СТЕПАН МУДРИК (МЕЧНИК)
У боротьбі проти московсьої агентури
УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО
Мюнхен 1980
ТОГО Ж АВТОРА:
ПІД ТРЬОМА ОКУПАНТАМИ спогади українського революціонера-підпільни- ка, УВС, Льондон 1958.
НЕСКОРЕНІ
документальна повість про геройську боротьбу членів революційної ОУН, УВС — Льондон 1965.
ВІД АВТОРА
В цій скромній праці я поставив собі ціль вка¬зати українській спільноті на постійно планований і послідовний наступ імперіялістичної Москви на українську націю, яка бореться за свою національ¬ну і державну незалежність.
Московський імперський центр, партія і уряд цей наступ проводять в першу чергу своїм терори¬стичним апаратом, що вже ряд разів міняв свою назву: ВЧК, ОҐПУ, НКВД-НКҐБ, МҐБ, а тепер КҐБ, але зміст і ціль завше та сама.
В першій частині представляю шлях яким мо¬лоде покоління ішло до ОУН та поповняло ряди працівинків Служби Безпеки, і ставало до боротьби з прихованим ворогом.
В дальших розділах вказую на безіменних ге¬роїв, Давиденків, Борисів, Івашків, Василів, Євге¬нів, що у найважчі часи стояли в боротьбі з воро¬жими поліційними органами і їхньою агентурою. Історія нашої боротьби ОУН і УПА не знає числа і прізвищ працівників Служби Безпеки, які загину¬ли в боротьбі з ворогом. Друга частина цієї праці «Еміграція» скондензовано подає ряд зібраних, але мало відомих фактів, що вказують на величезні зу¬силля ворога в боротьбі з організованою українсь¬кою еміграцією.
Я не хотів цієї частини поширювати і наводити більше фактів, які є подібні до себе.
Подані факти є вистарчаючі для вироблення по¬гляду про розміри ворожого наступу і підступу, що повинні знати всі українські патріоти. Пізнання во¬рога, його методів стосованих у підступно-провока- тивній роботі проти нас унеможливить ворогові ді¬яльність. Ми повинні пізнати і вивчити наш досвід набутий у боротьбі з ворогом і виробити та закріпи¬ти між собою солідарність не зважаючи на наші погляди і партійну приналежність. Ворог для нас є ворогом, з яким мусимо всі боротися.
На видання цьої праці зложили фінансову по¬жертву друг В. Роман зам. в Німеччині, довголітний член ОУНр, який в Україні збройно боровся з оку¬пантами та нагороджений Золотим Хрестом та друг Григорій Куц жертвенний український патріот з Швеції. Обом жертводавцям складаю щиру подяку.
1.
Записки з підпільної боротьби
1. ШЛЯХ МОЛОДИХ ПАТРІОТІВ
Борисова молодість була бурхлива. Він бо завжди хотів робити щось інше, складніше, відповідальніше й небезпечніше від інших. Хо¬тів чогось особливого, незвичайного. То ж моло¬дість проходила буремними роками твердого й небезпечного підпільного життя, війни, тюрем, тортур, млинів смерти, гітлерівських концтабо¬рів. Вони знищили здоров'я і силу, але дух за¬лишився жвавий і молодий. І не змінилася мета його життя. Коли лине думками у минуле, від¬творює, рік за роком, політичний клімат і неза¬видне існування нашого народу, то стверджує, що він все ж ішов правильним шляхом. Відчуває внутрішнє задоволення й гордість, що ним прой¬дений шлях був такий незвичайний, та що Все¬вишній дав йому силу і витривалість його чес¬но пройти і не заломитися.
Підпілля — не пригодництво, але велика лю¬бов до свого народу, до Батьківщини. Підпілля, — це готовість кожної хвилини знайтися у най¬важчих умовах буття, це заміняти волю на тюр¬му, це кожночасна можливість втрати життя. Підпільник вибирає цю долю свідомо, його не кличе до боротьби за незалежність України т. зв. «громадський обов'язок», але неволя його наро¬ду і власне сумління.
Бориса іноді питали чому він став членом ОУН. Питання видалося дивне, а відповідь була дуже проста: там, де я народився, іншої форма¬ції того роду не було. Леґальні партії з їхніми настановами нам молодим були не по душі. Ми, з товаришами, звали себе українцями, а нам ка¬зали, що ми «русіні», ми бачили, що українців: робітників, селян, інтелігенцію, на нашій же землі, зневажають і кривдять, поневолюють СО¬ЦІАЛЬНО і національно. Тому так глибоко вріза¬лися в наші душі слова Шевченка: «В своїй ха¬ті — своя правда!» Ми хотіли боротися за «свою хату» й ОУН учила, що нам ніхто не дасть на¬шої держави й незалежности, їх треба нам са¬мим здобути.
Оце й стало для Бориса й його друзів зміс¬том їхнього життя, тому вони і стали членами ОУН. Але це не було так просто; мовляв — ви¬повнив анкету, найшов ручителів і став членом партії. То ж згадує часто, як це він прийшов до ОУН, після довгих років підготови.
Ще десятирічним хлопцем він довідався про боротьбу Української Армії, про 1-ше листопа¬да у Львові, а згодом про «пацифікацію», яку по наших селах проводили поляки. Борисові за¬тямилося поважне обличчя і схвильований го¬лос його батька, коли він це оповідав. А вже у той час Борис читав книжки про козацькі похо¬ди та часописи зі звідомленнями з політичних процесів. Він вже знав, що підсудні українці бо- ряться за нашу Державу. Коли відбувався про¬цес проти Біласа і Данилишина, Борис вже за¬кінчив був сільську школу і перейшов на нау¬ку до маленького містечка. У розмовах, він ча¬сто висловлював думки про справи, якими зай¬малися старші й йому не вірилося, що хтось ці¬кавиться його поглядами, чи звертає на него ува¬гу і спостерігає його реакцію. Він не міг збаг¬нути, чому його, тоді 16-річного юнака, старші запрошують на розмови, прислухаються до йо¬го слів та поважно з ним говорять. Адже ж та¬ких, як він звали ще «смаркачами» . . . Він зро¬зумів це все багато пізніше.
