Юрій Джеджула Таємна війна Богдана Хмельницького

[Моргенштерн]

Юрій Андрійович Джеджула

ТАЄМНА ВІЙНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Історико-документальна оповідь

Видавництво «Молодь», Київ, 1995 р.




У книжці йдеться про досі невідому широкому загалу таємну діяльність видатного гетьмана Богдана Хмельницького під час перебування лже-Шуйського в Україні, стосунки з Кримським ханством, Польщею й Москов¬ським царством до укладення Переяславського військо¬вого трактату та про українську розвідку тих часів.

ОГЛАВ

Грізний рік гніву
Шпигунська місія святого отця
Давнє прокляття московських царів
Царський богомолець починає діяти
«Давайте нам знати і попереджайте нас»
«Щоб тої мислі ніхто не відав...»
Козацька служба безпеки
«Мыслил глубоко, очі всюди маючи»
Інтелектуальна зброя гетьмана
Неймовірний «світ Демокріта»
«Как себе хочете, так и починайте, хотя с ляхами, хотя с нами»
Янгольські слова, та диявольська думка
«Шлункова» дипломатія Кремля
Духовний меч України
Віра, що єднає, але роз'єднує
«Я все городы московськие и Москву сломаю»
Око государеве не знає сну
Успіх «дипломатії постраху»
Дещо про дипломатичний політес
Ціна письмової помилки — смерть
Старожитні Чичикови
На перехресті таємної війни
Зрада московитів
Привід царя втручається у перемови
Дев'ятнадцятий самозванець
Слуга диявола
Політика, обрамлена римами
«Джованні Тимотей, московит, государ Московії»
Секретна зброя гетьмана
Лихі звістки
Путівник по дипломатичному лабіринту
Самозванець сам іде на зв'язок
Мисливець на самозванця
Єдине завдання посла — голова лже-Шуйського
Велика прикрість Василя Унковського
Знову «святий шпигун»
Кінець лже-Шуйського (Замість епілога)
Основна використана література і джерела


Грізний рік гніву

1648 рік від Різдва Господнього став дивовижним роком у світовій істоторії. «Вже тим він надзвичайний, — писав само¬видець подій француз Мантень де Салмоне, — що тоді відбу¬валися великі й дива гідні революції...»
У Парижі за одну ніч будують 1500 барикад. Вибухає Фрон¬да. Франція у вогні.
В Англії революція досягає свого апогею. «Короля на еша¬фот!» — лунає загальний вигук. І голова Карла І падає в кошик ката.
Чутки про тривожні події на Британських островах сягають засніженого Московського Кремля, де вони вельми своєрідно трактуються: «Писано де, государь, что де аглицкий король и с ним двенадцать тысяч крестились в православную веру, и в земле его ныне междоусобье, иные люди еще в прелести, и с православными хотят биться»*.

-----------------
*Тут і, головним чином, далі в книжці документи часів Московського царства цитуються в оригіналі.

А по всій неозорій Московії прокочується величезна хвиля міських повстань, і летять у багно спотворені трупи бояр і( царських улюбленців. Багато хто з дворян пояснює завірюху у країні українськими впливами: «Людишки наши и крестьянишки своєю слабостью, видя их литовскую (українську. — Ю.Д.) прелесть, с тех пор учали тебе, государю, изменять и бегать за рубеж и ныне бегают безпрестани и от тово, государь, многие поместишка наши запустели... бегают за рубеж в литовскую сторону, пограбя животишки наши и пожигая дворишка у нас, холопей твоих, бьют и вяжут...»
У столиці Високої Порти постійно бунтують невгамовні янича¬ри, і тремтить султан, і вбивають його візирів.
Революційні заворушення охоплюють величезні володіння Іс¬панії, над якою, на думку придворних борзописців, ніколи не заходить сонце. Але ніколи не припиняються і народні виступи.
«Народний трибун» Мезаньєло підносить у сонячному Неаполі смолоскип повстання, іскри від якого далеко летять над усією Італією.
Хвилі народного гніву охоплюють «Вічне місто» — Рим. Папа боїться навіть визирнути з віконця свого Латернського палацу в Ватікані.
По розтерзаній 30-річною війною землі Німеччини блукають з мечем і вогнем хижі ландскнехти, які зробили смерть своїм ремеслом.
Селяни з вилами та косами піднімаються на озброєних до зубів панів у Сіцілії, в Австрії, у Великопольщі...
У «летючих листках» Німеччини та Франції провіщується час «повалення всіх монархій».
Автор «Втраченого раю», великий англійський поет Джон Мільтон, відверто радіє: всі нації земної кулі «повертають собі давно втрачену свободу».
Французька письменниця пані де Моттвіль тремтячою рукою занотовує у щоденнику: «У 1648 році королі перебували під погибельною зіркою...»
Найпопулярніше слово в Європі — «Свобода!».
Разюче змінюється політичне обличчя всього континенту.
А в сумнівну рівновагу європейських міжнародних відносин стрімко втручається абсолютно новий політичний чинник — український. Саме на бранному полі України вирішується доля не тільки українського, а й усіх східноєвропейських народів.
То в Україні розпочинається велична Визвольна війна укра¬їнського народу. Тогочасний польський історик Іоахим Патроній проклинає українців, «цих жахливих скіфів», котрі зруйнували велике польське королівство, і запевняє, що від часів гунів і Тамерлана Європа не зазнавала подібної навали.
Для України настав урочистий та грізний час випробувань, коли не важить, чим людина або народ видаються, що про нього думають, що він сам каже й думає про себе. Наспів час, коли спадають усі облудні шати позірності і народ постає тим, ким він є. У самій глибинній своїй сутності.
І на чолі цього народу, що повстав за свою споконвічну правду, виростає велична постать — Богдан Зіновій Хмель¬ницький.
Своїми карколомними дипломатичними комбінаціями україн¬ський гетьман добився майже повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, яка у мілітарному розумінні вважалася чи не найпо¬тужнішою державою Європи. Він забезпечив Україні збройну допомогу Кримського ханства, досяг прихильного нейтралітету Туреччини й Трансільванії, примусив Молдавію розірвати союз з Польщею, зав'язав дружні стосунки з Венеціанською респуб¬лікою, вступив у перемови зі Швецією, знешкодив на якийсь час небезпеку, що чорною хмарою насувалася на Україну з півночі, від Москви... Щоправда, пізніше українському народові не вда¬лося уникнути цієї небезпеки, і її потворні наслідки даються взнаки й сьогодні.
Польський історик Людвік Кубаля, котрий протягом десятиліть досліджував життя і діяльність Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання Богдана виявилося набагато складнішим: «Він не мав, як Кромвель, у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністра¬ція, зносини з сусідніми державами — все це треба було створити, все це лежало на його голові. Він мусив добирати і вчити людей, доглядати щонайменших подробиць. І коли його військо не вмирало з голоду, коли він мав зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигів і зручних агентів, то це його особиста заслуга... Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного...»


Шпигунська місія святого отця

Смиренний старець Троїцько-Сергієвого Богоявленського монастиря Арсеній Суханов улітку 1649 року, згідно з указом государевим і з благословення московського патріарха, розпо¬чав прощу до святого града Єрусалимського, аби омитися над Гробом Господнім зворушливими сльозами щирої молитви во здравіє Божого помазаника — царя Олексія Михайловича.
Офіційне звання «царського богомольця» дозволило Суханову приєднатися до почту єрусалимського патріарха Паїсія, що повертався з Москви, де перебував у церковних справах.
В оточенні патріарха Арсеній Суханов почувався в повній безпеці, що було для нього аж ніяк не зайвим. Справа в тому, що святий отець займався грішними справами, позаяк був мос¬ковським резидентом-розвідником високого рангу і великих секретних повноважень. Своє потаємне ремесло «святий шпи¬гун» любив і шанував. І тепер вже важко визначити, чи він займався шпигунством у паузах між палкими молитвами, чи бив поклони у коротких перервах поміж різними шпигунськими ак¬ціями. Одне безперечно: розвідником він був першокласним — умів «выведывать». А чорна ряса виявилася ідеальним при¬криттям для чорних справ.
На цей раз казенному прочанину так і не довелося ступити на Святу Землю і уклонитися Гробу Господньому. Що ж, Богу Богове, але й кесарю кесареве! Останньому отець Арсеній воче¬видь віддавав перевагу, добре пам'ятаючи традиційне москов¬ське: «Бог не выдаст, свинья не сьест». І якщо всеблагий Цар Небесний може трохи зачекати і врешті простити, то цар земний нікому і ніколи не подарує занехаяння своїх інтересів. Не на часі молитва, коли над царюючим домом Романових нависла небезпека.
Раптово полишивши розгубленого патріарха, Арсеній стрім¬голов перетнув охоплену полум'ям Визвольної війни Україну і в рекордно короткий термін прибув до Москви, де негайно ж, 11 грудня, був прийнятий у Кремлі. Слово і діло государеві не терплять зволікань.
Що ж трапилося? Які надзвичайні обставини примусили «царського богомольця» проміняти богоспасенні справи на грішні мирські?
Відповідь на ці запитання дає власноручний звіт Арсенія...
Прибувши на початку вересня 1649 року до столиці Молда¬вії — Ясс, Суханов довідався, що в якомусь скиті під «Венгерскими горами» переховується людина, яка називає себе «воровски» сином колишнього царя-небіжчика Василя Івановича Шуйського. Особлива ж увага в донесенні пильного «богомоль¬ця» зверталася на той приголомшливий факт, що невідомий зухвалець запечатував свої листи печаткою червоного воску. І це було страшною крамолою.
Від часів Івана Грозного тільки царям належало виняткове право затверджувати офіційні документи червоною печаткою. У 1568 році з цього приводу вибухнув серйозний міжнародний скандал. Литовські посли обманом хотіли привісити до тексту дипломатичної угоди печатку червоного кольору. Та Москву не обдуриш! Велерозумні бояри хутко збагнули те лукаве крутій¬ство і, погрожуючи Литві розривом усіх відносин і навіть вій¬ною, таки домоглися від підступних чужинців обіцянки надалі користуватися не червоним, а зеленим воском. Цей випадок був поцінований у Москві як видатна перемога московської дипло¬матії.
Отже, використовуючи червону печатку, загадковий самозва¬нець відверто зазіхав на прерогативи царської влади, що не¬двозначно засвідчувало небезпечну спрямованість його під¬ступних намірів.
Ще зловіснішими виявилися відомості, здобуті Сухановим, про намір лже-Шуйського їхати в Україну для зустрічі із геть¬маном Війська Запорозького Богданом Хмельницьким, з яким у московського уряду у цей час склалися зовсім непрості сто¬сунки, котрі, на думку бояр, могли призвести навіть до війни.
Справа набирала особливо небезпечного оберту. Увага! Са¬мозванець наближається до кордонів Московської держави. У білокам'яній вдарили на сполох...


Давнє прокляття московських царів

Самозванство — це давнє і страшне прокляття царів, яке примушувало московських самодержців ціпеніти од жаху про¬тягом століть. Важко назвати такого царя, який не мав би свого «двійника», та ще й, як правило, не одного.
Окремі, спорадичні випадки самозванства траплялися і в іс¬торії інших народів — лжемаг Гаутама, лже-Нерон, лже-Агріппа, лже-Лев, лже-Жанна д'Арк, лже-Людовік XVII, навіть лже-Наполеон. Та тільки у Московському царстві самозванство на¬було ваги суспільно-політичного та культурно-релігійного яви¬ща, котре призводило до постійних державних струсів, під уда¬рами яких хитався трон.
Самозванство кліщем вгризлося у плоть московської історії. Видатний російський історик В.О.Ключевський писав: «У нас з легкої руки першого Лжедмитрія самозванство стало хронічною хворобою держави: відтоді ледь не до кінця XVIII століття мало яке царювання проходило без самозванства». А дехто із су¬часних російських дослідників взагалі вважає, що «історію Росії неможливо писати, обминаючи проблему самозванства».
Постійне суспільне бродіння і брак елементарних людських прав у Московській державі виявилися тим благодатним грун¬том, на якому рясно, наче мухомори після дощу, сходили численні самозванці.
За підрахунками істориків, лише у XVII столітті щонайменше 23 особи заявили про свої «виняткові» права на шапку Мономаха.
У часи Смути, окрім трьох Лжедмитріїв, з'явився «царевич» Петро, котрий називав себе сином царя Федора Івановича. В Астрахані певний час «царював» ще один «син» Івана Грозно¬го — Іван-Август, а згодом тут об'явився «царевич» Лаврентій — «онук» Івана Васильовича.
У широких козацьких степах гуляли аж вісім «синів» царя Федора — «царевичі» Федір, Клементій, Савелій, Семен, Василь, Мартинко, Гаврилко та Єрошка. Не кажучи вже про сина Марії Мнішек чи то від Лжедмитрія II, чи то від україн¬ського козака з Тернополя Івана Заруцького, котрий під час Смути став одним із керівників Московської держави. І хоча цього «воренка» повісили ще немовлям, але й на його місце перегодом віднайшовся претендент — польський шляхтич Ян Фаустин Луба, боротьбою з яким й розпочалося у 1645 році царювання Олексія Михайловича, і Московія змогла вільно зіт¬хнути лише після загибелі цього шляхтича в битві під Пилявцями.
Серед шукачів царської корони зустрічаються одчайдушні шибайголови і безпринципні пройдисвіти, затяті вар'яти і наївні мрійники, блазні та релігійні фанатики, серед яких значну частину становили декласовані особи — дезертири, збіглі крі¬паки, попи-розстриги. Близько 40 відсотків із них володіли значним соціальним досвідом, позаяк колись служили у війську. Натомість по всій країні цей покажчик для чоловічого населення у середньому не переважав 3—4 відсотків.
Цікаво, що були не лише лжецарі, а й лжесвяті. Наприкінці XVII століття Кузьма Косой проголосив себе «правдивим папою» і заневняв, що володіє правом на престол царів. Пере¬годом йому цього видалося замало, і він почав нарекати себе Господом Богом (точнісінько, як це робить наприкінці XX сто¬ліття Марія Деві Христос). До речі, придворні лакузи, облудно граючись словами, називали і Петра І Христом, хоча народ вважав його антихристом.
Та й відомий ідеолог старообрядництва «огнепалимый» Аввакум вважав себе принаймні не меншим від Ісуса Христа: «...А потом Бог вместил в меня небо, и землю, и всю тварь». Тож і відчував за собою право на виконання вищої сакральної місії — суду над живими і мертвими, який за християнським віровченням належить тільки Ісусу: «Я еще, даст Бог, преже суда тово Христова взявше Никона разобью ему рыло... собака, смутил нашу землю. Да и глаза те ему выколупаю, да и толкну ево взашей: ну во тьму пойди, не подобает тебе явиться Христу моєму свету. А царя Алексея велю Христу на суде поставить. Тово мне надобне шелепами медяными попарить. Да что ты, християнин, смеешися, будет так!»
Князівська доба не знала самозванства. Це явище з'явля¬ється, по суті, майже водночас з першими миропомазуваннями на Московське царство. Подібний збіг аж ніяк не може бути випадковим. Коріння самозванства треба шукати в ідеологічних засадах московського самодержавства,
Цар у Московській державі як сакральна істота, непідвладна мирському осуду. Самодержець перебував понад законом лю¬дей — він сам був для них живим законом. Ні на словах, ні в писаннях не дозволялося «износить неподобная» на государів і викривати «стыд их венца». Московським царям був лише один судія — Бог, який буцімто передав їм у вічне рабство не тільки жалюгідну плоть, а й безсмертну душу підданих. За якусь незначну провину цар Олексій Михайлович дорікав неслухняно¬му боярину: «Кого не слушаешь? Самого Христа!» Дипломат XVI століття барон Сигізмунд Герберштейн, вражений необме¬женою самовладністю царів, писав: «Владою, якою він (цар. — Ю.Д.) користується над своїми підданими, він легко переважає усіх монархів світу.., він застосовує свою владу до духовних так само, як і до мирян, розпоряджаючись без перешкод і за власною волею життям і майном усіх».
Думка про непідсудність «Божого обранця» так глибоко уві¬йшла в масову свідомість російського народу, що позначилася, як зауважували етнографи XIX століття, навіть на дитячій грі «в царя»: «Ну, ребята, я — царь! Которова удушу, так суду нет!»
Уся схема державної влади у Московії, як і у будь-якій іншій азіатській деспотії, була надзвичайно примітивною, проте, як кожна примітивна структура, вона відзначалася стійкістю та ефективністю. Над усіма людьми — Бог. Трохи нижче — цар, «прежде века его от Бога избранный и из чрева матерна помазаный». А десь там, далеко внизу, юрмився народ суціль¬них рабів. Від ближнього думного боярина до останнього юродивого — геть-чисто усі раби, безправні і покірливі. «А миловати мы своих холопий вольны, и казнити вольны», — з непохитною переконаністю висловив своє політичне кредо Іван Грозний, котре передав у спадок іншим самодержцям.
На думку ідеологів московського самодержавства, царство від царя невід'ємне, як душа від тіла. Коли Господь хоче пока¬рати народ, він позбавляє його «сущого» царя, і тоді настає хаос, руйнуються підвалини світобудови і торжествують «зло-раби» — ось зерно офіційної доктрини державної влади. Вельми показово, що на схилі XX століття цей середньовічний принцип підхопили московські «патріоти», прагнучи — вочевидь з меркантильних політичних міркувань — зробити з останнього імператора Росії — Миколи II новітню ікону. А взагалі цар у Московії справді вважався «живою іконою».
Освічений московський дяк Іван Тимофєєв, принизливо називаючи себе «мухоподобным», співав на початку XVII століт¬тя справжню осанну «благословенному рабству». І ось зійшла на «мухоподобного» дяка «мысль облакоподобная», що люди повинні бути покірними, наче худоба: «Скот бо не прекословит водящему или вяжущему его, яко и до самого заколення сопротивлятися не совесть... повинуется неприкословно... Так и мы перед ними (царями. — Ю.Д.) безответны, яко безгласные рабы, со всяческим тщанием кротко носили иго рабства, повинуясь им с таким страхом, что из-за страха оказывали им честь едва не равную с Богом». Так формувався традиційний московський менталітет. Подібного натхненного панегірика раб¬ству, як «природному єстеству», не знала тогочасна Європа. Для порівняння варто навести сповнені людської гідності слова видатного українського політичного діяча першої половини XVII століття волинського мечника Лаврентія Деревинського, мовле¬ні на сеймі Речі Посполитої в 1620 році просто у вічі королю Сигізмунду III: «Про це, ваша королівська милість, не зволиш знати — божественної природи в собі не маєш, але маєш також людську».
Та ось після смерті «благочестивих царів» — Івана Грозного та його сина Федора — московська державна гармонія, засно¬вана на тотальному рабстві та приниженні, зруйнувалася вщент, і «начали возводить на верх царства рабов». Світ захитався. Порушилися одвічні закони московського буття. Надійшла Смута.
Шерег «богопротивных» лжецарів завдяки «многоразумному коварству» започаткував «цар-раб» Борис Годунов, узурпу¬вавши владу. Опісля нього, «видя общую всем нам слабость и трусость», на трон видерся Лжедмитрій І, що «оболкся в плоть антихриста».
Самозванці посунули хмарою. «Первый был учителем для второго, дав ему пример своим похищением, а второй для третьего и для всех тех безыменных скотов, а не царей.., чья дерзость была совсем бесстыдна и воцарение странно», — меланхолійно занотував московський літописець.
Сама концепція «сущих царів» за логікою середньовічної свідомості передбачала протиставлення їм царів «ложных» — «через подобство наскакающих на царство». Справді, якщо суспільство складається з німих рабів єдиного царя, то, природ¬но, що ефективно протидіяти необмеженій владі самодержця може лише інший цар, хай навіть і «ложний». В умовах суспіль¬ної кризи проти «царя-ікони» виступає «цар-ідол». Як це не парадоксально, в основі подібної психології приховується саме переконаність, що судити про те, хто є справжнім царем, має не людина, а Бог. Так самозванство стає своєрідною, проте виправданою реакцією на офіційне твердження про «божест¬венне» походження царської влади.
У народній свідомості відбувалося повне ототожнення імені з його носієм. В історіософії це називається «міфічним ототож¬ненням». Бунтуючи проти царя і його оточення, народ ніби протиставляв їм рівних суперників, рівних по імені, отже, і по сутності. Традиція ця була настільки сильною, що підпорядку¬вала собі і культуру «верхів». Як відомо, родичі Григорія Отреп'єва після Смути за «высочайшим соизволением» замість давнього, зганьбленого прізвища набули зовсім інше. Навіть у 1812 році якийсь полковник Пугачевський клопотався про зміну свого родового прізвища, яке нагадувало про самозванця Оме¬ляна Пугачова, на благопристойніше.
Сходження у 1613 році на осиротілий престол Михайла Фе¬доровича стало для прибічників дому Романових доказом того, що Господь змилувався над Московською землею і життя знову 'вступило у свою нормальну колію. Проте тогочасним ідеологам було важко довести «богообраність» нового царя. Доводилося обмежуватися малопереконливими заявами, що цар Михайло «не от человек, но по-истинну от Бога избран», хоча всі добре знали, що доставили його на царство грішні люди.
Романови не належали до «благородного царского племени». Спорідненість Михайла Федоровича з попередньою ди¬настією доводилася вельми туманно: «...Понеже он хвалам до¬стойного великого государя Ивана Васильевича законныя супруги царицы Анастасии Романовны родного племянника Федо¬ра Никитича — сын». Про таких раніше говорили: «Выгосударился, а не по достоинству».
Крім того, всім було добре відомо, що батько нового царя — Філарет (у миру — Федір) теж був не без самозваного гріха, позаяк у свій час підтримав Лжедмитрія II, за що отримав і від сучасників зневажливе прізвисько «тушинського патріарха». А злі язики подейкували, що й авантюра Лжедмитрія І не обійш¬лася без участі бояр Романових.
Перші Романови добре усвідомлювали всю хиткість і непев¬ність свого становища, тож мусили вдатися до жахливих репре¬сій, аби убезпечити свою владу. Разом із царським берлом нова династія успадкувала і всі перестрахи недавньої Смути. Привид Лжедмитрія, що «яко темен облак возвлекся от несветимыя тмы», здавалося, навіки оселився у Грановитій палаті, блукав довкола трону, жахаючи і бентежачи своєю примарною реаль¬ністю московських царів, і кожної миті погрожував матеріалізу¬ватися во плоті.
У жаху — великі очі. Романови заборонили навіть святкувати Масляну, позаяк існував маскарадний звичай переодягатися у різні шати, серед них і в «царські». Ці дії пильна влада почала розцінювати як небезпечне зазіхання на прерогативи царської особи. А коли так, то наряджені автоматично перетворювалися на небезпечних державних злочинців, з якими і треба про¬водити боротьбу на державному рівні.
Іноді справа набувала кумедного з сучасної візії, але на¬справді, у тогочасних московських умовах, трагічного вигляду.
У лютому 1629 року курському воєводі Собакіну подали виказ на місцевого сторожа, котрий говорив «про государя неподобное слово»: «В меня... такова ж борода, что у госуда¬ря». О злочинець зловмисний! Хіба ж невідомо, що у Царя не може бути такою самою борода, як у простолюдина? Бо ж вона — не абияка, а царська! Цього виявилося досить, щоб порушити кримінальну справу.
Взагалі-то ота пакосна волосата чоловіча поросль частенько-таки виринає на сторінках тогочасних кримінальних справ...
Полаялись якось двоє — мужик Сенька і дворянин Сірий Сергєєв. Останній і почав погрожувати своєму візаві, мовляв, «бороду тебе за то выдеру!» Але й Сенька, хлоп не в тім'я битий, резонно парирував: «Не дери моей бороды, мужик я государев и борода у меня государева».
Ось ця вірнопідданська заява хитрого мужика й погубила благородного дворянина. Сергєєв, як водилося у Московській державі, не забарився з доносом на бунтівника Сеньку, котрий зазіхнув на святе — на царську бороду. Проте не так сталося, як гадалося. Розшук, звичайно ж, розпочали, бо йшлося про образу величності, але наслідки слідства виявилися згубними для пильного дворянина. Як то кажуть: факти не підтвердилися. Із Москви надійшов суворий наказ за власноручним підписом царя, в якому наказувалося Сірого Сергєєва «бить батоги, раз-настав, нещадно, потому что он сказывал, затеяв наше дело; а при ком то дело деялось, и они сказали не против его извета».
Але не завжди так благополучно для обвинувачених «у поно¬шений государя» закінчувалася справа...
У 1620 році за участь у переодяганні на масниці «затейним воровским обычаем» були засуджені до страти на горло князі Шаховські — брати Афанасій, Андрій та Іван. Лише втручання батька царя — патріарха Філарета порятувало веселих гульті¬пак. Самодержець «в смерти место велел вам живот дать», але не свободу: винуватців масляного карнавалу вкинули у в'язни¬цю. Дорого коштували родовитим Рюриковичам оті безтурботні веселощі над Романовими — вони 14 років гнили у кайданах.
Влада завжди перебувала насторожі. У 1666 році поміщик Микита Пушкін вчинив донос на власних селян, які влаштували заборонене владою масляне гуляння. Проводжаючи зиму, селя¬ни, за давнім звичаєм, переодягалися дияволом, ведмедем, а двоє необачних — Митька Демидов і Першка Яковлев — жар¬тома перевбралися царями, нап'явши на голови солом'яні корони. Веселий сміх обернувся кривавими сльозами. Царські посіпаки жорстоко покалічили хліборобів — відрубали карна¬вальним царям по два пальці на правиці. Решту учасників зимових гулянь били батогами «нещадно» і разом із сім'ями вислали до Сибіру. Ні, не вибачали московські самодержці кпин над своїм маєстатом.
Якщо так жорстоко карали безневинних наряджених, то можна лише уявити, як стурбувала Олексія Михайловича звіст¬ка, яку приніс Арсеній Суханов, адже йшлося про можливу появу в Україні «справжнього» самозванця. У Кремлі добре пам'ятали, що саме українці становили основу війська Лжедмитрія. Не забули в «златоглавій» і козаків гетьмана Сагайдачного, чиї коні добре потоптали гострими копитами Мос¬ковську землю. Московські літописи пронизані записами про вояків, «хохлы имущими на главах», і про «порабощение наше главохохленой Литвой». Сучасний російський коментатор сором'язливо пояснює, мовляв, вираз «хохлы имущие» означає поляків. Навряд чи подібне тлумачення відповідає дійсності, адже добре відомо, хто насправді носив довгі оселедці — «хохлы» — на своїх буйних, непокірливих головах...
Боярська рада, думні дяки і сам самодержець дуже уважно поставилися до тривожної звістки, принесеної святим отцем. Посольському приказу — «оку государеву» — було доручено негайно розробити необхідні заходи для знешкодження небез¬печного «вора» — самозванця, котрий міг стати ще небезпеч¬нішим під час перебування в Україні. «Вору... не смиренье; кроме смерти, усмирить его нечем», — вимагали московські закони. «Вором» у Московській державі у ті часи називали того, хто «убивство или крамолу и рокош на царя государя умыслит...»


Царський богомолець починає діяти

26 січня 1650 року баскі коні швидко понесли на південь сани з царським богомольцем. Полювання на державного злочин¬ця — лже-Шуйського розпочалося. Олексій Михайлович нака¬зав не шкодувати коштів для «ево великаго государева дела».
У секретній інструкції, яку отримав Суханов, наказувалося: «Будешь в Києве и тебе б проведать... И про вора про Тимошку и про татар проведать, и том о всем писать к государю». Проте важливіші поради про те, що і як треба чинити, були переказані ченцю-шпигуну «изустно»...
9 лютого отець Арсеній вже був у Києві. Являючи свою побожність, він заходився відвідувати церкви і собори, прикла¬дався до образів, затеплював свічки, годинами стояв навко¬лішки і ревно стукав лобом по підлозі. Головне ж — ані на мить не забував про «государеву службу».
При частих зустрічах із лаврською братією святий отець, ніби випадково, вперто схиляв перебіг розмов у потрібне йому річище, цікавився, чи не чути, бува, якихось важливих для віри православної новин, допитувався про лже-Шуйського і радив, якщо з'явиться той «окаянний» злочинець, вчинити богоспасен¬ную справу, затримати «вора» і одразу повідомити про це, а ще краще передати самозванця московським властям, за що буде від царя велика дяка, а ще більша винагорода.
На цей раз Арсенію Суханову не поталанило нічого нового вивідати про самозванця. Проте він досяг успіху в іншому: «И будучи в Києве старец Арсений списал пункт королевский, что прислал киевский митрополит с сейму о постановлений мира с козаками». Йдеться про текст Зборівського миру. Ці важливі шпигунські відомості були негайно ж відправлені Сухановим із спеціальним гінцем до Путивля, а звідти терміново, без звичай¬ної московської «волокиты», яку сам цар Олексій Михайлович називав «злохитренным московским обычаем», переслані до столиці. У Центральному державному архіві древніх актів у Москві збереглися документи і копії з них, які розповідають про перебування київського митрополита на сеймі у Варшаві, а це означає, що в найближчому оточенні Сильвестра Косова пере¬бувала людина, котра працювала на московську розвідку. Тепер через вирви часу важко з'ясувати, ким був той запроданець. Хоча...
9 лютого, у той самий день, коли Суханов прибув до Києва, до Путивля таємно приїхав ігумен Батуринського монастиря святого Миколи Чудотворця — Іона. Воєвода Семен Прозоровський, бачачи готовність ігумена до співпраці, вирішив скористатися послугами українського високопоставленого чен¬ця з особливою метою: «И мы, призвав его, игумена, к себе в сьезжую избу, нарочно говорили, чтоб он тебе, государю, послужил, ехал в Киев нарочно и доведался в своей литовской стороне всяких тамошних вестей подлинно».
Москву цікавила насамперед достовірна інформація про військово-політичну ситуацію в Україні, перебіг польсько-укра¬їнських перемов і, звичайно ж, все, пов'язане з особою само¬званця.
Ігумен Іона, отримавши свої тридцять срібняків соболями, напрочуд швидко погодився співробітничати з тогочасними мос¬ковськими спецслужбами: «А сказал он, игумен, нам.., что де учнет тебе, великому государю, служить и работать и вестей проведывать, а проведав подлинных вестей в Києве, приехав к нам, холопем твоим, скажет...»
Отже, ігумен Іона, погодившись стати Іудою, зумів потрапити до митрополичої канцелярії і, скориставшись своїм саном і знайомствами, отримав інформацію, яка цікавила московський уряд. Не виключено, що саме Іона передав Суханову надзвичайно цінні дані про ухвалу сейму Речі Посполитої щодо українських справ, адже сам московський резидент у чернечій рясі у звіті царю похвалявся, що ці відомості просотилися із митрополичого оточення.
Арсеній Суханов перебував у Києві недовго. Його розвід¬ницька «легенда» вимагала продовження мандрівки до Святих місць. Козацька варта пильнувала, і московський резидент, аби не поглиблювати до себе підозри, мусив, попри власне бажан¬ня, рушити далі...
І ніхто ще не міг навіть уявити собі, яке поважне місце в таємній міжнародній війні незабаром посяде новий самозва¬нець. У карколомний вир подій, про які піде мова, крім України, були втягнуті Московія, Річ Посполита, Туреччина, Кримське ханство, Східна православна церква і католицький Рим, Сербія, Волощина, Молдова, Семиградське князівство, Швеція, Пруссія та Голштінія, що, безумовно, вплинуло якоюсь мірою на перебіг європейської міжнародної політики і дипломатії середини XVII століття, багато в чому визначивши подальшу історичну долю континенту.


«Давайте нам знати і попереджайте нас»

З піднесенням святої хорогви національно-визвольної війни перед Богданом Хмельницьким постало надзвичайно складне завдання: створити ефективну й розгалужену службу безпеки. Інші держави мали давні традиції розвідницької діяльності, висококваліфіковані кадри, що формувалися роками, налаго¬джені зв'язки і канали інформації, випробувані методи роботи, розроблену тацтику та стратегію таємної війни, нарешті — чітку і упорядковану систему спецслужб.
Усього цього Україна не мала, і його треба було будувати на рівному місці. Час та історія не надавали можливості для довго¬го розгойдування. Необхідно було діяти негайно, щоб випередити або знешкодити потенційного ворога.
І це неймовірно важке завдання було виконано. Це — наслі¬док величезного патріотичного піднесення, що охопило усі верстви українського народу. Вже за кілька років українська таємна служба за якістю і наслідками своєї діяльності, без перебільшення, виходить на одне із чільних місць у Європі.
12 грудня 1650 року у палаці польського короля за участю самого Яна Казимира, трьох коронних гетьманів, чотирьох хранителів державної печатки, коронних маршалка та підскар¬бія відбулася таємна нарада, присвячена лише питанню протидії козацькій зовнішній розвідці.
Вищі достойники Речі Посполитої з пострахом вислухали доповідь ротмістра Воронича, котрий повернувся з Чигирина, де під виглядом посла збирав секретні відомості.
Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл, який був присутній на цій нараді, занотував у своєму щоденнику, що Воронич «доповів про шпигів Хмельницького, котрих він має повсюди, навіть у Венеції, і, на його думку, це повинно вплинути на майбутню долю нашого короля, а опісля і на князя Москви». «Князем» у Речі Посполитій вперто називали Олексія Михай¬ловича, відмовляючи йому в царському титулі, що призводило до постійних дипломатичних ускладнень між Польщею та Московією.
Авторитет української зовнішньої розвідки, створеної Богда¬ном Хмельницьким, був настільки великим, що їй інколи припи¬сували й те, до чого вона не мала, як видається, прямого відношення.
Тогочасний польський мемуарист Голінський подав сенсацій¬ні відомості, нібито козацький гетьман, зваживши на непри¬хильність турецького султана Ібрагіма до української справи, звернувся безпосередньо до яничарів, які за його намовою вчинили 8 червня 1648 року двірцевий переворот, вкинули до в'язниці султана, а на трон падишаха посадили його восьмиріч¬ного сина, Мухаммеда IV.
Так чи інакше, але справді зовнішня політика Оттоманської імперії після яничарського заколоту зазнала разючих змін. Новий візир Суфі Мехмед і «названий батько» нового султана Бектеш-ага, що задушив батька справжнього, ступили у пряме листування з Богданом Хмельницьким і обіцяли Війську Запо¬розькому свою підтримку і всіляку допомогу.
Цікаво, що під час повстання яничарів у Стамбулі справді перебували українські посли, що й стало підставою для фан¬тастичної версії про «козацьку інтригу» в Туреччині. Сама ж можливість появи подібних чуток свідчить про впевненість су¬часників у всемогутності української розвідки, для якої, здава¬лося, не було нічого неможливого.
Але існувала ще одна обставина, на яку б варто звернути увагу. Велика султанша, дружина колишнього султана і мати нового, мала ім'я своєї великої попередниці Насті Лисовської з подільського містечка Рогатина, відомої в історії Сходу під іме¬нем Роксолани, як засвідчують джерела, теж була українкою за походженням. Малолітній син Мухаммед перебував під повним впливом своєї матері. За повідомленням польських агентів, коли до Стамбула прибуло козацьке посольство, турецький уряд довго вагався, чи сприяти Війську Запорозькому, і тільки рішуче втручання великої султанші дозволило позитивно розв'язати цю справу. Султанша ніколи не забувала свою зелену Україну, її синє небо й золоте жито.
З усіх видів державної таємної діяльності до Визвольної війни у козаків здавна була добре розвинута, по суті, тільки військова польова розвідка. В усіх інших видах секретних служб просто не було нагальної потреби, позаяк вони є хай прихованими, але атрибутами державності. Щоправда, судячи із доброї обізнаності запорожців у політичній ситуації в інших країнах, необхідної для організації та здійснення переможних військових морських походів з метою звільнення християнських невільників і здобуття «козацького хліба» — військової здобичі, якийсь різновид глибокої зовнішньої розвідки у Війсь¬ку Запорозькому все ж таки існував, але треба було створити умови і докласти великих зусиль, щоб ця брунька розпустилася і винеслася розлогим пагіллям таємних служб.
Готуючись до піднесення корогви визвольної війни, Богдан Хмельницький подбав про розширення сфери дій традиційної козацької розвідки, безперечно використавши при цьому новіт¬ній досвід відповідних служб інших країн, з котрим козацтво мало змогу близько ознайомитись, якщо зважити на його активну участь на різних фронтах 30-річної війни, що палахко¬тіла на терені Європи у 1618—1648 роках.
В історичних джерелах збереглася згадка про те, що видатний український просвітитель, митрополит-філософ Петро Могила, який задовго до Вольтера і Монтеск'є мріяв про ті спасенні часи, «коли або філософи будуть царювати, або царі філософствувати», незадовго перед тим, як предстати перед лицем Вічності, благословив Богдана Хмельницького на бороть¬бу за волю українського народу і наклав вічне прокляття-анафему на тих, хто не приєднається до цієї святої справи. Трива¬лий час ця згадка здавалася малоймовірною, позаяк тоді нале¬жало б визнати, що таємна підготовка до Визвольної війни велася задовго до її початку, адже Петро Могила вмер у ніч на 1 січня 1647 року.
Недавня архівна знахідка українського пошуковця Юрія Мицика розвіює останні сумніви. Йдеться про виявлення листа турецького султана до Богдана Хмельницького, датованого літом 1647 року, в якому повелитель Високої Порти дякував козакам за отримані відомості і обіцяв свою підтримку. Отже, за рік до вибуху Визвольної війни таємна дипломатія козаків уже діяла, і діяла дуже активно.
Ще до виступу із Запорозької Січі Богдан Хмельницький подбав про масовий збір розвідницьких даних, звертаючись у своїх закликах до народу зі словами: «А що довідаєтеся або почуєте від проїжджих про іноземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас».
Сотні козацьких розвідників «пішли в народ», розносячи по всій Україні заклик «батька Богдана» підніматися на боротьбу «за віру і волю».
Тогочасні польські джерела насичені згадками про незлі¬ченних «емісарів Хмельницького», котрі розносили іскри Виз¬вольної війни не лише по Україні, а й по всій Речі Посполитій. Є дані, що вже через місяць після перемоги під Жовтими Водами козацькі таємні посланці досягли Галичини і проникли в глиб Польщі аж до Кракова.
Український історик Іван Крип'якевич вказував на розмах глибокої розвідки Богдана Хмельницького: «Політичні експозе (короткий виклад питань поточної політики, переважно — зов¬нішньої. — Ю.Д.), які він давав московським та іншим іно¬земним послам, виявляли, що гетьман мав не тільки дуже точні відомості про події в Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії та інших західноєвропейських країн, збирав по¬трібні відомості через своїх послів та агентів, користувався ві¬домостями, які привозили чужоземні посланники. Зібрані відо¬мості він умів використати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька».
Дії козацької розвідки особливо ефективними робила всена¬родна підтримка. Збереглися відомості про те, що, наприклад, у Новому Костянтинові міщанин Гарко готовий був підпалити місто, «коли надійде лядське військо», а у Синявці місцевий житель Яцько обіцявся знешкодити польські гармати. Те саме збиралися вчинити й мешканці Ставища та інших міст і містечок. Полякам стало відомо, що у Володарці утворився таємний гурт сприяння козакам; і вони забобонно передавали: «Там є троє — хоч би десять катів було, мають таке зілля, що не признаються, а з козаками браття». У Лисянці дев'ять мешкан¬ців присягнули допомагати козацькому війську. У містечку Стан, згідно із закликами Богдана Хмельницького, заздалегідь підго¬тували вісім півбочок пороху, щоб передати повстанцям. У Бро¬дах і Тернополі, незважаючи на пильність польських властей, відбулися таємні наради повстанців, куди нелегально прибували мешканці навколишніх сіл і містечок.
Активно підтримувала визвольний рух українська православ¬на церква. Луцький і львівський православні єпископи, готу¬ючись до прибуття народного війська, заздалегідь закуповували порох, селітру, зброю. Поляки з часом довідалися, що «Афанасій, владика луцький, послав порох і кулі, а владика львів¬ський дав козакам три бочки пороху», і ще — «Афанасій, владика луцький, прислав Кривоносу 70 гаківниць, 8 півбочок пороху, достатньо олова, і грошей привезли 7 тисяч, щоб вдарити на Олику і Дубно».
Навіть посол Венеціанської республіки Альберто Віміна наприкінці 1649 року в листі до свого уряду звертав особливу увагу на дійову участь православних священослужителів у виз¬вольних змаганнях українського народу: «Один з їхніх попів, або, по-нашому, священиків, людина хитра і смілива, перед вели¬кою юрбою повсталих рішуче підтримував її в таких намірах».
Венеційця настільки вразила полум'яна проповідь простого українського священика, що він вважав за потрібне викласти її зміст на папері. Так до нашого часу дійшло живе слово рево¬люційної проповіді, виголошене просто неба.
Невідомий проповідник, вказурчи на замордованих поляками селян, сказав: «Ось нагорода за перенесені нами муки, за подо¬лання небезпеки, за кров, пролиту в боротьбі за свободу, за визволення від нестерпного рабства поляків... Ось трофеї слави польської — трупи наших братів, вбиті на полі, з чого видно, що вони, поляки, підлістю перемогли ту доблесть, яку марно намагалися побороти силою. І чого може більше навчити це, як не нестримної ненависті до поляків і надії на Бога, який повинен просвітити нашу темряву і навчити нас не довіряти безпеку нашого життя варварству знаті.
Та навіщо мені переконувати вас, наводячи далекі приклади підступності поляків? Ось настромлені на палі ваші брати, які, може, ще дихають, і через те, що ви не можете вже допомогти їм, благають вас берегти самих себе і стати слугами Божими, помстившись за них».
Венеціанець перебував у справжньому струсі від тих простих, але таких гірких слів, і він зауважує, що «серйозність теми, сила слів, жаль до загиблих товаришів, гнів, ненависть — усе це спонукало селян одразу ж узятися до зброї і несамовито мет¬нутися на знать, примушуючи відчути натиск їхньої люті. Коли ж це дійшло до найближчих сусідніх місцевостей, то викликало загальне заворушення і прагнення допомогти друзям. Число повсталих зросло...»
Відомо, що протопоп у Старому Костянтинові приймав і пере¬ховував у себе українських розвідників. А у розмові з ко¬зацьким вивідачем священик Галицький запропонував свої по¬слуги для передачі термінових таємних повідомлень: «У нас кращі звістки, тому що ми один одному пишемо, і відомості доходять до самого Києва». Про цей же надійний канал інфор¬мації — від церкви до церкви, від священика до священика — згадує і запис допиту, зроблений у липні 1648 року, коли козацький вивідач під тортурами зізнався, «що піп Заволовський писав Підгаєцькому у Старе Місто, а Підгаєцький — терно¬пільському Абраму, посильному владики. Листи відправляються також козакам».
Взагалі принцип обміну інформацією, серед усього й секрет¬ною, широко використовувався Збройними силами України. В обов'язок усіх полковників входило «милость свою товаришскую показуючи, якоже і повинность наша войсковая до того всігда приводит, чтоб есмя один другому о вістях объявляли». Хмельницький вимагав від своєї старшини: «... Вдень і вночі повідомляйте, що у вас робиться».
Від полкової старшини зібрана інформація надходила до Генеральної канцелярії, котра, по суті, являла собою генштаб Збройних сил України. Тут її опрацьовували, систематизували і аналізували дванадцять високоосвічених писарів на чолі з Іва¬ном Виговським та Іваном Креховським, вправність яких виму¬шені були визнати навіть вороги. Прийнята ухвала була обов'яз¬ковою для виконання. Сувора військова дисципліна завжди є запорукою успіху. Польський шляхтич С.Кушевич у листі від листопада 1648 року заздрісно писав: «Дай, Боже, аби така дисципліна в нашому коронному війську була».
Військова розвідка — це завжди ризик, гра зі смертю, бо той, хто присвячував себе цій небезпечній, проте вкрай необ¬хідній справі, не міг не розуміти, що в разі провалу його чекає неминуча і страшна смерть, хоча і в ті часи подекуди практику¬вався обмін викритими розвідниками. Тому у козацьку розвідку йшли одчайдухи й паливоди, головою готові накласти за това¬риство. Постійна готовність до самопожертви заради спільної справи була властива народним месникам. «Печи, печи мене, але на жодне запитання я не відповім», — кинув у вічі катам захоплений у полон козак Окурзій і вмер під тортурами, не промовивши більше ані слова. Анджей Фірлей, магнат і сена¬тор, доповідав королю: «...А від полонених не можемо нічого допитатися ані лагідними засобами, ані тортурами».
Козаки вміли гідно прийняти смерть. У «Діаріуші Зборівської експедиції», яку, судячи з усього, склав львівський підкоморій Анджей Мясковський, багато розповідається про мужні дії ко¬зацьких розвідників. Зокрема, під днем 13 серпня 1649 року описується страта в королівському таборі трьох розвідників Богдана Хмельницького — українця і двох циган...
А взагалі-то підготовка професійних розвідників в усі часи вимагала довгого вишколу. Кадри майбутніх розвідників і дип¬ломатів Військо Запорозьке готувало заздалегідь. Так, брацлавський полковник Данило Нечай подбав, щоб «малий» Іванко Нечай (можливо, його син чи родич) чотири роки пробув у Криму, вивчаючи татарську та турецьку мови та звичаї цих східних народів.

