у розріз із роботою, а, навпаки, їй сприяв... нікому тут не давали сидіти без діла, і якщо не було безпосередніх завдань, то вільний час кожен мусів присвячу¬вати навчанню. До розпорядження було багато літератури з найріз¬номанітніших ділянок знання. Самозрозуміло, що мешкання було су¬воро конспіративне. Ніхто не мав права приводити з собою прияте¬лів, хоч би вони й належали до ОУН. Усюди були відповідні сховки. На городі й у льоху переховувано зброю та інші потрібні для підпільної роботи речі. Гефайст безнастанно попереджував про потребу обережносте й пильности, з уваги на Ґештапо, яке могло нас «занюхати»."
„Гефайст" повідомив Степана про завдання - перехід кордону з пош¬тою, познайомив з напарником - Михайлом Цимбалюком з села Бендюги біля Кристинополя, який виріс в околиці, де передбачався перехід кордону. Поки не надійшла пошта з Кракова, „Гефайст" інструктував хлопців про зміни у системі прикордонних укріплень з радянського боку, разом з Ми¬хайлом Степан кілька днів ходив уздовж кордону, вибираючи місце для переходу.
Нарешті прийшла пошта від Проводу (з великою імовірністю ми можемо вважати, що це були листи Степана Бандери до Івана Климіва - „Леген¬ди"). „Гефайст" попередив Мудрика, що пошта ні в якому разі не може потрапити в руки НКВД, допоміг хлопцям перейти Буг, і знову Степан опи¬нився в світі, де небезпека чигала на кожному кроці. Присутність в групі Цимбалюка була дуже корисною, бо за ніч вони далеченько відійшли від кордону і на світанку зупинилися в зв'язковій хаті, де господар нагодував їх, розповів останні новини в діяльності НКВД та розмістив у сховку в сто¬долі, де хлопці переспали день. Наступної ночі швидким маршем вони вийшли з прикордонної 30-кілометрової зони та вийшли на зв'язок з ра¬йонним проводом ОУН. Далі Михайло пішов своєю дорогою - мав інше, невідоме Мудрикові завдання, а Степан потрапив під опіку свого старого знайомого „Ворона" , який був довіреною особою крайового провідника „Легенди". Невдовзі Степан зустрівся й зі самим „Легендою".
Іван Климів - „Євген Леґенда" (1909-1942) - один з найвизначніших ор¬ганізаторів діяльності ОУН. Походив з села Сілець на Сокальщині, з націо¬нально свідомої родини. У 1938 році польський суд засудив до страти йо¬го 24-річного молодшого брата Гриця Климіва. Того ж року й сам Іван от¬римав від польських суддів 10-річний термін ув'язнення. Після падіння польської держави опиняється на волі, продовжує організаційну роботу на Сокальщині. Степан Бандера в своїх життєписних даних, згадуючи свій шлях з польського концтабору в Березі Картузькій до Львова саме в цей період - друга половина вересня 1939 року, - повідомляє, що дорогою, в Сокалі, він зустрівся з провідними членами ОУН Сокальщини, до яких, бе¬зумовно, уже кілька років належав Іван Климів. Щоправда, це не є пряме свідчення зустрічі цих визначних організаторів визвольної боротьби, але подальші події показують співпрацю у тісному контакті Бандери і Климіва. Після героїчної загибелі крайового провідника Володимира Тимчія-„Лопатинського" підпільну мережу на територіях, зайнятих СРСР, очолює Іван Климів. „Леґенда" мав рідкісний талант до організації підпільної діяльності та життя підпільника. Півтора року полюючи на нього, НКВД жодного разу навіть не наблизилося до можливості його затримання. Ось як згадує про свою першу зустріч з Климівим Степан Мудрик:
„За кілька днів я зустрівся з другом Легендою. Це була людина не¬високого зросту, спокійна, але рухлива. Він вислухав мене, а потім узяв від мене пошту. Читання зайняло в нього кілька годин часу. За¬кінчивши, він сказав мені:
— Ви, друже, тепер на якийсь час лишитеся тут з нами.
Легенда був людиною небувалої па м'яти. Він мав у голові назви всіх районів Волині та Галичини, псевдоніми і правдиві прізвища, по¬чинаючи від повітових, закінчуючи обласними, і клички до них. Крім того, він особисто утримував зв'язки з поважними громадянами, які не були членами ОУН, у тому числі із священиками. Цілими ночами він був у дорозі, то в одній окрузі, то в другій. Дрогобицька область, Львівська область, Волинь — він зміняв місця свого постою з блиска¬вичною швидкістю. В ОУН він був дійсною легендою. Він мав підібра¬них добрих членів ОУН. Вони були міцно загартовані і на його слово, не вагаючись, ішли на кожний ризик... Я часто бував близько Леген¬ди, не раз перебував з ним поруч цілими днями й ночами.