На сімнадцятому році життя, його під¬дали провірці: чи він говорить правду, чи мож¬на йому вірити, чи немає в него лихих звичок і нахилів тощо. Врешті одного разу, його старші знайомі казали йому, як уже де в чому втаєм¬ниченому, — занести на призначене місце неве¬ликий пакетик. Дорога була досить далека, то ж йому докладно пояснили куди йти. Коли, прис¬мерком, він підійшов до лісу, йому здавалося наче щось ворушиться. Він затривожився за до¬ручений йому пакетик, але ж бо вертатися було ніяк. В него виринула щаслива думка, щоб його десь заховати, а згодом повернутися і заб¬рати. То ж ідучи стежкою, що вела в рівчак, по¬рослий кущами, він непомітно «загубив» свій пакетик. Та коли він тільки вступив у лісову гу¬щу, раптом почув польський вигук: «Стуй! Рен- це до ґури!» Світло електричної лямпки заслі¬пило йому очі. Передо ним стояли два чоловіки з польськими відзнаками на шапках. Один з них Бориса обшукав, а тоді почалися запити: хто він, куди йде, чого й т. д.
Після перших хвилин Бориса страх проминув і він почав пояснювати, чому він в лісі, що й зла- гіднило розмову, один з поліцаїв ніби пригадав собі, що його знає, бо він у школі дружив зі си¬ном польського сержанта. Обидва почали жал¬кувати, що в Бориса немає ровера й один з них простягнув Борисові гроші «на ровер», рівно¬часно додаючи, що буде добре, коли він частіше зустрічатиметься з поліцією та інформувати її про те, хто з його товаришів ворожо наставлений до Польщі. Борис відкинув приману, відповів, що нічого подібного не знає і грошей не візьме. Наступного дня Борис розказав свою нічну при¬году тому, хто його висилав з пакетиком, але у відповідь почув від нього тільки одне слово: «Добре».
Через рік, однієї серпневої ночі, Борис знову йшов попри темну лісову стіну, цим разом у то¬варистві двох незнайомих друзів. Вони дійшлидо роздоріжжя, де стояв старий хрест. Борис став обличчям до хреста, якого ледве видно було у темряві, за плечима шумів ліс. Піднявши пра¬ву руку вгору, ліву поклавши на холодну цівку пістолі, Борис повторяв за незнайомим другом слова присяги: «... Усі свої сили віддам боротьбі за визволення українського народу . . . Так мені, Боже, допоможи!» Ось так, на вісімнадцятому році життя Борис став членом ОУН. І щойно че¬рез три роки, випадково, довідався, що справа з пакетиком і «поліцією» була просто перевір¬кою, заграною членами ОУН.
Заглибившися у науку і працю в ОУН, Бо¬рис збагнув, що це складний орґанізм з такими ж відділами, чи референтурами, що відповіда¬ють ділянкам життя нашого народу. Йому, юна¬кові, найбільше припала до вподоби військова справа. Коли завалилася Польща, їхні провідни¬ки, на вишколах і розмовах, заявили їм, що ма¬ють віддати себе в цілості Орґанізації, посвятити їй навіть приватне життя, а єдина мета — бо¬ротися й навіть умерти в боротьбі, бо їхня смерть потрібна для виховання нових борців . . . Борис відчув, що став на шлях, про який мріяв змал¬ку, бо завжди хотів займатися якимись надзви¬чайними справами.
Орґанізацію весь час переслідувала поліція й агентура. То ж треба було мати підготованих людей, що могли б паралізувати ворожі пляни.
Це був час, коли в Організації розбудовувався відділ Служби безпеки, навколо якого велися пристрасні дискусії. Борисові довелося іноді пе¬реходити кордони й знайомитися з людьми, які належали до Служби безпеки.
На її чолі стояла людина, яка жила своєю працею й намагалася всіми силами здійснювати покладені на неї завдання. Це був незабутній Микола Арсенич,1 якого підлеглі й співробітники звали псевдом «Михайло». Поруч нього був не- менше відомий Турковський2 під псевдом «Павло». Коли Борис перейшов закордон, вони докладно розпитували його про становище на рідних землях, цікавилися його роботою. При чому вони вміли створити приємну розмову, без будь-якого формалізму, що було трохи відмін¬не від загальноприйнятого способу говорения в Організації. Тоді теж Борис познайомився з та¬кими визначними особистостями як Климів- «Леґенда»3 та Маївський-«Косар».4 Найбільше говорив з Борисом Арсенич-«Михайло», що ма¬буть перевіряв його, вивчав його характер, а мо¬же й мав до него дрібку симпатії, яку теж про¬являв на вишкільних курсах ОУН у Кракові, де викладав розвідку й контррозвідку.
Незабаром доручено Борисові готуватися до переходу кордону. Борис мав уже за собою чо¬тири такі переходи, але мимохіть завдавав собі в душі питання: «Як піде цим разом? А може ...»
Несподівано викликано його на розмову з Арсеничем-«Михайлом» і Турковським-«Пав- лом». Цей останній передав Борисові кілька листків машинопису, наказав докладно їх про¬читати і пригадати матеріял із викладів курсу. На основі цих матеріялів і набутого знання, Бо¬рис дістав завдання опрацювати на письмі плян орґанізації поліції, порядкової і кримінальної, служби охорони державного майна, пожарної сторожі тощо. Почувши це, Борис мимоволі став на «струнко», хоч того ніхто від него не вимагав, а в голові роїлося від думок про прикордонні лі¬си та його недалекий перехід. Турковський вив¬чав Бориса крізь свої грубі окуляри з чорною оправою, Арсенич прижмурив очі як лікар, що розглядає рентґенівську знимку.
Арсенич Микола, псевдо Михайло, член Проводу революційної ОУН і керівник Служби Безпеки. Заги¬нув на Україні в боротьбі.
Турковський Павло, родом з Тернопільщини, про¬відний працівник СБ рев. ОУН.
Іван Климів, псевда Гриць Мармаш, Леґенда, нар. 1909 р. в селі Сілець Белзький, Сокальського повіту. Крайовий провідник ОУН 1940-42 р. замордований на допитах в ґестапі у Львові в грудні 1942 р.
Маївський Дмитро, псевда, Зенко, Косар, нар. 8. 11. 1914 р. в селі Реклинець пов. Жовква, член крайового проводу, а відтак член Бюра Проводу, загинув в груд¬ні 1945 р.
Можливо, що Борис почервонів від враження і думок про пе¬рехід кордону, та рівночасно він розумів, що такі пляни, які доручають йому зробити, вже давно написані. Та все ж Борис вислухав, що йому го¬ворили і взявся за роботу.