[Моргенштерн]

Козацька служба безпеки

Дослідники військового таланту українського гетьмана (Ю.Тис-Крохмалюк) звертали увагу на одну дуже важливу обставину, що завжди відіграє у війнах далеко не останню ролю: «Зате Хмельницький не допускав польських розвідників до козацького війська. Через те скрізь у походах Хмельницько¬го зустрічаємося з фактом, що поляки не знали, де перебуває гетьман, кудою прямують козацькі війська, яке їх число й які їх пляни. Отже, гетьман знайшов спосіб до решти виключити мож¬ливість польської розвідки у своєму війську».
Так, справді, Богдан Хмельницький віднайшов такий спосіб.
Слід віддати належне новоствореній українській службі без¬пеки,- завдання якої полягало у знешкодженні ворожих підсту¬пів, боротьбі зі шпигунством, попередженні замахів на гетьмана і генеральну старшину, виявленні підбурювачів і організаторів бунтів, спрямованих проти Хмельницького і часто інспірованих польською агентурою. Є підстави вважати, що на початку Визвольної війни службу безпеки очолював гетьманський надворний писар Черник. Трохи пізніше блискучими організаторами служби безпеки Війська Запорозького виявили себе Іван Кучевич-Миньковський і Лаврін Капуста, які піднесли діяльність українських спецслужб на якісно новий щабель.
Львівський підкоморій Войцех Мясковський, один із поль¬ських комісарів на перемовах з Богданом Хмельницьким, у своєму щоденнику часто нарікав: «Ми не змогли розвідати...» Козаки пильно стежили за кожним кроком польських послів, пов¬ністю блокувавши їхні спроби щось розвідати. «Увечері була пос¬тавлена сильна сторожа на валах, коло воріт і на вулицях, щоб ніхто з нас і полонених не міг утікати, — занотував 25 лютого 1649 року пан підкоморій. — Вночі, кого тільки могли схопити, топили в річці; потопили кількох кодацьких драгунів, раніше прикутих до гармат; потоплено також доброго слугу пана воєво¬ди і пана Сенкевича, підстаросту переяславського хорунжого... Козаки не дозволяли нікому дивитися на їхні укріплення й гар¬мати, всякого, хто проходив близько, приковували до гармат і били; це сталося також з деякими з комісарських слуг».
Проблема пошуків зрадників серед Війська Запорозького ніяк не розв'язувалась польським командуванням. 23 червня 1649 року магнат Микола Остророг доповідав коронному кан¬цлеру у доволі парадоксальному тоні: «Дуже важко знайти шпигуна поміж тою руссю, бо всі вони зрадники; коли ж добу¬деш язика, то хоч спали його, а правди не скаже». Майже в унісон із ним звучали слова вельможі Анджея Фірлея, звернуті до короля: «Найтяжче те, що ми не можемо мати певних відо¬мостей про ворогів, бо здобути шпигуна — річ неможлива».
Польський король за кожного полоненого давав «по кілька-десять талерів, одяг, коней», але, як свідчив один із шляхтичів, «наші, як підуть, то нічого ніколи не дістануть».
Прагнучи обезглавити визвольний рух українського народу, польський уряд влаштовував чимало замахів на уславленого ко¬зацького проводиря. Шляхті здавалося, що достатньо фізично усунути Богдана Хмельницького, як справа обернеться на їхню користь. Невідомий шляхтич у листі до вислицького каштеляна З вересня 1648 року з погрозою писав: «Не завжди козаки мати¬муть Хмельницького, а ми з часом доброго вождя зможемо мати».
Самійло Величко не без підстав зазначав, що поляки «нама¬галися здобути й самого його, Хмельницького, голову». Загроза життю гетьмана стала настільки відчутною, що навіть єрусалимський патріарх Паїсій ще у січні 1649 року радив Хмельницькому бути особливо обережним, «чтоб он не со вся¬ким пил и ел, чтоб его не испортили», тобто не отруїли.
Великого розголосу набула справа православного шляхтича-українця, королівського секретаря Якова Смяровського.
У березні 1649 року у Варшаві відбулася таємна нарада, в якій брали участь сам король, канцлер, підканцлер, кілька сенаторів і пан Смяровський. Секретар польського уряду Ієронім Піночі лаконічно записав: «...Його величність король вирядив його до Хмельницького наче у посольстві, насправді ж для бунту».
Польські державці сподівалися, що їхній підступний задум вдасться здійснити. Ставка була зроблена на те, що Смяров¬ський у свій час був підстаростою черкаським і мав чимало знайомих поміж козацькою старшиною.
Опісля таємних нарад із державними мужами Речі Поспо¬литої королівський секретар виїхав в Україну для організації терористичного акту проти українського гетьмана, маючи для підкупу і спокуси козацької старшини 50 чистих нобіляційних привілеїв, куди залишалося лише вписати прізвище шукача шля¬хетського герба. Так мудра голова «мужа совіта і разуму» була дорівнена п'ятидесяти новоспеченим шляхтичам. Ось така ціка¬ва шпигунська арифметика.
Прудкий шляхтич знайшов лише чотирьох запроданців поміж козаками. П'ятий виявився українським патріотом. Привілеї про¬пали. Пропала і голова королівського секретаря: 11 травня Яків Смяровський був порубаний козацькими шаблями.
Були випадки, коли від наглої смерті гетьмана рятувала лише пильність простих людей. 5 травня 1650 року до Курська прибув українець Власко, котрий і розповів про пригоду, яка нещодав¬но трапилася: «...Накупили было их же братью, черкас, ляхи убить етмана Богдана Хмельницкова, и приехали было те накупные черкасы в пасеку в его ж, етманову, ждать в той пасеке, как бы де он, етман, в ту пасеку приехал, и в той пасеке ево, етмана, убить было. И с той пасеки ушел пасечник к етману и сказал де ему, что приехали на пасеки от ляхов накупные люди и хотят де тебя, етмана, убить до смерти. И он де, етман, собрався с людьми своими, и тех людей, которые ево хотели убить, переимал...»
На грані квітня і травня 1651 року сталася родинна трагедія Богдана Хмельницького: його дружина (Чаплицька) зрадила його і обікрала з якимось годинникарем, що жив у Чигирині в гетьманському палаці. Цей злочин було викрито.
З наказу батька слідство проводив Тиміш Хмельницький. Вирок був суворий: винних засудили до страти на шибениці.
Сучасник подій шляхтич Єрлич вказує, що ця жінка — скна¬ра, п'яниця, розпутниця і перелесниця («а така! а така!» — як вона сама про себе якось привселюдно волала в істериці) прийняла смерть «сам-сім», тобто разом із нею покарані на горло було ще шість чоловік, а це дає підстави для твердження, що тут було щось більше, ніж проста романтична історія. Швидше за все ця справа була пов'язана зі шгигунством або й ще гірше — з підготовкою терористичного акту проти гетьмана.
Певне світло на трагічні події, що сталися в чигиринському палаці, проливає запис допиту козака Мартина і лист шляхтича Кжицького від 14 червня 1651 року, з яких походить, що ко¬зацька служба безпеки перехопила листи особистого ворога Богдана Хмельницького Данила Чаплинського до жони гетьма¬на, яку у свій час колишній чигиринський підстароста ґвалтом примусив стати з собою до шлюбу. Недаремно ж у липні 1650 року «Олена кресова», як називають цю жінку деякі польські джерела, певно, натякаючи на Олену Прекрасну, вкрадення якої послужилося приводом для початку Троянської війни, кричала Богдану: «Чаплинський мене й тебе зрадив, я не була вільна над собою, а він сякий-такий не мав неволі; я з ним була повінчана!»
У перехоплених листах Чаплинський радив своїй колишній дружині закопати всі гетьманські скарби, а самого Богдана отруїти.
Суворий син Богдана Тиміш наказав допитати свою мачуху вогнем, опісля чого було віднайдено чимало прихованих бочівок із золотими червінцями. Зрада стала явною, а смерть зрадниці — неминучою.
Втрата цієї негідної жінки, котру Богдан, попри все, дуже кохав, була для нього надто тяжкою. Грецький чернець Павло, який перебував тоді поруч із Хмельницьким, записав, що, дові¬давшись про смерть дружини, «о том гетман зело был кручинен».
Замахи на Богдана Хмельницького не припинялися. У 1649 році польський король призначив велику грошову винаго¬роду за непокірну сиву голову Богдана.
Не стояли осторонь цієї «шляхетної справи» й інші польські можновладці. Великий литовський канцлер О.Радзивілл заноту¬вав у щоденнику: «...Гетьман Калиновський замислив звести зі світу живих Хмельницького, підставив для того козака на ймен¬ня Бублик, аби вбив бунтівника. Той за волею Божою був схоплений і під тортурами викрив цю справу. Тому розлюто¬ваний Хмельницький, з'єднавшись з татарами, напав на гетьмана і знищив його обоз».
Тут йдеться про битву під Батогом (1652 рік), коли після нищівного розгрому польського війська обурені козаки жбур¬нули під ноги батька Богдана голову підступного пана Калиновського, який марив головою Хмельницького.
А московські розвідники довідалися про викриття «змови Федоровича» , який «учел собирать козаков и зло мыслить над гетманом й над всем войском запорожским».
Гетьманська контррозвідка викрила змову. Лаврін Капуста, який на той час очолював таємну службу Війська Запорозького, заарештував Федоровича в Корсуні, привіз до Суботова і опісля допиту скарав на горло.
Поляки неодноразово намагалися фізично знищити й інших видатних діячів Війська Запорозького. Про одну із спроб зама¬ху на генерального писаря Івана Виговського довідалася мос¬ковська розвідка: «Да к ему ж де, Ивану, приехал, сказывал по дружбе татарин, чтоб он де берегся: ляхи де сулят за тебя татарам казны много, чтоб тебя поймав им отдать».
На цей раз тільки обізнаність українського розвідника, який перебував у загонах кримського хана, порятувала одного з найближчих соратників Богдана Хмельницького. Виговський, «видя их лукавство и опасаясь от них всякого дурна», пере¬мінив свій шлях, уникнув засідки татарських найманців, благо¬получно прибув до гетьмана і про все детально оповів.
Вороги намагалися ліквідувати й ще одного з відданіших людей Богдана полковника Федора Вишняка під час його по¬сольської подорожі до Москви.
Московській таємній службі стало відомо, що «тех послов, как пойдут к тебе, государю, к Москве или от тебя, государя, с Москвы, и их бы на дороге перенять и побить».
Вочевидь, тут спостерігається спроба не лише замаху на довірену особу гетьмана, а й намагання перехопити секретне листування. Але й ця операція зазнала невдачі.
Найдалекоглядніші польські державці уснідомлювали хиб¬ність і безперспективність тактики індивідуального терору. «Чи у них один Хмельницький? —- запитував у 1650 році коронний гетьман Микола Потоцький. — Тисячами б їх рахувати треба. Одного сьогодні стратять — на його місце іншого — здібнішо¬го, спритнішого віднайдуть... Переконався я в тім під Кумейками: взимку знищив Павлюка, ожив Острянин на весну, не вважаючи на такий великий погром. Погромив я Острянина — тієї ж миті обрано на регімент Гуню...»
Українська служба безпеки виявилася на належній висоті: усі спроби терористичних актів проти гетьмана вчасно знешкоджу¬валися. Іноді гетьманська служба не поспішала одразу заареш¬товувати викритого шпигуна, а йшла за ним назирці, з'ясовуючи його зв'язки і контакти, час від часу підкидаючи йому сфабри¬ковані листи і фальшиві дипломатичні донесення з метою на¬дання «дезі» щонайбільшої переконливості.
Козацькі таємні служби діяли напрочуд гнучко і винахідливо, виснажуючи супротивника своїми нестандартними, непередбачуваними діями.
А у Генеральній канцелярії Війська Запорозького знали про секретні плани і наміри ворожого командування, що дозволяло своєчасно вдатися до контрзаходів. Українському гетьману в де¬талях було відомо, які напрямки для нападу і нанесення головно¬го удару обирає ворог, яка чисельність його війська, де і коли слід сподіватися ворожих десантів і рейдів кінноти, скільки гар¬мат має ворог на озброєнні, з ким із іноземних государів про¬водить перемови і про що саме на них ідеться тощо.
З іншого боку, полякам дедалі важче ставало отримувати відомості про стан Війська Запорозького, особливо після роз¬грому доволі розгалуженої шпигунської мережі Якова Смяровського. «Надалі відомості пересилати важко, бо хлопство шляхи заступило», — бідкався польський агент у Чигирині. 21 липня 1649 року великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл записав у щоденнику: «...Онук мій, гетьман, знав, що мають прийти козаки, але підступність селян перешкодила і відрізала шлях, щоб наші не довідалися про прибуття ворога».
Українське селянство активно діяло у тилу шляхетського війська, перерізаючи всі комунікації і перехоплюючи ворожих гінців. Галицький стольник вимушений був визнати блискучу організацію контррозвідки в українських збройних силах, які вміло співпрацювали із селянськими повстанцями: «За допомо¬гою хитрощів і підступів супротивник зводить нанівець усі наші зусилля, нашим роз'їздам стає дедалі важче здобувати достовір¬ні дані і бранців, від яких можна було б довідатися про його задуми». А шляхтич Освенцім, посилаючись на листи польського підвоєводи, нарікав на ворога, «який, захопивши шляхи і залігши на них, не допускав ніяких відомостей ні до війська, ні з нього».
З цього приводу козацький історик Самійло Величко писав, що Богдан Хмельницький «знав, як багато залежить для воєнної оказії від узяття «язиків», від яких можна вивідати про всіляку воєнну поведінку», тож завжди сам і дотримувався «чулої обережності».
Гетьман Війська Запорозького дбав, щоб були перекриті всі шляхи можливого витоку цінної військової інформації. Це відбилося на тогочасній жартівливій народній пісні:
Була воля — хоть и кроля у рай не пускати,
По всіх трактах і воротях сторожам стояти.

У польської шляхти не було досвіду боротьби з усім наро¬дом, тож ніхто з державних мужів Речі Посполитої так і не зміг реально оцінити воєнно-політичну ситуацію і збагнути, що насп¬равді відбувається в Україні. Хіба що українець по крові Адам Кисіль наблизився до розуміння того, що в Україні розпочалася «війна народна, війна за віру, а до чого б ця війна могла привести — ми мали недавні й прикрі доводи цьому». Та маг¬нати, засліплені власною пихою, не зважили на ті пророчі слова.

[Моргенштерн]

«Мыслил глубоко, очі всюди маючи»

Усі види таємної служби фактично очолював сам гетьман. Ніхто, навіть його найближчі соратники, не знали про справжні плани і наміри Хмельницького. Із уст в уста передавалися слова «батька Богдана»: «Якби моя сорочка довідалася про те, що я замислив, я б скинув її з плечей і жбурнув у вогонь».
Народ із повним розумінням ставився до подібної мудрої обачності гетьмана, що відбилося й у народній думі:
Бог святий знає, Бог святий відає,
Що Хмельницький думає-гадає.
Тогді ж не могли знати ні сотники, ні полковники,
Ні джури козацькії,
Ні мужі громадськії,
Що наш пан гетьман Хмельницький
У городі Чигирині здумав вже й загадав.
До самого початку Визвольної війни Хмельницький дотриму¬вався повної секретності щодо своїх намірів, звернувшись лис¬товно до народу із закликом до повстання лише в переддень битви під Жовтими Водами.
В одному із своїх перших універсалів сам Богдан пояснював, чому розпочав боротьбу за волю «без відома й ради вашої всенародної»: «Так учинили ми для більшої взаємної користі, навчившись обережності у кращого воєнного керівництва... адже ми освічені прикладом колишніх гетьманів, нашіх братів», які «перш ніж почати війну, розсилали до вас, в усю Україну, універсали і тим самим звідомлювали про свої наміри поляків», що дозволяло ворогам заздалегідь підготуватися до війни. З цього були зроблені відповідні висновки. На цей же раз, наго¬лошував Богдан Хмельницький, «ми стереглися такого нещастя і затримали розсилання аж ось до цього нашого про війну з поляками універсального звідомлення». І такі чини повністю виправдали себе. Ворог був приголомшений раптовістю початку всенародної війни в Україні.
Хмельницький творчо узагальнив величезний досвід своїх попередників. Прагнення дотримання цілковитої утаємниченості при підготуванні військових оцерацій завжди було властиве ко¬зацьким полководцям. Семерій Наливайко наголошував: «Давно б я по світу не ходив, якби хто відав, куди я маю обернутися». (Звертаємо увагу читачів, що, згідно з останніми дослідженнями, справжнє ім'я керівника козацько-селянського повстання кінця XVI століття — Семерій, а не Северин, як це закріпилося в історичній науці). Поляки знали, що Наливайко «жодному пол¬ковнику не звіряється, що за годину має чинити». Це й зрозу¬міло, бо народний месник чудово усвідомлював значення достовірних даних для військової справи, бо й сам був відчай¬душним розвідником. За переказами, взимку 1596 року Нали¬вайко, ризикуючи будь-якої миті бути викритим ворогами, перевбравшись в чужий одяг, проник до Олицького замку князя Станіслава Радзивілла з метою розвідки.
Тільки Іван Виговський, генеральний писар, якого іноземці із шанобою називали «козацьким канцлером», був посвячений у задуми гетьмана, і тільки йому одному Хмельницький довіряв перемови з іноземними послами і доручав самостійно вирішувати важливі державні справи. «Жоден полковник не знає, що думає Хмельницький, тільки Виговський», — доносили королю польсь¬кі розвідники, виправдовуючи малоефективність своїх акцій.
Та й московські шпигуни нарікали на те, «и что ево Богданова мысль, того ныне подлинно неведомо».
Обережність у державних і військових справах і особлива пильність гетьмана пояснюються тим, що він сам, за словами Григорія Грабянки, «мыслил глубоко, очі навсюди маючи», тож і прагнув уникнути ворожих очей у своєму таборі.
Козацька розвідка робила, здавалося, неймовірне. Люди Хмельницького перебували навіть біля королівського трону, перебували в оточенні сенаторів і коронних гетьманів...
У червні 1651 року польські гусари захопили в полон татарсь¬кого мурзу, який на допиті розповів, що чув «про одну високо¬поставлену особу, ім'я котрої ніколи не називають і котра пере¬буває при королі та (коронних) гетьманах; радами цієї особи Хмельницький керується в усьому, без них він нічого не роз¬починає».
Справді, на основі донесень розвідників у Генеральній кан¬целярії Війська Запорозького складалися майже стенографічні звіти сеймових обговорень і таємної королівської ради, до якої була допущена вкрай обмежена кількість особливо довірених осіб.
У короля Яна Казимира серед придворних значилися молоді українські шляхтичі, до яких трохи перегодом приєднався і юний Іван Мазепа. Одного із цих юнаків — Василя Верещагу - король удостоював особливої довіри, зробивши його своїм особистим камергером, що надавало тому можливість бути присутнім на всіх таємних нарадах, які відбувалися в королівсь¬кому палаці. Сенатори неодноразово виявляли своє невдово¬лення присутністю сторонньої особи на секретних обговореннях державних справ, але нічого вдіяти не були спроможні, бо, як зітхає учасник цих обрад, «королівській ласці із думи вислати не могли».
Василь Верещага був українським розвідником, котрий про¬тягом трьох років надсилав Богдану Хмельницькому шифровані донесення із Варшави.
Коли в сенаті нарешті збагнули, що в Чигирині відомі усі військові і державні таємниці Речі Посполитої, стало зрозуміло, що суперсекретна інформація може просотуватися тільки з найближчого королівського оточення. Підозра впала на королівсь¬кого камергера. В його покоях влаштували обшук і виявили «чорні грамоти» Хмельницького і шифровані записи.
У грудні 1650 року на засіданні польського сейму спеціально розглядалася «справа Верещаги». Козацький розвідник вміло захищався, виправдовуючись тим, що, мовляв, до знайдених документів не має жодного стосунку, просто їх забули київські ченці, які перебували у столиці Польщі під час обговорення умов Зборовської угоди.
На цей раз українському розвіднику вдалося відхилити від себе обвинувачення. І він продовжував іти по тонкій волосині над прірвою. Ще понад шість місяців працював він на користь Війська Зопорозького. Аби уникнути підозри і повністю від¬новити до себе довіру короля, Верещага незадовго до Берес¬течка представив Яну Казимиру грамоту Хмельницького до семиградського князя Ракоці, яку буцімто йому пощастило перехопити.
Проте магнати підкупили слугу Верещаги і довідались від нього, що цю грамоту підробив сам розвідник, а свої таємні папери він переховує у власному ліжку. Опісля нового обшуку Василя Верещагу схопили і ув'язнили у давню твердиню хрес¬тоносців — фортецю Мальборк.
Серед вітчизняних істориків побутує думка, що видатного українського розвідника скарали на горло. Натомість це не так. Згідно з польськими джерелами, що виявлені не так давно відчайдушному характернику Василю Верещазі вдалося щас¬ливо уникнути кари. Він втік із королівської в'язниці.
А якщо це так, то можна припустити, що це саме його ім'я знову яскраво спалахує в 1657 році під час виступу гетьмана Івана Виговського проти московського засилля, адже Самійло Величко в своєму «Сказанні про війну казацьку з поляками» згадує про значного козака Верещагу поряд з найближчими соратниками повсталого гетьмана Юрієм Немиричем і Сулимою.
І до, і після «справи Верещаги» українські розвідники сміли¬во діяли у самому лігвищі ворога.
Ще наприкінці 1648 року до козацького похідного табору прибув український шляхтич Юрій Немирич, довірена особа Яна Казимира, який тоді тільки претендував на польську корону і прагнув заручитися підтримкою Війська Запорозького на май¬бутній елекції короля.
Юрій Немирич, висока освіченість і ерудиція якого вражали європейських дипломатів, схилити-то козаків до кандидатури Яна Казимира схилив, але сам назавжди залишився з ними. З його появою «мозковий центр» української армії значно поси¬лився, позаяк Немирич поставив на службу Україні не лише свої багаті знання, особливо в царині юриспруденції, що було винят¬ково важливо в умовах державотворення, а й виявив надзви¬чайну обізнаність у всіх хитросплетіннях польської державної політики та дипломатії.
А 29 лютого 1649 року сталася подія, котра дошкульно вразила польських комісарів, що прибули на перемови до Бог¬дана Хмельницького. На бік Війська Запорозького перейшов особистий секретар київського воєводи — Соболь, «чоловік вже немолодий, якому відомі справи і стан Речі Посполитої, якого Хмельницький радо залишив біля себе».
Існують всі підстави вважати, що йдеться про Євтихія, сина відомого українського просвітителя, відомого друкаря, спо¬движника митрополита-патріота Петра Могили Слиридона Со¬боля, який виховав своїх дітей у дусі щирого православ'я та українського патріотизму. Євтихій Соболь у 1647 році виконував обов'язки королівського секретаря і був наближеною особою до коронного канцлера Єжі Оссолінського. Тож зрозуміло, чому Хмельницький «радо» прийняв до своєї канцелярії таку високоосвічену і досвідчену людину, що була добре обізнана з усіма надводними і підводними течіями зовнішньої та внутріш¬ньої політики Речі Посполитої.
Водночас із Соболем до українських борців за народну прав¬ду перекинувся і литвин за походженням Ярмолич «і багато шкодив нам, бо ми не стереглися його на наших нарадах», — гірко бідкалися повністю спантеличені польські посли.
Перехід до козаків набув масового характеру. «Зашкодили нам і зрадники, — записав у щоденнику поляк В.Мясковський. — По дорозі слуги наші обох статей, навіть пани, переходили до козаків... Нашкодив також і війт паволоцький, який вночі пере¬дав у ланцюги державця пана Томиславського», іншими сло¬вами, видав козацькій службі безпеки польського шпигуна.
З оточення сенатора і воєводи Адама Кисіля до Генеральної канцелярії Війська Запорозького постійно надходили над¬звичайно цінні відомості. Справа дійшла до того, що напередо¬дні битви під Берестечком польське командунання, обговорю¬ючи конкретні плани військових дій, приховувалося від сенато¬ра. Шляхтич С.Освенцім записав у щоденнику: «Воєвода київ¬ський Адам Кисіль був під пристойним приводом усунутий з ради».
Тільки у 1653 році, після смерті сенатора, коли його ду¬ховний отець, від якого небіжчик не мав жодних таємниць, — чернець Госького монастиря Петроній Ласко відкрито перейшов на бік козаків, поляки нарешті збагнули, ким був той таємничий розвідник Війська Запорозького, що протягом шести років передавав Богдану Хмельницькому інформацію, значення якої важко переоцінити.
Працював на українську розвідку і православний купець із Вільно Данило Пулховський, котрий «служив» референдарію Франциску Ісайському, що був другою посадовою особою в польському уряді і доповідав про різні справи безпосередньо королю і канцлерам. Пулховський мав абсолютну довіру коро¬лівського референдарія, супроводжував його під час відвідин можновладців, тож чимало цікавого і потаємного «чув він від багатьох сенаторів у таємних розмовах».
При дворі молдавського господаря Василя Лупула багато років успішно діяв на користь Війська Запорозького вельможа Астаматій, грек за походженням, що мав високе придворне звання «постельничого», а це дозволяло йому проникати у таїну таїн молдавського володаря. Таким чином усі підступи та інтриги Василя Лупула, його секретне листування з турецьким султаном та його візирами, в польським королем та достой¬никами Польші та Литви напрочуд швидко ставали надбанням гетьманської канцелярії в Чигирині.
Після смерті у 1653 році Василя Лупула Астаматій відкрито переїхав в Україну, де став відомим під іменем Остафія Остаматенка. Слід гадати, великі були надані ним послуги, якщо Богдан Хмельницький довірив йому важливу посаду в Україн¬ській козацькій державі, призначивши екзактором, тобто збира¬чем прикордонних мит. Пізніше його ім'я часто зустрічається в таємній українській дипломатії.
Богдан Хмельницький мав усі підстави для кпин над поль¬ським послом, коли у серпні 1650 року говорив йому із глумом: «А з чим ти приїхав, пане старосто, і що доручив мені передати пан воєвода, я все це знаю з Мултян і з Варшави».
Гетьман говорив правду.


Інтелектуальна зброя гетьмана

Польща була Україні відвертим ворогом, — тут усе ясно. Завдання, яке необхідно було розв'язати Хмельницькому шля¬хом таємної дипломатії, використовуючи при цьому усі наявні засоби, полягало у. тому, щоб позбавити Річ Посполиту її можливих союзників, найнебезпечнішим з котрих могла стати Московія, яку необхідно було відірвати від Польщі, бо Москва готова була схилитися до Варшави, якби не деякі обставини...
Гетьман Війська Запорозького, блискучий політичний діяч, видатний полководець, непересічний дипломат, знавець людсь¬кої вдачі, «геніальний бунтівник», як його назвав Тарас Шевчен¬ко, чудово усвідомлював значення того, що далекі нащадки назвуть психологічною війною, про яку вже наш сучасник, гене¬рал-полковник Д.Волкогонов, у спеціальній монографії «Психо¬логічна війна» напише: «Є глибока стратегія — війна інтелекту¬альна психологічною зброєю». Ось цю потужну інтелектуальну зброю і використав український гетьман у зносинах із грізними сусідами.
Для здійснення своїх грандіозних задумів Богдан Хмель¬ницький вживав витончені дипломатичні маневри, майстерно ви¬користовуючи зовнішньополітичні протиріччя сусідніх з Украї¬ною держав. Він сміливо входив у лабіринт високої міжнарод¬ної політики, ступав по тоненькій кризі небезпечних союзів, керуючись основним гаслом свого життя: «Виб'ю з лядської неволі народ руський».
І навіть тепер, коли минули століття від тих грізних часів, можна тільки дивуватися, як вправно діяла українська диплома¬тія, створюючи політичний вакуум довкола Польщі.
Політика — справа небезпечна, надто міжнародна. Богдан мусив бути обережним, але неполохливим, ризиковим, але обачним, стрімким, але розважливим, пам'ятаючи, що іноді випадково кинуте слово визначає долі народів на десятиріччя вперед. І надмірною буває вага лише одного-єдиного легковаж¬ного, поквапливого слова. Французький письменник Проспер Меріме у книзі «Козаки України та їхні останні гетьмани» писав про Богдана Хмельницького таке: «Виборний представник неве¬ликої нації, оточеної могутніми сусідами, він присвятив своє життя боротьбі за її самостійність. Здібний роз'єднувати своїх ворогів, як і зберігати єднання поміж вільними угрупованнями, якими він заправляв, хоробрий, войовничий, багатий засобами політик, обережний в успіху, незламної твердості в невдачах».
Україна, перебуваючи у ворожому оточенні, мусила вда¬ватися до найрізноманітніших дій та акцій, щоб не дати змоги численним недругам виступити проти неї спільним фронтом, а така небезпека постійно нависала дамокловим мечем. І, усві¬домлюючи це, Богдан Хмельницький, попри всі звитяжства на бранному полі, усе-таки вважав, що найкраща перемога — це перемога, здобута без розливу крові. І вражені різноманітними здібностями запорозького гетьмана, шляхетські автори писали, що в його особі химерно поєднуються «підступна мудрість змія з нелюдською мужністю лева».
За словами історика Івана Крип'якевича, козацький гетьман «мав незвичне знання людей, відкривав непомічені таланти, на¬рівні цінував козака, шляхтича чи селянина, у своїх штабах позбиравши» ввесь квіт тодішнього українського громадянства».
У Генеральній канцелярії Війська Запорозького розробляли¬ся карколомні плани не лише військових, а й дипломатичних операцій. Українська зовнішня розвідка і контррозвідка часто балансували на краю прірви, проводячи надміру одчайдушні секретні операції, але тривалий час перемагали у міжнародних герцях таємної війни, що довго допомагало збуреній Україні вистояти навіть у найстрашніші часи поразок і зневіри. І в цій хитромудрій таємній війні сам Хмельницький подавав приклад, як треба діяти.
«Всі обставини схилялися до того, — зауважував російський історик С.М.Соловйов, — щоб примусити Хмельницького хитру¬вати з усіма, давати всім обіцянки, не вирішуючи ні з ким нічого остаточно, вичікувати, звертати всю увагу на поєднання випад¬ковостей і, споглядаючи турботно на всі боки, продиратися крізь перешкоди, котрі доля навертала на його шляху».
Козацький полководець в усьому — у військовій справі, політиці, дипломатії — передусім був реалістом і прагматиком, поз¬бавленим зайвих сантиментів (чого, щоправда, не можна ска¬зати про його приватне життя, сповнене людських пристрастей). У державних справах він ніколи не живився ілюзіями, а завжди враховував конкретні факти і обставини і, спираючись на них, вирішував конкретне завдання, яке стояло перед Військом За¬порозьким.
Іноді дії гетьмана можуть видатися контраверсійними, недо¬статньо виваженими, навіть хибними. Але так видається лише на перший побіжний погляд. Кожний крок, вчинок, слово Бог¬дана Хмельницького були вивіреними, і не його провина, що в силу фатального збігу військово-політичних, міжнародних та інших обставин його задуми і розрахунки не завжди досягали поставленої мети. Кліо, муза історії, — вигадлива і примхлива пані, вона не завжди усміхається найкращим і найобдарова-нішим. І перш ніж гнівно гудити і картати великого сина україн¬ського народу, що, видається, останнім часом почало перетворюватися на невід'ємну складову нашого національного мента¬літету, треба хоча б спробувати збагнути внутрішню логіку того чи іншого чину гетьмана.
Загнаний несприятливими обставинами у глухий кут, Хмель¬ницький все одно намагався віднайти вихід. І знаходив! Саме ця здатність — зробити неможливе — і визначає справжнього державного мужа.
Із послідовною наполегливістю й невпинністю гетьман втру¬чався у стрімкий плин міжнародної потітики, ламаючи усталені структури європейських союзів і створюючи нові. Кримське ха¬нство, Туреччина, Молдавія, Валахія, Угорщина, Швеція і, на¬решті — Московське царство і навіть Литва були втягнуті у запаморочливий вир антипольської політики, яку здійснював Богдан Хмельницький, муруючи із спотворених уламків минуло¬го нову Українську державу.
Пам'ять про це збереглася в українській народній історичній пісні:
...Батько Богдан, Над королями гетьман,
Туреччиною та Волощиною,
Безглуздою ордою, Татарвою,
Мов тютюном та люлькою,
Самовольно розпоряджав...
Ще тільки готуючись до визвольних змагань, Хмельницький вже чітко усвідомлював необхідність для України міжнародних союзів. Тогочасний польський історик С.Грондський, оповідь якого грунтується на словах Івана Виговського, наводить відпо¬відь Богдана на закиди старшини, що, мовляв, кримські татари не можуть бути надійними союзниками Війську Запорозькому. «Хіба допоможуть тепер за те, що ми їх знищували?» — іро¬нічно запитували козаки на таємній раді. На ці кпини Богдан Хмельницький відповів цілком серйозно: «Маєте рацію. Певна річ, що проти сильних ворогів наших самі ми нічого не вдіємо... Нам не можна обійтися без допомоги ззовні». І пізніше в роз¬мові з московськими послами, які дорікали гетьману за спілку з татарами-нехристами, Хмельницький розважливо говорив, що, звичайно, християнам з бусурманами «братства и большого совету и соединенья держать не годиться», проте, натякнувши на відмову Москви надати Україні мілітарну допомогу, додав: «Только за грехи нам, православным христианам, ныне такое время дошло — с ними бусурманы, братство и соединенье держать поневоле».
Справді, у тій страшній війні, що розгорнулася на терені України, Війську Запорозькому обійтися було не можна.