Він не мав жодних лихих звичок, не вживав жодного алькоголю, не курив і ніколи не говорив про свої особисті пляни, бо просто-нап¬росто їх не мав, а жив тільки для української визвольної справи. Завдяки його наполегливості, в кожній найменшій місцевості була створена станиця ОУН. Мережею ОУН було вкрито всю Волинь і Галичину.
На той час Легенда почав опрацьовувати плян подвійної сітки ОУН. На випадок провалу однієї, автоматично мала вступити в дію друга, і таким чином робота йшла б далі безперебійно. Він намагався все пе¬редбачити й запобігти кожному нежданому випадкові. В запасі в ньо¬го був завжди певний контингент людей, які могли б заступити на провідних постах тих, хто вибув з якихось причин. Розбудована Легендою сітка мала найдосконаліші форми. Тим то вона лишилася чинною рушійною силою й надалі, коли одного окупанта замінив другий, а тоді прийшов на зміну знову перший.
З Революційним Проводом і з провідником Степаном Бандерою Ле¬генда перебував у найтіснішому контакті, й між ними існувало повне довір'я. Першим його псевдонімом (перед «Легенда») було - Гриць Мармаш. Це був псевдонім його брата, члена ОУН, який загинув у польській тюрмі. Іван Климів змінив цей псевдонім на «Легенда», ко¬ли він був розконспірований. Особливою пошаною користувався Ле¬генда серед робітництва.
Большевики полювали за ним з великим завзяттям. Його рідне се¬ло було обставлене спеціяльними сексотами. Під ту пору терор НКВД взагалі набирав на силі. Дії ОУН непокоїли ворога, і в загальній три¬вожній передвоєнній атмосфері це була та сила, яка являла собою для окупанта головну небезпеку."
В іншому місці:
„Одна деталь до характеристики Леґенди. Він завжди мав при собі грубий нотатник у чорній обкладинці. Відповідним шифром нотував він у ньому різні справи. У кількох місцях мав пункти, в яких тримав архіви, а також інші важливі речі."
Опинившись в референтурі крайових зв'язків, Степан не міг байдикувати в підпіллі, коли пошта не була готова для перенесення через кордон. Знаю¬чи, що він має невеликий досвід у встановленні контактів з червоноармійцями, йому доручають завдання, які за своїм змістом є близькими до зав¬дань розвідки. Члени ОУН, які працювали легально, вивчали кандидатів для залучення до діяльності ОУН. Та для того, щоб не наражати на розконспірування підпільну сітку, вирішальні розмови про співпрацю з кандидата¬ми провадили ті, хто перебував на нелегальному становищі. У спогаді „Під трьома окупантами" Степан Мудрик згадує про одного аеродромного техніка, з яким він провадив такі розмови, і якого пізніше зустрів у 1942 році на вишколі в Галичині вже як функціонер мережі ОУН на Східних Землях. Ще один спогад з того ж 1940 року стосується функцій не так агентурної, як прифронтової розвідки, але при цьому важливим елементом була ро¬бота з людиною, отримання від неї правдивої і якомога більш повної ін¬формації. Мудрик зі своїм напарником „Забіякою", ідучи за місцевою під¬пільною поштою, затримали в лісі прикордонника з 24-ї дільниці. Затри¬мання було повною імпровізацією, ніяк не планувалось ні Мудриком, ні йо¬го зверхниками, це була несподіванка і для самих підпільників, якої вони не могли уникнути. Інформація, яку отримали Мудрик і „Забіяка", про службові взаємини на дільниці, про укріплення на кордоні, характеристики керівника агентурної сітки капітана Абрагамова, свідчить що підпільники були готові до такого випадку, знали, про що запитувати і як, оскільки у своїх спогадах Степан Мудрик пише: „ми мали деякі інформації, й тому могли перевірити правдивість його зізнань".
В процесі виконання зв'язкових завдань довелось Мудрикові побувати на Волині. Там він ознайомився з системою криївок, у яких в Галичині того часу не було потреби. В одній з таких криївок місцеві підпільники перехо¬вували священиків УАПЦ, за якими полювало НКВД лише з причини їх¬ньої належности до цієї небезпечної для Москви самостійницької Церкви. Там з цими священиками відбував наради й Іван Климів.
За місяць, в другій половині серпня 1940 року, повернувшись з Волині в Галичину, Мудрик отримав від „Леґенди" завдання йти з поштою в німець¬ку зону окупації. Крім, трьох конвертів, була усна інформація, а напарник у цьому завданні - „Забіяка", ніс пачку радянських газет та журналів. Для допомоги в прикордонній зоні до групи було приділено місцевих мешкан¬ців Івана та Пилипа, яким вдалося врятуватись від вивезення в Сибір ра¬зом із родинами. Переходили поблизу села Поздимир, вночі. Цього разу на кордоні вже було облаштована контрольно-слідова смуга, ходили наря¬ди прикордонників з собаками. Все ж підпільникам вдалося непоміченими перечекати обходи дозорів, перейти неглибокий у цьому місці Буг та непо¬міченими німецькими прикордонниками добратись до зв'язкової хати. По обіді за Мудриком прийшов зв'язковий від „Гефайста", і знову він опинив¬ся у знайомому приміщенні „КПК".