Більше тижня він пітнів над листівками і ві¬дозвами не досипляючи ночей. Тепер треба бу¬ло взятися за новий матеріял, його перестудію- вати та взятися за писання. Борисові треба було тиші й самоти.
Через два дні Борис знову стояв перед Арсе- ничем і Турковським. Вони поволі, ніби байду¬же переглядали його пляни. Врешті Турковсь¬кий протер окуляри і почав говорити:
— Виходить: наука в ліс не пішла! Дехто ка¬же, що матимемо клопіт із набором людей до «Безпеки». А ось цей попрацює, набере практики й незабаром матимемо свого комісара й обійде¬мося без людей з польської чи большевицької школи. — Турковський глянув на Арсенича і продовжував: — А Мітрінґа3 вчіпився його і хоче зробити з нього агітатора . . .
Борис саме зустрівся був з Іваном Мітрін- ґою, який, як завжди з цигаркою в зубах, скоро- говіркою, похвалив його листівку. У його словах вичувалася явна зневага до інших відтинків ор- ґанізаційної роботи, бо ж «єдино пропаганда мо¬же відограти головну ролю в нашій боротьбі. . .»
Мітрінґа Іван, член рев. ОУН до 1941 р. працівник референтури пропаганди.
2. ЗРАДНИК
Яскраве полум'я кидало з печі різнобарвні рефлекси на стіни темної кімнати. Ставало зов¬сім ясно, та знову смуги темряви перемагали і полум'я зникало — тільки полуменів жар . . .
Борис лежав на старій канапі, яку не знати коли хто купив. Це не перешкаджало його уяві згадувати підпільні ночі, енкаведівські облави та вчорашній, новий перехід кордону, світляні ракети, вибухи ґранат у перемішку з ручними пострілами й людським зойком . . . Не хотілося вірити, що він знову по тому боці кордону, в безпечному місці. Тільки-но проминув один день на волі...
Скрипнули двері й у півсумерку Борис піз¬нав районового провідника забужанської Со- кальщини, Юлька Котика.6 Борис знав його, ці¬нив його працьовитість, точність і простоліній- ність. Він підійшов до Борисової лежанки та півголосом промовив:
— Сюди привели чоловіка зі села Клюсова, він наче б то сьогодні прийшов з-за кордону.
8 Котик Юлько, родом з Пархача, пов. Сокаль, рай. провідник забужанської Сокальщини в 1940-41 pp.
Дивно, що пощастило йому саме на цьому від¬тинку, може він з Вашої ґрупи?
Борис мовчки взувався, а районовий говорив далі:
— Я затримав його до вашої розпорядимости. Його треба дещо розпитати, а зізнання пересла¬ти відпоручникові краєвих зв'язків.
Вони вдвійку зайшли до ясно освітленої кім¬нати, де було двоє людей, які на знак районово- го вийшли. Вони залишилися з незнайомим, а привітавшися, ствердили, що його рука була м'яка і холодна, а усмішка штучна. Коли вони почали розмову про те, як він почувається після прикордонних трудів, відчули якусь наче б то облесливість і нещирість. На запитання райо- нового хто він та звідки, незнайомий відповів, що він член ОУН. Зветься він Іван Майчук7 і походить з Бережанщини, його професія — вчи¬тель. Борис мовчав і пильно прислухався до йо¬го відповідей, спостерігаючи при тому його об¬личчя. Майчук говорив, час від часу неспокій¬но крутнувши головою, розглядав районового та намагався побачити й Борисове обличчя. Коли він умовкав, районовий казав йому розказувати далі.
Борис бачив, що його мовчанка непокоїла Майчука. Він часто повертав голову в Борисів бік і, видимо, хотів почути щось і від нього.
Майчук Іван родом з Бережанщини, вчитель, аґент НКВД, доля невідома.
Слу¬хаючи його, Борис пригадував собі знайомих учителів і старався прирівняти цей улесливий голос до них, — бо, думав він собі, — люди одні¬єї професії повинні б чимось уподібнюватися взаємно. Згодом Борис кинув ці роздуми і пиль¬ніше прислухався до розповіді Майчука. У Бо¬риса не було сумніву, що Майчук був прина- належний до Орґанізації. Він добре розказував, змальовуючи картини підпільної діяльности за польської окупації, вибух війни, прихід Черво¬ної армії, учительську працю й його обов'язки в ОУН. Натомість, коли почав говорити про при¬чини втечі й переслідування енкаведистами, йо¬го голос перестав бути такий рівний і певний як перед тим. При чому його дратувала Борисова мовчанка, бо хоч він говорив до районового, то раптом звернув обличчя в Бориса бік та ще й підсміхнувся. Майчук розказував про підпільні ґрупи, які просувалися з Бережанщини, через Зборівщину, Золочівщину і Радехівщину — під кордон. Він точно називав села й навіть опису¬вав господарства, у яких ночував. Все це Бори¬са насторожувало, бо Майчук говорив правду, але ж бо не міг би так докладно все затямити. Розповідь дійшла до прикордонної смуги, де роз¬містилася ґрупа та до її бою з військами НКВД. Та тут, як він розказував, він «загубився» й то¬му не все точно знає, але згодом, натрапивши в одному селі на організаційний зв'язок, він зно¬ву приєднався до ґрупи. Одначе, на Андріївсь¬ких сіножатях біля Рождалова, Майчук знову «загубився» від ґрупи. Оці саме два «загублен- ня» та непевний тон його голосу, зродили в Бо¬риса підозріння. Борисові ж бо якраз у цей час доводилося бути в Рождалові8 та познайомитися з цією ґрупою, яку якраз він перепровадив че¬рез кордон . ..
Майчук закінчив свою розповідь і видно бу¬ло, що він бажав би почути погляди та дістати підтвердження, що вони йому вірять. Але Борис мовчав далі, а районовий заявив, що його затри¬мають тут поки не прийде наказ, щоб його орґа- нізаційним зв'язком передати у розпорядження Проводу.
Між тим Борис добре його простудіював: се¬реднього росту, темноволосий, з неспокійними, метушливими чорними очима, зодягнений у чор¬ні суконні штани й таку ж блюзу та у нові чобо¬ти. Не всі підпільники мали змогу придбати собі такий добрий одяг і взуття. Вони залишили Майчука під охороною і вийшли разом з районо- вим, роздумуючи над почутим. Борис врешті спробував підсумувати їхні враження:
— Він переміщує правду з неправдою, його двократне «загублення» від ґрупи —• підозріле.