Неймовірний «світ Демокріта»

В умовах, що склалися, необхідно було за будь-яку ціну паралізувати можливі антиукраїнські дії Московського царства, яке незадовго до початку Визвольної війни уклало угоду із Річчю Посполитою про спільну боротьбу з татарами. Під тиском Польщі московський уряд міг легко використати цю угоду для удару з півночі по Війську Запорозькому, союзному Кримсько¬му ханству.
Для зближення Польщі з Московією великих зусиль доклав Адам Кисіль, український православний шляхтич, який зробив неймовірну політичну кар'єру в католицькій «найяснішій Речі Посполитій», піднявшись із принизливого стану незаможного «худопахолка» до високого сану сенатора і могутнього воє¬води. Заздрісна польська шляхта, дивуючись політичній сприт¬ності схизмата, уїдливо називала його «доктором диявольської академії».
У 1647 році саме Кисілю сенат доручив очолити посольство до Москви для підписання угоди про військовий союз. Зберег¬лася царська грамота до севських воєвод із дуже дріб'язкового приводу, котрий, одначе, засвідчує особливе ставлення мос¬ковського уряду до особи посла Речі Посполитої: «Как шол с Москвы Адам Кисель и в Болхове у него, Адама, со стану утек соболь с чепью с серебряною, а у брата его Александра Киселя гончая собака». Цар суворо наказав воєводам докласти усіх зусиль, аби, «сыскав пропажу, доставить ее к Киселю и о том к государю отписать».
Слово царське — слово Боже! Воєводи добряче попотіли, але таки виконали государеву непорушну волю — «малого зверка соболя, погибшего под Болховым», — мов про полег¬лого героя звітували воєводи, — впіймали і віддали «Одаму», а той, на думку вірних царських слуг, «государевой милости добре обрадовался», вбачаючи в цьому «зрак и образ благодати — же и неизреченной милости его царского пресветлаго величества».
Ось так і увійшов в історію дипломатії безславно «погибший» соболь, а «гончая собака» — ой леле! — пропала назавжди без сліду.
Але й по закінченні дипломатичної місії у Москві продовжу¬вали вважати Кисіля «великим и полномочным послом» і за його посередництвом здійснювали постійні, хоча й неофіційні зносини з Варшавою.
Тож не дивно, що саме від «Одама» московський уряд впер¬ше довідався про те, що «козаки одного пулковника свого чигиринского здрадили». І хоча сенатор вочевидь спочатку не надав значення повстанню, що вибухнуло в Україні, проте вва¬жав за необхідне нагадати, що «сходство братское и соедине-ние пресветлях государей (московського царя і польського ко¬роля. — Ю.Д.) страшно єсть не точию крымскому хану, но и турскому султану».
Трохи перегодом Кисіль, посилаючись на попередні домов¬леності між Варшавою і Москвою, кілька разів наполягав на видачі Богдана Хмельницького, якщо той, зазнавши «немину¬чої» поразки, шукатиме порятунку в Московії чи на Дону. Мос-ковити пообіцяли вчинити так.
У розмовах із московитами Адам Кисіль тримався зверхньо і зневажливо — «честь моя и достояние сенаторское терпит умаление, егда на грамоту мою доселя ответу не маю», і забо¬роняв боярам «тикати» до нього за московською звичкою, а бундючно вимагав звертатися до себе з шанобою належною — «ваша милість».
Бояри не образилися, навпаки, як тільки їм стало відомо, що кримський хан обіцяв запорожцям свою допомогу, відразу ж поспішили передати ці важливі відомості «вашій милості пану Одаму».
Вельми показово, що угода Війська Запорозького із Крим¬ським ханством сприймалася в Московії як прохання козаків «принять их в холопство». Пізніше точнісінько так само будуть трактуватися в Московському царстві українські пропозиції щодо звичайного військового союзу. У подібному тлумаченні пересіч¬ної міждержавної угоди виявився дефект духовного стану того¬часного московського суспільства — неможливість адекватного сприймання реальних людських і міжнародних відносин.
Ця деформація свідомості була викликана жорстокою воєнно-бюрократичною системою правління, яка засновувалася на тотальному залякуванні та насильстві, що робило архітекто¬ніку державної влади в Московії простою, як сокира.
Власне, свідоме перекручення дійсних фактів, прагнення видати бажане за дійсне, окозамилювання на державному рівні вважалися у Москві мало не політичною доброчесністю.
Ще у 1591 році Борис Годунов, спокушуючи грузинських послів фантастичною могутністю Московської держави, натх¬ненно, наче гоголівський Хлестаков, брехав: «Все великие государи христьянские — цесарь римский и король ишпанский, и король францовский, и литовский король, и иные великие государи, — все учинились в государя нашей воле, и что государь наш не прикажет, и они так и учиняют».
Якщо необхідно було захистити «честь государеву», мос¬ковська дипломатія заперечувала навіть очевидне і загальновідоме, і московські дипломати, не соромлячись, вперто називали чорне білим. Так, як це зробив, наприклад, дяк П.Григор'єв, запевняючи польського короля, що ніякого монголо-татарського іга Москва ніколи не знала. «И мы того не слыхали, чтобы татарове Москву воевали, того не написано нигде, а в свои кроники что захотите, то напишите!»
Справді, московським царям могло видатися вкрай неприєм¬ним і принизливим нагадування про ті лихі часи, коли, за свід¬ченням європейців, великий князь Московський вимушений був зустрічати посланців Орди за околицями своєї столиці, під¬носити їм келих із кумисом, а пролиті краплі хмільного трунку на знак цілковитої рабської покори злизував з брудної гриви посольського коня. Потім Московський князь пішки через усе місто вів за оброть коня, на якому пихато сидів татарин, а у Кремлі (до речі, це теж татарське слово, яке означає «фор¬теця») ханський посол підходив до великокняжого трону і вмо¬щувався на ньому, як справжній господар, а тим часом мос¬ковський государ навколішках вислуховував його повчальні мови. Звичайно, про таку ганьбу було краще не згадувати, а найліпше взагалі якомога швидше назавжди викреслити з пам'яті людей оті чорні сторінки російської історії. «Зтого не может быть, потому что не может быть никогда...»
Загальноприйнято думати, що фаворит Катерини II Потьомкін вигадав свої горезвісні «потемкинские деревни». Нічого подіб¬ного! Задовго до «князя Таврического» в Московії під час перебування іноземного посольства вже практикувався цей метод «дмухання куряви у вічі». На вулиці московських міст навмисно виганяли всіх людей, які мешкали в 20 верстах довко¬ло них, — «было б в городе людно, всякие б люди были теми улицами». Багатьом із жителів міст видавався з воєводської скарбниці новий ошатний одяг, який опісля урочистостей нале¬жало негайно повернути у «казну».
Коли в 1597 році німецький посол А. Дон подивувався подібно¬му велелюдству на вулицях, то пристав, пам'ятаючи настанови, байдуже відповідав, що всі ці люди просто «ездют, гуляючи».
А в 1604 році, чекаючи прибуття іноземного посольства, усі воєводи отримали наказ: «...Больных и нищих не было б, и к стану 6 нищие не проходили». Водночас вимагалося, щоб усі місцеві базари були переповнені товарами і харчами, тож і мали «изобиловать сьестными припасами», які таємно, поки посли відпочивали, перевозилися з одного базару на інший за марш¬рутом просування посольства... Ця традиція державного око¬замилювання виявилася воістину безсмертною. Згадаймо хоча б, як це робилося зовсім недавно в колишньому СРСР, коли власті чекали прибуття «високих гостей»...
Італієць Паоло Джовіо, який побував у Московії, аби образно передати різницю між Московією та іншими державами, не знайшов нічого кращого, як порівняти це північне і холодне царство з «іншими світами Демокріта». Тобто зі світом, що перебуває по той бік реальності, існування якого припускав давньогрецький філософ-мудрець...
У міжнародних відносинах українці спиралися на європейсь¬ку традицію. А у Московському царстві навіть звичайного суду не існувало, його замінювала «розправа». Не було там і юристів-правників, в яких просто не було потреби, позаяк правив один закон — «воля государева». Ось ця кардинальна розбіж¬ність у розумінні законів і міжнародних угод постійно призво¬дила до загострення україно-московських відносин...
Працювати з прискіпливими московськими дяками, які праг¬нули впіймати посла буквально на кожному необережному слові, було нелегко. Богдан Хмельницький, виряджаючи своїх дипло¬матів до Москви, радив їм під час перемов з московитами, «аби берегтися того, щоб коли про одну річ двічі запитувати стануть, слово в слово відповідати», аби не давати приводу для каверз.
Про способи проведення московськими диломатами перемов згадував і посол австрійського цісаря у Москві Майєрберп «Вони збирають докупи усі тонкощі заскнілої підступності, щоб одурити іноземців, або видаючи олжу за правду, або замовчу¬ючи те, що належить сказати, і послаблюють обов'язкову силу будь-яких ухвал на перемовах тисячма хитрими вивертами, так перекручуючи їхній зміст, що вони зовсім руйнуються».
Але повернемось до звістки, яку отримав Адам Кисіль від своїх московських «доброхотів».
Сенатор подякував за повідомлення про військове з'єднання козаків із кримськими татарами, але додав: «Но довлеет знать, что никогда холопская рука, особенно изменническая, не в состоянии подвизаться против своих господ».
Рівно через 12 днів опісля цієї гонорової заяви польські війська зазнали нищівної поразки під Жовтими Водами. А ще через місяць, забувши про свій шляхетський гонор, Адам Кисіль назве Богдана Хмельницького «издавна милым приятелем», хоча ще зовсім недавно закидав йому зрадництво і називав «простим хлопом». Ні, не випадково московські дяки наголошу¬вали, що Адам Кисіль «в речах бе сладок».
Московські воєводи від імені царя обіцяли Польщі військову допомогу на татар і козаків. І це була значна збройна сила.
31 травня 1648 року Адам Кисіль доповідав польському уряду, що 40 тисяч московського війська вже перебуває лише за шість миль від прикордонного з Україною міста Путивля. Ці ратні люди були зібрані з різних місцевостей — «ис Путивля, ис Рыльска, ис Курска, ис Бєлгорода, ис Хотмышского, с Вольнова». І вони готові були рушити будь-якої хвилини на допо¬могу полякам, «згідно з братерським сюзом», і лише раптова смерть Короля Владислава IV зупинила їх. «А в такому випадку, — тривожився сенатор, — хто може ручатися за них? Одна кров, одна релігія. Боже борони, щоб вони не здумали чогось проти нашої вітчизни!»
Кисіль даремно хвилювався. У Москві не дуже прагнули «здумати» про те, що єднає московитів з українцями.
Не всі московські воєводи вчасно отримали звістки про успіхи козацької зброї. І царський наказ від 20 травня про надання допомоги Речі Посполитій мали вже на руках. Участь московських військ у військових діях в Україні в цьому наказі витлумачувалася як остаточно розв'язана справа, тут навіть вка¬зувалося, як саме мають поводитися з українцями московські ратні люди. Від своїх вояків цар вимагав «не бражничать и табаку не покупать».
Тож і повідомив 4 червня хотинський воєвода Болховський Адама Кисіля, що його військо, згідно з царським наказом і попередніми домовленостями, вже готове вступити в Україну. А 17 липня Кисіль доповідав у сенаті, що «Москва готова укласти з нами військовий союз... і сприяти допоміжними загонами».
Але ці плани не здійснилися. Події в Україні розгорталися так блискавично, що царський уряд просто не встиг послати Польщі своє допоміжне військо. А пізніше Олексій Михайлович і не міг цього зробити тому, що на початку червня в самій Москві вибухнуло народне повстання проти бояр, яке швидко перекинулося на інші місцевості Московської держави. Полум'ям повстання були охоплені Козлов, Сольвичегодськ, Курськ, Воронеж, Устюг Великий, Чугуїв, Нарим та інші міста. За цих умов царський уряд мусив думати не про допомогу Речі Посполитій, а про те, як придушити ці виступи черні.
Богдан Хмельницький був добре обізнаний, що якби не внут¬рішні обставини, московські війська обов'язково виступили б проти повсталої України разом із поляками. «Але, — звертався гетьман до царя, — Бог сам творець нам моцний ест, што схочет, то учинит: к тому часу рат ваша не поспіла, а тепер іж Господ Бог помог нам того неприятеля звоєват».
Перша реакція царя на успішний початок Визвольної війни в Україні була вкрай обережною: «Государь, сей отписки слушав, указал отписать: жить с великим береженьем» і кілька разів наголосив: «...Велеть проведать подлинно о всяких вестях против сей отписки; а проведывать велеть тайным делом».
Шпигунство стало державним обов'язком для кожної москов¬ської людини, яка з тих чи інших причин перетинала українсько-московський кордон. Кожний без винятку купець чи прочанин неодмінно мав збирати відомості про становище в Україні.
Московська таємна служба не гребувала жодними засобами. Тактика шпигунської роботи на нижчому рівні була невигадлива: агентам доручалося уважно дослуховуватися до різних чуток і провокувати розмови по шинках і корчмах. «А иные де черка-сы, напився пьяни, по корчмам говорят», — напучував своїх шпигунів білгородський воєвода князь Борис Рєпнін.
Справжніми центрами антиукраїнської діяльності стали при¬кордонні московські міста, що великою дугою від півночі на пів¬денний схід охоплювали землі України: Рильськ — Путивль — Білгород — Севськ. Основним осередком московських спецслужб, куди стягалися всі відомості про події в сусідній державі, був Путивль, де воєводував у той час досвідчений служака князь Семен Прозоровський, який перед тим зазнав царської опали і всіляко намагався реабілітувати себе в очах государя, демонст¬руючи надлишок службої ревності.
При кожному воєводі існував і спеціальний штат професійних вивідувачів. Вони добре володіли українською мовою, знали козацькі звичаї, отримували значно вищу платню, ніж звичайні стрільці, і, як правило, значилися гармашами, хоча часто-густо не знали, з якого боку треба заряджати гармату.
З цього часу починається двобій розвідок — української та московської. Як засвідчують документи, козацьким спецслуж-бам значною мірою вдалося знешкодити пошуки супротивника. 16 листопада 1650 року воєвода Рєпнін скрушно доповідав царю про неможливість московським розвідникам активно діяти в Україні: «А что, государь, я, холоп твой Бориско, посылаю в литовскую сторону, из-ыных городов воеводы посылают же для проведывания вестей, и они де, государь, черкасы про то веда-ют подлинно и говорят твоим государевым руским людем, что они, руские люди, к ним в литовскую сторону ездят не для торгу, для проведыванья вестей».
Ця інформація серйозно стурбувала Кремль. На листі зберег¬лася помітка: «Государю чтена и бояром, а Розряде такова ж».

[Моргенштерн]

«Как себе хочете, так и починайте, хотя с ляхами, хотя с нами»

Перемоги Війська Запорозького виявилися настільки пере¬конливими, що, за словами козака Григорія Грабянки, Богдан Хмельницький почав думати про остаточний розрив з Поль¬щею — «яким концем ляхом песнь початую кончити».
Про те ж саме розповідають різні тогочасні польські джере¬ла. Так, уже на літо 1648 року, як пише в «Книзі спогадів» шляхтич Міхаловський, козаки «по Білу Церкву мали окрему й відрубну державу» зі столицею в Києві. А 7 липня 1648 року на конвокаційному сеймі магнат Лещинський говорив про Бог¬дана Хмельницького лихі слова, в яких, попри показну зне¬важливість, бринів пострах: «Один непоказний козачок, остан¬ній покидьок Речі Посполитої, задумав закласти монархію русь¬ку (українську. — Ю.Д)».
Наприкінці травня 1648 року Богдан Хмельницький вирішив тимчасово стримати просування вперед. З метою дезорієнтації уряду Польщі гетьман розпочав з ним перемови.
Вельми показовим є те, що козацькі посли повезли до Вар¬шави гетьманські листи, адресовані Владиславу IV, хоча Петроній Ласко вже повідомив Хмельницького про раптову смерть короля. Напрошується природний висновок: гетьман не збирав¬ся всерйоз вступати у перемови з урядом і сенатом Речі Поспо¬литої, оскільки його листи, за тогочасним виразом, були «мер¬тві», призначені небіжчику, вони нічого не були варті з юри¬дично-правової точки зору. Це був просто тактичний крок, що дозволяв Богдану здобути перепочинок, необхідний для ство¬рення з величезних юрб недосвідчених у військовій справі се¬лян, які хмарою сунули до війська — «усе, що живо, подалося у козаки» — створити боєздатну армію, необхідну для продов¬ження війни.
А сам Богдан Хмельницький намагався тим часом налагодити зв'язки з Москвою. Козацька ж розвідка робила все можливе, щоб не тільки вивідати плани ворога, а й поглибити розбрат поміж різними угрупованнями магнатерії, що виник у час безкоролів'я.
У цей час польські урядовці писали: «Шпигів розіслав Хмель¬ницький, казав глядіти, яка наша готовість, скільки війська в полі і де воно збирається, та щоб все про себе давали йому знати».
Поза сумнівом, Хмельницький хотів довідатися і про міжна¬родний резонанс на події в Україні, з'ясувати реакцію сусідніх держав, щоб знати, хто із союзників Польщі збирається їй допомогти мілітарно і в якому обсязі.
Розгром, що вчинили козаки польським «крилатим» гусарам, які вважалися кращою в світі важкою кіннотою, рейтарам, «драгонії», жовнірам і німецьким найманцям — ветеранам 30-річної війни, вразив Європу. Летіла гучна слава про переможні козацькі полки. Мине зовсім небагато часу, і до Богдана прийдуть «послове от многих королевств, ибо тими звитежствами обратил очи всих на себи народов, теж часу чрез свои посли разных привитствій щасливой фортуни нанесли и даров наслали».
Так у громі гармат, у гуркоті мушкетів, у хмарах порохового диму відбулося явлення України народам світу.
Богдан Хмельницький мав постійно пильнувати, за виразом Самійла Величка, «многими ума свого очима, яко ловец хитрый, на всі стороны поглядаючи».
Козаків непокоїла можлива згода Польщі із сусідами — «з Москвою, турецьким султаном, з німецьким королем і з іншими окресними царствами, щоб короля і пани-рада (сенат. — Ю.Д.), з'єднавшись з котроюсь державою, на них, козаків, війною не пішли, бо вони, козаки, надіються тільки на одного кримського хана».
І думав Богдан, як «полезнейшое що погибающей Украйні сотворити», і насамперед мусив подбати, щоб у польської шляхти не дійшло до згоди із Москвою боярською.
Зразу по Корсунській битві, де, за дотепним виразом козаць¬кого історика, український гетьман «гордим поляком притерл роги», Хмельницький вирішує звернутися до Москви з про¬позицією розпочати спільні військові дії проти Речі Посполитої. Московські вивідувані доносили про рішення козацької ради: «...А они де, государь, козаки, хотят просить у тебя, государя, ратных людей на помощь на ляхов».
Хмельницький виразно бачив кризу Речі Посполитої та шляхет¬ського суспільства — кризу у взаєминах людини з людиною, люди¬ни з державою, людини з Богом. Все це передрікало неминучу катастрофу для, здавалося б, цілком благополучної великої сві¬тової держави, кордони якої простягалися «від моря до моря».
20 травня 1648 року раптово помер польський король Владислав IV. Річ Посполита була обезглавлена. За свідченням Івана Виговського, Богдан Хмельницький ще раніше вважав, що «ус¬піху боротьби сприятимуть, з одного боку, розклад в польських панівних колах, а з другого, — готовність українського народу взятися за зброю».
Тепер політичний прогноз гетьмана повністю виправдався. «За волю і віру» піднялася вся Україна. А серед панівних кіл Речі Посполитої, як і передбачав Хмельницький, посилився розбрат.
Шляхетське суспільство Речі Посполитої після перемоги українського війська під Корсунем охопили пострах і розгубле¬ність. Про ці настрої свідчить запис у щоденнику великого литовського канцлера: «Безперечно, якби. (козаки) не були постримані силою Божою та заступництвом Богородиці, вони могли б зазіхнути на самий Краків і Варшаву, не зустрівши щонайменшого опору. Бо такий жах запанував, що всі мусили більше дбати про втечу, ніж про оборону».
У підбуренні й потуранні козакам обвинувачувався сам ко¬роль і канцлер Єжі Оссолінський. Шляхтич Єрлич занотунав думку магнатерії про те, що «лихо», яке сталося в Короні Польській від хлопства, — все це з вини короля-небіжчика і зради канцлера, «людини безбожної»: «Звада і загибель дер¬жави та ганьба, глузи сусідів за те, що всі виявилися за¬войованими і перетвореними у ніщо своїми холопами і під¬даними». А на бурхливому елекційному сеймі у 1648 році маг¬натсько-шляхетська опозиція прямо обвинувачувала канцлера Оссолінського у тому, що він «разом із королем-небіжчиком... замишляв здійснити переворот у державі і використати козаків для знищення шляхетської нації».
Взаємні докори і образи стали.звичними, мов нежить. Шлях¬та на сеймі говорила таке, що, як зауважив свідок цих «деба¬тів», «срамота і писать».
Чвари, які охопили Польщу в часи безкоролів'я, Хмель¬ницький намагався використати із найбільшим зиском для України. Навіть підкинув московському царю думку про корону Речі Посполитої. У цей час основна мета зносин гетьмана з московським урядом не сягала далі прагнення заохотити Олек¬сія Михайловича пошукати польського престолу. Богдан чітко усвідомлював, що, воюючи з Польщею, він об'єктивно сприяє інтересам Московії, яка зазнала значних територіальних втрат внаслідок поразок у Смоленській війні 1632—1634 років, тож мав усі підстави сподіватися, що Москва, скориставшись скрутним становищем, в яке потрапило Польське королівство, захоче повернути собі втрачені землі. А чим закінчилася Смо¬ленська війна для Москви, Богдан Хмельницький знав не з чуток, позаяк особисто брав у ній участь, за що й був нагоро¬джений польським королем Владиславом IV коштовною шаб¬лею — вищою лицарською відзнакою в Речі Посполитій, якою вшановували вояків за видатні військові заслуги.
Григорій Грабянка, який мав змогу ознайомитися з давніми козацькими архівами, пізніше знищеними, розкриваючи задуми Хмельницького, прямо і недвозначно вказував, що український гетьман вельми обгрунтовано розраховував на участь Московії у війні, «понеже и Царское Величество много иміл на Ляхов причин для розирвання нещасливого Смоленського Миру». Цю думку поділяє і Самійло Величко, котрий був переконаний, що принаймні до 1653 року Хмельницький проводив із Московією перемови лише про збройну допомогу, навзаєм обіцяючи царю «подати... Сівер і Смоленск, килкокротне чрез Поляки отриваний у него».
Про те, що розрахунки Хмельницького були продумані і зва¬жені, засвідчують донесення московських розвідників, яким було у червні доручено «разведать подлинно тайным делом, что у них ныне в Польше и в Литве делается».
П'ятеро шпигунів повернулися назад і доповіли, що в смо¬ленській землі панує бентежність і розгубленість: «...Из Смоленсково уезду шляхта вся вивезлась в Смоленск в осаду.., а боятца де приходу твоих государевых ратных людей и запороских черкас».
Керуючись цими цілком слушними з політичної візи міркуван¬нями, Хмельницький вирішив піти на безпосередній зв'язок із московським урядом. І зробив це доволі в своєрідний спосіб: використав московських гінців, які були направлені до ворогів України.
1 червня 1648 року до Кисіля був відряджений путивльським воєводою гонець Іван Шулежкін, але на зворотному шляху його перестріла козацька варта і заарештувала разом із листами «пана Одама» до московських прикордонних урядовців, які нетерпляче чекали відповіді сенатора. Не дочекалися.
Така ж доля спіткала Івана Трифонова, якого затримали вже біля самого московського кордону, коли повертався від князя Яреми Вишневецького, котрий нагадував про обіцянку москов¬ського уряду надати допомогу шляхетським військам. Вивідувача відправили до Чигирина, де він «прикован был к пушке».
Впадає у вічі одна цікава обставина, що яскраво характе¬ризує методи роботи української контррозвідки. Більшість мос¬ковських таємних агентів вільно, майже без жодних перешкод пропускалася через землі, підвладні Війську Запорозькому, але на зворотному шляху їх неодмінно брали під варту ще «теп¬ленькими», аби під час детального допиту дізнатися про останні задуми ворогів України і вчасно знешкодити їх.
Не без іронії Хмельницький розтлумачував московським при¬кордонним воєводам, що не що інше, як тільки Боже Провидіння привело до його табору московських гінців, «по¬сланих не до нього». Ну, а оскільки це вже трапилося, то він, гетьман, вирішив скористатися такою нагодою, щоб розповісти про становище грецької віри в Україні, за яку, так само, як і за вольності, «кров'ю заслужені помираємо і від безбожних аріан покою не маємо».
Треба гадати, бояри і цар добре відали, що те «Боже Прови¬діння» вочевидь перебралося в шики пильної козацької служби безпеки. Що ж, Бог завжди допомагає сміливим.
Одним із перших з нелегальних московських гінців був «зупинений» Григорій Климов, котрий виїхав 25 травня із Севська з листами до Кисіля. Козацький роз'їзд затримав його за версту від Києва і негайно перепровадив до гетьмана.
Хмельницький, переглянувши відібрані у Климова листи, відклав їх убік і сказав, що гінцю вже немає потреби їхати до пана сенатора, оскільки він сам збирається надіслати власного листа до царя, в якому спробує переконати московського самодержця «зараз, не бавлючися, на панство тоє наступати,.. А ныне де, ему, государю, на Польщу и Литву наступати пора... А меновите будет то вашому царскому величеству слышно, если ляхи знову на нас схотят наступати, в той же час чим боржей поспешайся и з своеи сторони на их наступи, а мы за Божею помощу отсул возмем».
На допиті у московському Посольському приказі Климов переповідав, що «Хмелницкий же де ему приказал: будет де тебя станут распрашивать государевы приказные люди, и ты де тайным делом скажи, что королю смерть учинилась от ляхов; сведали то ляхи, что у короля с козаками ссылка, послав де от себя король грамоту в Запороги к прежнему гетману (старшому реєстрових козаків Барабашу — Ю.Д.), чтоб сами за веру христианскую... стояли, а он де, король, будет им на ляхов помощник. И тот де королевский лист де ему, Хмелницкому, достался, и он де, надеяся на то, войско собрал».
У цій заяві гетьмана виразно простежується намір переконати московського самодержця у цілковитій легітимності всіх дій Війська Запорозького, оскільки, мовляв, козаки діють мало не за наказом короля проти свавільної шляхти, яка звела зі світу свого монарха. Висунувши сміливу версію вбивства польського короля підступною шляхтою, Хмельницький вочевидь розрахо¬вував на природне обурення Олексія Михайловича, котрий, яко повновладний самодержець, не міг спокійно зносити подібні зухвалі замахи і зазіхання свавільних підданих на життя такого ж Божого помазаника, як і він сам.
Отже, Хмельницький намагався запевнити московського мо¬нарха в тому, що не козаки є бунтівниками, а ляхи — злочинцями і відступниками від свого законного володаря. А якщо так, то московський уряд може сміливо вступати з повс¬талою проти шляхетської сваволі Україною у військовий союз, не побоюючись обвинувачень у спілці із заколотниками.
Лист гетьмана до царя датований 8 червня 1648 року. Саме від цього дня історики відраховують початок прямих україно-московських зносин. Але існує одна обставина, яка примушує висловити сумнів щодо категоричної слушності цієї усталеної думки...
Справа у тому, що у січні 1651 року козацький посол у Москві Михайло Суличич виголосив, на перший погляд, доволі дивні слова: «Гетман их Богдан Хмелницкой... коли был и не гетманом (виділено авт. — Ю.Д.) того искал, чтобы ему быть царского величества под высокою рукою...»
Виходить, що Богдан задовго до початку Визвольної війни — «коли был и не гетманом» — робив якісь спроби увійти у такий же контакт із урядом Московії, як із урядами Оттоманської імперії та Кримського ханства...
Втім, цар не збирався «поспешатися» укласти воєнний союз із Україною, довго обмежуючись сакраментальною порадою, аби «в покое жили с ляхами и с княжеством Литовским, и чтоб болши кровь християнская не розливалась».
Подібна «миротворча» відповідь царя аж ніяк не могла влаш¬тувати українського гетьмана. 11 липня він передав Олексію Михайловичу нове прохання, «штобы он на ляхи ишол воевати».
Але цар не «ишол». Московія вирішила детально прозонду¬вати політичний і військовий грунт України. 4 червня «для прове-дывания вестей» в Україну був засланий резидент Тимофій Милков у супроводі цілої «станиці» шпигунів. Семеро чоловік ма¬ли збирати відомості безпосередньо в розташуванні козацьких військ. Та не довго Милкову «со товарищи» довелося топтати українську землю. Незабаром усю «станицю» заарештували.
На цей раз Богдан Хмельницький вирішив перемінити тональ¬ність своїх звернень до московського уряду. Достеменно знаючи, що кожне його слово буде передане особисто царю, він говорив, навмисно не добираючи дипломатичних слів і виразів. У разі відмови від мілітарної домомоги гетьман погрожував погро¬мити прикордонні землі Московського царства — «сложась со всею крымскою ордою... воевать на твою государеву украину».
Такий різкий тон козацького проводиря пояснюється тим, що з листів, перехоплених у Милкова, Хмельницький довідався про намір московитів прийти до ляхів «для помочи и соединения... по подлинным вестям». Гетьман викрив брудну гру Москви, розуміючи, що йдеться не про спільну боротьбу московитів з поляками проти татар. «Болш на самих нас хотіли есте ляхом помогат», — заявив він.
На письмовому звіті воєводи Болховського про місію Милкова збереглася примітка, зроблена 26 червня: «Государь сей отписки слушав, указал отписать, что он те вести по горо¬дам писал, и то добро. И будет впредь учнет к нему писать гетман казачей Хмелнитцкой о каких делах, и на те листы присылать к Москве».
Цього ж дня до севського воєводи Замятні Леонтьєва надій¬шов наказ, щоб був «наготове со всем драгунским строєм... И вестей про воинских людей, про татар и про черкас, проведы-вали всякими обычаи накрепко... и задору с черкасы никакова не чинили».
Україна стікала кров'ю, а Московія «умильно» споглядала на кривавий глум польської шляхти над «братнім» народом.
11 липня український гетьман звернувся до воєводи Плещеєва: «Не сподівалихмося того на вас, штобы есте ляхом, недовіркам, на нас, православних хрестиян, на братю свою, помочи войсками своїми давали, і як тепер взяли єсмо певную відомост, же з ляхами на нас хочете воєвати, бо посланца вашого, єдучого от князя Вишневецького з листами... поймали єсмо, с которих листов добре єсмо вирозуміли, хоч то писали єсте в речі на татаре кримскиє дати помочи, а досить відали, же не с татари, але з нами, з козаками, ляхи звоєвалис, што дай Боже, аби і каждий неприятел наш Войска Запорозского так шиї уламал і потіхи не относил, як тепер ляхув Бог нам помогл надтлумити... Єднак же, сподіваючис по вірі вашой, же нам і собі неприятелями бит не схочете...»
24 липня із похідного табору під Паволоччю Богдан Хмель¬ницький надіслав до путивльського воєводи Плещеєва другого листа, мета якого — очевидна: примусити Московське царство відмовитися від союзу з Польщею. Лист написаний суворою мо¬вою державного діяча, впевненого у власних силах, котрий не принижується перед московським самодержцем, а веде мову, як рівний з рівним, бо відчуває себе справжім проводирем народу, за яким стоїть вся потуга його держави. «Естли себе того будете желати, чтобы есте на нас, на свою віру православную христианскую, иміли меч подняти, а ми будем Богу молитися, что так же потіху не отнесете, как и хто иной, — грізно попереджав геть¬ман. — Легче нам (Україні і Речі Посполитій. — Ю.Д.), колько бившися, меж собою помиритися, а помирився, на вас поворотится, что за измену за вашу Бог вас погубит. Мы вам желаем всего доброго и цареви вашему государствования и королевства полского». На думку Хмельницького, вже проминув час марних слів і Московському царству необхідно зробити остаточний вибір: «А потом как себе хочете, так и починайте, хотя с ляхами, хотя с нами, то вам вольно».
Ця «чолобитна» українського гетьмана швидше нагадує рішу¬чий ультиматум. Аби підштовхнути Москву до військового союзу з Україною, Хмельницький, з одного боку, залякував царя можливістю примирення з Польщею і потужним ударом об'єд¬наних сил по Московії за «измену» православній справі, а з другого, принаджував царя химерним відблиском польської ко¬рони, який вабив московських самодержців ще від часів Івана Грозного, який теж мріяв про скіпетр, якщо й не Польського королівства, то Великого князівства Литовського, і навіть всту¬пав у перемови з литовськими панами з цього приводу.
Заява Богдана Хмельницького була розцінена у Москві як цілком реальна загроза, а поготів, що московський уряд дові¬дався, що до Варшави прибуло козацьке посольство у складі Федора Вишняка, Лукіяна Мозирі, Григорія Болдарта Бута і писаря Війська Запорозького Івана Петрушенка.
Із московських урядовців першим на слова гетьмана зреагу¬вав хотинський воєвода Волховський, котрий почав квапливо виправдовуватися: «А что будто на вас хотим стоять, и то нехто вместил вам неприятель християнские веры, хотя тем в правос-лавной християнской вере ссору учинить. И вы б и впредь от нас того не мыслили и опасенья никакова не имели; и от вас никакова дурна не чаєм и опасенья не имеем, потому что вы с нами одное православные християнские веры».
І про віру православну відразу згадав воєвода, як припекло! Власне, згадав цар, бо воєвода тільки ретельно переписав листа, надісланого з Кремля.
29 липня Хмельницький коротко відповів Болховському: «Ляхом на нас помогать не хочете, велико вам за тоє дякуєм».
А московський государ Олексій Михайлович, ознайомившись з ультиматумом Хмельницького, доручив воєводі Плещеєву за¬певнити гетьмана, що Московське царство не збирається висту¬пити на боці Польщі.
І знову путивльський воєвода мав лише механічно — слово в слово — переписати «образцовое письмо» і від свого влас¬ного імені переслати Богдану Хмельницькому. Олексій Михай¬лович не бажав себе принижувати зверненням до простого «мужика» і вважав за доцільніше видати власне звернення за приватне листування воєводи Плещеєва. Та й на випадок пере¬хоплення поляками листа так було краще: ховалися кінці у воду.
Що ж, перше завдання української дипломатії — не до¬пустити до спільного виступу Речі Посполитої і Московськсго царстава — було виконано, хоча при зміні військово-політичної ситуації в Україні цар міг легко відмовитися від власних слів, і Хмельницький не усвідомлював, всіляко намагаючись поглиб¬лювати протиріччя, які існували між цими державами.
Разом із тим Московія вирішує застосувати ряд заходів, які, на думку її уряду, мали забезпечити їй спокій. 7 серпня вийшов царський наказ із суворою забороною воєводам вступати у будь-які зносини із іншими державами. Антиукраїнська спрямованість цього указу стала зрозуміла з його подальшої конкретизації. Мос¬ква вимагала усі листи Хмельницького, звернуті до московських урядовців, негайно ж пересилати у Посольський приказ. Але водночас усім воєводам категорично заборонялося зноситися з гетьманом Війська Запорозького листовно, натомість «приказу¬вать к нему словом с посланцы». Слово ж у політиці, як відо¬мо, — лише подмух вітру: воно ні до чого не зобов'язує того, хто його вимовив. А царський уряд не хотів ускладнювати свої від¬носини з Варшавою прямими перемовами з гетьманом України.
В липні стародубський підстароста Р. Уезький від імені місце¬вої шляхти надіслав царському уряду листа з проханням не дозволяти українським повстанцям у разі поразки відходити на московську територію — «не велеть в землю его царского величества принимать, а за рубеж не велеть пущать, как бы они здесь у нас за ту бы войну показнены бьши».
Путивльський воєвода отримав цього листа 21 липня, а на¬ступного дня вже звернувся до царя із запитанням, що чинити з тими українськими біженцями, які вже перейшли в межі Мос¬ковського царства.
Цар з відповіддю не забарився: «Государь указал и бояре приговорили: литовских людей (українців. — Ю.Д.) выслать со всяким заводом в их литовскую сторону, а вперед им в наем земли под пашню и сенных покосов... нигде не давать, чтоб в том от них ссоры не было». Ось так проявляло себе легендарне «братерство» на ділі!
Московія не бажала втручатися у події, що розгорнулися на терені сусідньої держави. Поки що. Полковник Силуян Мужиловський чітко визначив позицію Московського царства, ска¬завши, що Москва, «учуявши о той войні, з боку гледили, ко-торому нога послизнеться».
Цар і бояри вичікували, як обернуться справи в Україні, щоб у зручний момент з найбільшим для себе зиском збройно ви¬ступити на боці перемагаючої сторони і загребти жар чужими руками. А терпіння, як показав історичний досвід, у Москви завжди вистачало, особливо коли йшлося про державні інтереси.
XVII століття московські історики назвали «бунташным веком». Цар не міг співчувати визвольній боротьбі українського народу. Для самодержця це був тільки бунт «неразумной черни». Не без підстав побоюючись, що іскри соціальної бо¬ротьби можуть перекинутися з України на його державу, «гораздо тихий» Олексій Михайлович наказав, щоб відтепер кожний з його підданих, хто без дозволу влади перейде в межі повсталої України, вважався державним злочинцем. З цього часу населенню прикордонної Путивльської волості, а це були значною мірою українські переселенці, заборонялося навіть хрестити дітей бунтівних «черкас». Також заборонялося «кумитися и женитися» в Україні, як і віддавати заміж дівчат і удовиць в «козацьку країну». На порушників чекала сувора кара — виселення до Сибіру.
Саме у цей час московська розвідувальна служба стрімко активізує свою діяльність в Україні. Царю та його думним людям вкрай необхідно знати, що саме відбувається там, аби можна було вчасно скористатися ситуацією, не проґавити слуш¬ної миті.