Пройшов місяць перебування у Кристинополі, і знову - дорога на дру¬гий бік кордону. Цього разу напариком Мудрика був „Скала", мешканець околиць Кристинополя, старший від Степана на кілька років. Обоє вважа¬лися ветеранами акцій переходу кордону, тож до них долучили двох волиняків - Богдана і Юрка. Цього разу група несла технічне спорядження - радіопередавачі, фотоапарати, фотоплівку. В ОУН були люди з фахом ра¬диста - вишколи радистів проводились щонайменше від 1937 року.
Мудрик зі „Скалою" кілька днів ходили вздовж кордону і однозгідно вибрали маршрут, яким не ходила ще жодна група. „Гефайст" незважаючи на те, що визнав маршрут ризикованим, погодився з виконавцями - він цінував думку людей, які на власному досвіді знали, що таке перехід кор¬дону. Поза тим, план мав і позитивні сторони - сумнівно, чи НКВД споді¬валось, що хтось захоче йти складним маршрутом, коли є простіші... Цього разу в переході кордону групі надали допомогу - їхні наплечники пере¬несли через Буг члени ОУН, які зразу після того повернулись до „Гефайста". А група за ніч пройшла ЗО км і зупинилась у зв'язковій хаті в Рождалові. За два дні мережа ОУН привела до них „Ворона", який допоміг кож¬ному з них продовжити дорогу вже за власним завданням: Богданові та Юркові на Волинь (радіопередавачі пішли теж на Волинь, але іншим мар¬шрутом), „Скалі" - до „Забіяки", а Степан залишився сам із „Вороном". Зразу ж для нього знайшлось завдання: йти до Львова, нести пошту „Ле¬генді".
Наступна зустріч Мудрика була багатою на враження і знайомства з виз¬начними діячами ОУН. На Жовківщині він зустрічається з Тарасом Онишкевичем - „Галайдою", в околицях Бузька - з Кравчуком-„Степовим", знову на Жовківщині з Дмитром Маївським - Косарем.
Спілкуючись із „Легендою" Степан Мудрик поневолі дізнавався факти, які сьогодні є дуже цінними доповненнями до свідчень провідних членів ОУН про процеси, які відбувались в Організації. Мудрик згадує: „У Генерально¬му Губернаторстві підготовлявся конгрес. Леґенда сповістив мене, що з краю мають туди йти представники. Сам він мав лишитися в краю."
Це дуже цікаве свідчення про підготовку Другого Надзвичайного Збору ОУН, на якому Степана Бандеру було обрано Головою Проводу ОУН. Хоча сам Мудрик ніде про це не стверджує (мабуть, вважав цю інформацію са¬мозрозумілою), але його спогад свідчить, що керівник підпілля в радян¬ській частині України знав про підготовку Збору, знав, якими є погляди на майбутнє ОУН делегатів від Краю, і очевидно, що обрання Бандери Про¬відником не було для „Легенди" несподіванкою.
На Жовківщині шляхи Мудрика і Климіва розійшлися, куди далі пішов провідник, Степан не знав, а сам він повернувся до свого керівника на час перебування на радянській території - „Ворона". Останній призначив йому роботу в старого знайомого „Забіяки", у прикордонній зоні. Тут завдання Степана Мудрика дедалі більше нагадують розвідувальні або контррозвідувальні. Крім індивідуальних занять з членами ОУН з бойових вишколів, він отримує завдання докладно вивчити сітку сексотів, що працювали в погранчастинах НКВД, оперативних працівників, вивчення системи охорони кордону. Показовим щодо рівня роботи в галузі контррозвідки районної мережі ОУН є свідчення Степана Мудрика, що, знаючи про організатора сітки сексотів на своєму відтинку, - капітана Абрагамова, - вони планува¬ли його захоплення з метою отримання інформації про його мережу та подробиці плану виселення прикордонних сіл.
Кілька разів самому Мудрикові довелось переховуватись від облав НКВД - раз у сховку в стодолі, під снопами, іншим разом - в льоху під буряка¬ми. Одного разу початок облави застав Степана в одного полохливого господаря, який побоявся переховувати підпільника. Степан сховав пояс із пістолетами та гранатами під піджак і вийшов на город збирати сухе ба¬дилля картоплі. „Трудящого" енкаведисти не зачепили, а в селі ніхто не зрадив. Та все ж була научка про правильний підбір кадрів та приготуван¬ня сховків.
У вересні 1940 року ОУН вперше довелося зіткнутись із частими явища¬ми переходу кордону групами, які не належали до Організації. Спочатку вважали, що це розробка НКВД з метою виявлення підпільних хат ОУН. Слідство, проведене Мудриком виявило, що це були розвідувальні групи, заслані Абвером. Думка Мудрика про фаховість груп Абверу була негатив¬ною: німці вербували кримінальний елемент, який на переконання Степана був безідейним, легко зраджував і не мав інших мотивів праці крім гро¬шей.