Рожджалів село Радехівського повіту.
— питатимуть там, де його покличуть, відповів районовому Борис.
Через два тижні Борис добрив до Кракова. Його розпитували основно про положення в Україні, спершу Лемик9 і Мащак,10 згодом Ми- рон-Орлик11 і врешті сам Провідник, Степан Бандера.
На декілька годин перед Борисовим новим виїздом до краю, він зустрівся в умовленому місці з Арсеничем. Привітавшися, він зразу за¬питав чи Борис знає Майчука та вийняв з теч¬ки папір, в якому Борис зразу пізнав свою не- форемну писанину.
— Це ви писали?
— Так, я підписався своїм псевдом.
— Завдяки ньому я міг устійнити автора цього звіту. — Він замовк похмуро розглядаючи письмо. — Ваші зауваги правильні, але в ньому багато помилок. їх треба виправляти. Одначе щодо суті речі, то звіт правильний: Майчук та¬ки виявився аґентом НКВД, а ваші зауваги до¬помогли заплутати аґента у його зізнаннях. На жаль він використав сприятливу нагоду і втік, а тепер уже мабуть перейшов кордон. — Бачу- чи Борисів неспокій, Арсенич наче б то заспо¬коював його: — Нам бракує досвідчених людей. Втеча цього аґента неприємна, але вона навчить наших більшої обережности. Наші люди чесні, працьовиті, здібні й жертовні, але невишколені, без досвіду. Самої здатности й жертовности за¬мало, треба набиратися досвіду в боротьбі з лу¬кавством, хитрощами і підступом. Тому й треба людям давати таку працю, щоб вони вишколю¬валися і вміли знайтися в кожній ситуації. — Борис не знав, що має говорити, а Арсенич до¬дав: — Майчук вас бачив і запам'ятав ваше об¬личчя. То ж уважайте, щоб десь у Львові, він вас не пізнав, хоч ми вже повідомили наших в Україні, що Майчук — аґент. Таких як він, НКВД присилає багато. То ж: обережність у під¬пільника — найважливіша прикмета! . . .
—
0 Лемик Микола, член ОУН, виконавець атентату у сов. посольстві у Львові за народовбивство голодом в роках 1932-33. В 1940 р. працював у референтурі Кра¬йових зв'язків під псевдом Сенишин, в жовтні 1941 р. розстріляний у Миргороді ґестапом як член похідних груп ОУН.
Мащак Осип, провідний член ОУН, автор молитви укр. націоналіста.
Мирон Дмитро, псевда, Орлик, Роберт, Андрій нар. 5. 11. 1911 в селі Рай, повіт Бережани, загинув від куль ґестапа 25 липня 1942 р. в Києві як провідник ОУН правобережної України.
3. АҐЕНТ ҐЕШТАПО
Границя, визначена Гітлером і Сталіном, на ріках Сян, Соколія і Буг, стала справжнім не¬щастям для людей, замешкалих у прикордонній смузі. Москалі розбудували там оборонні укріп¬лення, виселювали населення та знищили чу¬дове довкілля. Спочатку виселено і знищено се¬ла на просторі чотирьох кілометрів від кордону, але незабаром поширили його на сім кілометрів. Крім того вся віддаль на 35 км від німецько-со- встського кордону була під особливою «опікою» НКВД. У кожному селі прикордонної смуги ква- тирували прикордонні війська НКВД, кожного дня появлялися в них чужі люди, наче б то «аґрономи» чи «інженери», що замість міряти землю, цікавилися місцевими людьми, розпиту¬вали їх про всячину, намовляли до «співпраці» з НКВД. Почалися ще й вивози, й ув'язнення українців, а це й зродило в їхніх серцях недові- ря до незнайомих людей; люди принишкли, притихли, з присмерком наставала мертва ти¬ша, не чути було дівоцьких, ні парубоцьких спі¬вів, зате іноді у глуху темну ніч лунали хриплі московські голоси з їхніми «піснями»: «І байцу на западной ґраніце . . . передай привет»...
Тільки лісами снувалися тіні, а старі люди бо¬жилися, що це «духи», які сповіщають кінець світу. Але молодь, пошепки, здогадувалася, що це підпільники ОУН, бо й чого ж відбувалися б енкаведівські облави? Москалі досвіта оточували село, ходили від хати до хати, шукали чогось но скринях, на горищах, по стайнях та повітках . . . Іноді ночами від кордону долітали зриви ґранат, тріскіт скорострілів та блиски ракет. А вбік кордону котилися валки вантажних авт, які везли комуністичний «мир» . . .
Провід ОУН був досить добре поінформова¬ний про все, що діялося у прикордонній смузі. У кожному районі находилися постійно кілька підпільників з різними завданнями, а зокрема для збирання вісток. Ці невидні щупальця ОУН знали про всі енкаведівські станиці, зокрема про ці, в яких ворог найбільше діяв. Деякий час доводилося й Борисові виконувати такі завдан¬ня разом із Климчуком-«Забіякою»'" на відтин¬ку «24-го участка» большевицької прикордонної смуги.
Незабаром друг Климчук мусів відійти і зра¬зу після його відходу, почалися великі облави. Мов гончі собаки, енкаведисти нишпорили по всіх закутках. Борисові господарі міняли йому сховища і щоденно приносили записки від ор- ґанізаційних клітин, м. ін. про енкаведівську погоню за трьома незнайомими людьми. З запи¬сок виходило, що незнайомі мали сутичку з прикордонниками, десь між Волсвином і Пара- хачем. Інша записка встановлювала сутичку в лісі між Яструбичами і Радованцями, а за де¬кілька днів стрілянина повторилася між Бендю- гою і Поздимиром. Борисові було ясно, що це не наші члени, бо ж вони при допомозі організа¬ційної мережі могли б швидко вийти з прикор¬донної смуги, або приховатися.
Було дві можливості: або москалі роблять провокації, щоб мати причину для трусів по се¬лах, або це якісь чужі люди, з невідомою метою, блукають по цій околиці й перестрілюються з енкаведистами. Борис намагався відгадати цю загадку разом із підрайоновим, — хто ж вони, ці люди. Несподівано до хати, в якій Борис пере¬бував, зайшов місцевий провідник ОУН, який жив легально. Він повідомив, що цього ранку до хати одного нашого члена вскочив озброє¬ний чоловік, заявив, що він у нього перебуде ці¬лий день і рішучим голосом вимагав харчу. Для певности, він посадив біля себе стареньких батьків і загрозив їх постріляти, коли господар зголосить про нього москалям. Член ОУН був людиною з головою, то ж спокійно нагодував непрошеного гостя, а потому перевів його, разом з батьками до комори, замкнув її на ключ і пі¬шов зголосити цю подію своєму організаційно¬му зверхникові.