[Моргенштерн]

Янгольські слова, та диявольська думка

Москва пильно стежила за подіями в Україні. А події й насправді були вражаючими...
Час перемог Війська Запорозького. Пилявці. Облога Львова, Замостя. Погляди європейських держав прикуті до звитяжних козацьких полків...
23 грудня 1648 року древня столиця України-Руси урочисто зустрічала переможців. Назустріч Богдану Хмельницькому з Києва у супроводі тисячі вершників виїхали єрусалимський пат¬ріарх Паїсій і київський митрополит Сильвестр Косов.
Золотом струмились церковні ризи і козацькі бойові корогви, овіяні славою. Гармати «били на тріумф».
За свідченням самовидця, «увесь народ, вийшовши з міста, вся чернь вітала його. Академія вітала його, як Мойсея, спасителя і визволителя народу від польського рабства, вбачаючи в імені Богдан добрий знак і називаючи його «Богом даний».
«Кияни раділи і шану віддавали... може, й у десять разів більшу, ніж будь-коли воєводам», — із гіркотою записав у щоденнику шляхтич Іоахім Єрлич.
Небачені урочистості не запаморочили голови гетьманові і не стали на заваді нагальних державних справ. Та польська роз¬відка тільки й спромоглася довідатися, що «протягом кількох днів патріарх вів із Хмельницьким таємні перемови і потім виїхав до Москви».
Про що йшлося на таємних нарадах гетьмана з патріархом, можна довідатися зі слів першого (хоча й неофіційного) посла Війська Запорозького до Москви полковника Силуяна Мужиловського: «И гетман де Богдан Хмелницкий о том с патриархом говорили, чтоб он, еросалимский патриарх, будучи у царского величества, посоветовал с московским партиархом и с иными духовными людьми о том, можна ли царскому величеству за вечным ускончаньем за них, Войско Запорожское, для правос-лавные веры вступиться и стояти и полякам их не выдавати».
Отже, перебіг таємних розмов схилявся до пошуку можли¬востей для розірвання «вечного ускончанья», укладеного у 1634 році між Московським царством і Річчю Посполитою, яке було підтверджено у 1642 році спільною заявою «в дружбе, любви и соединении быть».
Хмельницький сподівався порушити цю «любов и соединение» і разом із патріархом Паїсієм, котрий співчував визволь¬ним змаганням українського народу, віднайшли вагомі церковні, політичні й правові підстави для відмови царя від «крестного целования» на «вічний мир» з поляками, на підставі якого московський уряд відхиляв усі українські пропозиції щодо військо¬вого союзу.
А взагалі-то хресне цілування у Москві перетворилося на справжній магічний обряд, за порушення якого на провинника мали ринути страшні лиха — «на того Бог... и мор, и голод, и огонь, и меч».
Яку надзвичайну увагу приділяла московська дипломатія цьому середньовічному церковно-дипломатичному ритуалу, вид¬но із вказівки, котру отримало у свій час московське посольство в Польщі: «А как учнет король крест на грамотах целовати, послам того беречи накрепко, чтобы король на обеих грамотах крест целовал, а самой крест прямо губами, а не в подножье и не мимо креста, да и не носом». Справді, про яку дипломатію може йти мова, якщо почнуть хрест носом цілувати?!
Богдан знав, що це своєрідне закляття могли зняти лише патріархи Східної Православної церкви, і вони, як незабаром з'ясувалося, згодні були це вчинити, бо ж «ему, государю, за единоверных не вступитися нельзя».
Але цар і бояри не збиралися передчасно «поступатися прин¬ципами», чекаючи на слушнішу нагоду. Так, хресне цілування перетворилося на залізний мур, об який розбивалися усі хитро¬мудрі маневри української таємної дипломатії.
До зустрічі з єрусалимським патріархом у Москві почали готуватися заздалегідь. Завчасно подбали про «корм и питье». Розпитували афонських старців Петронія та Паладія, «каков он собой ростом?». І довідалися, що Паїсій «ростом средний, в плечах широк».
Ці важливі дані потрібні були кремлівським шевцям, аби встигнути пошити дві шуби для владики: «И до сему государеву указу велено те шубы, зделав, прислать в Посольский приказ вскоре. А мерою те шубы велено зделать до 2 аршина с 3-мя вершками».
Гарні вийшли шуби! Особливо — «соболья под камкою лазоревою адамашкою с пуговицы тефтяны».
5 січня 1649 року патріарха Паїсія і Мужиловського стрільці зупинили на московському кордоні. Несподіване прибуття ко¬зацького дипломата не на жарт стурбувало обачних приказних людей. Кремль не збирався вступати у відкриті перемови з Україною.
Плещеєв, воєвода путивльський, досадував: «А в розговоре де, государь, он, патриарх... про царегородские и про литовские вести не обьявил».
Паїсій був давнім соратником єрусалимського патріарха Феофана, котрий ще в 1620 році на прохання гетьмана Петра Сагайдачного висвятив у Києві нову православну ієрархію, що призвело до справжнього воскресіння Української церкви. Ще будучи архімандритом Успенського монастиря в Молдавії, Паїсій приїжджав в Україну, до народу якої ставився з глибо¬кою пошаною і симпатією. Опісля смерті Феофана саме Паїсія висвятили на єрусалимський патріарший престол, але й посівши таке високе місце у Східній православній церкві, новий владика ніколи не забував про Україну, всіляко намагаючись підтримати українців в їхній святій боротьбі за волю і віру.
Як не упадав воєвода довкола патріарха, пильнуючи цар¬ський інтерес, а все ж таки не догледів: так поспішав повідомити Кремль про прибуття Паїсія у супроводі козацького посольства, що припустився помилки в «государевом имянованье», а цього царі ніколи і нікому не вибачали. Крім того, «гонца отпустил не наскоро и не на заводных подводах», і той добувся до Москви лише через десять днів.
Подібне нехлюйство дорого обійшлося необачному в своїй обачності царському слузі. Бояри спеціально обговорювали не¬гідну поведінку Плещеєва та його писаря на думній раді і присудили: «За то воєводу путивльского посадить на 3 дни в тюрьму», а дяка, що переплутав царський титул, вирішили спо¬чатку суворо покарати, але опісля пом'якшили кару: «Вместо кнута бить батогом нещадно». З цього часу і закотилася про¬відна зоря кар'єри Плещеєва. Через кілька місяців він був від¬кликаний з воєводства, а його місце в Путивлі посів князь Семен Прозоровський.
Незабаром з Москви до путивльського воєводи прибув цар¬ський гонець із єдиним запитанням: «Для чего с ним, Паисием, едет к государю от запорожского гетмана Хмелницкаго пол¬ковник его Силуян?»
Патріарх відповів, що Мужиловський супроводжує його для охорони від можливого нападу поляків. А сам Мужиловський оголосив, що має доручення від гетьмана оповісти царю про «великое государево дело», але передасть його на словах тільки особисто царю Олексію Мрхайловичу, «а опричь де царского ве-личества самого, иному никому тех речей объявить ему немочно».
І як не билися приказні дяки, як не улещували, козацький дипломат твердо стояв на своєму, заявивши: «А ньше де замкнуты уста его».
Московські «шиши» і «яришки» (нишпорки) намагалися хоч щось витягти із козацького почту, що супроводжував патріарха, але вимушені були, піймавши облизня, доповідати начальству: «Козаки де запорожские люди простые, говорят: не знают ничего».
«Слово і дело государевы» завжди були в Московії тією чарівною паличкою, що відчиняла будь-які двері. 4 лютого 1649 року Мужиловський представ «пред ясные царские очи», і Олексій Михайлович «пожаловал полковника к руке».
Як відбувалася ця процедура, розповів австрійський посол барон Майєрберг: «Поди ми підходили, він (цар) переніс свій скіпетр із правої руки у ліву й простягнув нам для цілування. Князь Черкаський підтримав її своєю, а царський тесть Ілля так само пильнував і накивав нам, щоб хтось із нас не доторкнувся до неї своїми нечистими руками». А далі відбулося те, що шокувало поважних іноземних послів: цар із неприхованою гидливістю вимив свої руки у срібному рукомийнику. Справа у тому, що всі без винятку іноземці вважалися у Московії «пога¬ними» й «нечистими», і государ після спілкування з ними обов'язково очищався від скверни, омиваючи свої білії руки в освяченій воді.
Можна тільки уявити, що відчував освічений полковник Силуян Мужиловський, вимушений брати участь у цьому ганеб¬ному обряді цілування царської руки. Він зростав із розвинутим почуттям людської гідності, яке прищепив йому батько прото-поп Андрій Мужиловський, відомий український патріот і письменник-«скрибент», який ще в 30-ті роки XVII століття закликав співвітчизників: «О ви, котрі на Христовій свободі живете! Не віддавайте себе у неволю», посилаючись при цьому на «закон натури», тобто на природне право людини, на авторитет Свято¬го Письма і античних авторів. Своєю проповіддю, пронизаною волелюбним пафосом необхідності визвольної боротьби, протопоп, якого Військо Запорозьке після смерті «козацького митрополита» Йова Борецького висувало на київську право¬славну кафедру, полум'яно закликав: «Своєю кров'ю освятите землю, і ваше мучеництво стане книгою для нащадків наших на добро і утвердження православної віри?»
Омивши руки, цар «велел думному дяку Михайлу Волошенинову спросить о здоровье гетмана Богдана Хмелницкого».
Далі розмов про здоров'я справа не зрушилася. Московський уряд затявся: «Вечного докончанья никакими мерами нарушить не мочно».
Нічого не спромігся домогтися і патріарх Паїсій, хоча и на¬магався це зробити, запевняючи царя, що «вони, черкасці, йому, государю, будуть кам'яним муром і щоб він, государ, допомогу надав ратними людьми, а вони, черкасці, йому, госу¬дарю, знадобляться».
Мужиловського так і не допустили до розмов із царем, нато¬мість запропонували викласти на папері про все, що сталося в Україні за останній рік.
Вихованець Києво-Могилянського колегіуму блискуче впо¬рався з цим завданням і склав «Записку», яка по праву може вважатися першою історичною працею, присвяченою Визволь¬ній війні українського народу під проводом Богдана Хмель¬ницького.
Полковник Мужиловський передав Олексію Михайловичу Богданові слова, що Військо Запорозьке «государю везде помогати учнет, и только б де государь на то изволил... и он бы, гетман, все городы и до Смоленска под государеву руку подвел».
Цар відмовчувався. Його не спокусила і можливість здійснити разом з українським та іншими слов'янськими народами велику мрію православного світу: «Гроб Божий за самодержавство вашего царского величества з руки турецкой з патриархами освобожений бьш».
Не зрушила московський уряд з місця, але насторожила звістка про те, що дехто в Україні «хотел де было в Києве учинить патриаршество так же, что и в Московском государстве».
Навіть ця заява Мужиловського не вплинула на московську позицію, хоча, вочевидь, Кремль менш за все прагнув до ство¬рення самостійного патріаршества в Україні, яке могло б пору¬шити його своєрідну православну монополію на Сході Європи.
Бачачи, що всі його зусилля пропадають марно, Силуян Мужиловський, як доносив приставлений до нього агент, кинув спересердя «непригожие слова» і «говорил речи непристойные», мовляв, «на Москве правды ни в чем нет». І це попри те, що отримав царські дарунки, які, на думку московських чинов¬ників, мали, б закрити йому рота — «отлас гладкой, сукно багрец, сорок соболей и 30 рублев».
Обурливі слова козацького полковника були сприйняті у Москві як велика образа государевої честі і чорна невдячність, оскільки, на думку керівництва Посольського приказу, полков¬нику належало «не хулить» порядки московські, а «про многая государева милость и жалованье... памятовать всегда и хвалить, и славить и гетману, и полковникам, и всему Войску Запороскому сказывать.., что государевою милостью и жалованием с Москвы поехав пьян».
Загалом же посольство Паїсія та Мужиловського треба ви¬знати за дипломатичний успіх Хмельницького, бо хоча йому й не вдалося досягнути того, до чого особливо прагнув — безпосередньої мілітарної допомоги, проте вже сам факт прийняття представника Війська Запорозького царем надавав гетьману можливість шляхом дипломатії тримати в постійній напрузі уря¬дові кола як Польщі, так і Туреччини.
Але ще до від'їзду з Москви полковника Мужиловського до Хмельницького був відряджений московським урядом піддячий Василь Михайлов, котрий повіз гетьману «40 соболей в двести рублей и два сорока по 150 рублей, всего на 500 рублей» і лист, в якому висловлювалося єдине побажання, щоб козаки «в покое жили с ляхами». Чи треба говорити, що подібна заява московського уряду була сприйнята в Україні, «як янгольські слова, та диявольська думка»?
У відповіді козацької старшини царю говорилося, що ні про який мир з поляками, котрі православним українцям «разные муки яко Ирод, чинят», не може бути й мови, а одновірцям, якими є московити, належить не обмежуватися загальними, ні¬чого не вартими словами, а надати збройну допомогу. «А когда не будет милости твоего царского величества, — доводили керманичі Війська Запорозького ухвалу старшинської ради до відома царя, — и не восхощешь нам выручки и помощи давать и против непрйятелей наших и своих наступать, тогда мы, вземши Бога в помочь, потуду с ними станем биться, докуду нас станет, православных».
Вочевидь, московський посланець був направлений до Бог¬дана Хмельницького не для перемов, а тільки «для проведывания вестей» безпосередньо в розташуванні українських військ. Власне, про це засвідчує і вперте небажання настир¬ливого піддячого виїхати з Переяслава до прибуття туди польсь¬кого посольства, котре, як він міг довідатися, очікувалося з дня на день. Треба гадати, Василь Михайлов сподівався вивідати у польських комісарів чимало цікавого. Але не так сталося, як гадалося. Козацька служба безпеки зробила все, щоб уне¬можливити його контакти з представниками Речі Посполитої, які теж зі свого боку прагнули зустрітися з московським гінцем.
Ось що писав з цього приводу Войцех Мясковський, один із польських послів: «У першу неділю великого посту вранці я пішов з паном підчашим до соборної церкви, де ми привіталися з послом московським, людиною ласкавою і ввічливою, з яким Хмельницький заборонив панові воєводі (Адаму Кисілю, главі польської місії В Україні. — Ю.Д.) бачитись і навіть не допускав його до себе, хоч сам посланник просив про це... Перебуваючи серед народу, ми не могли переказати один одному ніяких секретів і змушені були обмежитися виявами обопільної поша¬ни, ввічливістю і висловленням дружніх стосунків наших воло¬дарів».
Судячи з усього, спроби московського і польських послів налагодити між собою зв'язок не припинялися і надалі, проте зустрітися їм наодинці так і не пощастило, бо на заваді цьому стала козацька служба безпеки. Мясковський ще раз із розпаччю записав: «Хмельницький узявся виряджати московського посла, з яким не дозволив бачитись панові воєводі, хоча сам посол бажав того і просив про це Хмельницького... Нам трудно було побачитись з ним, бо за ним доглядала сторожа, а писати було небезпечно... Тому ми не могли розвідати, чим закінчилися його перемови з Хмельницьким».
Піддячий Михайлов привіз до Москви листа Хмельницького, в якому гетьман нагадував, що вже двічі пропонунав царю на¬ступати у напрямку Смоленська і радив не втрачати нагоди, «чтоб иноверцы западные под нозе твоего царского величества и всего православия покорились».
Через кілька місяців Василь Михайлов наважився нагадати царю, як, перебуваючи у Переяславі, «вести, что мне... наказано было проведать тайным делом проведал подлинно». І бив чолом піддячий: «Царь государь, смилуйся, пожалуй меня за ту мою службишку своим государевым жалованием, как тебе милосердному и праведному государю от меня Бог известит».
«Бог известил» царя, що треба Ваське до «его окладу придать... 7 рублев».
Тим часом у Москві зметикували, що «иноверцы запад¬ные» — поляки і литовці — можуть підкоритися московському царю й іншим шляхом, без зайвих зусиль з боку московського уряду, просто обравши Олексія Михайловича своїм государем, а Військо Запорозьке мало Московії у цьому посприяти.
Власне, з цією метою 13 березня 1648 року і був виряджений до Чигирина новий московський посол, дворянин Григорій Унковський.
«Да будет он, Григорей, проведает подлинно, что... королем нихто не обран, — говорилося в царському наказі, — и Григорью быти у гетмана наодине... и говорити ему: «И ньше б он, гетман, и все Войско Запорожское для свободи себе в православной християнской вере и царскому величеству по сво¬єму желанью начатую свою службу и раденье совершили, пос¬лали от себя к паном раде Короны Польские и Великого княжества Литовского послов нарочно и велели им говорить, чтобы они, паны рады, обрали себе государем... великого государя нашего, царя и великого князя Алексея Михайловича».
На думку московських думних людей, це призвело б до негайного припинення війни в Україні і дозволило б «межусобную войну и кровь уняти».
Те ж саме про царя, як гаранта миру між Україною та Поль¬щею, мав говорити Унковський і польським послам, які б нагодилися на той час до гетьманської столиці.
А якщо король Речі Посполитої все-таки вже обраний і навіть коронований, а українцям «за нынешнею их враждою в подданстве у польського короля быти немочно», то московський посол мав виступити з оригінальною, хоча, м'яко кажучи, фантас¬тичною ініціативою.
«Геніальний» плач Москви передбачав ті заходи, які необхід¬но здійснити Війську Запорозькому, щоб «быти в подданстве за великим госудерем без нарушенья вечного докончанья»: хай самі козаки полюбовно домовляться з королем і сенатом про свій перехід у московське підданство. Ось тоді Олексій Михайлович і пожалує Військо Запорозьке — «под свою царского величества высокую руку принять велит».
Важко збагнути, чого в цьому плані більше: політичної корот¬козорості, невміння аналізувати воєнно-політичну ситуацію, пов¬ного нерозуміння причин, характеру і мети Визвольної війни українців чи простої глупоти, ірреального сприймання довко¬лишнього світу. Хоча не виключено і навмисне політичне блюз¬нірство над боротьбою українського народу за свою волю.
Найцікавішим же було те, що шляхетство Речі Посполитої вже обрало собі (ще 17 листопада 1648 року) нового короля, єзуїта і колишнього кардинала Яна Казимира, і в Москві не могли про це не знати.
Взагалі-то, марення про польську корону перетворилися на нав'язливу думку, що не полишала Олексія Михайловича багато років поспіль. І московська дипломатія знову і знову висувала царя Московії як настирливого претендента на престол сусідньої держави.
Тільки у 1662 році Олексій Михайлович нарешті зняв свою кандидатуру, але и опісля цього Московія не збиралася вийти із боротьби за спокусливу польську корону, і цар московський звертався до свого придворного «дохтора» і астронома Енгельгардта з проханням, щоб той порадився із зорями небесними про долю польського престолу, і цікавився можливістю поса¬дити на трон Речі Посполитої когось із своїх синів.
Діяльність української дипломатії у першій половині 1648 ро¬ку доводить, що найвищою метою Хмельницького було забез¬печення Україні зовнішньої військової допомоги або принаймні недопущення надання ким би там не було такої допомоги Речі Посполитій.
Гетьманові властивий був розсудливий раціоналізм. Його листи, які відвіз Філон Дженджула до турецького султана і до семиградських князів Дьордя та Зигмунта Ракоці, свідчать про надзвичайну політичну спритність і рішучість гетьмана для вико¬ристання усіх можливостей для послаблення Польщі. Туркам Хмельницький обіцяв своє підданство, хоча не підлягає жодно¬му сумніву, що ніколи навіть не мислив про передачу України під зверхність султана. Врешті, так само ставився Богдан Хмельницький і до московського самодержця. Не збільш того.


«Шлункова» дипломатія Кремля

Інструкція, яку отримав московський посол Унковський, швидше нагадує сучасні шлюбні оголошення, аніж диплома¬тичний документ, яким мав користуватися посол. Московська дипломатія готова була відіграти ролю своєрідного свата якщо й не польської корони, то принаймні литовської, а Григорію Унковському відводилася роля підбрехувача з відомого опові¬дання Квітки-Основ'яненка: «А будет гетман или атаманьи или хто в дороге учнет спрашивать о летех и о возрасте великого государя, говорити: великий государь наш ныне в совершенном возрасте, 20-ти лет, а дородством и разумом и красотою лица и милосердным нравом всеми благими годностьми всемогущий Бог украсил хвалам достойного паче всех людей... саны и чести дарует комуждо по достоинству, и всех всем изобильствует, и никто ж, видя его царское пресветлое лице, печален отходит. Также он, великий государь, и наукам премудрым филосовским многим и храброму ученью навычен... и потому ево государскому бодроопасному разуму и храбрству и милосердному нраву достоин он, великий государь, содержати иные многие власти и государства».
Партитуру дипломатичної місії Григорія Унковського роз¬писали у Москві до останньої ноти. Передбачалися усі можливі запитання гетьмана — «а будет гетман учнет говорить...» — і заздалегідь усім посольським приказом готувалися відповіді, які посол мусив «визубрити» напам'ять, не міняючи самохіть жод¬ного слова.
Московський уряд не міт не розуміти, що його негативне ставлення до всіх пропозицій українського гетьмана про спільну боротьбу проти Речі Посполитої обов'язково має викликати велике роздратування і обурення у Війську Запорозькому. Вельми показово, що серед вірогідних заяв Хмельницького дра¬матурги з Посольського приказу у майбутньому дипломатич¬ному спектаклі завбачали й таку: «Мним себе, что великому государю мы, православные християне, не годны, и государь милостив к нам быти не хочет и от своей милости вас отгоняет, в нашем разореньи ратными людьми нам не помогает».
На цей закид Унковський мав впевнено, хоча й безпідставно відповідати, шо була «тебе, гетману, и ко всему Войску Запорожскому бесчисленная милость царского величества». Тут ма¬лося на увазі надання права прикордонної торгівлі.
Якщо ж у Богдана Хмельницького раптом би виникло запи¬тання, не передбачене велемудрими дяками посольського приказу, то Унковському належало «ответ держать, смотря по делу, и говорити короткими речьми учтиво и остерегательно, чтоб государеву имени было к чести и повышению».
А коли вже зовсім надійде скрута і Богдан Хмельницький своїми гострими запитаннями зажене посла у глухий кут, тоді Унковський мав відповідати, «что он был на государеве службе в дальних краях, а приехал недавно, и ему про те дела слышати не лупалось».
В Україні — війна, усяке могла трапитися. У Москві не виключали можливості потрапити їхньому послу до польських рук, хоча й радили Унковському їхати «з большим остереганьем, чтоб на него не напали где поляки и литва». Але коли б це нещастя трапилося, що ж, і на цей випадок завчасно зроблена «домашня заготовка»: «А будет его, Григорья, какими мерами в дороге наедут польского и литовского войска ратные люди и, взяв, повезут его в польские и литовские полки... И Григорью говорити, что послан он от великого государя к гетману Войска Запорожского о добрых делах, о покое и тишине».
Для цього «політичного алібі» Унковському була передана, про всяк випадок, копія царської грамоти, з якою поїхав до Варшави московський гонець Григорій Кунаков. Унковський мав показати її полякам зі словами, що не тільки він до Війська Запорозького з миролюбством їде, а й до сенаторів «послан от царского величества о тех добрых делах, о покое и о тишине нарочной гонец», в чому, врешті, панам не важко буде при бажанні пересвідчитися.
І, звичайно ж, в обов'язок посла входило розвідувати «всякне тамошние вести, которые в наказе и не написаны, а Московскому государству будут годны», і ретельно записувати усю зібрану шпигунську інформацію, «да тое записку держати в великом береженье», щоб українська служба безпеки ні про що не довідалася — «чтоб черкасом не досталась.., чтоб у него нихто никакого письма не сведал».
10 квітня посол нарешті прибув до Переяслава. У цей же день його наздогнали спеціальні гінці — діти боярські Михайло Кольцов і Микита Драконцев, які привезли йому нову царську грамоту зі звісткою про ті «непригожие речі», які мовив Силуян Мужйловський, прощаючись к негостинною Москвою.
Унковський одразу почав вичитувати полковника. Силуян Мужйловський, аби не ускладнювати хід україно-московських перемов, добре знаючи московські звичаї, відмовився тим, що «разве де пьянством что молыл, и то не хитростью по иноземному обычаю».
Подібна відповідь цілком задовольнила московського посла: пиятика вважалася в Московському царстві обставиною, що пом'якшує будь-яку провину, і цю справу було занехаяно. А Мужйловський надалі супроводжував московське посольство.
Григорій Унковський був ревним служакою, але, судячи з його власноручних записів, не дуже високого розуму, позаяк примуд¬рився переплутати навіть імена київського митрополита Косова і печерського архімандрита Тризни, назвавши першого «Йосифом», а другого — «Селіверстом», а треба було б навпаки.
Демонструючи надлишок власного «усердия», посол про всяк випадок записував поспіль усе, що побачив або почув. Тож у його звіті і зустрічаються такі «важливі» дані: «...Прислано к Григорью хлебцов решатных, 5 колачей, 5 кур, полбарана, 4 части говядины, 40 яиц, поросенка, питья, крушку вина двой-ного, полведра простого, 2 ведра меду, 4 ведра пива...»
Одначе за своїми гастрономічними захопленнями посол не занехаяв свого головного обов'язку — збирати в Україні важливу воєнно-політичну інформацію, яка цікавила Московію. У Черкасах Унковський допитувався у козацького сотника Івана Кравченка, «не слыхивал ли и нет ли у них с которым государством какие ссоры?» Відповідь сотника видалася йому настіль¬ки важливою, що він вмовляв Кравченка двічі під хресною присягою повторити «прежние свои речи».
Що ж так вразило московського посла? Справа у тому, що сотник розповів, як кримський хан пропонував Війську Запо¬розькому «воевать Московское царство за их неправды», але гетьман не пристав на це, вважаючи, що «Московского государ-ства православных християн воевать не доведется».
З цього моменту у доволі складні і неоднозначні українсько-московські стосунки починає активно втручатися «кримський фактор», який Богдан Хмельницький спробує використати для дипломатичного тиску на Москву. Іван Кравченко був довіреною особою гетьмана, якому той неодноразово доручав різні важли¬ві дипломатичні і політичні завдання, для виконання яких потрібні були неабияка спритність і розум. Треба гадати, що і на цей раз сотник проводив свої розмови з московським послом не без відома Генеральної канцелярії, оскільки стримання кримської загрози незабаром стане одним із вагомих военно-полі-тичних аргументів Хмельницького у важких перемовах з Московією. Крім того, у вічі впадає одна красномовна обставина: те, що передавав під великим секретом сотник Кравченко мос¬ковському послу, надто вже нагадує пізніші офіційні декларації гетьмана, що, безперечно, промовляє на користь версії про виконання Іваном Кравченком спецзавдання української контр¬розвідки, яка була зацікавлена у тому, щоб у Москві стало відомо про готовність кримського хана ударити на московські землі і про зусилля Хмельницького відвернути цю небезпеку.
Нарешті 19 квітня відбулася зустріч Григорія Унковського із гетьманом Війська Запорозького.
Богдан Хмельницький не міг не розуміти, що шансів у Олексія Михайловича стати королем Польщі не залишалося жодних — «то діло миновалось», але вважав за необхідне використати марнославні мрії царя в інтересах України, вказуючи на єдину в кон¬кретних умовах можливість, яка дозволила б московському мо¬нарху розраховувати на великокнязівський вінець Литви: «А ныне на то дело дает Бог великому государю счастье, — переко¬нував гетьман самодержця, — чтобы великий государь сам на то изволил наступать на Литовскую землю своими государевыми ратными людьми... Литва, боясь великого государя и нас, Запороского войска, и крымского царя, сами будут просить и бить челом великому государю, чтоб им был государь».
Вочевидь, гетьман намагався спокусити царя можливістю оволодіння литовським берлом для розколу Речі Посполитої потужним спільним ударом. Хмельницький розраховував, що Московія зможе відвернути на себе увагу Великого князівства Литовського; цього, на думку українського полководця, було цілком достатньо — «а на Польшу помочи себе не просим».
Хмельницький не збирався приховувати, що розуміє підґрун¬тя непевності московського уряду у власних силах, і відверто заявляв: «...За што нас покинуть и помогать нам, мним себе, что опасаетца Полши и Литвы, что они в прежних летех Московскому государству многие беды и разоренье учинили», але ті перестрахи — даремні «и в том опасения держати от них нечего». І гетьман гордо пояснював підстави своєї впевненості: «...Без нашего Запороского войска они, поляки и Литва, будут худы», бо й в усіх попередніх війнах вони «сильны были нашим Запороским войском».
Гетьман викладав все нові і нові аргументи і докази, які навіть сліпому і глухому мали б довести переваги мілітарного союзу Московії з Україною: «...И в которой стороне Запороское войско и вся Белая Русь будет, та сторона сильна всем неприятелям будет».
Не треба боятися і порушення «вічного миру», якщо Моско¬вія зважиться на допомогу Україні, бо український народ сам себе визволив із допомогою власної шаблі, і відтепер українці більше не вважають себе підданими польської корони, бо но¬вого короля, твердо заявив Хмельницький, «мы не обирали и не коруновали и креста ему не целовали... и мы волею Божиею от него свободны».
Аби остаточно схилити московський уряд до українських пропозицій, козацький керманич не забув розповісти і про свої зусилля стримати похід кримського хана на Москву.
Все марно! На московського посла жодні доводи не діяли. Мов механічна лялька, Григорій Унковський одноманітно відповідав тільки тими словами, що були йому заготовлені у Москві приказними дяками: «Ему про те дела слышати не лучалось». «Не лучалось» — і все! Але разом із тим Унковський почав вимагати вдячності за незначні торговельні послуги, за які, на його думку, треба царю «воздавать своєю службой и радением, а не войною грозить».
Проте перебування московського посла в гетьманській столи¬ці українська контррозвідка вміло використала, пустивши чутку, буцімто «з Москвою укладено таємний союз.., щоб проти литов¬ського війська стати їй (Московії. — Ю.Д.), а Хмельницький усіма силами має вирушити на польські війська». Про це у травні доносив у Варшаву секретар польського посольства, що прибуло до Чигирина майже по «живих» слідах Г.Унковського.
Зрозумівши, що із цим послом «дипломатичної каші» не звариш, бо він ніколи не відважиться самостійно прийняти жодну ухвалу, гетьман вирішив послати до Москви чигиринсько¬го полковника Федора Вишняка, «чтоб с вашим царским величеством изустно разговаривал и всю истину исповедал». Україн¬ський посол мусив переконати царя і бояр у тому, що «за таким совокупленьем всего православия (України й Московії. — Ю.Д.) надежд в Бозе, что всякий неприятель на голову погибнет»...
У цей же час Хмельницькому, мабуть, вже стало відомо, що нічим не спромігся зарадити справі України в Москві і патріарх Паїсій.
16 квітня до Путивля прибули від Хмельницького ченці Павло і Микифор і заявили воєводі, що мають передати єрусалимсько¬му патріарху словесний наказ.
Воєвода в свою чергу почав запевняти, що без царського до¬зволу він не може пропустити до Москви гетьманських посланців.
Ченці відмовилися чекати у Путивлі поки надійде царське рішення, бо гетьман заборонив їм марнувати час, і якщо воєвода не пропустить їх далі, вони негайно повертаються в Україну.
Плещеєв вимушений був капітулювати перед такою рішучіс¬тю. Павло, і Микифор рушили далі.
Що це був за таємний наказ Богдана Хмельницького?
Про це стало відомо 6 травня, коли після прощальної аудієн¬ції в Олексія Михайловича патріарх Паїсій, вийшовши за браму царського палацу, раптово ошелешив князя Митецького, який був приставлений до нього, заявою, що має «государево великое тайное дело».
Князь побіг до царя доповідати, а патріарх став чекати від¬повіді у церкві Благовіщення.
Незабаром туди прибігли царський дворецький князь Олексій Львов і керівник Посольського приказу думний дяк Михайло Волошенінов.
тоді патріарх Паїсій заявив, що гетьман Богдан Хмель¬ницький доручив йому, смиренному рабові Божому, просити у І;царя допомоги на поляків. Що ж він, патріарх, має відповісти, | коли «будет у Хмельницкого и у Войска Запорожского?»
Ближні люди поїхали до царя радитися. Радилися аж три дні, і тоді представили Паїсію своє «соломонове рішення»: «Его царскому величеству своих государевых ратных людей на помочь Войску Запорожскому за вечным докончаньем и Войска Запо¬рожского з землями в царского величества сторону приняти не-льзя, и вечного докончанья никакими мерами нарушить не мочно». І запропонували свій відомий варіант: у «білого царя» — «земли много», всім вистачить, хай все Військо Запорозьке полишить рідну Україну і переходить в Московське царство.
Тепер можна тільки спробувати уявити, що сказав Богдан, почувши від патріарха таку «мудру дораду»!
Проте невпинно насувалася нова війна з поляками, і гетьман намагався використати щонайменший шанс для залучення Московії до майбутніх військових дій. Саме з цією метою вирушив Федір Вишняк до Москви, котра, як відомо, «сльозам не вірить».
5 червня Федір Вишняк був присутній на царській аудієнції в Золотій палаті Кремля.
Звіт Посольського приказу про перебування українського посла в Москві засвідчує, що Московїя продовжувала свою «дипломатію шлунка», мало дбаючи про поглиблення перемов з Україною, зосередившись на описі обідів — «...дати государева жалованья в стола место Запорожскому полковнику Фе¬дору Вишняку: колач смесной в полторы лопатки, блюдо икры черные, лещь или стерлядь паровые, звено белые рыбицы, блюдо вухи рыбы свежие, звено белужины, звено семьжины, щуку колодку; питья: 2 кружки вина двойного, 2 кружки вина ренского, 2 кружки меду вишневого или малинового, полведра меду паточного, ведро меду цеженого, 2 ведра пива...» і т.ін.
Переглядаючи такі «дипломатичні» документи, складається враження, що читаєш «Книгу про смачну и здорову їжу», бо про хід перемов у них — ані слова. Власне, це й не дуже дивно, якщо зважити, що Олексій Михайлович справді по-державницьки» ставився про процесу поглинання різних страв і навіть сам вигадував кулінарні рецепти. Споживання їжі перетворилося для нього на справжній ритуал — навіть у буденні дні до його столу подавали до 70 страв, а у свята їхня кількість сягала трьох тисяч. Перш ніж піднести страву до царського столу, її кушту¬вали численні кухарі, дворецькі, стольники, ключники, кравчі — цар дуже боявся отрути.
13 червня Вишняк вже прощався з Москвою, проклинаючи московські порядки. «А государь был в опашенке в червчатой с круживом да в горлатной шапке, а бояре и думные люди в чистом платье...»
Ні про який реальний воєнний союз з Україною не могло бути й мови. Місія Вишняка зазнала невдачі.
Хоча...
Скидається на те, що саме Вишняку була обіцяна, звичайно ж тільки на словах і цілком конфіденційно, якась збройна до¬помога, адже пізніше протягом усієї другої половини 1649 року Богдан Хмельницький неодноразово нагадував про це. «Ты, государь, хотел ему, гетману, пожаловать людей на помочь на ляхов, а твои государевы люди с ним, гетманом, на помочи на ляхов не были». Що ж, цар слово дав. Цар слово й назад забрав. На те він — і самодержець!
Патріарх Паїсій, який повернувся в Україну, в листі до царя змалював реакцію українців на «христолюбиві» заяви Олексія Ми¬хайловича: «Но не нравились им слова долгоденствующего царя».
У липні 1649 року Хмельницький з обуренням говорив патрі¬арху, що цар, котрий має таку велику кількість людей і коштів, що якби він не відмовив Війську Запорозькому в допомозі, «я зміг би разом із ними зруйнувати Ляхію та інші царства». Ціка¬во, що такої ж думки дотримувалися й урядові кола Польщі. Московський гонець у Варшаві Григорій Кунаков, який відріз¬нявся винятковою спостережливістю, передавав побоювання польської шляхти: «А єсть ли де с войском царского величества с едночитца Богдан Хмельнитцкой и то де крайняя Речи Посполитой погибель».
Збереглися слова «бодроопасного разумом» Олексія Михай¬ловича, які пояснюють, чому цар не хотів надати збройної до¬помоги повсталому за свободу українському народу: «Когда намериваются воевать, то ведут с неприятелем войну военными силами, а не руками сброда.., через то я и не посылал».
Цар боявся народної армії України і не приховував цього, тож, попри очевидні переваги воєнного з нею союзу, не бажав мати нічого спільного з «чернью черкасской».
Літня кампанія 1649 року закінчилася для українського війсь¬ка переможно. Польська армія зазнала нищівної поразки. Хмельницький, за виразом сучасника, загнав короля, «як зайця в тенета».
Але змова за спиною Богдана непевного союзника України кримського хана Іслам-Гірея III із польським королем Яном Казимиром не дозволила Хмельницькому досягти своєї голов¬ної стратегічної мети, до якої він прямував: повного розгрому Речі Посполитої, що зебезпечило б стійке існування Української незалежної держави у міжнародній системі європейських держав, хоча Зборівський мир і узаконив де-юре її існування у вигляді Гетьманщини. У цей час козацтво вбачало в особі свого гетьмана керівника незалежної держави, рівного іншим госу¬дарям. Незадовго до підписання Зборівського миру 18 липня 111649 року полковник Федір Коробка в листі до вольновського воєводи, торкаючись московсько-українських стосунків, писав, що «Богдан великий гетьман и великий ваш царь они знают, как исправляют», тобто ставив українського гетьмана і московського царя поруч як керівників держав. Та й у пізніші часи козаки не перемінили подібного розуміння влади гетьмана Війська Запорозького як керівника суверенної держави. На¬казний миргородський полковник Михайло Ратченко в листі від 26 червня 1651 року до московських воєвод демонстративно згадує гетьмана як «Божею милостию великого государя Бог¬дана Хмельницького», чим викликав велике невдоволення у Москві, бо наважився порівняти козацького керманича з великим государем московським.
Богдан Хмельницький, сціпивши зуби, вимушений був під¬писати Зборівський мир. Внутрішня напруга гетьмана і його нервова стриманість у цю вирішальну мить була помітна навіть стороннім. Московський гонець Григорій Кунаков так описує цю подію: «И Хмельницкой де королю молыл: горазд, королю, мовиш! А вежества и учтивости никакие против тех его королевских речей в словесне и ни в чом не учинил».
Прикрість і гіркоту від нездійснених мрій та задумів не змог¬ли підсолодити щедрі частування «питьем и сахарами», якими пригощав гетьмана і полковників радісний, що позбувся смер¬тельної небезпеки, король, котрий знав про повну демораліза¬цію свого війська, про яке московські агенти не без в'їдливості писали: «О том ныне в Польше и Литве везде посмех большой, что ляхи кроютца под возы и в возы, а битца не хотят... и король де, ходя пеш, тех панят и шляхта из возов и из-под возов порол на бой палашом».
Справді, Яну Казимиру не було чим пишатися. Досягти миру з козаками йому допоміг не талант полководця і рицарська звитяга, а спритність політичного інтригана та ще зрада Іслам-Гірея. І сучасники розуміли, що його величності вихвалятися не можна було — «чего не годитца и в хроники положить».
Родовий знак — тамга кримських Гіреїв — «Терези». І це символічно. Для Криму оптимальним виходом із ситуації могла стати тільки своєрідна кривава рівновага поміж Україною та Польщею, забезпечена татарськими терезами. Розгром польсь¬кого короля означав повне унезалежнення України від своїх ненадійних союзників, потреба в них відпадала. А цього Іслам-Гірей якраз і не бажав допустити.
І тут до хана надійшов принизливий лист Яна Казимира, в якому король намагався використати один суттєвий епізод з біографії Іслам-Гірея ІІІ.
У 1628 році в одній із сутичок під Бурштином загін українських козаків, серед яких був і Богдан Хмельницький, захопив у полон майбутнього володаря Кримського ханства і подарував знатного бранця воєводі Станіславу Любомирському. П'ять років Іслам-Гірей перебував у полоні і жив при дворі магната Томаша Замойського, де навчився і української, і поль¬ської мов.
Та не ці давні, призабуті спогади, а реальні 600 тисяч золотих утвердили «братерство вічне на кожного неприятеля» між тата¬рами і поляками. Крім того, дав король своє благословення хану, «аби йому вільно було край пустошити, назад ідучи».
Польський шляхтич Я. Міхаловський у розпачі записав у що¬деннику, що вже кілька століть Польське королівство і його король не перебували у такій небезпеці, як під Зборовом. Ста¬новище поляків було таким же загрозливим, як після поразки від татаро-монголів у XIII столітті під Легницею або в XV сто¬літті — від турків під Варною.
Але на цей раз Польщу порятувала звичайна зрада. У разі відмови Хмельницького підписати умови миру з ляхами Іслам-Гірей погрожував, що «він, кримський хан, з королем на нього заодно буде».
Резервів у Хмельницького не залишилося, а татарські війська кожної хвилини могли вдарити в спину. Залишалося одне: перемігши повністю ворога, укласти з ним мир.
В одну мить усі плани українського гетьмана про повну полі¬тичну незалежність України розпалися на порох.
За свідченням очевидців, підписавши 10 серпня 1649 року Зборівський мир із Річчю Посполитою, Богдан Хмельницький, усвідомлюючи крах своїх надій і розуміючи, що все треба буде починати спочатку, гірко заплакав: «Не того мені хотілося і не так тому було й буть, та московський цар допомоги нам, христи¬янам, не надав на ворогів».
Обуренню гетьмана і усього Війська Запорозького не було меж: московський цар, котрий постійно нагадував, що він є чи не єдиним православним государем у світі, якого улесливі мос¬ковські попи називали, наче Папу Римського, «ключником и постельничим Божиим», палець об палець не вдарив, щоб до¬помогти православним українцям, які знесилювалися у нерівній боротьбі з численними ворогами, хоча із донесень своїх нишпо¬рок у Кремлі добре знали, що в Україні «всяких чинов люди... от войны и разоренья погибают.:. и за войною хлеба пахать неколи, и ныне помирают они голодной смертью».

[Моргенштерн]

Духовний меч України

Цар московський перед усім світом урочисто проголошував себе і своє царство головними оборонцями і захисниками віро православної. Зважаючи на ці постійні пишномовні декларації Богдан Хмельницький не без підстав міг розраховувати на допомогу московських військ, поскільки Визвольна війна україн¬ського народу проходила під релігійними гаслами захисту гна¬ного православ'я.
В силу історичних обставин у свідомості українців XVII сто¬ліття національність значною мірою ототожнювалася з віроспо¬віданням: православий, отже — українець; католик, отже — поляк, шляхтич, пригноблювач.
Спільність віри українців з московитами призвела до виник¬нення небезпечної і, як виявилося, фатальної для України на¬родної ілюзії, згідно з якою Московія, буцімто стурбована ста¬ном православної віри, ніколи не полишить єдиновірців на са¬моті у скрутну годину і обов'язково надасть українцям допомо¬гу. Не випадково ж московські посли, повертаючись з України, звертали увагу на те, що українські люди «государство Московское хвалят: в Московском, говорят, государстве великий государь православной христианской веры, а подданные его всє православные же христиане, и войны в Московском государствє нет и впредь не будет, потому что вера православная одна».
Між українською і московською православними церквами існували виразні відмінності, покликані до життя різними істо¬ричними шляхами двох народів, що не могло не позначитися на обрядах, церковній архітектурі, іконопису і навіть шатах цер¬ковнослужителів.
В Московському царстві церква рано стала придатком держави. В Україні ж церква була з народом і для народу. В умовах без¬державності українська церква стала для українців справжньою «державою духу». І в цьому полягало її високе покликання.
Ще у 1623 році представники українського народу в особі духовенства твердо заявили: «Мета наших відступників полягає у тому, щоб знищити Русь у Русі, щоб, скажемо ми, свята руська віра... не була в руській церкві, віра, яка може бути знищеною не раніше, ніж буде знищений народ руський; тому прагнути змінити народові руському віру — це значить нама¬гатися знищити народ руський».
Гасло «За рідну віру!» було зрозумілим кожному, тож і об'єднувало та консолідувало різні верстви і прошарки українського народу.
Тривалий час православна церква була єдиним національним осереддям у поневоленій Україні, користуючись колосальним моральним впливом. «Якщо вже у вірі невільник, то в чому віль¬ний?» — з обуренням звертався до народу Мелетій Смотрицький.
Козаки високо шанували науку та освіту, розуміючи, що спра¬ва, за яку вони накладають головами, вимагає не лише вправного володіння зброєю, а й пером, і цей духовний меч іноді стає гост¬рішим і вражає дошкульніше, аніж загартована криця.
Народ потребував учених та ідеологів, які спроможні були логічно довести справедливість його вимог і переконливо об¬грунтувати його права.
У свою чергу, освічене духовенство, як інтелектуальна потуга нації, благословляло вірних на боротьбу за волю і віру. «Коли нам на права наші і вольності наступаєте, — зверталися святі отці до польської влади, — коли нас нечуваними інквізиціями мучите, коли ув'язнюєте, коли на колесі розтягуєте.., чи не до бунту і заворушень люд посполитий призводите?»
Піднімаючи народ на боротьбу, українська, православна цер¬ква роз'яснювала, що йдеться про його фізичне існування, бо «не можна допускати виродження народності».
Не треба думати, що релігійно-політичні трактати патріотів-просвітителів були розраховані лише на вузьке коло високоос¬вічених людей. Ці твори читалися, переписувалися, виголошу¬валися з церковних амвонів, які перетворилися на справжню політичну трибуну, «йшли з рук до рук, від братства до братст¬ва, від монастиря до монастиря», — як відзначав Іван Франко.
Про те, що публіцистично гострі твори були розраховані на широкий загал, свідчать поради Івана Вишенського про те, де, як і коли належить їх читати парафіянам: «...Аби простим і неписьменним слухачам ясне і зрозуміле було значення того, що написано... не обтяжувати слуху немічних людей довшим читан¬ням, але власне тридцять або трохи більше карток прочитати і на тім скінчити, а заложивши закладку, проси слухачів на другий поранок на такий самий празник і бенкет духовний, і так поранок за поранком проходячи, аж доки не скінчиш усієї книжки».
Восени 1620 року єрусалимський патріарх Феофан не прохан¬ня київських городян, духовенства і особливо козацтва висвятив і рукопоклав нову православну ієрархію, закликавши всіх, хто в Бога вірує, «не розслабівати душею, але бути благодушними і готовими, взявши все оружіє Божія, на прогнаніє ворога».
Православна церква в Україні відродилася, мов фенікс, із попелу. Це була перша значна перемога українських патріотів, що започаткувала новий етап визвольних змагань.
Розбудова української православної церкви відбувалася на нових засадах, значною мірою запозичених з уже усталених на той час традицій міських православних братств, що заснову¬валися на апостольських принципах визнання рівності людей перед Богом і запереченні привілеїв «уродзоності». «Козацький китрополит» Йов Борецький вважав, що прості миряни володіють невід'ємним правом давати поради представникам церкви: «...Тогда отци (священики. — Ю.Д.) в синах (пастві. — Ю.Д.) й сини в отцях пребивать будуть», і таким чином «наслідует согласіє и приверженность к нам народу».
Визначальною особливістю української православної церкви стала соборність. Усі церковні посади були виборні, ніхто з її ієрархів не правив самовладно. «Виборність церковних чи¬нів, — зазначав митрополит Іларіон (Огієнко), — сильно збли¬зила нашу церкву з народом».
Духовенство в Україні не становило особливого, замкненого стану, постійно поповнювалося з представників усього народу шляхом виборів самими парафіянами як священиків, так і причти, а тому й жило одним життям із народом, брало активну участь в усіх громадських і політичних справах. І часто свя¬щеники вимушені були відправляти Божу службу із хрестом в одній руці і з пістолем — у другій.
Збереглося безліч свідчень про найактивнішу участь міщан, православної шляхти і козацтва в церковних соборах, і ця участь мирян у справах рідної церкви аж ніяк не була споглядацькою, а, навпаки, активно-дійовою. Досить згадати про київ¬ські церковні собори 1628 і 1629 років, на яких митрополит Борецький здійснив блискучий політичний маневр, зірвавши з допомогою козаків і міщан спроби польського уряду нав'язати свої умови урегулювання церковних справ.
Усе частіше лунало в церквах живе рідне слово. «Людям потрібна єсть мова, — звертався Петро Могила до «розумного звіряти» — людини, — бо хто не глупий, заж той, що мовит слова». Знаменитий проповідник Галятовський радив священ¬нослужителям: «Если будеш слово Божоє проповідати, а нікто єго не зрозумієт, себе самого будеш проповідувати і вислав¬ляти, а не слово Божоє».
І українська книжна мова з'являється друком, лунає у пропові¬дях, які набувають різних форм, впливаючи на громадську думку.
Українське богослов'я пронизане особливим світосприйман¬ням, заснованим на народних традиціях. На це звернув увагу Євген Маланюк, коли говорив про антропологічність релігійної свідомості українців, у якій «Христос іде за плугом», а «Марія їсти просить», і біблійний Яфет нагадує хороброго козака — «Святий Афет узяв мушкет, як стрелить на гасло».
Ця особливість українського народного богосприймання, не засліпленого фанатизмом, збереглася й у пізніші часи аж до XX століття, попри віки гонінь з боку ортодоксів московської патріархії та Священного Синоду, щоб знову воскреснути вже в наш час.
Московські церковнослужителі головну увагу приділяли зов¬нішній, обрядовій стороні, у глибинну суть православ'я вони не хотіли та й не спроможні були заглибитися внаслідок своєї обмеженості.
А київських богословів цікавила не стільки форма, скільки дух православ'я. Навіть у суто теологічних працях Петра Могили зустрічаються тексти народних колядок. Не мертва літера віровчення, а живі стосунки між віруючими і священиками — ось зерно української православної церкви. Видатний український вчений П.Житецький наголошував, що саме в природному єд¬нанні церковнослужителів і мирян «криється коріння особ¬ливості української церкви, що в ній ієрархія не була заражена ідеєю своєї непогрішимості, що вона сама залучала мирян до широкої участі в справах церковних, яка виявилася в соборах і особливо в братствах. Не могла вона не прислуховуватися до голосу народного хоча б уже через те, що цей голос, за вста¬новленим звичаєм, мав величезний вплив на заміщення цер¬ковних посад».
Не можна обминути й містичні чутки і дива, які часто свідомо поширювалися церквою, особливо в часи суспільних лихоліть, щоб не дати вмерти надії на визволення: «...Старайся... не привел люде до отчаянія, до роспачи».
Літописи донесли ті чутки, які так вражали сучасників. «Нови¬на буде принесена от Риму, же там дощ падал крвавий... і перун ударил на каплицю, где єсть у схованню папезька корона, мніх, літаючий над містом, волал: «Біда тобі, біда, Риме!» Можна тільки уявити, як подібні розповіді буремили тогочасне забобон¬не суспільство — кара Божа гряде на ворогів віри православної!
Надто цікавими і показовими є державно-правові концепції, розроблені в оточенні митрополита-філософа Петра Могили. Московський богослов протопоп Георгій Флоровський наголо¬шував: «Його історичний вплив був вирішальним» — і додавав, що у Петра Могили «був справжній державний пафос, вміння і бажання володарювати і перемагати».
Не зразу Петро Могила прийшов до людей...
Уся Річ Посполита була приголомшена дивовижною звіст¬кою: аристократ Петро Могила, син молдавського господаря, законний претендент на трон Молдавії та Волощини, родич найславетніших князівських родин Польщі, України та Литви, учень і приятель коронних гетьманів Станіслава Жолкевського та Яна Ходкевича, всебічно освічена людина (є відомості про його навчання у паризькій Сорбонні і колегії Ла Флеш, де вчився і Рене Декарт), блискучий лицар, котрий «звитяжно зі своїм власним людом військовим бився під Хотином із Турчи¬ном», раптово і несподівано для всіх постригся у Києво-Пе¬черській лаврі у ченці.
Що ж змусило цю непересічну людину, перед якою розгор¬талася блискуча світська кар'єра, зректися світу і проміняти славний лицарський меч на скромний чернечий клобук?
Перегорнуто стоси книг, — ніде немає навіть натяку на обставини, які спонукали Петра Могилу разюче змінити триб життя і перемінити власну долю. Історики вважають, що на воєводича вплинула якась надзвичайна подія. Але яка саме? — Немає відповіді. Навіть Микола Костомаров, що спеціально до¬сліджував це питання, і такий знавець історії української пра¬вославної церкви, як Сергій Голубєв, автор ґрунтовної розвідки «Петро Могила та його сподвижники», обходять це мовчанням.
Уперто продовжую пошук. Не може бути, щоб не залиши¬лося жодного сліду. Сучасники добре відали про істинні при¬чини постриження Петра Могили, — звичайно, у них не вини¬кало ані бажання, ані потреби навмисно зосереджуватися саме на цьому. Навіщо писати про те, що й так усім добре відомо?
То, може, хтось принагідно згадав про обставини, за яких воєводич зрікся світу? Отже, треба шукати саме у цьому напрямку.
І раптом, коли, здавалося, вже втрачена остання надія, — є! Нарешті віднайдена відповідь. І, як і слід було сподіватися, вона лежала на поверхні, просто історики, захоплені бурхливим життям і діяннями митрополита, чомусь не звернули уваги на один факт...
Найближчий соратник Петра Могили Сильвестр Косов у 1635 році видрукував панегірик Йосифові Бобриковичеві-Коптю, колишньому ченцю Скита Манявського, що багато років був форпостом православ'я на заході України.
І ось у цьому панегірику згадується про «Герасима ченця Крехівського, котрий сім років після своєї смерті (!!!) Петра Могилу, ще світську людину, з тяжкої хвороби виздоровив» (курсив. — Ю.Д.) Це повідомлення багато чого варте.
Уявляється така картина...
Петро Могила тяжко занедужав, звертався за порадою до уславлених лікарів, до відомих знахарів — ніхто не міг йому зарадити.
Воєродич, будучи людиною глибоко і щиро релігійною, згід¬но з уявленням своєї доби почав шукати допомоги й розради по різних монастирях — усе марно! Хвороба не полишала його.
І тільки у Крехівському монастирі на могилі православного ченця-схимника Герасима, відомого своїм побожним життям і святістю, опісля ревних молитов сталося вже несподіване чудес¬не одужання.
Психологічно людина середньовіччя завжди була розкрита для дива. Те, що трапилося на могилі святого вітця, сприйнялося Петром Могилою як справжнє диво. І це диво вразило, перевер¬нуло душу воєводича, призвело до повної переміни його світо¬глядних вимірів. Випадок далеко не поодинокий у тогочасному світі. Досить згадати долю колишнього вишуканого кабальєро Ігнація Лойоли, який до часу більше шанував свою довгу шпагу, аніж хрест, поки не наспіла тяжка недуга, після якої він назавжди не зрікся мирських спокус і не заснував орден єзуїтів.
Опісля чудесного зцілення Петро Могила дає обітницю від¬нині служити Богові, що порятував його від передчасної смерті.
Час смерті монаха Герасима відомий — початок осені 1617 року. Отже, знаючи, що зцілення відбулося через сім років опісля кончини схимника, неважко визначити точну дату навернення Петра Могили, а саме — Року Господнього 1624-го. У 1625 році за колишнім воєводичем замкнуться брами Печерського монастиря.
Звичайно, на рішення Петра Могили могли вплинути тривалі розмови з Йовом Борецьким та інші обставини. Але головним поштовхом для прийняття остаточного рішення присвятити своє життя українській православній церкві, як видається, стало те диво, що трапилося у Крехівському монастирі на могилі святого схимника Герасима.
Піднявшись перегодом на вершину української православної ієрархії, Петро Могила започаткував блискучий період історії церковного та культурного життя України. Цю добу справед¬ливо назвали «могилянською».
Генеалогічна легенда веде першопочатки роду Петра Могили від славетного героя Древнього Риму Муція Сцеволи, який зара¬ди свободи свого народу добровільно спалив руку у вогні, вразивши своєю мужністю ворогів, які злякано відступили від мурів «вічного міста». Петро Могила виявився гідним нащадком свого міфічного предка. Тільки він поклав всю свою душу за український народ, його православну церкву, за Україну.
Надто цікавими є думки Петра Могили про те, яким має бути взірцевий, «ідеальний» государ. В основу його поглядів щодо державни покладено «закон натури», що досить несподівано звучало в устах церковного ієрарха. 1631 року вийшла його книга «Триодіон», у якій стверджувалося, що сенс верховної влади — в загальнонародному добрі. Можновладець повинен «жити у злагоді з усіма сусідами. Заради вітчизни і підданих мужньо ставати на захист. Воювати з ворогами, незлобивих же милувати — обов'язок є кожного уряду».
На думку Могили, державець має не лише видавати закони, але насамперед обмежувати ними власну сваволю.
Доречно згадати, що Українська Православна церква першою проголосила Богдана Хмельницького «князем Русі», тобто кер¬маничем окремішньої Української держави. Ідея ця не була реалізована Богданом, але пізніше знайшла подальший розвиток у державній концепції його сподвижника Івана Виговського.
У потужному визвольному нурті єдналися Українська Правос¬лавна церква як духовний стрижень, духовний меч народу, наука, просвіта і збройна сила України — Військо Запорозьке. Історія церкви — це невід'ємна частина історії свого народу. Це розумів митрополит Іларіон (Огієнко), коли писав: «Історик Української Православної церкви змушений більше подавати й історію свого народу як правдиве тло життя своєї церкви».
Величезний авторитет Української Православної церкви і ша¬ноба, якою вона користувалася в народі, якоюсь мірою призвела до виникнення вищезгаданої «народної ілюзії», суть якої полягала у тому, що спільність віри неминуче має визначити спільність долі двох народів — українського і московського.
Цю хибну думку вправно із найбільшою для себе користю використав московський царизм, який спромігся вміло замаску¬вати свої агресивні наміри щодо України золотими церковними ризами, сяйво яких засліпило багатьох українців, і цар пізніше заявляв, що головною причиною приєднання України до Мос-ковії було єдине бажання «не дать искоренить православные христианские веры и разорить святых Божьих церквей... не для чего иного, как чтобы православная церква распространилась».
«Народна ілюзія» підживлювалася постійно, і мале сприйма¬лося за велике, неіснуюче — за дійсне. У давніх українських літописах згадується про царя Федора, що він буцімто «великую любов до нашого народу міл, бо и набоженства на Москві нашим напівом по церквах і монастирях отправовати приказал». Але насправді вище московське духовенство, хоч і захоплювалося українським гармонійним церковним співом, проте було невдоволене українцями, які «пение поют новоиз-данное от своего сложения, а не от святых преданое, но латынское и римское баснословие и партесное вискание, святыми отцы отлученное».
Вельми показаво, що вищі церковні ієрархи України ніколи не поділяли «народної ілюзії», чудово усвідомлюючи справжнє підґрунтя загарбницьких намірів московського уряду, бо добре знали ставлення московських ортодоксів до українського православ'я.
Київський митрополит Сильвестр Косов жодного — жодно¬го! — разу не надіслав царю якогось прохання про «соединенье». До 1651 року він принципово не писав до Москви навіть у церковних справах. Не випадково зразу після Переяславсько¬го трактату 1654 року боярин Бутурлін, довірена особа мос¬ковського царя, висловив главі Української Православної церкви подивування московського уряду, що «царскому величеству николи о том челом не бивал и не писывал, и царской милости к себе не поискал... Для какие меры он великому государю не бил челом и не пописывал?»
На думку царя і бояр, саме митрополит мав би розпочати перемови про приєднання, і раніше Хмельницького. Українська церква перебувала над станами, і коли б вона схилилася перед Москвою, то це означало б, як вважали московські політики, що не тільки старшина і гетьман піддалися царю, а вся право¬славна Україна визнала його владу і зверхність. Але глава української церкви опускався на коліна тільки перед Господом Богом. Присилувати його стати на коліна перед царем мос¬ковським ніколи і нікому не вдалося, за що історики-лакузи облудно називали великого українського патріота, як це було не раз з великими синами України, польським агентом і зрадником. До самої смерті Сильвестр Косов, як доносили у Москву московські воєводи, продовжував «помешку чинить делу Божию и великаго государя... и к царскому величеству сказывается нерадением». Навіть у липні 1654 року київський митро¬полит, до слів якого прислуховувалася вся Україна, демонст¬ративно титулував не царя, а гетьмана Богдана Хмельницького, як «нашей земли начальника и повелителя».
Але все це відбуватиметься значно пізніше подій, про які ми розповідаємо...


Віра, що єднає, але роз'єднує

В усіх листах до «білого царя» та його воєвод Богдан Хмель¬ницький постійно наголошував, звертаючись до релігійного сум¬ління московитів, що Військо Запорозьке на смерть стоїть за «старожитню грецьку віру», яка зазнає страшних утисків і го¬нінь з боку латинян.
Царський уряд брав ці заяви до відома. Та й годі. Попри всю показну побожність, в Московії політика завжди домінувала над вірою, а державні інтереси — над конфесійними. Далі сло¬весних висловів співчуття цар і бояри не йшли і, судячи з усього, поспішати з допомогою не збиралися — «великого дела вскоре не делают, надобно его делать, намыслясь гораздо крепко и обстоятельно».
Подібну позицію справді важко збагнути; якби неводна вра¬жаюча обставина.
Неймовірно, але факт: православних українців у православній Московії сприймали... наче й не сущих християн, а якихось занепадних, із очевидними вадами, мало не єретиками.
Приклад побідного ставлення до українського православ'я подавав батько царя патріарх Філарет, який із побожним жахом розповідав, що під час свого тривалого полону в Речі Поспо¬литій він на власні очі бачив, як православні українці п'ють-їдять із католиками разом, живуть поруч із ними і — навіть страшно подумати! — гублять свою безсмертну душу, стаючи до шлюбу з іновірцями. Звичайно ж, московський патріарх не міг цього зухвалого єретицтва так просто полишити.
У Московській державі давно вже вважалося обов'язковим заново охрещувати «прескверных латынян», хоча це й супере¬чило ухвалі VI Вселенського собору.
Тепер надійшла черга православних українців. У 1620 році, саме тоді, коли єрусалимський патріарх висвятив нову україн¬ську православну ієрархію, на московському церковному соборі Філарет поставив питання руба: час вже остаточно визначитися, чи вважати православних Речі Посполитої правовірними християнами, чи ні?
Не варто й говорити, що особиста думка глави московської церкви виявилася вирішальною. І відтепер не лише католикам було відмовлено у праві вважатися християнами, але й право¬славним українцям. Московська церква дійшла висновку, що «еретическое крещение» не є правдивим хрещенням, воно — не що інше, як «осквернение».
Були розроблені детальні вказівки, як треба здійснювати «испытание об истинной вере», якому підлягали не лише україн-ці-миряни, а й уславлені своєю святістю ченці Києво-Печерської обителі, наче були вони язичниками, єретиками чи відступ¬никами від віри Христової.
Ця бурхлива діяльність патріарха Філарета по викриттю «української єресі» була надзвичайно високо поцінована у Мос¬ковській державі, де її порівнювали із апостольською проповід¬дю: «Он же великий государь... исправляше слово Божие и укрепи всю православую христианскую веру и многие языце приведе в православную веру. Яко же убо древле чюдотворец Леонтей Ростовский приводяше заблудящую Чюдь в православ¬ную веру, так и он, великий государь, многие поганые веры приведе». І московські попи завершували цю хвалу батькові царя коротким, але потужним акордом: «Всех убо крестяху!» Не більше, але й не менше.
Найбільшим труімфом православ'я за патріарха Філарета вважалося набуття московською церквою «срачицы Господней» — реліквії, яку, надіслав царю перський шах Аббас у 1625 році.
У Московській державі взагалі вкрай підозріло ставилися до всіх українців, з якими доводилося мати справу московським властям. Царський указ від 1624 року передбачав шерег суво¬рих заходів для ретельної перевірки вихідців з України на бла¬гонадійність, щоб не трапилося часом якогось «изменнова дела». Під підозру надпильної влади підпадали навіть московити-бранці, що поверталися з «литовського полону» — і вони могли бути «зараженими» чужою вірою або перейняти чужі звички та звичаї.
Не випадково восени 1650 року під час перемов з Арсенієм Сухановим генеральний писар Іван Виговський роздратовано жбурнув у вічі «царському богомольцю»: «Нас усіх государ за невірних має!» І отець Арсеній не дуже впевнено виправдову¬вався: «Не дело говорить, мы вас имеем за християн».
У Московії були свято переконані, що все зло у світі по¬ходить від чужинців, які завжди «умышляют» лихе. Князь Іван Голіцин із наївною переконаністю в своїй правоті роз'яснював, чому московитам не бажано брати участь у військових діях спільно з українцями, яких він за давньою звичкою називає «королевскими людьми»: «Русским людям служить вместе с королевскими людьми нельзя ради их прелести: одно лето побывают с ними на службе, и у нас на другое лето не останется и половины русских лучших людей, не только что боярских людей; останется кто сатр или служить не захочет, а бедных людей не останется ни один человек».
Вабила московських людей українська воля. Хто хоч раз ковтнув хмільне повітря свободи — повік його не забуде! А саме цього найбільше боялися у Кремлі. Якось цар Олексій Михайлович написав боярину Василю Бутурліну власноручного листа: «В нынешнем году с Москвы и со службы от нас, от многие бояры, и от всяких чинов людей побежали люди, сбираются в глухих лесах, а собравшись, хотят ехать к Хмельницкому; к своей братье пишут, будто сулят им черкасы маетности... И вы.., перехватив их всех, велите из них человек десять повесить в наших старых городах, в Путивле с товарищи, остальных же, высекши кнутом, пришлите в Москву и заказ крепкий учините, чтоб вперед черкасы их не принимали».
Ненависть до усього іноземного часто набувала суто аб¬сурдних форм. У 1632 році цар наказав воєводам прикор¬донних міст заборонити українським торговцям продавати у Московському царстві хміль. Виключно турбота про свою дер¬жаву і підданих подвигала самодержця оприлюднити такий указ. Государ був щиро переконаний, що в українських землях «бабы-ведуньи наговаривают на хмель, чтоб хмелем в наших городах навести моровое поветрие». Цьому твердженню вірили. Бо хто ж із московських людей не знав, що київські відьми — найстрашніші у світі?
Навіть зовнішній вигляд козака-запорожця з поголеною боро¬дою, довгими вусами і оселедцем на голові видавався московитам «блудоноским образом» і викликав справжній пострах, змі¬шаний з огидою, бо ж «без брады — богомерзостен человек».
В Україні вважалося високою честю носити лицарську озна¬ку — козацький оселедець. Тут запорожців, шануючи їхні ратні труди в захисті православ'я, зображували на святих іконах поруч із Пречистою Матір'ю.
А в Московії українським козакам навіть не дозволялося заходити в церкви. 17 грудня 1625 року із патріаршої канцелярії вийшов унікальний за своїм убогим фанатизмом документ: «...Если Александр станет проситься в церковь, то вы б его в церковь не пускали, а стоять ему в трапезе, которая не освя¬щена, а если станет проситься в церковь, то вы его отговаривайте, что ему в церковь ходить в хохле нельзя, потому что он теперь сделал себе хохол (козацький оселедець. — Ю.Д.).
Влада контролювала зовнішній вигляд підданих. Навіть наближеним до государевої особи людям не можна було без¬карно змінювати зачіску. У 1676 році князь Кольцов-Масальський підстриг волосся трохи коротше, ніж це звичайно роби¬лося, що було розцінено як державний злочин. Зухвалець був негайно розжалуваний із стряпчих у прості жильці.
Будь-яке відхилення від усталеної традиції розглядалося у Москві як зрада і віровідступництво. Російський історик С.Соловйов відзначав, що «російський народ... не міг зрозуміти, що православ'я немає нічого спільного з бородою.., тож будь-яка зміна свого зовнішнього... на чуже зовнішнє вважалася зміною головного, суттєвого, релігійного, вважалася невідворотно єрес¬сю, гріхом».
Освічені московити, які зіткнулися з європейською культу¬рою, гинули в цій страшній духовній задусі. Князь Іван Хворос¬тін у 1632 році був обвинувачений у державній зраді та єретиц¬тві за те, що «начал приставать к польским и литовским попам (українським. — Ю.Д.), книги и образа их письма принимал и держал у себя в чести». На допиті князю Хворостіну нагадали його слова: «Да ты же говорил в разговорах, будто на Москве людей нет, все люд глупый, жить тебе не с кем... да московские люди сеют рожью, а живут будто все ложью».
Російський дослідник, академік Петербурзької Академії наук Олександр Пипін, автор багатотомної «Історії російської літератури», зауважував, що у тогочасній Московській державі непо¬дільно панували «церковний фанатизм, ворожість до науки, затятий застій, моральне здичавіння і озлоблення».
З благословення патріарха Філарета у Москві запалали га¬небні вогнища, складені із стосів церковних книг українського друку. Попелом розпалася мудрість. За вітром пішли знання і богословські роздуми. У 1628 році царські стрільці під заупо¬кійний спів московських попів спалили, як єретичне, «Учительное євангеліє» українського просвітника Кирила Транквіліона Ставровецького.
А роком раніше у єресі був обвинувачений відомий україн¬ський богослов і церковний письменник-«скрибент» Лаврентій Зизаній тільки за те, що у своєму творі «Оглашеніє», який він необачно збирався видрукувати в Москві, дбаючи про поши¬рення знань в єдиновірній Московії, спробував науково поясни¬ти світобудову.
Ця спроба вченого була розцінена як небезпечний замах на підвалини самого буття і втручання у божественні, незбагненні справи.
На пратріаршому дворі було влаштоване судилище. Мос¬ковські ієрархи несамовито волали українського богослова: «У тебя в книге написано о кругах небесных, о планетах, зодиях, о затмении солнца, о громе и молнии, о тресновании, шибаний и перуне, о кометах и прочих звездах, а зти статьи взяты из книги Астрологии, а книга Астрология взята от волхвов еллинских и от идолослужителей, а потому к нашему православию не сходна».
Розгублений Зизаній намагався виправдатися: «Чому ж не сходна? Я не писав про колеса щастя і народження людське, не говорив, що зірки керують нашим життям. Я написав тільки для знання».
«Да зачем писал для знання?» — із суворим зачудуванням допитували вченого московські невблаганні ортодокси і поб¬лажливо пояснювали, як належить, на їхню думку, змальовувати рух небесних світил правовірному християнину, який не обтя¬жує свій мозок зайвими роздумами, що завжди небезпечні: «По повелению Божею Ангелы служат, тварь водя». «Тварь» — це небесні тіла — творіння Боже. Коротко і ясно. У Москві були переконані, що «знаменье небесное бывает всякими различными образами, и о том рассуждать никому непригоже; Бог не дал знать... Небесное знаменне — тварь Божия, Ему, Творцу, и работает, а рассуждать про то никому не надобно».
Навіидо та наука взагалі? Вона тільки до спокуси призводить. «Нам науки ни к чему, мы и без того православные», — цей безсмертний афоризм, виголошений високопоставленим московським церковником, надовго перетворився у своєрідне керівництво до дії, точніше — до культурної бездіяльності. У 1650 році у Варшаві московські посли спокійнісінько відбили усі дошкульні закиди поляків, які відверто кепкували з непрогляд¬ного невігластва московитів: «Сами вы говорите неученую и неучтивую речь: мы польских и латинских письм себе в дико¬вину не ставим, учиться им и перенимать у вас никакого ученья не хотим, по милости Божией держим преданный нам славянский язык твердо и нерушимо, догматы Божественного писа¬ння знаєм, государские чины и посольские обычаи твердо разумеем и указ великого государя своего помним... А вы, паны радные, сами себя выхваляете и називаєтесь учеными людьми, а в пятнадцать лет не можете научиться, как именовать и описывать великих государей наших, и нам кажется, что вы, ученые, нас, ненавычных, стали глупее». Протиставити щось цим вбивчим аргументам не було змоги.
Європейській науці московська церква протиставляла «бла¬гочестивую простоту», бо «богомерзостен перед Господом Богом любящий геометрию».
У царському палаці постійно мешкали брудні юродиві. Один з них Василь Босий, або Уродливий, як засвідчують самі московити, був царю «советником и наставником». Та й сам великий цар Олексій Михайлович неодноразово писав у своїх листах «о брате нашем Василии».
Невігластво проголошувалося істинною доброчесністю. Неуц¬тво перетворювалося на чесноту. У Москві із побожною пошти¬вістю ставилися до людини, яка відверто хизувалася своєю неосвіченістю: «...Астроном не читах, ни с мудрыми философы в беседе не бывах... аз бо єсмь умом груб и словом невежа... не учен диалектике, риторике и философии, а разум Христов в себе имам».
Врешті подібні заяви, як зауважив у 1645 році грецький митрополит Венедикт, не заважали обмеженим московським попам думати про себе, «что они сами великие мудрецы и ученые».
Христове світло у Московському царстві перетворювалося, спотворювалося у пітьму фанатизму, морок мертвих обрядів. І мерці тягнули за собою живих. У 1981 році архієпископ Іоан Шаховський так охаректеризував церковні справи в тогочасній Московії: «Не просвітлене Христовим серцем палке російське серце так часто занурювалося й у темний фанатизм, і в мертве обрядування, сп'янювало себе розпустою, відчаєм, тугою, розбоєм та алкоголем».
Спостережливий англієць Джілс Флетчер (1548 — 1611) наприкінці XVI століття писав про московське духовенство: «Будучи самі неуками в усьому, вони намагаються усіма засобами чинити опір поширенню освіти, наче побоюючись, щоб не виявилося їхнє власне неуцтво і нечестя. Із цієї причини вони запевнили царів, що будь-який успіх в освіті здатний призвести до перевороту в державі і, отже, може стати небезпечним для їхньої влади»,
Флетчер спробував розібратися в причинах, як йому видава¬лося, приреченості московитів на загальне безкультур'я і дій¬шов цікавого політичного висновку: «...Хоча помітні у них деякі здібності до мистецтв (як можна судиди із природного здоро¬вого глузду, властивого дорослим людям і самим дітям), проте вони не відрізняються ніяким навіть ремісничим виробництвом, а поготів — науками або якоюсь обізнаністю в літературі, від яких їх навмисно намагаються усунути для того, щоб легше було тримати їх у тому рабському стані, в котрому вони тепер перебувають, аби вони не мали ані можливості, ані бажання зважитися на будь-яке нововведення».
Самодержавство! Абсолютна влада царя — ось головна при¬чина цього страшного, але агресивного невігластва. Невігластва, в якому насамперед була зацікавлена влада. Іван Грозний, не¬щадно грабуючи своїх підданих, зневажливо цідив крізь зуби: «Московити мої — всі злодії». Але першим злодієм був сам государ московський.
Джілс Флетчер був юристом, доктором цивільного права, позбавленим зайвих емоцій. Він намагався заглибитися у суть речей і явищ і за досить короткий строк свого перебування в Московії зумів виявити витоки суцільного безправ'я народу і жахливого свавілля царя-деспота. Він зробив юридично бездо¬ганний аналіз московських державних інститутів і зрозумів, що людські права московитів не захищені законом, бо самодер¬жець зосередив у своїх руках всю законодавчу, виконавчу і судову владу, а «народ, будучи пригнобленим і позбавленим усього, що набуває, втрачає будь-яке бажання до праці».
Джілс Флетчер зумів почути далеке відлуння грози, що не¬вмолимо насувалася на Московську державу. Висновок, до якого дійшов англійський правник, був категоричним, як постріл впритул: «Це мусить закінчитися не інакше, як загальним повс¬танням». Мине трохи більше десяти років — і наспіне час Смути і вторгнень у Московію іноземних військ.
Повернувшись із холодної Московії на туманну батьківщину, Флетчер щиро радів, що залишився живим, порівнюючи себе з Одіссеєм, якому пощастило видертися із хижих лаписьк одноокого циклопа Поліфема. «Москва — не місце для джентльменів» — такою була загальна думка англійців, що там побували. Про все побачене і почуте в засніжених далеких краях Флетчер виклав у книзі «Про державу московську», яку видав у 1591 році...
Доля цього твору склалася у Росії непросто. Його довго не перекладали. Нарешті у 1848 році він був виданий у 23-й книзі «Чтений в Обществе истории и древностей российских». Про цю публікацію подбав секретар товариства історик Осип Бодянський, українець за походженням, котрий доклав величезних зусиль для ознайомлення громадськості із вартісними джерелами росій¬ської і особливо української історії, якою щиро захоплювався.
Бодянський представив переклад праці Флетчера міністру освіти графу СС.Уварову. І тут почалось! Досвідченому царе¬дворцю достатньо виявилося накинути оком, щоб усе збагну¬ти, — крамола! Хай і через 250 років опісля першодруку, але все одно — жахлива крамола, яка підриває основи Російської імперії, наріжним каменем якої є принципи, проголошені самим Уваровим — «православие, самодержавие, народность»). Ось на ці три кити, на яких стоїть імперія, вчинено замах.
Вже через годину почалося розслідування. Хто дозволив?
Голову Товариства історії, який водночас був і головою цен¬зурного комітету, С.Г.Строганова звільнили з усіх посад. Осипа Бодянського вигнали з професорської кафедри Московського університету і вислали подалі від столиці. Часопис «Чтения» був заборонений. Його видання відновилося лише через 10 років опісля смерті Миколи і.
Олександр Никитенко, який і сам був цензором, так проко¬ментував у своєму щоденнику те, що сталося: «Це природна річ на святій Русі, де подібні явища поміж державними людьми тільки доводять звичну і глибоку аморальність, до якої всі звик¬ли. Чому загинула книга Флетчера, книга корисна для нашої історії? Чому постраждав секретар товариства Бодянський, якого наказали вислати до Казані? Чому паралізовано това¬риство, яке надало чимало послуг науці?»
Але існує ще одне «чому?». Чому за 70 років радянської влади праця Флетчера ніколи не видавалася, хоча історики одностайно зараховують її до найцінніших джерел з історії Росії? Невже більшовики боялися образити пам'ять московських самодержців неприхильними відгуками сучасника Шекспіра? Все набагато простіше. Просто заангажовані владою історики не бажали торкатися історичних витоків більшовицького тоталітаризму.
Певні розбіжності, що існували між українською та московсь¬кою церквами, дозволяли Кремлю всіляко зволікати із надан¬ням збройної допомоги Війську Запорозькому, хоча натяки на подібну можливість робилися постійно.
У розмові з грецьким митрополитом Гаврилом Богдан Хмель¬ницький зітхав, що «цар московський та інші єдиновірні християни, а мені не допомагають». Із гіркою іронією гетьман говорив, що від москалів можна почути лише одну відповідь: «Ныне да завтра, а николи в совершенье не приведут».
У січні 1651 року грецький митрополит Амфілахій, який багато років шпигував на користь Московської держави, яка розплачу¬валася із ним щирим золотом, доносив із Константинополя про відвідини главою українського посольства київським пол¬ковником Антоном Ждановичем константинопольського патріар¬ха. Козацький полковник з обуренням говорив владиці, що православна Московія не надала православним українцям допомоги «в таких шумных и страшных временах ни словом, ни делом».
Розчарування українців погрожувало перерости в загальне обурення політикою Москви, а обурення легко могло обер¬нутися справжніми військовими діями.
На українсько-московському прикордонні дедалі частіше по¬чали виникати збройні сутички. 21 серпня 1649 року путивльські воєводи звернулися до Хмельницького зі скаргою на дії окремих козацьких загонів, які порушували московський кордон...