Борис рішив перечекати до післяобіддя, коли звичайно енкаведисти вже не появляються, і щойно тоді піти до хати до непрошеного гостя. Місцевий друг запевнив, що господар тієї хати порядний чоловік і підхід до його хати незаміт- ний. Все ж таки вони поставили стійки й щойно тоді ввійшли до хати ,де вже їх чекав господар та підрайоновий. У коморі, на мішках зерна, си¬діли скулені двоє стареньких, а біля стіни сто¬яв, з пістолею в руці, невідомий широкоплечий чоловік з чорним волоссям. Вузькі очі й зціплені уста вказували, що це людина рішуча й на все готова.
Спокійно, як тільки міг, сказав Борис госпо¬дареві хати, щоб забрав батьків з комори, а то¬ді скинув зі себе селянський сірак, під яким, у поясі, висіла кобура з пістолею та дві гранати. А підрайоновий уже «представлявся» незнайо¬мому:
— Ми, члени ОУН. Хто ви? Що тут робите?
Борисові, коли приглянувся незнайомому, видалося, що він його вже десь бачив. Пам'ять запрацювала й Борисові пригадався сонячний день, коли він з Юльком Котиком приїхав з Белза до Кристинополя і вони, повільною ходою, розмовляли, йшли в напрямі розбитого міста!
Климчук Іван, псвд. Забіяка, родом з села Позди- мир, Сокальського повіту, розстріляний ґестапом у квітні 1942 р. в Кривому Розі.
По дорозі назустріч їм над'їхав з великою швид¬кістю мотоцикль, а на ньому широкоплечий їз¬дець у темносиній блюзі. Це було незвичайне явище у той час і в цій околиці, то ж Борис за¬питав Котика про нього. Він Борисові розказав таке:
— Це Кароль Яворський, поляк зі села Ра- дованці, Сокальського повіту. За польської вла¬ди сидів у тюрмі за грабунки. Грабував пере¬важно жидів, ще й гірко насміхаючися з їхнього нещастя. Ось, наприклад, ограбивши жида, він ставив його біля стіни й, поклавши йому на го¬лову яйце, пояснив, що це ґраната, яка ось-ось вибухне. Кароль був відважний і доволі інтелі¬гентний, проте завжди наставлений під злочин¬ним кутом. Тепер він працює для гітлерівського ґестапа і займається торгівлею «на чорно». Польське підпілля зв'язалося з ним, щоб при йо¬го допомозі перевезти через кордон до Львова їхнього провідного члена. Він переводив його од¬нієї ночі біля «Нового двора» в напрямі Парха- ча, але підпільник загинув, а Яворський повер¬нувся назад. Говорять, що Яворський його на границі викінчив і ограбив, та що це було зроб¬лене у порозумінні з ґестапом. Проте, ми досі не маємо ніякого доказу, щоб він доносив до ґестапа й на українців, що він часто сам під¬креслює. Він радше нарікає на поляків, мовляв, це вони винуваті в тому, що він став бандитом. Та все ж Яворський — небезпечна людина.
За цією розмовою вони ввійшли до міста, де, В невеликому будинку, біля української церкви, приміщувалася пошта. Біля неї стояв мото- цикль. Борисові захотілося ближче приглянути¬ся тому Яворському, то ж, увійшовши в буди¬нок, зразу побачив його на розмові з урядовцем, де й непомітно добре йому приглянутися. Уся ця подія, мов фільмова стрічка, пересунулася перед Бориса очима у хаті цього господаря. Бо¬рис вже знав, з ким має справу. А він, помовчав¬ши і поміркувавши, врешті відізвався шорстким голосом:
— Від вас нічого не хочу. Знаю про вашу ор¬ганізацію. Дайте мені спокій до вечора, а тоді я собі піду.
— Але ж ми мусимо знати, хто ви такий? — наполягав підрайоновий. Ви ж своєю поведін¬кою шкодите нам ... — І коли Яворський цьому заперечив, Борис взяв слово:
— Заки почнемо далі говорити, ви сховайте пістолю. Ми не думаємо тут з вами стрілятися, бо спокій у селі нам важливіший чим людина, яка приховує своє прізвище. Ви називаєтеся Кароль Яворський і до війни ви займалися гра¬бежами. Можливо, що й далі грабуєте? То за те Організація поставить вас під суд . . .
— Коли ви мене знаєте, то й мусите знати причини, чому я став саме таким! Про це не бу¬ду говорити, скажу тільки одне: ніякої кривди, ані шкоди українцям не зробив я ні як поляк, ні як бандит. Бандитизмом уже не займаюся, це належить до минулого . . . Чого я тут? Двадцять днів тому мене вислала сюди німецька таємна служба і я повинен тепер швидко повернутися за Буг, на німецький бік.
— Яке завдання дали вам німці, висилаючи сюди?
— Я приніс для їхніх людей щось, загорне¬не в пакуночку, і повертаючися, маю щось від них забрати. Більше не можу вам сказати. Це не вперше я переходжу з такими дорученнями, але три місяці тому по селах ще не було енка- ведистів й охорона кордону ще не була така сувора...
— Чому ви, поляк, служите німцям? Адже німці знищили вашу державу й далі винищують поляків ... — запитав підрайоновий.
— Залишім це питання — обірвав Яворський.
— Чи німці мають тут своїх шпигунів? — поцікавився Борис.
— Не знаю. Мені відома одна тільки людина й ще одна резервова адреса. Більше нікого не знаю. ■— Кароль замовк і на всі інші питання не відповідав. Тоді Борис поставив останнє за¬питання:
Чи вас трьох перейшло кордон?
Так, — відповів Яворський, трохи заско-
чений, — Один з них убитий, другий загубився десь . . ■
Почало темніти, то ж Яворський підійшов до дверей і сказав:
— Дякую за те, що міг тут з вами перебути день!
Пізніше ми довідалися, що у дальшій ман¬дрівці Кароль Яворський украв совєтське вій¬ськове авто й в уніформі пограничника під'їхав під кордон, але там застрілили його енкаведисти.
4. АРХІВИ НКВД
Почалася німецько-советська війна й люди з полегшенням зідхнули, позбувшись совєтсь- кої окупації. Проте члени ОУН були насторо¬жені, бо їх повідомлено заздалегідь про неяс¬ну німецьку поставу до самостійности України. Борис дістав пильне доручення для Проводу ОУН Волині, точніше до друга Закоштуя.13 Не¬гайно вибрався в дорогу.
Прекрасна червнева погода, безхмарне небо і золоте сонце. Разом із молодим, здоровим дру¬гом вони їхали польовими дорогами до Луцька. Волинські краєвиди з горбками, лісами й лана¬ми збіжжя милували душу. Борис бував часто на Волині, але це було завжди в підпіллі, тем¬ними ночами або дощовими днями, а оце впер¬ше сонячним літом. Час до часу гуділи німецькі літаки, летючи на схід, долітали до вух гармат¬ні вибухи, що й означало недалекість фронту. У напрямі Сокаля-Володимиро-Волинська ви¬сів німецький обсерваційний бальон. Так мина¬ли вони хутори і села. Люди цікавилися, розпи тували про новини, але в них не було часу для довгих розмов. Біля одного села зупинила їх Група озброєних людей. Це були члени ОУН, які, ■ овідавшися хто вони такі, перестерігали, щоб вони були обережні, бо по ярах і лісах вешта¬ються московські ватаги. їм подали адресу ста¬ничного до найближчого села, й так вони пере¬їздили з села в село, діставали вістки, а часто й провідників з місцевих членів.
Уже на передмісті Луцька заплакані люди розказували про жахливі масакри політичних в'язнів у луцькій тюрмі. У центрі міста, побіч знедолених людей, зустріли вони молодців із крісами та синьо-жовтими опасками. Німців не було, лиш кілька відділів війська переїхало міс¬том на схід. Вони врешті дісталися до осідку Проводу ОУН Волині. Усі там були теж під вра¬женням жахливих подій: енкаведисти виморду¬вали 3.000 в'язнів. Люди оповідали жахливі сцени цієї масакри: кільканадцять годин чекіс¬ти розстрілювали безборонних, потому їх нагло охопила паніка, бо хтось із них почув наче б то біля Луцька висадився німецький десант. Схви¬льовані й п'яні чекісти кинулися тікати хто ку¬ди, то ж появилися зразу наші підпільники, щоб рятувати недобитків . . .
Закуштуй Ананій, провідний член на Волині, псевдо Василь.
Передавши Борис доручення від Провідника ОУН Климова-«Легенди», — Провідникові Во¬лині, хотів уже повертатися назад, коли дові¬дався, що після втечі НКВД залишився їхній архів. Борис зразу ж заявив Закоштусві, іцо хоче його переглянути й що важливіше, — за¬брати з собою для Проводу ОУН. Під час цієї розмови, Куліш-«Ящур»,14 що знав Бориса з сорокових років у підпіллі, і журився долею свого брата Василя Куліша, — дуже зрадів, ко¬ли Борис йому сказав, що кожної години він зможе побачити його в Луцьку.
З доручення Закоштуя, Ящур завів Бориса до інваліда «Діда»,15 який маючи відношення до Служби безпеки, переховував знайдений архів. Борис весь поринув у перегляд та читання його змісту. Це були невеликого формату сторінки машинописів, а між ними різні відбитки оригі¬нальних матеріялів, як наприклад фотокопія організаційної будови ОУН. Схема зображувала це так: Центральний провід: Бандера, Краків, далі стрілка позначувала зв'язкову Оксану, з черги Крайовий провідник Мармаш і поділ на області, округи, повіти та розгалуження на ра¬йони, підрайони і станиці. У деяких повітах і районах були вже вписані псевда провідників, але 80 відсотків місцевостей ще мали білі місця. З того висновок, що енкаведисти мали схему по¬ будови мережі ОУН, проте не знали складу Крайового проводу, бо вписали тільки старе псевдо Климова — «Мармаш», яке він змінив на Леґенда». Були ще розкриті псевда одного об¬ласного та кількох повітових і районових керів¬ників, але цього було ще небагато. Проте ця зна¬хідка вказала Борисові, що ворог підготовляєть¬ся до розрібки мережі ОУН у всій країні.
Борисові пригадалося, як після відходу з краю Дмитра Маївського, «Леґенда» опрацював нову організаційну схему і підготовив запасну мережу. Чи він мав якісь вістки про вороже розроблення орґанізації, чи це була його незви¬чайна інтуїція, — не знати, все ж це була поди- вугідна передбачливість.
В цьому архіві окремі течки, в яких були іротоколи зізнань ув'язнених, обтяжливі мате- ріяли, доноси сексотів та, що найважливіше; лічниє дєла» тобто особисті течки сексотів з їхніми підписаними заявами співпраці, їхні псевда, та енкаведівська опінія про їхню працю. Були й такі, хто отримував окремі премії за цю юдину роботу. Дуже цікаві були теж інструкції для областей, просто з Москви, з яких найбільше підписаних Меркуловим. Були й накази, підпи¬сані Берісю . . .
Куліш, підпільник родом з околиць Луцька, псев- до Ящур.
Дід, провідний член ОУН родом з околиць Луць¬ка, прізвіще Рафальський.
На окрему увагу заслуговував 12-сторінковий матеріял на тонкому папері п. н. «Конфликт между Мельником и Бандерою». Це була де тальна характеристика полк. Мельника і Степа¬на Бандери, цілий ряд конфліктних точок і прізвищ з такими подробицями, що треба було дивуватися як це все дійшло до відома НКВД з Кракова, Берліну, Відня і Праги . . . Далі йш¬ли списки націоналістів — окремо тих, що сто¬яли за Мельником, окремо прихильників Бан¬дери. Підкреслено небезпеку з боку ґрупи Бан¬дери, за якою йде молодь.