«Я все городы московские и Москву сломаю»

Тяжкий камінь ліг на серце Богданове, несприятлива, а точ¬ніше — пасивно-ворожа позиція московського уряду зламала всі його задуми. Подібне швидко не забувається.
З вересня 1649 року московські розвідники-«шиші» принесли до Путивля заяву Хмельницького про те, що Військо Запорозь¬ке збирається найближчим часом «заодно» з кримськими тата¬рами розгорнути військові дії проти Московського царства, «что де ты, государь, им, черкасом, не велел помочь своими госуда-ревыми ратными людьми». Майже водночас Посольському приказу стало відомо, що український гетьман вважає царя винуватцем того, що татарські чамбули брали «полон» в Україні з дозволу польського короля, бо коли б Московія надала Україні мілітарну допомогу, цього ніколи б не сталося.
І у лютій розпуці мав скреготати зубами Богдан, зачувши слова немилосердної народної пісні, хоч і не було на ньому прямої провини за цей ганебний і тяжкий полон:
Бодай того Хмельницького
Первая куля не минула,
А друга устрелила,
У серденько уцілила.
Погрози гетьмана Війська Запорозького піти війною на Мос¬ковське царство викликали у Кремлі велике занепокоєння. Під різними приводами московські воєводи стали засилати в Україну своїх шпигунів, аби з'ясувати стан справ у Війську Запорозькому і довідатися, наскільки серйозними є наміри Хмельницького.
Восени була московським урядом зроблена спроба центра¬лізувати розвідку на українському прикордонні. Про це, зокре¬ма, говорилося в листі вольського воєводи Ф.Арсеньєва від 22 жовтня: «...По твоєму царскому указу велено в литовскую строну для вестей и для всяких дел посылать ис Путивля твоєму государеву боярину и воеводе князю Семену Васильевичу Прозоровскому».
Проте подібне розпорядження призводило до надмірної бюрократизації і відсутності належної оперативності такої тонкої справи, як зовнішня розвідка, що іноді потребує миттєвої реак¬ції та дій. Це розумів вольновський воєвода, намагаючись витлу¬мачити московським бюрократам, що «ис Путивля вскоре вести на Вольной учинити немочно потому, что бы от Вольного до Путивля верст з 200 и больши. А литовские (українські. — Ю.Д.) городы от Вольного верстах в 40 и меньше».
Ф.Арсеньєв просив царя скасувати цей нерозважливий указ, щоб можна було «с Вольного в литовскую сторону о вестях и всяких делах писать», и пояснював, що цього вимагає державна справа: «И будет, государь, из литовские стороны к Вольному безвестно придут татаровя или черкасы и какое дурно учинят над твоим государевым над Вольным городом и над твоими служивыми людьми, и мне, холопу твоєму, в том тебе, госуда¬рю, в опале не быть».
Перегодом, після довгих розмірковувань, це безглузде в кон¬кретних умовах зростання напруження в україно-московських стосунках царське розпорядження було таки скасовано, бо не поліпшувало працю московської розвідки, а шкодило їй.
Козацькій контррозвідці і самому гетьманові було добре ві¬домо справжнє обличчя московських вивідувачів, які вперто намагалися видати себе за різних «управних» або «торгових» людей.
І коли 6 вересня до Чигирина під традиційним, але непере¬конливим приводом «управных дел» прибули Василь Бурий і Марк Антонов, один із постійних фігурантів таємної війни цього часу, терпець Хмельницького нарешті урвався.
«Ездите вы де не для росправы, для лазучества», — обвину¬ватив викритих шпигунів гетьман, і «почал он, гетман, их бранить и называть лазутчиками».
Гнів Богдана зростав. Надто багато накипіло на його душі. І знаючи, що кожне слово його стане відоме у Кремлі, гетьман велів передати московським воєводам, щоб незабаром чекали його разом з усім Військом Запорозьким до себе «в гості, бо йде він, нажахано переповідали недолугі «шиші», «войной тотчас на твоє государево государство».
Обурений тим, що замість допомоги Московія висуває до Війська Запорозького якісь нікчемні вимоги і претензії, Хмель¬ницький лютував: «Вы де за дубье да за пасеки говорите, я де все и городы московские и Москву сломаю».
І вже зовсім загрозливими видавалися слова гетьмана: «Хто де и на Москве сидит, и тот де от меня на Москве не отсидитца». Це була пряма і відверта погроза особисто московсь¬кому самодержцю, бо це ж він «на Москві сидів».
Цю ж думку «тайно» висловив у Борисполі знайомець Антонова і Бурого київський купець Лукаш, котрий передав слова батуринського полковника Небаби, «что подлинно де черкаской гетман идет войною на твоє государево Московское государство».
Антимосковські настрої українського населення стали аж надміру виразними: «И во всех... черкаских городах, в которых они, Василей и Марка с товарищи, были, те же речи черкасы все говорят не тайно, что итти им з гетманом однолично на твоє государево Московское государство войною пот Путивль и под иные твои государевы городы за то, что де ты, государь, не учинил им, черкасом, ратными людьми помочи на поляков».
Саме тоді Суханов довідався про появу на кордонах України лже-Шуйського. Безумовно, про самозванця знав і Богдан Хмельницький. Мине зовсім небагато часу, і особа того, хто видавав себе за людину царської крові, почне займати чи не чіль¬не місце у дипломатичних торжищах Хмельницького з царем.
Веліжський староста Олександр Гонсевський ще у 1618 році по закінченні Смоленської війни попереджав московських мож¬новладців: «Хотя мы, помирясь, из вашей земли и выйдем, новаши козаки иного вора добудут, к нему наши воры пристанут, так у них и... будет другой Дмитрій». Московські посли злякано хрестилися і відповідали литвину: «Тебя еще не насытила кровь христианская, без отмщенья тебе от Бога не пройдет!»
І ось це страшне пророцтво Гонсевського почало справджу¬ватися. Поява в обозі Війська Запорозького нового самозванця не могла не жахати Романових, які ще не досить впевнено почували себе на московському престолі. Було над чим замис¬литися царю та його думним людям.
Із різних джерел прикордонні воєводи і дяки Посольського приказу довідувалися, що в Україні козаки вже розпочали під¬готовку до війни з Московським царством. Серед причин май¬бутньої війни, яка вже почала видаватися у Кремлі неминучою, вивідувачі одностайно вирізняли одну найголовнішу, а саме, що цар Олексій Михайлович «не учинил им, черкасом, ратными людьми помочи на поляков».
Наскільки реальною була небезпека війни між Україною і Московією в конкретних історичних умовах?
Богдан Хмельницький був надто прозорливим політиком, щоб не розуміти загрозу для України війни на два фронти — проти Речі Посполитої і неосяжного Московського царства. А поготів керована ним українська дипломатія усіма можлдивими й неможливими навіть засобами намагалася зруйнувати союз між цими державами і не дозволити їм об'єднатися. У чому ж тоді річ?
Просто Богдан Хмельницький змінив тактику щодо залучення Московського царства до військового союзу. Якщо не допо¬могли переконання, то, можливо, допоможе пострах?
Вельми показаво, що в гетьманських листах до прикордон¬них московських воєвод й жодне речення не містить якоїсь погрози. Гетьман Богдан, як колишній військовий писар, котро¬му доводилося брати безпосередню участь у багатьох таємних перемовах з послом Франції, представниками інших країн і навіть із самим польським королем Владиславом IV, чудово знав справжню вагу слова усного і слова письмового в дипло¬матії. Від слова мовленого завжди можна було відмовитися, посилаючись на різні причини, обставини і особистий душевний стан, що несподівано виплеснувся небажаною емоцією. Але письмове слово у дипломатичному листуванні набувало значення документа, якого надзвичайно важко було зректися.
Хмельницький не міг не усвідомлювати, що необережне слово, викладене письмово, може бути поціноване у Москві як офіційне проголошення війни, що схилить Московське царство до зміцнення союзу з Польщею. Гетьман же прагнув до зовсім іншого. Безперечно, усні слова гетьмана, як і розповсюдження чуток про майбутню війну, були надміру ризикованим полі¬тичним блефом. Втім, для того, щоб виграти черговий раунд таємної війни, Хмельницький свідомо йшов по лезу бритви, ризикуючи щомиті розбитися в кров. І це давнє завзяте козаць¬ке «пан чи пропав» врешті допомогло гетьману якоюсь мірою досягти поставленої мети і примусити Москву бути зго¬вірливішою.
Тим часом у Кремлі почалася справжня паніка. Путивльські воєводи нажахано доповідали, що місто Путивль та його фортеця «худы и наряду (куль. — Ю.Д.) и зелья (пороху. — Ю.Д.) и свинцу мало.., пищали худы». Воєводи бідкалися, нарі¬каючи на свою лиху військову долю, і мало не зі сльозами писали: «А в твоей государеве казне пищалей нет, в осадное время дать им, полковым козакам, вместо худых пищалей и уездным крестьяном и гулящим людям будет нечего. А в приход, государь, воинских людей, как придут пот Путивль, выходить нам, холопем твоим, и битца без твоих государевых прибавочных людей будет не с кем».
Олексій Михайлович якраз перебував на прощі в Троїцько-Сергієвому монастирі, замолюючи свої гріхи, коли до нього прибув гонець із цими тривожними звістками.
Цар негайно ж припинив спілкування з Господом. Певно, за все своє життя «тишайший» ще ніколи не пересувався з такою шаленою швидкістю. Вже наступної ночі він прибув до Москви. Одразу ж була скликана нарада ближніх бояр і думних дяків. Віддано наказ готувати війська, лаштувати загони стрільців і драгунів. 27 вересня до Путивля рушив обоз із діжками пороху.
У той же день надійшло нове тривожне повідомлення. На цей раз вже севські воєводи повідомляли, що біля Батурина і Новгорода-Сіверського гуртуються козаки.
Становище дедалі напружувалося. У царя і бояр почала йти обертом голова. Богдан дедалі більше заплутував Москву.
5 жовтня в усі прикордонні міста полетів наказ із забороною воєводам вступати у листування з Хмельницьким і не писати навіть про «управные дела». Але з відписки путивльського воє¬води видно, що московським чинам водночас дозволялося зноситися з польськими урядовцями. Отже, до погроз Хмель¬ницького у Кремлі поставилися із цілковитою серйозністю.

[Моргенштерн]

Око государеве не знає сну

Опісля підписання Зборівського миру Богдан Хмельницький ще подекуди зносився з прикордонними московськими воєводами, розв'язуючи місцеві справи, але протягом усього наступного року жодного разу не звернувся безпосередньо до царя, хоча у Кремлі дуже на це розраховували. Посольський приказ навіть надіслав у Путивль інструкцію, як саме треба зустрічати козацьких послів, аби вони не надто заносилися. Але марно чекали воєводи на прибуття козаків. Богдан не зробив їм такої приємності.
Тверда позиція українського гетьмана вже сама по собі викликала підозру і стурбованість думної ради государя, не кажучи вже про численні донесення розвідників і постійні чутки про готовність Війська Запорозького разом із татарами вдарити на московські кордони.
Московський уряд вимушений був шукати якогось виходу із небезпечного становища, що склалося. Але для того, щоб поновити зносини з обуреним гетьманом, який розглядав відмо¬ву московитів надати військову допомогу «як зраду», треба було спочатку віднайти більш-менш пристойний привід для по¬новлення перемов.
Грецький чернець Іван Тафралій, більше відомий Посольсь¬кому приказу під іменем Івана Петрова, відігравав помітну роль у таємній війні того часу. Він неодноразово виконував різні делікатні завдання дипломатичного і воєнно-політичного харак¬теру, які доручав йому Богдан Хмельницький, зокрема, неофі¬ційні зносини з Московською державою. У битві під Берестеч¬ком, що сталася в 1651 році, польська шляхта захопила Тафралія у полон, з якого йому пощастило визволитися лише через три роки, після чого, він знову занурився у хитросплетіння таєм¬ної дипломатії, продовжуючи співпрацювати з козацькими спецслужбами.
Саме Іван Тафралій, якому московський уряд цілковито до¬віряв, дещо розвіяв напругу, повідомивши Посольський приказ про зусилля, яких докладав Хмельницький, щоб зупинити швидкі чамбули татар, що вже сідлали коней, аби ринути на московські міста.
Ось це важливе повідомлення і було розцінено державними мужами Московського царства як чудова нагорода для налагод¬ження розірваних зв'язків із гетьманом Війська Запорозького без зайвої шкоди для маєстату його царської величності.
Налякані путивльські воєводи 10 жовтня запропонували царю просто відкупитися від войовничих «черкас», надіславши Війсь¬ку Запорозькому «государево жалование», згідно з давніми «обыкновениями». Це повністю відповідало і прагненням Хмельницького, котрий добре пам'ятав слова Владислава IV, що «гроші — нерв війни», і, посилаючись на «старі грамоти», вима¬гав від царя виплати певних кошітв, як це робили й інші мос¬ковські самодержці, починаючи від Івана Грозного, які платили золотом, зброєю і порохом запорожцям за стримання татарсь¬кої агресії.
Український гетьман, як зазначали 10 жовтня 1649 року путивльські воєводи, «бив чолом» государю. Але, як виявилося, вчинив це в доволі оригінальний спосіб: «А будет де ты, государь, им, запорожским черкасом, своего государева жалованья дать не укажешь, и ему, Богдану Хмельницкому, с черкасы и с татары однолично итти войною на твоє государево Московское государство». А щоб у Кремлі швидше і дохідливіше второпали, що не про жарти йдеться, наказав гетьман своїм людям «готовитца и ружье и запасы велел готовить».
Подібні ж відомості надходили й з інших міст. Ще 27 вересня воєвода міста Бобрика Кирило Ушаков доповідав по інстанції: «...Черкасы и татары хотят итти войною под твои государевы городы за то, что от тебя, государя, им, черкасом, помочи против поляков не было ратными людьми».
З усіх сторін летіла тривога. Напруження зростало. У Кремлі думні бояри і дяки день і ніч думали, як уберегтися і уникнути війни з Україною.
Поширення загрозливих чуток дуже схоже на цілеспрямова¬ну і широку пропагандистську акцію Війська Запорозького, пік якої припадає на середину осені. Воєводи прикордонних міст слали одну за одною депеші приблизно однакового змісту: «...Разных городков литовские люди приезжают человека по три и больши и говорят к задору такие ж речи».
Належало якось відреагувати на ці заяви і чутки.
Олексій Михайлович, ознайомившись із думкою воєвод, на¬казав їм відписати, що «те вести государю ведомы»...
5 жовтня 1649 року до Чигирина було відряджено московсь¬ке посольсьво на чолі з Григорієм Нероновим і добре обізнаним в усіх українських справах піддячим Посольського приказу Григорієм Богдановим. Посли повезли із собою царські листи із висловленням подяки гетьману і всьому Війську Запорозько¬му за «службу и радение», які, на думку Олексія Михайловича, виявилися у відверненні нападу татар, і закликав цар Христовим іменем Богдана Хмельницького і надалі утримувати кримського хана «от всякого дурна», а за це обіцяв, що Військо Запорозьке і його керманич «в забвенье николи не будет», а на доказ щирості своїх слів і намірів надсилав Богдану Хмельницькому аж «три сорока соболей», що вважалося досить щедрим дарун¬ком. Не обійшов государ «своєю милістю» й іншу козацьку старшину.
І, звичайно ж, Неронов мав і спеціальне таємне доручення записувати усе, що йому пощастить вивідати від «знатных людей тайным обычаем».
Тоді ж, тільки із суто секретним завданням, в Україну був засланий лікар Лук'ян Литвин, якому доручалося безпосередньо в Генеральній канцелярії Війська Запорозького вивчити мож¬ливості українських Збройних сил і вивідати все про справжні наміри гетьмана щодо Московського царства. Московська роз¬відка не без підстав розраховувала на успіх цієї таємної акції.
Постать лікаря-українця, який потрапив у чорторий таємної війни, є доволі цікавою. Справжнє ім'я цієї загадкової люди¬ни — Лук'ян Григорович, хоча в Московії його називали найчас¬тіше Лукою Литвином.
Незадовго перед тим Лук'ян Григорович несподівано запро¬понував свої послуги московському уряду. Думних дяків По¬сольського приказу зацікавили не так лікарські збідності українця, учасника козацького походу під Збараж, скільки заява, досить дивна, на преший погляд, для людини, що прагне стати «дохтуром», про його особливо близьке знайомство з генеральною старшиною і та велика довіра, якою він буцімто користувався «у гетманских советников, которые при нем, гетмане, живут і гетманскую мысль ведают, у гетманского шурина Павла, да у гетманского ж зятя Павла ж, да у полковника Прокопа, да у брата его, полковникова, Грицька, да у ясаула войскового Миська, да у лутчего полковника и советника гет¬манского у Федора Вешняка... да у гетманских двух писарей у Александра, да у Семена Тихова — те де все люди ему, Луке, знакомы и до него добры, что они гетманской мысли ведают».
Чи ж дивно, що така обізнана людина видалася московській розвідці справжньою знахідкою? І Луку радо прийняли на государеву службу, прагнучи надалі використати його обізнаність і дружні стосунки з козацькою верхівкою в інтересах Московсь¬кої держави.
Взагалі московські власті, пильнуючи державний інтерес, нічим не гребували і не знали дрібниць — все може послужити государю, навіть абсолютно незначне, якщо підійти до цього з розумом. 19 грудня 1649 року білгородський воєвода отримав чолобитну від «черкашенина Гришки Хмелнитцкого». У ній говорилося, що «Гришка» в минулому 1648 році виїхав із Чигирина до Білгорода, де й одружився з «черкаской на Якушове жене Агапонова и всякие государевы службы чинит».
Початок чолобитної ні у кого не викликав подиву, позаяк багато українців, рятуючись від війни, переселялися у межі Мос¬ковської держави. Але те, про що йшлося далі, безперечно, одразу привернуло увагу московських урядовців: переселенець запевняв, що «отец де ево Потрекеевского повету служит ко¬ролю желнырскую службу и ныне живет в литовской стороне, а зовут отца ево Васильем Ставетцкой», і тут не було нічого надзвичайного, але далі вражений воєвода прочитав: «А чер¬каской гетман Богдан Хмелнитцкой брат ему родной, одной матери, не однова отца».
Проте у вічі впадають деякі неузгодженості в цій розповіді, які викликають шерег запитань. Чому «Гришка» мовчав про своє близьке рідство із Богданом Хмельницьким майже два роки і згадав про нього лише тоді, коли могутній український гетьман піднісся високо на гребені слави? Це по-перше. А по-друге, як міг він називатися Хмельницьким, коли у батька його прізвище було Ставицький, яке він і мав успадкувати?
Усе це дозволяє думати, що «черкашенин Гришка» був дрібним шахраєм, самозванцем місцевого штибу, який видавав себе за родича великого українця суто з меркантильних мірку¬вань, розраховуючи отримати з цього хоч маленьку, але користь. І спритний хлоп не помилився у своїх розрахунках. Усім «выходцам черкасом» власті давали на облаштування — «за выход и на дворовое строенье по 6 и по 7 и по 8 рублев», а «Гришке Хмелнитцкому» вже 23 грудня подарували аж «10 рублев» та ще й «сукно доброе» на додачу. Про всяк випадок. А що, коли Гришка мовить правду? Тоді не виключено, що його вдасться якось і використати у майбутніх зносинах з українським гетьманом.
А Луку Литвина можна використати вже зараз. І Москва вирішила, що наспіла та година, коли з його допомогою можна вивідати про все, що діється у Чигирині «у гетмана и у ево друзей и у знакомцев и у хлебоежцов своих всякими обычаи».
Залишивши у Путивлі заручниками свою дружину і дітей, що, на думку московських воєвод, служило б запорукою його від¬даності, «лекорь Лука» виїхав до Чигирина.
І все було б добре, якби не одна обстанива...
Скидається на те, що лікар Лука був українським розвід¬ником, який за завданням Генеральної канцелярії Війська Запо¬розького, спираючись на чудово розроблену «легенду», яка просто не могла не зачарувати посольських дяків, спромігся приспати рожевими обіцянками пильність московських спецслужб і «вгніздився» в осередді московської зовнішньої політи¬ки — Посольському приказі. Принаймні інакше важко, а то й взагалі неможливо пояснити, чому Лука з такою неймовірною полегкістю швидко відновив усі свої зв'язки з українським про¬водом, особливо, якщо зважити на те, що козацька контрроз¬відка добре знала про його перебування на московській службі, але нічого не застосувала, щоб перешкодити йому доступ до козацької старшини, що було б вчинено неодмінно, якби лікар Лука був чужим агентом. Та й те, що доповів «московський розвідник», перебувало у дивному суголоссі із заявами самого гетьмана, хоча Лука запевняв воєвод, що «все гетманские советники ему, Луке, сказали, не опасаясь ево и не ведая тово, что он переехал на твоє государево имя».
І взагалі скидається на те, що «московський розвідник» Лука Литвин передавав своєму московському начальству тільки те, що йому дозволяли передати секретні служби України. І він доносив з Чигирина, що серед найближчого оточення Хмель¬ницького «и мысли нет» воювати з Московською державою.
Це донесення дуже високо було поціноване у Кремлі, де було вирішено «послать грамоту с похвалою, впреть велеть о вестях проведывать и писать», і нагородити його — «дать 10 рублев да сукно доброе, аглинское».
Майже водночас із цим донесенням 29 вересня Богдан Хмельницький надіслав лист-відповідь на запитання вольновського воєводи Федора Арсеньєва, чи «не чает» гетьман походу татар на московські волості? Богдан відповів недвозначно: «Того не маш і не будет, штоб они міли, царики татарские, побратавшися з нами, православную Русь і віру нашу воеват, так не мошно».
Хмельницький не збирався приховувати, що наступні дії кримських татар багато в чому залежатимуть від його, гетьмана, особистої постави, на що Москві варто б було звернути більшу увагу. А щоб посилити свою думку, гетьман уже в котрий раз нагадав, що царський уряд, відмовивши Україні в збройній до¬помозі, викликав велике невдоволення у Війську Запорозькому, а настрої, які запанували у війську, значною мірою можуть вплинути на подальший розвиток відносин між Україною та Московським царством.
І вже постійним політичним рефреном лунали слова гетьмана: «Одно ж ви нам обецали помощи дат, і так не дали, а коли знову потреба би била, не будте як первей, бо ми все з Богом починаєм і на того надежду маєм: от всіх врагов нас обороните.
На якийсь час Хмельницькому вдалося заспокоїти москов¬ський уряд. Карл Померенінг, шведський резидент у Москві, доносив 25 жовтня 1649 року, що військові приготування мос-ковитів припинені, а стрільці і рейтари, загони яких мали поси¬лити гарнізони прикордонних з Україною фортець, розпущені принаймні до Різдва, бо козаки нічого ворожого проти царства Московського не чинять.
Для того щоб не дратувати зайвий раз козаків, думна бояр¬ська рада ухвалила ще одне важливе рішення, точніше — «царь решил, а бояре постановили»...
Навесні 1649 року уряд Речі Посполитої відрядив до Москви посольство на чолі з чехівським каштеляном Добеславом Чеклінським, маючи намір залучити Московію на свій бік. Але московити протримали польське посольство у своїй столиці дуже довго, затуманюючи його загальними словами, які ні до чого не зобов'язували. Москва не поспішала, чекаючи розвитку подій в Україні. Подібне зволікання московитів спочатку не викликало у послів Речі Посполитої ніяких підозр, адже усім було добре відомо, що московити «поспішають повільно».
Ще наприкінці XVI століття польський політик і теоретик дипломатичної справи К.Варшовицький у своїй книзі «Про посла і посольства» виклав поради щодо якостей, якими мають володіти посли, відряджені до різних країн. До Туреччини він радив посилати людей відважних, котрих не можна залякати, і не скнар, бо єдина мова, котру добре розуміють турецькі вель¬можі, — це хабар. Посли до Італії мають бути ґречними і вишуканими. Ті, хто поїде до Франції, повинні відрізнятися гострим розумом, до Англії — гідністю, до Іспанії — скромніс¬тю. До Москви необхідно посилати людей передбачливих і обе¬режних, витриманих і терплячих, здатних проводити під час перемов виснажливі «торги». «А то не торговля, — заперечу¬вали московські дипломати, — разговор!»
Посольський приказ — «око государево» — не знав сну.
Аби не допустити до ускладнень у московсько-українських взаєминах, що неминуче виникли б, якби на терені Московської держави постраждали козацькі посли, московським спецслужбам віддали наказ особливо пильно стежити за діями і пересу¬ванням членів польського посольства, що, врешті, й не так важко було зробити, зваживши на умови, в яких перебували посли Речі Посполитої в Москві.
Литовські і польські посланці завжди зупинялися на так зва¬ному Литовському посольському дворі біля Успенського яру, де вже давно існувала особлива система «береженья».
Сам двір був обнесений високим тином. Спеціальні служебники-«решеточники» замикали на ніч всі входи і виходи особливими ґратами. Один із приставів, під началом якого пере¬бувала певна кількість стражників, рівна кількісному складу посольства, був на дворищі постійно — «безотступно». Вночі вздовж огорожі патрулювали вартові загони, а в Успенському яру приховувалися додаткові сторожові пости. Ніхто з послів та їхнього почту не мав права виходити з двору і ніхто, крім чергуючого пристава, не входив туди. Нікому із стороннніх не дозволялося розмовляти з посольськими людьми через тин. Винних у порушенні цієї заборони негайно заарештовували і перепроваджували до Посольського приказу на допит. Навіть коней належало напувати тільки із дворових колодязів або, у кращому випадку, дозволялося раз на день водити до річки, та й то не всіх, а тільки «лучших», що належали самим послам, і, звичайно, у супроводі варти. Пристави і чати змінювалися що¬добово, аби часом не увійшли у небажаний контакт із поляками і не зазнали спокуси грошима. І миша не могла прослизнути, до посольського дворища, яке так нагадувало в'язницю. Навіть королівський гонець з додатковими інструкціями^для послів не міг приступитися туди без царського відома. Його поселяли окремо і допускали до зустрічі із посланцями лише у присут¬ності московських приставів, ролю яких часто виконували перевбрані піддячі Посольського приказу, котрі доглядали і стежили, щоб, бува, гонець не передав своїм послам чогось потаємного. Одним словом, перебування польських послів у Москві аж ніяк не було помазане медом.
Ось у таких умовах і протримали пана Чеклінського майже півроку. З жовтня посольство відпустили у Варшаву «не солоно хлебавши». Посли не отримали жодної позитивної відповіді. Московський уряд так і не вступив із ними у прямий контакт і не розпочав перемов, скориставшись, як приводом, деякими похибками, зробленими у вірчих грамотах при написанні царсь¬кого титулу.
Григорій Кунаков доповідав, що в Польщі були вкрай невдоволені провалом місії Чеклінського і навіть обвинувачували пос¬лів у тому, що «вечного докончанья не подкрепили дуростью і своєю, пьянством и табачною и винною торговлею». Як би там не було, але можна вважати, що ризикований і демарш Хмельницького відіграв свою ролю. На перешкоді порозумінню між поляками і московитами стали блискучі успіхи козацької зброї та дипломатія гетьмана Богдана.

[Моргенштерн]

Успіх «дипломатії постраху»

Та не довго довелося боярам і думним дякам Посольського приказу спокійно спочивати, байдуже споглядаючи на перебіг подій. Незабаром знову надійшли тривожні дні і безсонні ночі. Попри всі заспокійливі, слова і вісті, з новою силою почали ширитися нові чутки — «что в людех носитца» — про буцімто неминучу війну з козаками.
23 листопада 1649 року рильський воєвода, посилаючись на «достовірні» донесення своїх вивідувачів, навіть назвав термін, коли розпочнеться спільний похід українських козаків із крим¬чаками на Московську державу, — весна 1650 року.
Рівно за тиждень опісля отримання цієї звістки «государь, слушав, указал отписать: жить с великим береженьем и в городы писать, чтоб у всяких людей ружье, луки, и пищаль, и порох, и свинец были, что никакой человек служивый и уездный без ружья не был».
І це означало, що у Московському царстві знову оголошено передвоєнний стан.
Неспокій зростав у Кремлі ще й тому, що за царськими посланцями до Війська Запорозького Григорієм Нероновим і Грогорієм Богдановим наче і слід запався. Жодних повідомлень про цю важливу дипломатичну місію не надходило з України, хоча прикордонним воєводам було суворо наказано кожну одержану звістку від послів чи про послів терміново пересилати у Посольський приказ.
У царському палаці почали думати про найстрашніше, не виключаючи й можливості ґвалтовної загибелі послів.
Невідомість лякала. Безвість псувала нерви. До Путивля з Москви надійшло розпорядження, що і як наледжить чинити у разі неповернення посольства Неронова. Воєводи мали таємно, «затеяв какое-либо дело или будто для торгу» заслати в Україну досвідченого розвідника — «кого пригоже». Вивідувач повинен був пройти тим самим маршрутом, яким просувалося московське посольство, і на місці з'ясувати, що за непередба¬чена пригода трапилася з Нероновим і Богдановим.
Розуміючи важливість покладеного на них завдання, воєводи виявили неабияку моторність. Не встигли вони отримати наказ, як у той самий день, 13 листопада, послали в розташування Війська Запорозького, як і вимагалося «будто для торга», спритного вивідувача Максима Плешивого у супроводі трьох інших нишпорок. І обіцяли ревні служаки, «что каких вестей у нас обізявитца, мы, холопы твои, отпишем к тебе, государю, к Москве тотчас».
Ситуація ще більше загострилася, коли до «золотоглавої» прибув «святий шпигун» Арсеній Суханов із лихою звісткою про появу лже-Шуйського і про його намір поїхати в Україну.
Від навали таких новин паморочилися голови думних дяків. Що робити? Як діяти?
Вартість інформації, яку мав здобути в Чигирині московській посол (а у разі його смерті — Максим Плешивий «со товарищи») незмірно зростала, а поготів те, що її передбачалося використати для розробки програми і тактики майбутніх пере¬мов з королем і сенаторами Речі Посполитої.
Велике московське посольство давно вже було готове вирушити до Варшави (ще 5 жовтня до короля з повідомленням про прибуття послів виїхав спеціальний гонець Григорій Кунаков, який, до речі, виявився бличкучим розвідником). Але у Кремлі вирішили затримати своїх послів до остаточного з'ясування долі Неронова і Богданова. На переломі осені і зими 1649 року Карл Померенінг повідомив: «Через те, що гонець (Неронов. — Ю.Д.) від козаків ще не повернувся, то Борис Рєпнін і Григорій Пушкін залишаються у спокої». Саме ці дві високопоставлені особи мали очолити посольство. Але воєнна тривога внесла певні зміни до його складу. Бориса Рєпніна, який вважався досвідченим військовим, вирішено було від¬правити на московсько-український кордон із особливими повноваженнями на випадок війни з Україною та Кримським ханством.
Трохи перегодом, у липні 1650 року, коли напруга в стосун¬ках між Україною та Московською державою дещо зменши¬лася, князь Борис Репнін-Оболенський, шукаючи царської ласки і сподіваючись на велику винагороду, не забув приписати лише собі заслуги особливої державної ваги і надміру вихваляв свою діяльність, завдяки якій, за його щирими, проте наївними запевненнями, пощастило стримати українське військо і запо¬бігти війні. «А как де послышал меня, холопа твоего Бориска, что я пришел на твою государеву службу с твоими государевыми ратными людьми, — захоплено писав сам про себе родо¬витий князь, — и он де, гетман, для того на твои государевы городы и не пошол».
На пошуки загубленого посольства в Україну було заслано чимало професійних вивідачів. Поміж них надибуємо і ім'я давнього знайомця Марка Антонова, того самого, якого у ве¬ресні того ж року особисто допитував Богдан Хмельницький. Треба було справді бути надто зухвалою або відчайдушною людиною, щоб наважитися вдруге відвідати Чигирин після того, як його разом із іншими московськими вивідувачами «с нечестием» вигнав сам гетьман, котрий зневажливо додав при цьому: «Довелись де было вы смертной казни, и я де вам ту смерть отдаю, а лутче де вас я королевских послов казнил». Богдан тоді не жартував, якщо згадати про долю королівського секретаря Якова Смяровського, котрий, як вже згадувалося, під виглядом перемов із генеральною старшиною Війська Запо¬розького займався шпигунством і готував замах на життя укра¬їнського гетьмана, проте був зупинений козацькою крицею.
Але й досвідчені шпигуни не могли довідатися нічого певно¬го. Та ось у Кремлі з полегкістю зітхнули. Нарешті стало відомо дещо про посольство Неронова, якого вже готувалися відспі¬вати як убієнного.
Григорій Неронов благополучно перетнув кордон. Напруга останніх тижнів була такою великою, що посол вирішив хоч трохи перепочити в Путивлі.
19 грудня сюди, загнавши не одного коня, прискакав царський гонець. Грамота, яку він привіз із собою, містила сувору царську догану воєводам за те, що дозволили Неронову стати на перепочинок. Неронова вже давно чекав і ніяк не міг дочекатися сам государ. Нетерплячка била і керівництво По¬сольського приказу. Послу наказувалося «тотчас» виїхати з Путивля, і «дорогою ему велено ехать наспех днем и ночью, не мешкая нигде ни зачем».
30 грудня, похитуючись від смертельної утоми, Григорій Не¬ронов переступив поріг похмурої будови Посольського приказу, зведеної у Кремлі біля дзвіниці Івана Великого. У помешканні на стінах пізніше були розвішані алегоричні картини, котрі символізували принципи, якими належить керуватися у своїй діяльності приказним людям, — «четыре персоны, именуемые одна — Правда, другая — Мудрость, третья — Воздержание, четвертая — Крепость».
Негайно ж розпочалися так звані «распросные речи». Царя і його оточення цікавило все, що діялося в Україні: «...Войска польские и литовские и запорожских черкас распущены ли, и крымские татары из Польши все ль вышли, и на каких условиях миру впредь между гетманом и всем Войском Запорожским и крымским царем быти.., и не чаять ли от крымского царя впе¬ред на Московское государство какого умышления и войны, и запорожский гетман Богдан Хмельницкий и все Войско Запорожское к государю расположены ли, и не чаять ли от них каких шалостей и с крымскими людьми на Московское государ¬ство воєнного соединения?»
Кожне слово посла бралося на карб і занотовувалося. Во¬дночас у сусідній кімнаті звітувався піддячий Григорій Богданов, в обов'язок якого, поряд з іншими завданнями, входило й сте¬ження за діями головного посла. Потім показання посланця і піддячого звірялися, чи немає у їхніх розповідях якихось роз¬біжностей?
Неронов і Богданов детально день за днем розповіли про всі свої поневіряння, невдачі і злигодні в Україні...
Зазнавши чималих труднощів, осінню негоду і розгрузлі шляхи, московські посли місяць перебували у дорозі і приїхали до Переяслава лише 4 листопада.
Козаки зустріли їх похмуро, не виявивши, як видалося мос¬ковським послам, належної шани. Цілий тиждень Неронов з Богдановим простояли в Переяславі, марнуючи час, і не знали, що діяти в терплячому очікуванні дозволу на зустріч із гетьма¬ном. І тільки 12 листопада переяславський полковник передав царським слугам, що зустріч відбудеться в Чигирині, тож мусили посланці знову збиратися в дорогу.
До козацької столиці вони добулися 19 листопада. Але геть¬ман не дуже квапився із наданням їм аудієнції. Тільки через три дні, 22 листопада, відбулася їхня перша зустріч із керманичем Української держави.
Хмельницький у доволі своєрідній формі недбало вибачився перед послами за вимушене зволікання з початком перемов, розтлумачивши «к досаде» московитів, що не міг раніше при¬ділити московським послам більшої уваги, будучи заклопотаним важливими державними справами і прийомами інших посланців різних іноземних країн.
І збагнули посли московські, що український гетьман не збирається надавати їм якихось переваг перед іншими послами і не помишляє виділяти їх із загального гурту чужоземних дипломатів, бо були вони для Богдана Хмельницького лише одними із багатьох, не більш того.
Григорій Неронов проковтнув цю образу, хоча, звичайно, московські посли за щонайменшу неувагу до їхньої місії завжди здіймали страшенний ґвалт. Оскільки вважалося, що посол несе на собі «образ государев», то будь-яке порушення дипломатич¬ного етикету розцінювалося як зневакення священної особи Божого помазаника. Та Богдан не дуже дбав про усталені звичаї, радше він сам творив нові, сміливо ламаючи давні канони. Тож і мусив Неронов погамувати себе.
У перемовах з московськими представниками, крім гетьмана, брали участь і військові писарі Виговський і Креховський, оса¬вул Михайло Лученко і чигиринський отаман Федір Коробка. Залучення широкого кола осіб до дипломатичних розмов не вельми влаштовувало Неронова, позаяк государ наказав йому передати царські грамоти без зайвих свідків, аби уникнути небажаного московському уряду, але бажаного для самого геть¬мана поголосу.
Врешті Неронов залишився із Хмельницьким наодинці і роз¬почав свої розмови, як зазначалося у його звіті, «не вслух», роблячи головний наголос на спільності православної віри, що об'єднує українців і московитів. Він докоряв гетьману за його союз з бусурманами. Московський посол, виконуючи царську волю, наважився осудити Хмельницького за його погрозу роз¬почати разом із татарами війну проти Московського царства, якщо цар не пристане на українські умови. Говорити таке, — хитав головою посол, — не тільки «непригоже», а й «грешно», бо государ Олексій Михайлович гетьмана і Військо Запорозьке «милостью и жалованьем призирает».
Хмельницький холодно зупинив потік красномовства дипломата-витії і швидко спустив його із загірних височин на грішну землю, ошелешивши ревного захисника віри Христової спо¬кійними словами про те, що татари, хоч і нехристи, проте допо¬магають Україні боротися з ляхами — головними ворогами віри православної, а московити, величаючи себе одних істинними християнами, не те що не надали допомоги Війську Запорозь¬кому, а й сприяли полякам-латинянам. І гетьман пояснив, про що йдеться: у той час, коли українське військо спільно з тата¬рами облягало Збараж, піддані царя донські козаки вдерлися на Кримський півострів, нанісши шкоди союзнику України.
А завершив гетьман свої виклади погрозою, якщо цар і на¬далі не приборкає донських козаків, то «він разом із ханом кримським вирушить на прикордонні міста царя». І, як особливо наголошував царський посол, «говорил такие речи сердито гораздо».
Неронов намагався порятувати ситуацію. Перебіг розмов почав набувати небезпечного і небажаного напрямку. І він спро¬бував пояснити, що на Дону живуть свавільні люди, за дії яких цар не може відповідати, бо вони не дослуховуються до його голосу. Посол не забув й уїдливо нагадати, що поміж донців завжди перебуває чимало запорожців.
На завершення розмови Неронов вирішив використати, як йому думалося, свій головний козир, заявивши, що цар протя¬гом двох років відмовляється допомагати Польщі, попри її настирливі наполягання, а, опріч того, милостивий государ до¬зволив українським купцям купляти безмитно в Московії збіжжя і сіль, що вже само по собі є «многая милость и без ратных людей многие вспоможенья».
Богдан удав, що змінив гнів на милість, бо не бажав усклад¬нювати відносини, і пояснив, що «такі мови говорив спересердя, бо дошкулили йому донські козаки».
І тут — ні сіло ні впало — Григорій Неронов заспівав осанну своєму государю, дослівно повторюючи завчений текст, який одержували всі без винятку московські посланці, що цар Олек¬сій Михайлович «дородством і красотою лица и милосердным нравом, всеми благородностьями всемогущий Бог украсил ево...» і т.ін.
26 листопада відбулася остання зустріч московського посла з українським гетьманом, під час якої Неронов вперто схиляв перебіг перемов до «татарської проблеми», оскільки після Зборівських трактатів вона набула особливої ваги, і у Кремлі не без підстав побоювалися кримського хана, котрий проголосив себе головним спадкоємцем Золотої Орди і не приховував своїх намірів прибрати до рук Казань і Астрахань, що стали мос¬ковськими менш, ніж сто років перед тим.
Хмельницький заспокоїв представника царського уряду, переповівши слова Іслам-Гірея, який запевняв діяти в усьому спільно із Військом Запорозьким — «як Бог мені допоможе, — говорив Хмельницький, — і ми ляхів переможемо і звільнимося від підданства короля польського, то кого він, гетьман, над собою і Військом Запорозьким захоче мати государем, тому государю і він, кримський цар, служитиме з усією ордою».
Неронов висловив певний сумнів щодо слушності цих запев¬нень: «То річ нестатечна, щоб кримський цар хотів мати над собою великого государя нашого, тому що кримський цар живе у підданстві в турецького царя».
Проте Хмельницький продовжував переконувати представ¬ника московського уряду в тому, що з того часу, як хан став союзником Війська Запорозького, він більше не зважає на волю султана. І гетьман розгорнув перед московським послом грандіозну картину майбутніх дій: «Якщо ляхи зі мною довірні статті сеймі укладуть, то великому государю було б відомо, що, з'єднавшись із кримським царем, із волохами, сербами и молдаванами, хочу промишляти над турецьким царем: кримський цар, волохи, серби і молдавани і білгородські князі до мене про те ненастанно присилають».
«Практический москаль», як назвав Неронова російський Історик С.Соловйов, зробив вигляд, що його задовольняє версія гетьмана, і запевняв, що Військо Запорозьке може розраховувати на допомогу царя, як тільки обставини дозволять це зробити.
«Обставини» ще довго не дозволяли Московському царству піти на мілітарний союз з Україною. Проте в даному випадку й подібне запевнення якоюсь мірою влаштовувало Богдана Хмельницького, хоча він неодноразово обурювався примі¬тивним московським хитруванням. У розмові з грецьким митро¬политом Гаврилом Богдан розкрив нехитру тактику московської дипломатії, яка завжди зводилася до одного: «Ныне да завтра, а инколи в совершенье не приведут».
Перемови завершилися. Для українського гетьмана дуже ба¬гато важило те, що на цей раз не він, а цар московський сам першим звернувся до нього, запропонувавши перемови. І це був успіх «дипломатії постраху», яку застосовував Хмельницький для тиску на московський уряд. Опріч того, цей прецедент український гетьман вміло використав у складній дипломатичній грі, яку він вів із Оттоманською імперією і Річчю Посполитою. Та й у Москві були задоволені наслідками перемов: війна найближчим часом Московському царству не загрожувала, а потугу Війська Запорозького можна було спробувати опосеред¬ковано ыикористати на майбутніх перемовах із Польщею.
8 січня 1650 року до Варшави вирушило велике посольство московського царя, озброєне відомостями, які привіз з України Григорій Неронов, що переконали московський уряд у потузі Війська Запорозького, котру і вирішено було використати на перемовах у Варшаві, діючи згідно з давньою тактикою загрі¬бати жар чужими руками. За розрахунками царських думних людей, збройні перемоги України мали обернутися дипло¬матичними перемогами Московського царства.
У цей час до Москви надходили дуже цінні зведення Григорія Кунакова. На початку грудня він зустрівся у Вільно з місцевим купцем Данилом Пулховським, який був, судячи з усього, таєм¬ним емісаром Хмельницького. Тож і не дивно, що Пулховський говорив московському гінцю тільки те, що необхідно було українського гетьману, зокрема, він наголошував на тому, що «король вечное докончанье с царским величеством» має, але «позволил крымскому хану через польськое и литовское панст¬во (державу. — Ю.Д.) с войском ходить, куды ему потреба..., а крымскому хану опричь Московского государства с войском своим через королевськое панство ходить некуды».
Український розвідник недвозначно натякнув гінцю, що саме цю обставину можна зручно використати для розриву «вічного миру»: «И только де про то ведомо учинитца царскому вели-честву, и по той де причине с московскую сторону война». Але хай цар не страхається майбутньої війни, «а єсть ли с войском царского величества сьедночитца Богдан Хмельницкий, и то де крайняя Речи Посполитой погибель».
Пулхоський намагався переконати представника московської дипломатії, що кращого часу для виступу проти Речі Посполитої годі й чекати: в Польщі та Литві суцільні чвари і негаразди, господарська розруха, армія деморалізована — «жолнери только своє панство плюндруют, а от козаков всегды утекают, нигде против их нестоят».
Литва, в свою чергу, не бажає воювати за інтереси Польщі — «литовские отговариваютца тем, что они к черкаской войне причины никакие не имеют».
У Смоленську та інших містах, що колись належали Мос¬ковській державі, паніка, і мешканці їхні готові капітулювати — «а Смоленск де и северные городы уж отчаяли и в королевской стороне их не прочат».
Шляхта і магнати в розгубленості, охоплені жахом — «впрямь польские и литовские сенатору от Московского госу¬дарства в большой боязни».
Для того щоб остаточно вразити невідворотністю падіння гордої Речі Посполитої, яким міг би за бажанням скористатися цар, Пулховський навіть вдався до астрологічних викладок: «А польские де и лиовские бискупы и казнодеи по волшебным своим книгам дочитаютца: сего де пришлого 1650 року будет знаменье — 2 затменья в сонце и 2 затменья в месяце. И то де досвечоная речь, что то все на погибель Речи Посполитой, и одолеет де в Польше и в Литве римскую веру грецкая вера вскоре. И та у них речь обноситца во всех людех, и от того де найпаче в польских и литовских людех ужасть великая».
І всі ці доводи таємний співробітник козацької служби без¬пеки підводив до головного висновку: «И то де время настало: чего великий государь наш... за нарушенье вечного докончанья изволит у короля домогатца, и им де никакими мерами отстоятца не уметь потому, что всюду на них многие упадки».
Незабаром посольські дяки вже аналізували донесення Кунакова і, як показав подальший перебіг подій, якнайширше використали їх для розробки тактики майбутніх перемов з Річчю Посполитою, які були покладені на посольство братів Пушкіних.
«Самовидець», згадуючи про цей час, зауважував: «Того ж року Хмельницкий начал соглашатись с Московским государством, и тайны лядские его царскому величеству открывал и великикй государь (послал) Пушкина до короля польского».
Виряджаючи послів до Варшави, московський уряд обтяжив їх різними завданнями. Певною мірою, про коло зацікавлень московських послів може розповісти царська інструкція, що вимагала, «будучи в Польше и Литве, проведать вестей, как ныне полской Ян Казимир король с турским султаном, с кизыл-башским шахом, и с цесарем римским, и с шпансиким, и з датцким королем, и с свеискою королевою, и с галанскими владетели, и с крымским царем... и иных государств послы у короля бывали ль... и о чем приходили и с чем отпущены?»
Крім того, згідно з інструкцією, послам належало, всупереч очевидності, запевняти польських достойників, що цар ніколи ніяких послів до Богдана Хмельницького не посилав — «и в его государской мысли не бывало».
Братам Пушкіним, як повноважним представникам царської особи, треба говорити, що буцімто, довідавшись про події в Україні, цар «по своєму государскому милосердному обычаю, жалея о християнстве, поскорбел», а тому й послав своїх гін¬ців — Кунакова до Варшави, а Неронова до Чигирина з однією метою: «Чтоб запорожские черкасы тою ссору и межусобье, сослався с ними, паны рады, усмирили и успокоили».
Отже, у подібному трактуванні цар виступав загальним миротворцем, але козаки, на думку кремлівського уряду, виявили чорну невдячність: замість подяки за добрі поради царя, «похваляютца с крымскими татары приходить царского величества на украины войною». Виходячи з цього, посли повинні були вимагати від польського короля, щоб він негайно приборкав своїх зухвалих підданих, аби вони з Московським царством «ссоры и задоров никаких не чинили».
Брати Пушкіни були підготовлені з усіх боків до далекої подорожі — у столицю Польського королівства.