Борис читав, без віддиху, папір за папером, незавжди розуміючи московські вислови, проте догадувався їхнього значення. Про Борисів не¬гайний поворот не було й мови, він хотів усе прочитати. Вивчивши решту документів, він зрозумів, що при Луцькому обласному НКВД було окреме бюро: «іностранного атдела НКҐБ», яке безпосередньо підлягало Москві. У його до¬кументах були списки і псевда московських аґентів закордоном, були шифри і коди, а на¬віть знимки. Борис почав їх розглядати і знай¬шов м. ін. світлини будинків у Кракові на вули¬цях Зеленій, Яблонівській і Льоретанській, та знимки з різних свят, зборів і академій. Це все були незвичайно цікаві й цінні матеріяли й Бо¬рис був дуже радий, що саме йому судилося їх прочитувати і впорядкувати. Усе, що відносило¬ся до Волині, залишив Борис другові «Дідові», а решту запакував назад у дві великі, совстської продукції течки, щоб забрати з собою.
У Луцьку додали Борисові ще двоє людей для охорони, й вони у чвірку прибули в Радехів- щину, де Борис відпустив людей з Луцька і з чвома іншими приїхав до Львова, залишивши їх на квартирі, що служила йому ще за підпілля. Борис подався на загальновідому Руську вули¬цю, де саме Крайовий провід почав обладнати свої приміщення. «Леґенди» тоді не було у Льво¬ві. й Борис знайшов тільки людей «другого Гар¬нітуру», які якимсь способом довідалися, що1 він привіз з Луцька енкаведівський архів, та вимагали їм його передати. Проте вони не були Борисовими безпосередніми зверхниками і він відмовився їм його дати, тим більше, що Борис довідався про перебування у Львові Миколи Арсенича-«Михайла». За декілька годин Борис зустрівся з Арсеничем й йому вручив цей цін¬ний архів, в який він змісця заглибився, час до часу запитуючи Бориса про це і те, та з великої радости і признання поплескуючи Бориса по плечах. Вкінці заявив Борисові свою вдячність і підкреслив, що Борис дуже добре зробив, за¬тримуючи його при собі й нікому непокликано- му не дозволяючи його переглядати. Цього зав¬жди стриманого і спокійного Арсенича Борис оільше ніколи не бачив у такому великому під¬несенні.
Через кілька днів Борис дістав доручення провести інспекцію міліційних станиць в окрузі
Радехівського повіту, Львівської области. Укра¬їнська міліція в містечку Лопатині примістилася в будинку, де ще так недавно «урядувало» НКВД. Там застав він декілька старших грома¬дян, які наводили порядок у діловодстві за вка¬зівками Окружного провідника Романа Ман- дрики-«Чорноморця».1с Борисові кинулася в вічі невелика залізна каса, в якій звичайно трима¬ють гроші. Йому сказали, що її ніхто не відкри¬вав від утечі енкаведистів. Борис просив підшу¬кати слюсаря-спеціяліста, щоб він цю касу від¬крив. Незабаром знайшли якогось чеха, якого звали Фріцом, він повертівся біля каси близько 20-ти хвилин і її відкрив. Як Борис сподівався, це був знову енкаведівський архів, невеликих розмірів, але знову ж зі списками сексотів, їх¬німи звітами і протоколами. Перестудіювавши їх, зразу вияснилися причини ув'язнення й за- мордування при втечі москалів 27-ох політв'яз¬нів, як теж вдалося встановити прізвище зрад¬ника, що працював для польської поліції, пото¬му для НКВД, і врешті проліз до нашої адміні¬страції й міліції у Берестечку. Він звався — Іван Макарчук.17
Мандрика Роман, псвд. Чорноморець, родом з Ло¬патина, провідник повіту і Округи у Львівській обла¬сті. Загинув в боротьбі з відділами НКГБ.
Макарчук Іван був на услугах польської поліції відтак НКВД, походив з села Завидне, пов. Радехів.
5. УКРАЇНСЬКА МІЛІЦІЯ
З вибухом німецько-совєтської війни 1941 p., у Галичині й Волині в кожному селі зорганізу¬валася станиця міліції, яка при підтримці й по¬повненні рядів з місцевого населення, очищу¬вала терен від московських залишків і на дору¬чення Проводу дбала про порядок і безпеку. У кожному селі й містечку постала українська влада, яка з проголошенням у Львові Акту від¬новлення Української держави перейняла міс¬цеву адміністрацію.
Міліцію творено з членів Організації та чес¬них українців, які користувалися довір'ям на¬селення. Це були переважно молоді люди, у більшості невійськові, у цивільній одежі, які но¬сили синьо-жовту пов'язку на лівому рамені. За вказівкою Проводу ОУН командантами міліції у ряді місцевостей стали колишні вояки Україн¬ських армій з 1917-20 pp. або люди, що відбу¬вали службу в польській армії й уміли обходи¬тися зі зброєю. Станиці української міліції ма¬ли стати зав'язком майбутньої Української ар¬мії, — у пригожих обставинах.
Ця молода українська міліція мусіла з ви¬бухом війни ставити чоло кримінальним елемен¬ там, які почали грабувати населения чи зводити особисті порахунки. Подекуди вони вживали навіть міліційних синьо-жовтих пов'язок, щоб шкодити українським сторожам порядку і без¬пеки. Треба було вживати рішучих заходів та швидко давати фахові поради для станиць, скріпляти їх морально та визначувати їхні пра¬ва й обов'язки, як теж інформувати про загаль¬не політичне положення. Майже ні в одній ста¬ниці не було людини, яка мала б уявлення про справжню поліційну дію та ділове ведення справ. Тому й траплялися прикрі помилки, за які не могли відповідати непідготовані кадри, але які кидали тінь на міліцію й ОУН.
Коли на Бориса покладено обов'язок провір- ки міліційних станиць, він був у поважному клопоті. Мусів пригадати собі лекції з вишкіль- ного курсу та свій власний плян орґанізації по¬ліції, який писав на доручення Турковського. Врешті він зробив собі відповідні записки і ви¬рушив у терен. Коменданти збирали міліціоне¬рів і Борис вияснював їм завдання поліції з її відділами: порядковим, кримінальним і політич¬ним. І хоч він сам знав мало, то його слухачі по¬чули про ці справи вперше в житті й уважали Бориса великим спеціялістом. Та він настир¬ливо шукав нових джерел і людей, які могли б йому допомогти поглибити знання в цій ділянці, бо, відвідуючи станиці, він завжди натрапляв на пильних і поважних слухачів, які серйозно ставилися до своїх обов'язків, і бажали, поши¬рити своє знання. Борисові постійно ставили за¬питання, просили фахово-вишкільної літерату¬ри. Після перевірки четвертої з черги станиці, Борис вже набрав деякого досвіду, зокрема в теорії поліційної служби. Що ж до практики, то довелося йому й з цим справлятися без належ¬ного досвіду.