Дещо про дипломатичний політес

Отже, московське посольство очолювалося великими і пов¬новажними послами братами-боярами Григорієм і Степаном Пушкіними. А за ними пильно стежив дяк Гаврило Леонтьєв, бо це входило у його прямі службові обов'язки.
У «коробьях окованых» посли везли дорогий посольський одяг, розшитий перлами і дорогоцінним камінням, гаптований золотом, прикрашений коштовним соболиним хутром і куня¬чими зав'язками. Шкода лишень, що цей розкішний одяг вида¬вався послам із державної скарбниці тільки напрокат і по за¬вершенню дипломатичної місії його належало неушкодженим повернути, аби ним могли скористатися наступні дипломати, демонструючи усьому світу багатство і велич государів московських. І взагалі московська дипломатія була до смішного ощадливою. Послам належало повертати у «казну» навіть шкіри овець, що були споживані на шляху до кордону. Треба гадати, що за кордоном це вже робити було не зовсім зручно.
У «ящиках» і «ларчиках» були численні грамоти давніх часів для того, щоб під час перемов, дочекавшись слушної миті, можна було їх представити із дошкульними словами: «А мы ныне вам их показали спору для и безделнова для вашего упрямства».
Різні архівні дипломатичні документи потрібні були, крім того, для обгрунтування своїх вимог, адже презентація посоль¬ства починалася із довгого викладу змісту усіх попередніх пере¬мов. У свій час польський король Стефан Баторій занудився, слухаючи безконечний вступ московського посла, й зауважив: «Мабуть, починає від Адама».
Представники царя були обтяжені різними указами, нака¬зами, вказівками, зауваженнями, рекомендаціями та інструкці¬ями, що регламентували буквально кожний їхній крок і кожне слово. Як послідовникам протопопа Аввакума пропонувалося вмерти «за єдиную букву «аз», так і царським дипломатам під страхом смерті заборонялося виявляти будь-яку ініціативу і від¬ходити від інструкцій. «А мы и самого малого дела без наказа государева делать не смеем», — із зарозумілою й дивною погордою говорили у Варшаві брати Пушкіни.
Серед незліченних вказівок, що отримали посли, зустріча¬ються вельми курйозні. Так, приміром, цар, добре знаючи свої «кадри», напучував офіційних представників: «Если король позовет к себе обедать, то дворянам і посольским людям приказать накрепко, чтоб они сидели за столом чинно и остерегательно, не упиваясь, и слов дурных между собою не говорили, а средних и мелких людей в палату с собой не брать для того, чтоб от них пьянства и бесчинства не было.., а бражников и пьяниц и на королевсикй двор с собою не брать...»
А взагалі-то при царському дворі пиятика вважалася мало не чеснотою, властивою справжньому гідному мужу. Мало хто знає, що, крім всесвітньовідомої «царь-пушки» (яка ніколи не стріляла) і «царь-колокола» (який ніколи не дзвонив), за наказом Олексія Михайловича була зроблена і шкляна «царь-рюмка» розміром у сажень (2,13 м), а до неї додані величезні шклянки — «в четверть ведра и больше» (які, безперечно, час від часу вживалися на веселих царських учтах).
Московські посли їхали в своїх «колымагах» (так московити називали карети) погавом. Вони свідомо не поспішали, шануючи свій сан, бо знали, що «послы ходют, а гонцы гоняют».
Нарешті царські посланці побачили Віслу. На зустріч для урочистого привітання король вислав литовського підчашого Казимира Тишкевича і надворного хорунжого Войцеха Весселя.
Чи то погода стояла кепська, чи то шаленіла магнітна буря, а у послів, натомлених виснажливою дорогою, мабуть, підви¬щився тиск і зіпсувався настрій.
Перша офіційна зустріч московитів із поляками розпочалася банальною сваркою, що, як з'ясувалося, була викликана прин¬циповою позицією обох високих сторін, котрі спочатку тихо, а опісля дедалі голосніше вступили у дипломатичні перемови. Мова точилася не про якісь там дурниці, а про речі суто прин¬ципові: де, кому і як сидіти у каретах.
Представники польського короля — о підступність людсь¬ка! — запропонували посланцям царя свої «колымаги» і ліву — ліву! — а не праву почесну сторону обіч себе. Такого прини¬ження і зневаги шляхетні царські дипломати знести не могли, тож і висунули власні контрпропозиції: якщо ясновельможні пани такі розумні, то хай самі увійдуть до карети московського посла і займуть місце по ліву руку від Григорія Пушкіна. Але й поляки теж не в тім'я були биті і затялися на своєму.
Тут у Григорія Пушкіна остаточно урвався терпець, і він, не мудруючи зайве, відкинув притаманну йому ґречність і просто так, як дипломат дипломату, сказав гоноровитому пану Тишкевичу, що той «бреше, яко пес».
Пан підчаший не зміг спокійно знести напруги і слушно за¬уважив Пушкіну: «Якби ти не представляв царську особу, то довідався б, що у нас за подібні слова б'ють у пику».
Боярин не поліз за відповіддю у кишеню і негайно парирував: «і у нас дурнів б'ють, особливо тих, котрі не вміють шанувати великих послів, бо ти нас тільки зневажаєш».
Здавалося, на цьому інцидент вичерпано, але розлючений посол прагнув повного реваншу і повів оком, шукаючи, на кого можна було б виплеснути свою велику образу. Раптом він помітив пана Весселя, котрий із милим усміхом спостерігав за словесною баталією.
Григорій Пушкін визвірився на надворного хорунжого: «А ти чого зі мною не говориш?»
Вессель чемно відповів, що йому не до подібних диспутів, бо він не розуміє московської мови.
Московський посол налився недоброю кров'ю: «А навіщо тоді тебе, такого глупого, до мене король посилав?»
Вочевидь, і у ті давні часи у Москві вважали, що геть-чисто усі цивілізовані народи просто зобов'язані вивчати московську мову, як мову міжнародного спілкування.
І тут із щирим здивуванням Григорій Пушкін з'ясував, що амбітний пан хорунжий, коли треба, пречудово розуміє чужу мову, тільки навряд чи ця його освіченість сподобалася послу, бо Войцех Вессель спокійно мовив: «Не я глупий, але мене до вас, дурнів, послано, — і, махнувши рукою, додав: — З такою вашою політикою і мій перевбраний гайдук зміг би за вас посольство представляти».
Григорій Пушкін остаточно втратив дипломатичний політес і, не віднайшовши необхідних слів, звернувся до свого останнього аргумента і спересердя вилаявся по-московськи: «Б... син тот гайдук с тобою вместе».
Мало не дійшло до шабель. І справа, безперечно, скінчилася для московитів «фатально», як меланхолійно зауважив свідок цих надзвичайних дипломатичних перемов. Порятував послів королівський гонець пан Голковський, який нагодився саме у цю драматичну мить.
Ось яка конфузія трапилася із повноважними представ¬никами московського государя. Важко віднайти в аналах світо¬вої дипломатії ще хоча б один подібний приклад такого оригі¬нального взаємного привітання офіційних представників своїх держав.
Мусили посилати до самого короля, щоб він розрубав сей гордіїв вузол.
Яна Казимира довелося довго шукати, бо він, не бажаючи передчасно бачитися із московитами, якраз «освіжував свого друга полюванням».
І король виголосив воістину соломонове рішення: хай пан підчаший і пан хорунжий вступлять до посольської карети, але сідають не ліворуч і не праворуч, а супроти московських по¬сланців.
Ось у такій маловишуканій формі у подальшому і точилися польсько-московські перемови.
Лихий поголос про брутальність московських послів покотив¬ся Європою. Про це згадувалося, як це не дивно, і в першому виданні радянської «Истории дипломатии» (1941), коли наво¬дилися слова флорентійських «грандуків», котрі перед почат¬ком перемов попереджали московського посла Лихачова: «А про те б відали посланці, що інших держав посли, що бували у Флоренції, не лаялися і не безчестили, як вони».
До речі, той же Лихачов перед флорентійськими громадя¬нами із вражаючою наївною простодушністю, що, як відомо, — не гріх, вперто наполягав на тому, що римські імператори Гонорій та Аркадій прислали царську корону Володимиру Святославовичу, якого московський посол називає чомусь першим московським князем, хоча на місці Москви у той час, коли Володимир хрестив Русь, у хащах непролазних блукали самі ведмеді. Коли ж освічені флорентійці зауважили, що названі імператори жили за 600 років до Володимира, московит, ані¬трішечки не знітившись, почав запевняти, що то були зовсім інші Гонорій та Аркадій.
А у 1687 році князю Долгорукому було надіслано з Парижа до Дюнкерка, де тоді перебував московський посол, офіційний запит, «чи не для впертості і затятості котроїсь приїхали вони і чи не будуть у чому-небудь вони королівській величності чинити спротив?» Власне, про московські грубощі французькому королю Людовіку XIV міг розповісти колишній король Речі Посполитої Ян Казимир, котрий після зречення престолу дожидав свого віку у Франції.


Ціна письмової помилки — смерть

Офіційні перемови розпочалися 20 березня 1650 року. Згід¬но з давньою традицією, зносини з Московською державою належали до компетенції канцелярії Великого князівства Ли¬товського. Сенаторську комісію очолив литовський канцлер Альбрахт Радзивілл, котрий розумів усю складність майбутніх дипломатичних розмов. Ексцес, який трапився при першій зу¬стрічі представників Речі Посполитої із братами-послами Пуш¬кіними, засвідчив, що московські посланці збираються діяти з позиції сили, на небезпечній грані постійної загрози розриву Полянівського «вічного миру», що красномовно нагадувало: ні¬чого вічного немає під сонцем, особливо, коли справа торка¬ється високих державних інтересів.
Напрямок головних атак московської сторони визначився одразу: поляки обвинувачувалися у свідомій образі високої цар¬ської'особи. На думку Радзивілла, московський посол «зробив немилий початок», зажадавши смертної кари для усіх, без винятку, винних у похибках, зроблених при написанні царського титулу. Бажання абсурдне, адже серед тих, кого мала покарати сокира ката, значилися імена найбільших достойників Речі Посполитої і поміж них — великий коронний хорунжий Олек¬сандр Конецпольський і воєвода руський, князь Ярема Вишневецький, для якого московити вимагали смерті за те, що пере¬плутав царське ім'я, назвавши государя не Олексієм, як нале¬жало, а Олександром.
Подібні вимоги московитів дали підставу Яну Казимиру вже у перший день офіційних перемов звернутися із посланням до глави польської католицької церкви архієпископа гнєзнинського Мацея Лубенського та інших єпископів з попередженням, що московські посли «народ упертий, від своєї інструкції, гадаю, не відійдуть, і війна загрожує нам неминуче».
Вищі достойники Речі Посполитої вважали за обов'язок ви¬класти свої погляди на ситуацію, що склалася в Україні, усві¬домлюючи, що «українське питання» на перемовах буде не останнім.
19 березня сенатор Адам Кисіль писав про розвиток подій в Україні: «Один Бог в своєму провидінні вирішив і призначив, як це втихомиритися й заспокоїтися.може. Я як не смію запевнити вітчизну в збереженні миру, так і не хочу дратувати шершнів і подавати їм привід для ворожнечі».
Сенатор звертав увагу Яна Казимира на зростання міжнарод¬ного авторитету України: «Повідомляю також вашу королівську милість, що до Хмельницького прибули посли з Угорщини, Валахії і Молдови, а для чого — про це ще не знаю, а чогось та приїхали. Досить того, що сила цієї черні і щастя Хмельницько¬го у пошані».
Тоді ж коронний гетьман Микол ай Потоцький виклав перед королем цілий меморандум, в якому наголошував, що українці прагнуть до створення власної незалежної держави: «Чи не оживуть вони на весну разом із Москвою? — полишаю те глибокому розсуду вашої королівської милості. Я ж з тих їхніх вчинків бачу, що вони доконче хочуть скинути з себе ярмо підданства, і дай Боже, аби не задумали вчинити кордон між державою вашої королівської милості і тими провінціями, котрі посіли, щоб мати відокремлене від вашої королівської милості володіння, як всі про те говорять».
Про те, що Потоцький певною мірою був ознайомлений зі змістом дипломатичних пропозицій Богдана Хмельницького до інших держав, промовляють подальші слова коронного гетьма¬на: «Чому він (Хмельницький) так часто посилає до хана, роз¬палюючи його на війну? Чому різних монархів і княжат запро¬шує до союзу у війні? Чому обіцяє їм відступити різні провінції? Я так розумію, що з природженого свого лукавства він негаразд замишляє вітчизні і маєстатові вашої королівської милості».
Виходячи з цих міркувань, Потоцький вказував на безнадійність будь-яких спроб використати Військо Запорозьке в інтересах польської політики, як це пропонував дехто з сенаторів: «Бо хоч ваша королівська милість велів би їм ідти на море або на війну з яким-небудь іншим монархом, — найпевніше, що не підуть за наказом в.к.м., тому що бояться порушути і втратити ці відносини, що мають з чужими державами».
Усі ці думки король мав врахувати на перемовах з московитами і бути обачнішим.
Із московськими послами важко було проводити перемови. Пізніше брати Пушкіни вихвалялися перед царем, що захищали його честь, «стоя о том гораздо, говоря и споря пространными речами». Але хитре панство зуміло швидко відшукати один ефективний засіб, котрий дозволив їм виграти певний час. «Ко¬ролівське вино унеможливило москві відшукати дорогу до нас», — записав у власному щоденнику канцлер Радзивілл.
І пізніше, коли на королівській раді обговорювалася «їхня безсоромність», — як уїдливо занотував учасник перемов, — «москва вшановувала швидше вином, аніж молитвою, святого Олексія, патрона їхнього князя».
Треба гадати, що брати Пушкіни пили тільки за здоров'я Олексія Михайловича і вихиляли свої шклянки до останньої краплі, пам'ятаючи сумну долю князя Тюфякіна та інших послів до Персії, які за столом шаха, коли «пили царское здоровья, не допили свою чашу». За такий жахливий злочин, як поясню¬валося у вироці, належало послів покарати смертю, але государ змилостився — «велел только посадить их в тюрьму, отобравши поместья и вотчины».
Одначе цей засіб не став панацеєю для розв'язання усіх болючих дипломатичних справ. Московські посли витверези¬лися і зовсім не збиралися відступати від своїх вимог, а посили¬ли їх новими.
їх спробували погамувати в інший спосіб. 25 березня коро¬лівський надворний маршалок наказав забити задню браму на посольському дворі, а біля входу поставити польських стражників, щоб ніхто не міг вільно вийти або увійти. Сурмачі-окличники закликали жителів Варшави не купувати у московитів ніяких товарів. Це особливо дошкулило братам Пушкіним, на¬нісши їм значних збитків, оскільки за давніми привілеями мос¬ковським послам надавалося право торгувати різним крамом і весь прибуток від продажу товарів потрапляв до їхньої власної кишені.
На таку кривду посли побігли скаржитися до польського і литовського канцлерів, а опісля — і до самого короля. Брами знову розкрили, але жителі польської столиці вже добровільно відмовлялися вступати у торг з москалями, а підпилі гайдуки навіть погрожували послам, що їм після завершеннч їхньої місії зовсім не просто буде виїхати із Варшави, вони «швидше вта¬мують свою жадібність водою із Вісли».
Посли ще більш розлютувалися. Сенатори спробували хоч трохи заспокоїти надто розбурханих московитів, проте марно, бо Григорій Пушкін почав нарікати на образи «злее прежних». На цей раз він зачепився за кілька книг, що вийшли друком у Речі Посполитій, в яких без належної шаноби згадувалися мос¬ковські царі і ганилася їхня політика, та ще в таких виразах, що «не только печатать, и помыслить нельзя, от Бога в грех и от людей в стыд». Де ж це бачено, щоб у книжках писалося, що «московити тільки вважаються християнами, а справами та звичаями гірші за варварів»? А хто дозволив вживати таких виразів, як «бідна Москва» та й інші «многие хулительные слова, что и писать стыдно»?
І Григорій Пушкін завершив свою гнівну промову узагальнен¬ням: «Так ваша явная неправда, что, зная такие воровские книги, тех воров, кто их печатал, не велели казнить смертью, а книги сжечь... Ваше злохитрое умышление явно, отговариваться вам нечем», — говорив він, як справжній прокурор в трибуналі.
Сенатори спробували перервати гнівну філіппіку посла заува¬женням, що вони книг друкувати не примушують, але й не забороняють; якщо книжка гарна, її похваляють, а якщо погана і брехлива, то сміються. «Якщо книг не друкувати, то що ж нашим нащадкам відоме буде?» — цими словами намагалися урезонити посла.
«Якщо кожну книжку брати на карб, — говорили здивовані сенатори, — то цьому і кінця не буде; якщо за все, що надру¬ковано і написано, карати смертю, то це означає всю державу збаламутити і безперервно кров проливати, але все одно цю справу не розв'язати».
Але Григорій Пушкін у своїй викривальній промові поступово нагромаджував державницький пафос, непомітно приступаючи до насущних зовнішньополітичних справ. І він раптом нагадав, що в одній із недавніх книг, присвяченій війні поляків із коза¬ками, говорилося, що московити «із сусідів і приятелів убік скочили» і розірвали «вічний договір». «На такое злое дело вы, паны радные, как дерзнули?» — Пушкін напустився на оторо¬пілих сенаторів, як на школярів, що завинили перед учите¬лем. — «Как смели такие злые досады и грубости изложить?»
29 березня Радзивілл занотував: «Москва ту саму пісеньку співала: щоб спалити книжки і таке інше. Жодним способом не занехаяли тих бажань». За два дні канцлер знову записав: «Москва поводиться надто зухвало; я відвідав їх і переконував, би не виступати з такою затятістю, адже вимагають речей небачених і нав'язують нам радше неминучість війни, бо ми ніколи не погодимося на щось подібне». Канцлер завершив свій запис неприхованим зітханням: «Глухому — байка!» Звичайно ж, московський уряд війни не хотів, як не хотіла її і Польща. Але, вирішивши скористатися дуже зручною наго¬дою, Кремль відверто шантажував Річ Посполиту, вимагаючи за розв'язання суто паперових справ надмірну ціну — повернення Московському царству Смоленська, Сіверщини, Орші, Моги¬льова та інших земель, втрачених внаслідок війни 1632 — 1634 років. Але й на цьому московити не збиралися обмежувати свій прекрасний апетит: «...За бесчестье бояр и всяких чинов людей пусть заплатят 500 000 золотых червонных». Іншими словами, Московське царство за збереження «вічного миру» із Річчю Посполитою вимагало сплати величезної контрибуції, ніби пере¬могла у справжній війні, а не в словесному герці.
Це вже сенаторам видалося надмірним, і хтось із них люто буркнув, що московитам мало б бути сором, адже вони за червінці ладні продати й честь свого государя.
Проте москалів важко було чимось пройняти. «Нечего нам стыдиться, — вперто відмовляли посли. — Мы не перестанем обличать ваших неправд».
Пристрасті розпалювалися. Перемови борсалися у словесно¬му багні, із якого важко було вже виборсатися. Жодна із сторін не бажала йти на поступки.
Поляки, пересвідчившись, що в жоден спосіб їхньої затятості здолати не можуть, 31 березня вирішили послати до царя спе¬ціального гінця Тибурція Бартлінського, який мав остаточно з'ясувати позицію Кремля з усіх суперечливих питань.
Водночас московські посли теж вислали свого чоловіка до царя за новими інструкціями.
2 квітня завжди врівноважений канцлер Ольбрахт Радзивілл, розлючений непоступливістю послів, втомлено, але твердо заявив: «Ви вимагаєте, щоб за нісенітниці, надруковані в книгах, король віддав вам Смоленськ та інші міста. Але це — справа не¬здійсненна: вони здобуті кров'ю, і тільки кров'ю їх можна повер¬нути назад. Коли тепер за таку дрібницю віддати вам стільки зам¬ків і грошей, то опісля вам забажається і Варшаву придбати... Більше ми з вами про ті книжки говорити не будемо».
Канцлера підтримали інші сенатори, обурено кинувши у лице московитам жорсткі, як залізна лицарська рукавиця, слова: «Але ви на нас не на сиріт напали, будемо з вами битися, і вас Бог покарає, як покарав за часів короля Сигізмунда і Владислава».
Несподівано смілива заява канцлера і сенаторів пояснюється просто. Напередодні, 1 квітня, до Варшави прибув кримський посол Мустафа-ага із листом, в якому хан запевняв, що, коли король Ян Казимир не досягне з московськими послами згоди, то він разом із козаками за образу королівського маєстату готовий оголосити царю війну, «Чи влітку, чи взимку, коли буде Ваша воля, — писав Іслам-Гірей III, — ми будемо готові, тільки на вашу резолюцію очікуюмо... Людському поголосу не настав¬ляючи вуха, державу і королівство готові будьте здобути».
Не важко було збагнути, щоб під «державою і королівст¬вом», яке треба здобути, володар Криму розумів Московське царство.
Братам Пушкіним у загальних рисах теж стало відомо про зміст цього листа. Ймовірно, що тут не обійшлося без втручання українських послів, котрі нагодилися до столиці Речі Поспо¬литої майже одночасно з татарами — 4 квітня.
Богдан Хмельницький не збирався перебувати осторонь важ¬ливих перемов між Москвою, Варшавою і Кримом. Гетьману не важко було віднайти привід для того, щоб відрядити власне посольство до Варшави. Його цікавив насамперед стан польсь¬ко-московських і польсько-татарських перемов і те, чого може чекати від них Україна.
Перш за все необхідно було зламати антиукраїнські інтриги, які розпочали за його спиною хан Іслам-Гірей і цар Олексій Михайлович, і не просто зламати, а повернути їх на користь Війську Запорозькому.
Козацькі посли засвідчили у Варшаві, що відповідно до Зборівських трактатів, Військо Запорозьке прагне оберігати кор¬дони Речі Посполитої і повідомляти короля про все загрозливе, що там може виникнути, але, щоб так чинити, Богдан Хмель¬ницький має відати про королівські плани, аби раптово не трапилося якихось непорозумінь, що можуть виникнути з його необізнаності.
Ян Казимир потрапив на цей гачок. Йому вже остобридли надмірні московські вимоги, і він необачно вирішив відкрити гетьману свої карти: «Хан кримський, брат наш, потребує того, аби згідно з укладеними пактами, частина Війська нашого За¬порозького надала йому допомогу, обіцяючи нам навзаєм подати допомогу, коли ми такої потребувати будемо. Звер¬таємося до твоєї милості, аби для тієї послуги ханові, брату нашому, ти надіслав десять тисяч з Війська нашого Запорозь¬кого людей виборних і досвідчених, а нас турбує, щоб твоя милість не віддавався з-під влади нашої. Ми хочемо, аби твоя милість послав при тих десяти тисячах доброго полковника, а сам би, твоя милість, залишався при іншому війську і не виходив з-під влади нашої для ліпшої послуги й користі нашої».
Богдан Хмельницький усвідомлював, що йдеться про організацію походу кримських татар на Москву із залученням до нього загонів Війська Запорозького. Які наслідки мала б для України реалізація цього плану? Військо Запорозьке знову лишалося б наодинці з Річчю Посполитою, втративши водночас двох потенційних союзників — Крим і Московське царство. Визнати домовленість кримського хана із польським королем, досягнуту через його голову, гетьман не міг — був надто мудрим і досвідченим політиком і розумів, що його в такий рпосіб збираються позбавити самостійності у діях, усунувши від шх справ. Крім того, участь українських козаків у поході на Москву перекреслювала його надію використати сили Москов¬ського царства як свого потенційного мілітарного союзника, а от поляки, поновивши мир із московським царем, на цей раз могли легко віднайти між собою спільну мову й ударити на Україну. Не хотів Богдан і небезпечного посилення Кримського ханства, яке вже не приховувало свого наміру стати спадкоємцем колишніх земель Золотої Орди та інших магометанських орд.
Чи важко було розв'язати ці складні завдання? Неймовірно важко. Але необхідно. І Богдан Хмельницький перехоплює знову ініціативу на міжнародній арені у власні руки, вміло вико-рустовуючи протиріччя, що існували між трьома державами, застосувавши до кожної з них свій особливий підхід.
Тим часом московські посли спробували під приводом приві¬тання налагодити зв'язок із представниками кримського хана. Ця спроба зазнала повної невдачі. Польський самовидець так описав те, що сталося: «Коли вони (московити. — Ю.Д.) по¬слали когось до татар, щоб їх привітати, то того татари не тільки не допустили до себе, але щонайбільшими лайками примусили відійти геть».
І тут на додаток до всіх невдач перед ошелешеними боярами із пітьми безвісті й забуття зненацька виринула тінь покійного царя Василя Івановича Шуйського. На цей раз небезпечний для московського самодержця привід вочевидь був пов'язаний незримим ланцюгом із козацьким посольством. Щоправда, виявилося це у дещо несподіваному вигляді.
Але про все по черзі...

[Моргенштерн]

Старожитні Чичикови

На початку 1635 року до Варшави прибули московські посли, щоб стати свідками ратифікації у сеймі Речі Посполитої «вічно¬го» Полянівського миру. Суворий царський наказ вимагав від великого посла Львова-Ярославського особливо пильної уваги під час церемонії принесення польським королем присяги і «неприменно за то стоять накрепко, чтоб король поцеловал в крест, а не в блюдо».
23 квітня під час урочистого принесення присяги король Владислав IV у костьолі, як і належало, поцілував хрест. Та недовірливим і надміру обережним московським послам щось видалося не так, і вони для повної певності почали благати короля повторити цю процедуру ще раз. Король знизав плечи¬ма, хмикнув, дивуючись затятості московитів, і вдруге поцілував хрест, що «очень утешило послов».
Грала музика. Співали чотири хори. Гриміла гарматна яса. А на завершення урочистостей московських гостей потішили коро¬лівські артисти. «А потеха была, — скрупульозно записав великий посол, — как приходил к Иерусалиму ассирийского царя Алаферн, и как Юдифь спасла Иерусалим». Але нічого особливо підозрілого і підступного у цьому спектаклі посли не помітили.
Зарослий дрімучою бородою по самісінькі очі, князь Львов-Ярославський був мало схожий на біблійну спокусливу красуню Юдиф, але теж мав завдання порятувати, якщо й не новий Єрусалим, як дехто з лакуз почав називати Москву, то прина¬ймні честь московського царя.
Мова йшла про дуже делікатну дипломатичну операцію. На¬лежало отримати королівський дозвіл на перепоховання тіла царя Василя Івановича Шуйського, котрий був захоплений поля¬ками у полон, де й помер.
Могила православного царя в чужій землі поганих латинян — це вважалося для московських государів великою ганьбою й приниженням, постійним болісно-нестерпним нагадуванням про колишні поразки московських військ і про перебування загонів чужинців у святому граді землі Московської.
Необхідно було будь-якою ціною домогтися від короля видачі рештків царя-небіжчика. Будь-якою ціною, але... спершу належало добряче поторгуватися з поляками — ощадливість ніколи не зайва навіть при богоугодній справі. У царській інст¬рукції вказувалося: «...Если за тело царя Василия поляки запросят денег, то давать до 10 000 и прибавить сколько пригоже, смотря по мере, сказавши однако: «Зтого нигде не слыхано, чтоб мертвых тела продавать». Ну, чим не «Мертві душі» часів середньовіччя?
І ось розпочався торг на цьому політичному ярмарку. Як це й буває під час гендлю, пихаті сенатори почали набивати ціну своєму «товару»: «Віддати тіло не годиться, — говорили вони. — Ми славу собі здобули вікопомну тим, що московський цар і брат його покояться у Польщі і поховані чесно, і зведена над ними каплиця кам'яна».
В свою чергу, московські посли, як і належить купцям, намагалиися збити ціну. Вони ще згодні заплатити якісь гроші за царя Василя Івановича, «а за тело Дмитрия Шуйского (брата царя-небіжчика. — Ю.Д.) и жены его денег не давать: то царскому чину образец».
Старожитні московські Чичикови палко вмовляли сенаторів: «Царя Василья тело уже мертво, прибыли в нем нет никакой», спокушували, зваблювали ясновельможне панство: «А мы вам на то поминки дадим, что у нас случилось».
А «случилось» у московитів для великого коронного канцлера Якуба Жадика «десять сороков соболей». Знайшлася соболина дещиця й для інших державних мужів Речі Посполитої.
Хабар, випробуваний і всесильний в Московії державний засіб, подіяв безвідмовно й у Польщі. Владислав IV дав згоду на перевезення царської труни в Московське царство, але додав, що вчиняє сей акт високого гуманізму виключно із влас¬ної доброї волі й ласки, бо його батько, Сигізмунд НІ, ніколи подібного б не вчинив: «Хоча б ви йому хороми золота наси¬пали, то він би й тоді жодної кістки не віддав».
Посли із задоволенням потирали руки. Вони виявилися доб¬рими перекупниками: на купівлю царського тіла витратили знач¬но меншу суму, ніж передбачалося у Кремлі, — «дано соболей на 3674 рублей». Так вірні царські слуги «соблюли» государів інтерес, заощадивши для державної скарбниці щонайменше 6326 рублів, і тепер могли тихенько посміюватися з бундючних польських панів, у яких багато пихи, та мало розуму — не побачили свого щастя, не зуміли поторгуватися по-справжньому.
Із належними почестями царську труну, вкриту червним оксамитом, відвезли до Москви. 10 червня 1635 року тіло Василя Шуйського під церковні співи у присутності патріарха поховали в царській усипальниці в Архангельському соборі Кремля.
А варшавська капличка Василя Шуйського, як почали її нази¬вати місцеві міщани, відтоді стояла порожньою.
Восени 1646 року, блукаючи вузькими вуличками Варшави, хорват Юрій Крижанич винісся за міську браму і тут на самі¬сінькій околиці краківського передмістя побачив невелику кап¬личку. Він підійшов ближче.
Над вхідними дверима містилася чорна мармурова дошка із написом, зробленим золотими літерами.
Юрій Крижанич вирішив зняти з цього напису копію, споді¬ваючись мати з цього якийсь зиск у майбутньому.
«Во славу Ісуса Христа, сина божого, Царя царів, Бога воїнств.
Сигізмунд III, король польський і шведський.
Після того як московське військо було розгромлено під Клушиним, як взято московську столицю і повернуто Смоленськ під владу Речі Посполитої, як взято було у полон, за силою права війни, Василя Шуйського, великого князя московського, і брата його, головного воєводу Димитрія, котрих утримували опісля в Гостинському замку під вартою і котрі закінчили там свої дні, він, король, пам'ятаючи про спільну людську долю, наказав тіла їхні перенести сюди і покласти їх під цим, спорудженим на загальну вікопомну славу і для слави свого королювання, пам'ятником, аби в його королювання навіть вороги і ті, хто незаконно здобув берло, не були позбавлені належних померлим шани і погребу.
Літа від народження Дівою 1620-го, нашого царювання у Польщі 33-го, у Швеції 26-го»
Крижанич подбав про те, щоб перекласти цей напис з латини на слов'янську мову, і передав його московському послу Дохтурову. Той негайно повідомив про все у Москву, і незабаром, у березні 1648 року, ротмістр Адама Кисіля Микола Воронич привіз цю дошку до Москви, де кат важким молотом розбив її на дрібні друзки...
Протягом дванадцяти років капличка нікому не була потріб¬на, ніхто про неї не згадував...
Та ось Григорію Пушкіну стало відомо, що українське по¬сольство, яке прибуло від гетьмана Богдана Хмельницького, чомусь згадало про призабутий храм Василя Шуйського і звер¬нулося до короля із проханням передати його православній церкві. І довідалися посли, що Ян Казимир, хоча ще й не виніс остаточного рішення, проте схиляється до задоволення ко¬зацьких вимог: «А говорят де многие люди, будут впредь они (козаки. — Ю.Д.) о том домогатца станут, и король де им за то не постоит».
Московським послам впало у вічі, що козацьке клопотання про передачу «царської усипальниці» під патронат української церкви дивним способом з'явилося саме у той час, коли з України широким потоком, що загрожував перетворитися на справжню інформаційну повінь, почали надходити дедалі нові і нові відомості, одна тривожніша за другу, про появу на землі козаків нового самозванця.
Братам Пушкіним стало відомо, що «у них в великий пост был в Києве человек, назывался Йван Шуйский». Залишалося лише поставити постать лже-Шуйського поруч із питанням про подальшу долю «храма Шуйського», щоб зрозуміти, що між ними існує очевидна сув'язь.
А якщо це так, то вочевидь — це не стільки релігійне питання, як політичний демарш Хмельницького, і демарш небезпечний, позаяк свідчив, хоч і непрямо, проте виразно про небезпечну для московського царя спрямованість політичних і дипло¬матичних задумів українського гетьмана.
Посольські гінці полетіли до Москви із донесенням про галас, здійнятий довкола «каплички Шуйського» і особливо про лже-Шуйського. Тепер Григорію і Степану Пушкіним залишилося тільки терпляче чекати надходжень чітких розпоряджень із Кремля, що мають чинити і як діяти в нових обставинах, а поки що всіляко затягувати перемови з поляками.