У черговій станиці, ще досвіта, коли Борис з комендантом домовлялися про те, які справи порушити на вишколі, їм зголосили, що приї¬хали селяни, яких обікрали. Вони просять допо¬моги в українській міліції. Борис переглянувся з комендантом і кивнув головою, що допоможе відшукати злодія. Недовго думаючи, вони посі¬дали на селянський віз, а візник затяв коні. По дорозі, коли комендант розпитував про події в їхньому селі, Борис роздумував, як взятися до такої незвичайної для него справи, як вислі- дження злодія. При тому відчув, що коли справляться добре з цією першою кримінальною справою, то це піднесе престиж нашої влади й міліції. Згадуючи все, що пам'ять зберегла з викладів, Борис почав розпитувати селян про людей у селі, та на кого мають підозріння. Вони не могли нікого назвати, тоді Борис запитав, хто в селі був ув'язнений або покараний за кра¬діж. Обидва дядьки спорили між собою, та врешті дійшли до п'ятьох злодіїв у селі, з яких двох уже не живе, але трьох залишилися. Бо¬рис записав собі прізвища цих трьох, та просив пригадати, які речі ці злодії крали. З відпові¬дей вийшло, що один з них був конокрадом, а два цікавилися чужими коморами. На місці ус- тійнили, що злодій вліз крізь збиту шибу до комори і забрав кожухи, хутра, чоботи й 20 кґ сала. Бракувало теж кілька нових міхів. Селяни дивилися на Бориса і коменданта міліції як на чудотворців, а Борис не знав, що далі робити. Щоб якось вийти з ситуації, Борис казав госпо¬дареві ще раз оглянути, що бракує, а комендан¬тові записати його ствердження. На Борисове щастя, господар сказав, що злодій забрав теж нові, невживані шкіряні поводи.
Це й навело Бориса на спасенну думку. Він запитав:
— Котрий із обидвох злодіїв знає шевське ремесло?
— Стах! — відповіла господиня. —■ О, з ним мала чимало клопоту польська поліція, він умів її за ніс водити.
Вони зразу пішли до нього. Біля вікна, при маленькому шевському варстаті, сидів чоловік, плечима до дверей. Коли вони ввійшли в хату, він глипнув на них з-під лоба й почав завзято вистукувати молотком по чоботі, якого тримав на копиті між колінами. Серед кімнати стояла жінка з утомленим обличчям, мабуть Стахова дружина.
' Добрий день! Ми з української міліції! —
промовив Борис в голос, рівночасно звертаючи¬ся до коменданта: — Візьміть цю жінку до сіней!
Борис залишився сам зі Стахом, який вда¬вав, наче б то зовсім ним не цікавиться, і далі вбивав кілки у підошву чобота.
— Розкажіть, будь ласка, що ви вчора ро¬били від обіду до ночі?
Стах перервав своє стукання молотком і спокійно відповів:
— Учора, як і сьогодні, направляв чоботи. Спати ліг десь біля одинадцятої години й нікуди вечором не ходив . . .
Раптом Борисів зір упав на червоний ремі¬нець, приблизно два пальці ширини, що лежав на землі. Побачивши Борисів погляд, Стах ки¬нув на ремінець чобіт, ще й скинув зі себе бруд¬ну запаску, встав і спокійно запитав:
—• А тепер, пане, скажіть чого бажаєте?
Нічого йому не відповідаючи, Борис покли¬кав з сіней коменданта і жінку, а Стахові ка¬зав обернутися до стіни. Тоді запитав її, коли її чоловік учора прийшов до хати.
— Я ... я не знаю . . . Він шляється по ночах з коханками, а коли прийшов ... то я не чула
— Добре. А тепер покажіть нам свою госпо¬дарку — звернувся Борис до Стаха, й уже на дворі сказав йому: — Бачите, ваше «алібі» не грає. Покажіть де ви сховали крадені речі? — Та коли він пробурмотів, що ніяких речей не крав, Борис повернувся у хату, підняв, прикри¬тий ремінець і показав йому:
— Це з краденого поводу! — крикнув енер¬гійно, а побачивши, що Стах зблід і мовчав, Бо¬рис продовжував: — Бачите, що ваша дружи¬на не підтвердила того, що ви говорили, а ще й у мене в руках доказ на крадіж. Краще віддай¬те пошкодованому його речі, бо коли чинити¬меш опір по дурному, то вважай! — погрозив злодієві вже гнівним тоном.
Стах урешті признався. Борис і комендант, як герої, поверталися до господаря, попередже¬ні Стахом, що ніс крадене добро, а люди раділи, що наша рідна міліція вміла так швидко розшу¬кати злодія. Та найбільше раділи Борис з ко¬мендантом, що їм удалося не скомпромітува тися...
Серед цього швидкого розвитку міліційної діяльности, раптом наспіли приголомшуючі віст¬ки про ув'язнення гітлерівцями членів Україн¬ського тимчасового правління. Гітлер виявився, таким як попередні, окупантом України. Прий¬шов наказ ховати зброю, не віддавати її німцям. Борисові прийшлося припинити провірку станиць, щоб зайнятися організованим магазину¬ванням зброї. А тим часом по містах і містечках почали появлятися щораз численніші Гестапів¬ці. жандарми і «шуцполіцаї». Вони перебрали лід свою команду наші станиці міліції, подекуди їх розпускали і на свій зразок творили «українсь¬ку поліцію». Провід ОУН дав наказ незагроже- ним членам, покищо залишитися у рядах поліції, і вони, на доручення Організації, мали помагати нашому народові, а не окупантові. Ґестапо і жандарми з свого боку у першу чергу цікавили¬ся, де захована зброя й амуніція, яку потребу¬вало підпілля. Знайшлися теж підлі елементи, які доносили про наставления членів міліції, згодом української й навіть кримінальної полі¬ції. Багато з них ґестапо виарештувало і роз¬стріляло. Таких гітлерівських вислужників, у зою чергу, карала ОУН, проте серед самих чле¬нів їх не було. Праця в нових умовах була ду- ке небезпечна. Проте добре збережена зброя іужила боєвим Групам ОУН, а згодом новоство- меній У ПА. Велика частина членів Української іоліції також перейшла до щораз численнішої армії УПА.
Ґестапо знало про накази Проводу ОУН, як теж про магазини зброї і перехід до УПА, тому й не довіряло Українській поліції — з усіми з того приводу наслідками.