На перехресті таємної війни

Григорій Пушкін давно вже тримав за пазухою важкий «ка¬мінь», готовий вдарити ним по Україні та Речі Посполитій, але спочатку бажано було б зустрітися із членами козацького по¬сольства і спробувати з'ясувати погляди самого Хмельницького і довідатися з перших рук про розвиток подій в Україні.
Весна 1650 року не стала найкращою порою в житті Богдана. Крім зовнішньополітичних завдань, гетьман мусив розв'язувати ще й складні внутрішні.
Зборівський мир, підписати який гетьман вимушений був у несприятливих військових, політичних і дипломатичних обста¬винах, зокрема, при небажаній позиції Криму й Московії, викли¬кав в Україні загальне обурення. Народ не цікавили, як завжди, тонкощі високої політики, він бачив те, що бачив: гетьман пішов на угоду з ненависними ляхами. Хмельницький потрапив у дуже складне становище. Дехто почав вбачати в ньому мало не зрадника народної справи. Усі, не занесені у реєстр Війська Запорозького, переходили в стан опозиції, яку очолили тала¬новиті й хоробрі полковники: брацлавський Данило Нечай, чер¬нігівський Мартин Небаба і ніжинський Прокіп Шумейко. Водно¬час якийсь Худолій проголосив себе в Запорожжі гетьманом і примірював уже до своєї руки Богданову булаву. Мав рацію досвідчений Адам Кисіль, коли із задоволенням писав про пла¬чевні, особливо для Богдана, наслідки Зборівських трактатів — «через те авторитас (авторитет. — Ю.Д.) Хмельницького вже був у черні зменшений».
Поляки прагнули використати суспільне бродіння в Україні на перемовах із московитами, значно перебільшуючи українські заворушення, змальовуючи їх мало не загальним заколотом проти Хмельницького.
Московські посли почали шукати виходу на українське посольство. Представники Війська Запорозького теж до цього прагнули, хоча польська влада робила все можливе, щоб ут¬руднити цю зустріч.
14 квітня «на святой неделе в понедельник» піддячий Василь Михайлов, той самий, що на початку 1649 року виконував обов'язки першого офіційного представника Московського цар¬ства в Україні, «випадково» зустрівся — «виделся на торгу» — з членами українського посольства Богданом Пештою і козаком Грицьком. Аби уникнути стеження польських нишпорок, розмо¬ва точилася в «коротких словах». Але й цього часу виявилося достатньо, щоб московити довідалися про головне: «Богдан Хмельнитцкий ныне живет в Чигирине, и их, запорожских козаков, ведает и судит и расправу меж йми чинит; и розни де меж запорожскими казаки никакие нет».
Судячи з усього, тоді ж було домовлено про особисту зустріч глав українського і московського посольств. 22 квітня Самійло Богданович-Зарудний зустрівся з Григорієм Пушкіним на московському посольському подвір'ї.
Самійло Зарудний одразу перехопив ініціативу і пояснив, чому, власне, королівський уряд дозволив їм зустрітися, хоча раніше це суворо заборонялося. Справа у тому, що поляки запропонували українським дипломатам запевнити, що козаки «будуть спільно з ляхами проти царської величності стояти». Зарудний, щоб мати можливість розмовляти з московськими послами, дав таку згоду, хоча насправді не збирався лити воду на чужий млин. Польський уряд гадав, що подібна заява пред¬ставників Війська Запорозького зробить московитів зговір¬ливішими. Але Богдан Хмельницький і його уповноважені дотримувалися протилежної думки, що виявилося у спробі Зарудного переконати москалів, що тільки в узгодженості українських і московських дій можливе досягнення головної мети — «чтоб де православным христианом все было учинено на обе стороны (Україні й Московському царству. — Ю.Д.) что надобно... И гетман де Богдан Хмелнитцкий и все войско Запо-рожское того добре желают, чтоб им быть с православными християнами в соединение». Із уживання терміну «соединение» видно, що московити в цей період розуміли під ним тільки військовий союз. Отже, Хмельницький вже вкотре пропонував Московії союз, а не возз'єднання, як це пізніше почнуть тлу¬мачити російські політики й історики.
Адам Кисіль був проти будь-яких зустрічей між козаками і московитами, і радив великому коронному гетьману Миколаю Потоцькому не допускати українських послів «до розмов із Москвою», а якнайшвидше їх вислати «з належною шаною» із Варшави. У той же час київський воєвода вважав, що московити мають зрозуміти, що «краще спілкуватися з панами, аніж із мужиками, інакше й їм не уникнути небезпеки».
Довкола обох посольських подворищ була поставлена варта. Жовніри стежили за усіма пересуваннями козаків і московитів. Поляки гадали, що повністю блокували послів.
Але як не чатувала варта, вночі 29 квітня чиясь швидка тінь нечутно майнула через високий паркан, що оточував посоль¬ський двір москалів.
Богдан Пешта, якого москалі називали «человеком Хмелнитцкого», приспав пильність стражників і таки добувся до Григорія Пушкіна, якого благав не відмовлятися від своїх попе¬редніх вимог. Як доносив у Москву сам Григорій Пушкін, Хмельницький радив, «чтоб царского величества великие послы о чем присланы — за то и стояли, а чего учали просить сперва, и с того ничего не уступали».
Таємний козацький посланець, як зауважили московити, «со слезами» вказував на переваги для Московського царства збройного союзу з покозаченою Україною, наголошуючи на тому, що Польща переживає дуже важкі часи, її не тільки зов¬нішнє, а й внутрішнє становище незвичайно непевне і навіть «многие ляхи, шляхта небогатая и всяких чинов люди... живут от сенаторей и от нарочитых шляхт (магнатів — Ю.Д.) в большой обиде».
Це твердження українських дипломатів не було вигадкою або перебільшенням. Штаб Війська Запорозького був добре обізна¬ний із внутрішнім становищем Речі Посполитої, понад те — враховував його при розробці загального стратегічного плану майбутніх військових операцій, прагнучи налагодити зв'язки з антимагнатськими силами, що діяли на терені самої Польщі, для організації виступу в тилу польських військ.
У 1650 році до Богдана Хмельницького нелегально прибув польський шляхтич Костка Наперський, якого дехто з сучас¬ників вважав позашлюбним сином Владислава IV, і розповів про свій задум розпочати повстання у Краківському воєводстві і збурити все королівство.
Треба гадати, козацький гетьман підтримав цей план і обіцяв свою допомогу, бо повернувшись до Прльщі, Костка Напер¬ський негайно розпочав підготовку селянського повстання у Підгаллі, діючи конспіративно під різними іменами — Олек¬сандр, Лев, Шимон, Леон. Пізніше під тортурами він визнав, що мав зв'язок із Богданом Хмельницьким і його таємними еміса¬рами, з якими, судячи з подальшого перебігу подій, узгодив час свого збройного виступу.
Саме тоді у Польщі з'являється безліч універсалів за під¬писом Богдана Хмельницького, котрі ходили поміж людей, передавалися з рук у руки. В них польське селянство заклика¬лося до єднання з українськими селянами і козаками для бо¬ротьби з хижим панством.
Секретар королівського уряду Піночі у своїх записах наводить зміст універсалу Богдана Хмельницького до всіх під¬даних Корони Польської, написаний польською мовою:
«Богдан Хмельницький відомість чинить усім підданим Корони Польської, що за щастям і благословенням від Пана Бога нам даним, під потугу і владу нашу підбивши держави тієї ж Корони Польської, звільнити вас усіх обіцяю від тягарів і панщини. Будете тільки на самих чиншах, в усіх вольностях, так як шляхта була. Тільки б ви нам віри, як і українські наші піддані, дотримували; панів своїх, щоб залишали, проти них повставали і до нас у найбільших купах громадилися».
Схоплений шляхтою 4 червня 1651 року козацький розвідник на допиті засвідчив, що він є лише один із двохсот козацьких агітаторів-підбурювачів, котрі активно діяли на терені усієї Великопольщі аж до Познані і ще далі на захід, піднімаючи людей на повстання. І їхнє слово не було марним. За свідченням шляхтича Освенціма, лише у калишських лісах переховувався двотисячнии загін повсталих селян, готовий виступити, як тільки шляхетське військо рушить в Україну.
Улітку того ж року на Берестейщині польській варті з допомо¬гою зрадника вдалося заарештувати таємного посланця Війська Запорозького до Білорусі й Литви полковника Думинського, у якого знайшли «от Хмелницкого о бунтовании многие письма». Московський гонець, що якраз нагодився до Берестя, дізнався про Думинського, що той «тайным делом... почал приговаривать к себе посадцких и уездных и пашенных людей и всяких гультяев, чтоб они к нему приставали... и панов своих побивали».
Таємна діяльність посланців Хмельницького по розкладу тилів ворога набула такого розмаху, що папський нунцій у Польщі Іоан Торрес у листі до Інокентія X проклинав україн¬ського гетьмана, десятки посланців якого підбурюють польське селянство і, за його словами, закликають «до об'єднання з ворогами хреста Христового».
Повстання Костки Наперського вибухнуло саме під час війсь¬кової кампанії 1651 року, апогеєм якої стала битва під Берестеч¬ком.
Довідавшись про повстання у Підгаллі, король Ян Казимир терміново відрядив до Черштинського замку, захопленого пов¬сталими, коронного мечника із двотисячним загоном найманців, які вже стояли під Берестечком.
Чому король у переддень вирішальної битви, коли кожний ряк був на карбі, наважився ослабити своє військо? Відповідь на це запитання треба шукати в аналах таємної війни. Справа у тому, що Ян Казимир отримав дуже важливі аген¬турні донесення, які, безперечно, вплинули на його поспішні йішення. Польський шпигун доносив із похідного табору Війсь¬ка Запорозького: «Посли Ракоці були тут під Тернополем чотири дні, і їх прихильно приймали. І хоч це таємниця, проте серед старшини і черні йдуть розмови про те, що Ракоці дав слово, що піде прямо на Краків, якщо тільки король вирушить з військами на козаків».
Черштинський замок — головне вогнище повстання — являв собою браму, що відкривала шлях на Краків, ключ від якої був у руках Костки Наперського, котрий не приховував свого наміру захопити древню столицю Польського королівства. Якби про¬водир селянського повстання у Підгаллі передав цього ключа семиградському князю Дьордю Ракоці, союзнику Богдана Хмельницького, що вже лаштував свої війська до походу, Річ Посполита опинилася б у дуже складному становищі.
Ось на якому цікавому перехресті таємної війни зустрілися, об'єднані розумом і волею козацького гетьмана, здавалося б, такі далекі одні від одних сили: зовнішня розвідка Війська Запорозького, селянське повстання у Польщі і секретна дипло¬матія семиградського князя.


Зрада московитів

Відомості, які передав таємний козацький посланець, видали¬ся Григорію Пушкіну настільки важливими, що він вирішив зараз же відрядити до царя спеціального посла, який виїхав з Варшави.
Поза сумнівом, під час цих перемов між козаками і мос-ковитами була мова й про перебування в Україні лже-Шуйського, відомості про якого в подальшому секретному листуванні москалів закодовуватимуться загадковим виразом «твоє великое государево дело».
Великий московський посол вирішив, що надійшов час витяг¬нути з-за пазухи заготовлений «камінь». Дочекавшись, коли 10 травня українське посольство виїхало із столиці Речі Пос¬политої, Григорій Пушкін у присутності короля, гетьманів і кан¬цлерів зробив несподівану заяву про те, що Богдан Хмельницький неодноразово звертався до царя із пропозицією військового союзу проти Речі Посполитої.
У залі запала мертва тиша. Поляки здогадувалися про таємні зносини українського гетьмана з Москвою, але щоб так відверто і цинічно заявляти про це, як вчинив московський посол, ніхто не сподівався.
Витримавши належну паузу і помітивши, що його слова справили відповідне враження, Григорій Пушкін спокійно про¬довжив розкривати позицію свого уряду щодо польсько-україн¬ських взаємин: «Но великий государь наш, не хотя крово-пролития и нарушения вечному докончанию... гетмана Богдана Хмелницкого под свою високую руку не принял». І одразу пояснив мотиви, якими керувались цар і його думні люди — «ожидает от вас в великих неправдах исправления», іншими словами — повного визнання всіх московських вимог.
«Если же не исправитесь, — погрожував офіційний пред¬ставник московського царя, — за честь отца своего, за свою собственную и за честь всего Московского государства стоять будет». І це вже був справжній ультиматум.
Найцікавіше ж, що, зраджуючи Україну, московський вели¬кий посол, із наївною непохитною переконаністю у справедли¬вості всього, чого бажає государ, погрожував Речі Посполитій українською потугою: «...И к черкасскому гетману Богдану Хмелницкому и ко всему черкасскому войску о тех ваших не¬правдах великий государь велит отписать и городские чинов всяких люди и Запорожское войско сами на вас восстанут».
Отже, Московія вважала, що величезні зусилля, яких докла¬дали українці, накладаючи головами за волю, мали принести зиск тільки її царю. А якщо так, то Григорій Пушкін впевненно продувжував: «Теперь вы сами видите над собою победу и одоление и конечное разорение от худых людей, от подданих своих запорожских черкас: они государство ваше повоевали довольно, города многие взяли и гордые ваши пыхи — тут московит навмисно використав українське слово, аби більше дошкулити панству — поломали, дома ваши облупили — знову українське слово — начальних ваших людей и... гетманов в полон взяли, и лучшее ваше кварцяное войско побили».
Кожним своїм словом зримо смакував московський посол, знаючи, що полякам нема чим їх спростувати. Він уважно спо¬стерігав за королем і сенаторами, готуючись нанести головний удар. І Григорій Пушкін наніс його, висловивши не стільки риторичне, скільки небезпечне для польських політиків своєю невідворотною реальністю припущення: «И если... государь наш велел черкасскому войску помощь учинить, то Короне Польской и Великому княжеству Литовскому быть бы в конечном разорении и запустении».
Безперечно, московські дипломати зважили й урахували всі аргументи, які висував Богдан Хмельницький і його дипломатія перед царем і боярами, схиляючи їх до війни з Річчю Поспоілитою, але вирішили їх повернути на свою користь, щоб до¬могтися багато чого без щонайменших зусиль із власного боку.
Виходячи з усього мовленого, Григорій Пушкін схиляв Річ Посполиту бути зговірливішою й несперечливою, і наголосив, що «государь наш не хочет видеть, чтоб Польша и Литва в конечном разореньи были».
Ця остання офіційна заява московського посла цілком відпо¬відала дійсності. Яке було діло православній Москві до право¬славної України, яку вона на той час ще не була годна проковт¬нути? Головне — скористатися успіхами чужої армії в чужій війні. І пролита українцями червона кров повинна була пере¬топитися на московське червоне золото. Решта, далебі, — бай¬дуже.
Зрада є зрадою. Аби остаточно переконати супротивну сто¬рону у правдивості своїх заяв, московські посли показали дев'ять листів Богдана Хмельницького, котрі заздалегідь прихопили з собою і присягнули, що «те подлинные грамоты за подписью руки Богдана Хмелнитцкого и за печатью всего Войска Запорожского с нами з десь».
«И с тое грамоты дали послы панам раде список», — звіту¬вали посли.
Зрада дійшла до свого логічного краю.
Зробивши свою справу, московські посли із гордо підне¬сеними бородами вийшли із зали геть...


Привід царя втручається у перемови

Але минуло зовсім небагато часу, і з московськими послами сталася неймовірна метаморфоза. З непохитних, мов кам'яна брила, захисників царської гідності брати Пушкіни блискавично, ніби за помахом чарівної палички, перетворилися на піддат¬ливих, мов віск, лагідних, розважливих політиків, котрі миттєво погоджувалися на всі польські пропозиції і навіть самі визнали надмірність і безпідставність усіх своїх попередніх вимог.
Вже й мови не заходило про повернення Московському цар¬ству всіх земель, втрачених внаслідок війни 1632 — 1634 років, або про сплату. Річчю Посполитою фантастичної суми — півмільйона золотих червінців, не кажучи вже про страту всіх тих польських урядовців і можновладців, що зробили похибки при написанні царського титулу.
Трохи пізніше із Москви повернувся литовський драгунський капітан Тибурцій Бартлінський, який привіз царські грамоти, в яких московський самодержець всю провину за загальмування перемов, що поставило їх на межу зриву, перекладав на своїх офіційних представників у Варшаві, котрі, як запевняв цар, лише за власним почином почали наполягати на перегляді умов Полянівського миру, чим значно перевищили свої повноважен¬ня. Олексія Михайловича не вельми хвилювала та обставина, що його запевнення мало узгоджувалися із недавніми заявами його послів про те, що «мы и самого малого дела без наказа государева делать не смеем». Бо цар, як і Бог, не міг помилятися, але його слуги могли перекрутити його волю.
Із усіх попередніх суворих вимог залишилася лише одна: книжки, в яких паплюжилося пресвітле царське ім'я, неодмінно мали бути знищеними. Одначе і ця вимога вже не була такою категоричною, як перед тим, коли посли наполягали на публіч¬ному спаленні «пашквілів» і мало зважали на слова Яна Казимира, що «від цього Польщі буде сором від усіх навколишніх держав».
Тепер московити згодні були піти на певний компроміс. Вони погоджувалися навіть на знищення не усіх книжок, а лише тих сторінок, які містили облудні слова.
Як записав у своєму щоденнику Альбрехт Радзивілл, «ця негідна справа» була здійснена «приватно» на подвір'ї корон¬ного маршалка. На аутодафе троє московських свідків — дво¬рянин Фустов, посольський піддячий і пепекладач — уважно стежили за процедурою нищення облудних друкованих слів.
Фустов доповідав, що поляки брязкали шаблями, скреготали зубами, дивлячись у вогонь, що пожирав людську думку, і го¬моніли, що «краще б король з Московскою державою мир розірвав і віддав замки, аніж такою великою ганьбою вкрити Корону Польську і Велике князівство Литовське».
У записі великого литовського канцлера і у посольському звіті існують певні розбіжності, бо брати Пушкіни в один голос, звітуючись, стверджували, що книги були спалені на ринку в центрі «Оршави». Хтось із них — чи канцлер чи посли — говорив, м'яко кажучи, неправду. Можливо, канцлер, який не бажав залишити нащадкам звістку про подібну зневагу Речі Посполитої. А можливо, й посли, які не безпідставно побою¬валися царської кари за занехаяння царської справи.
Вельми показово, що коли політична ситуація дещо змінилася, рівно через рік Москва знову повернулася до цього, здавалося б, остаточно розв'язаного питання і вустами одного із керівників своєї зовнішньої політики Алмаза Іванова почала вимагати: «...Если король, жалея знатных людей, смертью казнить их не велит, то пусть возьмет у них ймення себе, а царскому величеству вместо того уступит города, отданные в 1634 году».
Чим же пояснити подібні карколомні стрибки і запаморочливі кульбіти московської дипломатії?
Подібна політична еквілібристика, поза сумнівом поясню¬ються одним чинником, а саме — небезпекою, пов'язаною з особою лже-Шуйського, котра примушувала Кремль стрімко змінювати головні напрями зовнішньої політики, а коли ця за¬гроза минула, московський уряд повернувся «на круги своя», продовжуючи попередню лінію. Вітри московської політики, як сірокко, завжди дмухали в один бік.
30 травня 1650 року брати Пушкіни отримали з Москви нову інструкцію, яка і вплинула на їхню подальшу «миролюбну» полі¬тику, що так разюче відрізнялася від попередньої «войовничої».
Цар наказував своїм послам негайно улагодити з поляками усі суперечливі питання, полишитти решту справ і зосередитися лише на персоні лже-Шуйського, яка в уяві кремлівських полі¬тиків набувала подоби велетня, що наклав свою тінь на все політичне видноколо.
У царській інструкції перекіс у бік самозванця настільки очевидний, що стає зрозумілим: відтепер головною метою мос¬ковської дипломатії стає завдання будь-якою ціною покінчити з тим «вором».
На шальки зовнішньополітичних терезів Московського царст¬ва, з одного боку, були покладені Смоленськ і Сіверщина, а з іншого — привід царя Василя Івановича Шуйського, що втілився в особі нового самозванця. З одного боку — реальні фортеці і міста, з іншого — примара. І тінь переважила. Самозванець сприймався у Москві аж надто реально. Реальніше, ніж Смо¬ленськ. І питання повернення втрачених земель якщо й не було повністю занехаяно, то, безперечно, відкладено на невідомий час.
Має рацію сучасний російський історик Ю.Сорокін, коли в спеціальній розвідці про життя і діяльність царя Олексія Миха¬йловича слушно зауважує: «Російська (московська. — Ю.Д.) дипломатія була готова піти на будь-які поступки, аби лишень самозванці були позбавлені іноземної підтримки — уроки Смут¬ного часу не минули марно».
Царський гонець передав московським послам у Варшаві не тільки государеві грамоти з осудом лже-Шуйського, а й різні документи, листи, тексти дипломатичних угод, свідчення окре¬мих осіб і донесення шпигунів — взагалі все, що могло допо¬могти представникам «білого царя» викрити чорні справи і задуми самозванця.
На той час думні дяки Посольського приказу зібрали вже чимало відомостей про особу, що видавала себе за царського нащадка, і про те, як «вор влыгался в государского сына».

[Моргенштерн]

Дев'ятнадцятий самозванець

«...Ростом средний, волосом рус, борода из черна руса ж, невелика, лет в 40, глаза серы...» — ось такі прикмети само¬званця розіслав таємний розшук — «око государево» — усім воєводам московських прикордонних міст із суворою вимогою усі здобуті відомості про лже-Шуйського надсилати у Посоль¬ський приказ «тотчас не мешкая».
Стало відоме і справжнє ім'я самозванця. Він на святій спо¬віді у чигиринській церкві необережно назвався Тимофієм. Піп виявився не святим — про це негайно ж стало відомо московсь¬кій розвідці.
Так остаточно з'ясувалося, що під іменем князя Шуйського приховується давній знайомець московського таємного розшуку Тимошка Акундінов.
За «ссыскными ведомостями», за «распросными речами», за листами самого Акундінова і даними, роздобутими москов¬ськими дипломатами і шпигунами, можна спробувати бодай частково реставрувати буремне, сповнене неймовірних пригод і примхливих вивертів долі життя колишнього незначного мос¬ковського піддячого, котрий зазіхнув на трон московських са¬модержців, ставши останнім дев'ятнадцятим самозванцем, породженим довгим відлунням Смутного часу.
У 1650 році «он сказывал себе 32 года, и многие де люди его на Вологде знают». Власне, це відповідало дійсності, позаяк майбутній самозванець народився у жовтні 1617 року в родині вологодського стрільця Демида Акундінова.
Серед недомовок, якими сповите все життя Тимофія Акунді¬нова, є одна, яку не так просто пояснити. Впадає у вічі досить дивна обставина: людина, що тривалий час пропрацювала писарем у державних установах Москви, писала московською мовою з виразними українськими обмовками, можна сказати, з українським акцентом. Історикам важко пояснити, як це могло трапитися. Можливі два варіанти розв'язання цієї загадки: або мати Тимофія — Соломаніда була українкою за походженням, про що збереглися, щоправда, вельми туманні натяки самого лже-Шуйського про перебування його матері а оточенні українських козаків під час Смути; або його першими вчителями і наставниками були освічені українці, яких, далебі, вже тоді чимало перебувало в Московії.
Коли і як народилася у Тимошки свавільна думка назватися прямим нащадком Василя Шуйського? Своїм розумом дійшов до цього чи підказав хтось обізнаний, спритний, впливовий?
Сам Тимошка, не бажаючи нікого «підставляти», відповідав на це запитання коротко: «Отец мой Демка». Але справа уявля¬ється дещо складнішою...
Першим, хто звернув увагу на здібного отрока, був воло¬годський єпископ Варлаам. Тимошка згадував: «...Тот архи¬епископ, видя мой ум, называл меня княжеским рождением и царскою палатою, и от зтого прозвання в мысль мою вложи-лось, будто я впрямь честного человека сын».
Так чи інакше, а саме вологодський єпископ розповів про швидкого розумом юнака впливовому дяку і дипломату Івану Патрикєеву, який допоміг йому здобути освіту — віддав «у науку», а опісля «порадів» за свого вихованця, влаштувавши його піддячим у приказ «Новой четверти». Пізніше під торту¬рами Акундінов прохопився: «И был мне Патрикєев друг большой и оберегатель и со мною обо всем советовался, и беды свои я ему сказывал, и все мой умышления он ведал».
Пізніше, опісля невдалого сватання московської царівни за датського королевича Вальдемара, Патрикеєв потрапив у опалу. Невдоволення государя послами вилилося у такі слова: «...Что великое дело делали не по наказу; в наказе было сказано: радеть и промышлять всякими мерами, уговаривать и дарить кого надобно; а послы, услышавши первый раз отказ, сейчас же и уехали... для государева дела послана бьша с ними казна, соболи, давать было что, а они соболя раздавали для своей чести, а не для государева дела». Справжня ж причина відмови Вальдемара пошлюбити царську доньку, як довідалися у Крем¬лі, полягала в наступному: «Как зто королевичу ехать в Москву, к диким людям, там ему быти навеки в холопстве, и что обещают, того не исполнят».
Крім того, пізніше, коли Тимошка Акундінов вже оголосив себе спадкоємцем Шуйського, царська таємна служба довіда¬лася, що «хотел ему помогать астраханский архиепископ Пахомий и дворовые его люди, потому что архиепископ ему давно знаком и дружен, с тех пор как были на Вологде вместе».
Скидається на те, що саме в цьому середовищі освічених церковників і опальних державних мужів і зародилася думка виховати нового самозванця, який міг би піти слідами Лжедмитрія. Втім, уся ця справа оповита мороком.
Вогняні роки Смутного часу похитнули, здавалося, непоруш¬ний авторитет влади. При перших Романових люди починають говорити такі слова, що навіть досвідчені слідчі-вивідники ці речі «в отписку писать не смеют», бо ці мови — «матерны и с государевым именем».
Простолюд, спостерігаючи вовчу згризу можновладців довко¬ло трону, перестав вбачати в цареві живого Бога. Процеси «по слову и делу государеву» стали звичними, як нежить, і насичені незліченними згадками про «невежливые» і «воровские непригожие речи». У червні 1637 року рязанський піп Федір вчинив виказ українця-чумака: «Чумак де Ивашко мовыл такое слово: «Ныне де государь царь на Москве, а он де бывал наш брат мужичий сын, полно де ныне Бог его возвел». Чумака за ці необережні мови скарали, хоча сам Олексій Михайлович писав про самого себе у приватному листуванні: «Мы, по милости Божией... истинным царем христианским нарекаемся, а по своим злым мерзким делам не достоины и во псы, не только во цари».
Піддячий Тимошка, працюючи в державних установах Мос¬ковської держави, мав безліч можливостей ознайомитися з подібними «невежливыми» словами, що аж ніяк не могло вселити в його бентежне серце належного пієтету до царського імені.
Московське самозванство виникло тоді, коли похитнулась відносна єдність середньовічної ідеології, що об'єднувала «верхи» і «низи». «Низи» дійшли думки про можливість супер¬ництва із верховною владою її ж зброєю, а задля цього треба було лише комусь перевбратися у царські барми (мундири).
Існували два типи самозванців. Перший тип репрезентував Григорій Отреп'єв, який сміливо руйнував усталені канони, порушував традиційний царський і ортодоксальний православ¬ний етикет, поводився як рішучий реформатор, отже, з традиційної московської точки зору діяв як єретик, чорно¬книжник, чаклун і віровідступник. Московит по крові, Лжедмитрій І був по суті своїй європейським авантюристом.
Другий, найбільш розповсюджений, так би мовити, класичний для Московії тип самозванця — це так званий народний, а точніше — селянський «цар-батюшка», який вважає своїм обов'язком покарати злих боярів, що відступили від правди, зневаживши його «царську волю».
Тимошка Акундінов належав до першого, «європейського» типу московського самозванства...
Досвід, здобутий ним під час служби в приказі, у подальшому стався у великій пригоді, адже він чудово розумів стиль роботи московських адміністраторів і дипломатів, що дозволяло йому багато років успішно уникати усіх тенет і хитромудрих пасток, розставлених на нього московською таємною службою.
Із падінням у 1643 році свого патрона, «друга и оберегателя» Івана Патрикєєва, Тимошка вирішив, що втрачати йому вже нічого: «И как над Иваном Патрикеевым беда учинилась, и стал я тужить и от страху из Москвы сбежал в Литву». Перспектива подальшого сходження по службових сходах ставала дедалі сумнівнішою, а шалене марнославство і природний авантюризм вимушували його з головою зануритися у чорторий сумнівної політики, за яку мав або накласти головою, або покласти на неї золотий царський вінець.
Якщо неймовірно високо зміг піднестися Гришка Отреп'єв, то хіба подібне не до снаги йому, Тимошці Акундінову? І вела його вперед, за власним виразом, велика мрія про свободную, откровенную и славную жизнь».
Він був поетом і мрійником. Отже, людиною небезпечною. Але чому Акундінов вирішив перейняти непопулярне в народі ім'я Шуйського? У всіх на пам'яті були ще свіжі спогади про лють і жорстокість царя Василя Івановича, за наказом якого взимку 1607 року було втоплено близько 4000 повсталих. Їх ставили в шерегу, били, як худобу, кілками по голові, а тіла кидали під лід у Яузу. Щоправда, доводячи, що у Василя Шуйського не могло бути дітей, Арсеній Суханов зображував його мало не святим: «...Был пострижен во иноческий образ, и жил чистое житие, и тело его привезено к Москве и нетленно за его доброе житие». Не блудодій, а праведник, хоч зараз у лавру до Божих угодників! Або ікону пиши!
Та об'єктивні літописці називають його «срамодействующий Василий», пишуть про його «скотскую жизнь», «жил неблаго-честиво, оставя Бога и прибегая к бесам», «нечестив всяко и скотоподобен, царствова во блуде и пиянствах»; опріч того, вдавався до чаклунства и «вражбы богомерской — йми же мняся во царствии утвердити».
Проте Тимошка Акундінов обрав саме це ім'я. Тож мав для цього підстави.
Він був забобонним сином темної доби, коли марновірство часто впливало на життєвий шлях і призначення людини. Як і всі інші, Тимошка свято вірив в існування щасливих і нещас¬ливих імен, вірив у прихильну і лиху долю, яка значною мірою визначалася й обраним іменем.
За тогочасними уявленнями, історія, безконечно рухаючись по колу, не знала поступу вперед. Усе в світі неодмінно повто¬рювалося. Цей одвічний «закон кола» позначався на житті дер¬жав, народів і окремої людини. «Віє вітер на південь і на північ вертається, крутиться, крутиться він І йде, і на круг свій вертається», — прорікав Екклізіяст,
Але якщо все у світі приречене на повторювання, то, порів¬нюючи різні факти, можна заздалегідь визначити, що призведе до нищівної поразки або переможних урочистостей.
Хід міркувань Тимофія Акундінова мав бути простим, але переконливим: вочевидь ім'я царевича Дмитрія — нещасливе, чому є свідченням його особиста доля і трагічні долі усіх трьох Лжедмитріїв. Нещасливими виявилися й усі інші імена, якими користувалися численні самозванці. Але ж не можуть бути усі імена безталанними! Має ж бути хоча б одне ім'я, що приносить щастя його носію! Але яке?
Десь за вісімдесят років до подій, про які йдеться, стався вельми цікавий і рідкісний в російській історії випадок, про котрий міг вичитати у літописах освічений піддячий «Нової чверті»...
Лютим і безжалісним до своїх ворогів був цар Іван Грозний. Немилосердно карав государ не лише головних крамольників своїх, а й усю їхню родину під корінь вигублював на пострах іншим.
Коли підпав опалі один із князів Шуйських, вірний слуга вирішив порятувати сім'я Рюриковичів і вивіз нащадка славет¬ного роду далеко на північ у лісове село, загублене посеред непролазних нетрів. Спадкоємець Шуйського довго перехову¬вався у цій забутій Богом, царем і людьми місцині, пас корів і грав на сопілці. Непомітно минав час, аж поки Господь не напоумив грізного царя Івана Васильовича впізнати у цьому відлюдкуватому селюку прямого нащадка гордих князів Шуйських.
Отже, мав думати Акундінов, ім'я Шуйського безперечно є щасливим. «Що було, воно й буде, і що робилося, буде роби¬тися воно, — і немає нічого нового під сонцем».
і Тимошка обирає собі ім'я Шуйського, переконаний у його магічній силі. Бо таким є потаємне єство людини: вона завжди бачить тільки те, що бажає побачити, і чує тільки те, чого прагне почути...
Сам самозванець запевняв, що про своє «царське походжен¬ня» він уперше довідався в 1642 році, коли випадково в архіві приказу буцімто знайшов грамоту за власноручним підписом першого з Романових — царя Михайла Федоровича.
Але важко людині прожити у світі без вірних друзів і підтримки помічників, особливо, коли зважився на майже не¬можливе. І Тимошка вирішує відкритися Костці Конюхову, з яким щиро заприятелював під час спільної служби піддячим в «Новій чверті». Вражений Костка почув, що його товариш, до якого він навіть переселився, — прямий нащадок «блаженныя памяти царя Василия Ивановича» і «пресветлый господин мос-ковский». Остаточно переконався Костка у правоті слів «царевича», коли той на знак доказу свого високого походжен¬ня показав йому «царські знаки» на своєму тілі.
На доказ свого «божественного призначення» самозванці усіх часів показували особливі «царські знаки» на своєму тілі. Це могла бути родима пляма у вигляді хреста, орла, сонця або ще чогось, що підказувала фантазія. Так чинили і Лжедмитрій І, і Пугачов, і Тимошка Акундінов, аби оточуючі мали змогу переконатися у їхньому «уродженому праві» на престол і коро¬ну. Це повір'я відігравало значну ролю у міфології самозванст¬ва. Навіть у середині XIX століття, у 1844 році, селянин Клюкін розповідав, що він якось парився у лазні разом із чоловіком, що називав себе царевичем Костянтином Павловичем, «и видел у него грудь, обросшую волосами крестом, что ни у одного человека не царской крови нет».
Уявлення про «царські знаки» було настільки поширене у російському суспільстві, що наприкінці XVIII століття якийсь збіглий французький каторжанин, затаврований королівською лілеєю, показуючи своє тавро, не без успіху переконував помі¬щиків, що воно є знаком принців крові.
Брат декабриста Іполита Завалишина, увірувавши в свою обраність, вимагав при арешті, щоб у протокол занесли його особливі прикмети — «что у него на груди родимое пятно в виде короны, а на плечах — в виде скипетра».
Побачивши «царські знаки» на тілі приятеля, піддячий Конюхов став перед фатальним вибором, який мав визначити все його подальше життя: або негайно донести про «непригожие речи» Тимошки і одержати за донос великі гроші, як те обіцяв царський указ від 1625 року: «...Кто на кого скажет какое воровство или измену, и сыщется то допряма, и государь тех людей пожалует своим царским жалованьем, и животы их и волости подаст тем, кто на кого какую измену и воровство доведет»; або, наражаючись на смертельну небезпеку, поділити з Тимошкою Акундіновим його сумнівну долю, бо, ухилившись від реальної царської винагороди, він ризикував життям, позаяк на «недоносителей», згідно з царевим указом, чекала неминуча і безжалісна смерть.
Але Костка Конюхов обрав не синицю у жмені, а журавля в небі. Він безоглядно повірив своєму приятелеві, «государю изменил» і пройшов разом із самозванцем усіма покрученими і непевними шляхами у пошуках примарної жар-птиці аж до са¬мого трагічного кінця.
Якраз у цей час ускладнилися родинні стосунки в сім'ї Тимошки. Його мати вдруге вийшла заміж. Водночас він, за спогадами Костки, «затямся со многими людьми и в то время, осердясь на мать свою, начал мыслить, как бы убежать в Литву, и ему, Костке, про то говорил, чтоб им вместе бежать в Литву и там им будет хорошо».
Напередодні втечі з Москви Акундінов відвів сина і дочку до свого знайомого Івана Пєскова.
Тимошка ніколи не забував про свою родину. Навіть після семи років поневірянь по чужих землях він писав Костці Конюхову: «Искать людей надобно, кого можно послать к Москве и в моє властительство с грамотками и родительке и к сродникам, и к сиротелым деткам».
Він вирішує спалити за собою всі мости. У прямому розумінні цього вислову.
Убезпечивши дітей, Тимошка повертається до рідного обійс¬тя і підпалює власний будинок, аби нажите тяжкими трудами добро не потрапило в чужі руки. Хоча не виключено, що він хотів у такий спосіб замести за собою всі сліди, імітуючи власну смерть у вогні пожежі. Пізніше московський уряд, вимагаючи від Богдана Хмельницького видачі самозванця, намагався зоб¬разити Акундінова звичайним кримінальним злочинцем, «а двор свой и жену сжег». Наскільки останнє відповідає істині — важко судити, позаяк московські власті всіляко намагалися очорнити постать самозванця і у іншому випадку називали його «убийцею брата своего», а не дружини. А опісля взагалі відмовилися від версії вбивства і почали зображувати його звичайнісіньким злодієм. Арсеній Суханов запевняв Богдана, що «и не забил он никово, но был он подьячий молодой, по-вашему — подписок, и украл государевых денег 100 рублей и збежал...»
Узявши у руки палаючий смолоскип, піддячий Тимошка не міг не знати, що вчиняє страшний злочин. «Кормча книга» вимагала за підпал спалювати на повільному вогні самого призвідця пожежі — «иже некия ради вражды... разжения творяще во граде, огню да преданы будут». Такої кари вимагав непорушний середньовічний принцип, згідно з яким покарання має бути дзеркальним відображенням скоєного злочину.
Цікаво, що цей принцип відплати переносився із світу живих у світ мертвих, де грішники підлягають пекельним мукам з виразним позначенням їхніх прижиттєвих уподобань і профе¬сійних схильностей.
Із апокрифів «Видіння апостола Петра» і «Одкровення мук тяжких» можна довідатися, що у пеклі на ткачах палає одяг, біси забивають їм у пельку клубки прядива, а з очей тягнуть нитки; кушнірів чорти примушують ковтати шкіру і вовну та жбурляють їм у вічі киплячу золу-приск; неправедні судді, зану¬рені у криваве озеро, поглинають сморідну мертву кров і глитають різних гадів; ковалів безперервно б'ють важкими мо¬лотами і довбнями; пиякам заливають у горло смолу, сірку, пісок, порох — і так безконечно...
Існувала навіть спеціальна пекельна кара для тих, хто псує книж¬ки: «О горе тому, кто черькает у книг по полем, на оном свете те письмена исчеркають беси по лицю жагалом железным...»
Летіли іскри в темне небо, а Тимошка, певно, думав, що з тих іскор швидких незабаром займеться усе царство МосковсьПізніше московські дипломати, вимагаючи видачі самозванця, запевняли, що «от того пожару едва вся Москва не погорела». Ми, тепер знаючи, як нажахала московських можновладців поява в Україні самозванця, можемо сприймати ці слова буквально.
Царським нишпоркам вдалося простежити маршрут втечі Акундінова з Косткою Конюховим: Москва — Тула — Новгород-Сіверський, а далі — через Україну до Варшави і Кракова.


Слуга диявола

У Польщі самозванець не зважився одразу назватися «царе¬вичем», а, зондуючи політичний грунт, почав видавати себе за «Ивана Каразейского, воєводу вологодского и наместника великопермского».
Та спокусити короля Владислава IV і сенаторів Тимошці не поталанило, надто сумнівними були доводи і папери, які він показував. Та й Річ Посполита, виснажена козацькими «ребеліями», не готова була розірвати «вічний мир» з Московським царством. Поки що король і магнати-«королев'ята» не потребу¬вали послуг нового самозванця. І хоча король і перевів Акундінова на дворове утримання, московські вивідачі таки дізналися про появу в Кракові «лжецаревича».
Сам Тимошка Акундінов так згадував про той час: «Когда же некоторые государевы люди начали меня уличать, називать холопом дьяка Патрикеева и убийцею брата своего, то архиепископ вологодский Варлаам и дьяк Патрикеев прислали в Литву свидетельское письмо, что я не холоп Патрикеева, но лучше его самого, и брата своего не убивал».
Самозванець вимушений був залишити Польщу.
Починаються тривалі блукання по чужих краях. Вітер нездій¬сненних мрій та марень носив самозванця по Європі — Польща, Молдова, Болгарія, Туреччина, Сербія, Венеція, Рим, Австрія, Трансільванія, Швеція, Пруссія, Брабант, Данія, Голштинія...
Високі злети і стрімкі падіння, перемоги і поразки...
Надто легка, без жодних вагань і докорів сумління зміна різних релігій, перехід із православ'я у католицизм, з като¬лицизму у магометанство, знову — у православ'я, уніатство — католицизм — православ'я і, нарешті, — в лютеранство.
Чим пояснити подібну цілковиту байдужість до питань віри, які займали центральне місце в житті середньовічної людини? Адже переміна віри, отже, і світоглядних засад життя, завжди сприймалася людиною як катастрофа. Хай вимушена обставинами і навіть виправдана, але трагедія. А тут колишній під¬дячий, вихований під безугавний подзвін «сорока сороков» московських церков, легко, наче татарин коня, змінює віру. Тут є над чим замислитися...
Влітку 1648 року Акундінов писав із Рима до Анкони Костці Конюхову: «Здоровь, сын мой, буди и терпи и стражди, яко мой верный служебник, а призывай в помощь ангела Божия Рафаила...»
Ангел Рафаїл... Є серйозні підстави вважати, що самозванець використовував це ім'я як евфемізм, а насправді мав на увазі... князя мороку — диявола.
У німецькій середньовічній народній книзі «історія про до¬ктора Фауста, славетного чаклуна і чорнокнижника» (з якою міг бути ознайомлений освічений піддячий «Нової чверті»), Мефістофель повчає, що існують престольні янголи, котрі «прозива¬ються наймогутнішими і князями поміж янголів. Також звуть їх ще янголами-чудотворцями, провісниками великих справ і янголами-охоронцями. Також і Люцифер був поміж них одним із найпрекрасніших і архангелом, називався Рафаїлом...»
Звернення самозванця до нечистої сили не видається чимось надзвичайним. Людина, котра свідомо зрікалася імені, яким нарекли її по святому хрещенні, назавжди втрачала свого янгола-охоронця, дарованого Богом немовляті при народженні. Власне, подібні дії тлумачилися як зречення Христової віри, внаслідок чого людина автоматично потрапляла в чорні дия¬вольські лабети, з яких вже неможливо видертися.
Для середньовічної свідомості диявол — абсолютно реальна і могутня сила; з ним укладалися угоди, продавали свою без¬смертну душу або обмінювали її на бліді примари влади. Навіть у «вік Просвітництва» зустрічалися випадки, коли російська церква жорстоко карала темних людей за «спілкування з бісом». Так у 1744 році у Тобольську засудили на довічну каторгу двох селян (один із них був підлітком) за укладення «угоди з сатаною».
Історик М.Покровський за матеріалами Священного Синоду з'ясував, в який спосіб укладалися подібні угоди у XVIII столітті. Належало написати своє ім'я на клаптику паперу, бажано кров'ю, обернути тим папером каменя і вкинути у ковбаню біля млина, де завжди перебуває нечиста сила, бо тільки дурень не знає, що «в тихом омуте черти водятся».
Чи вчинив так Тимошка Акундінов, не відаємо. Але міг...
Безперечно, щоб зважитися наректи себе «царевичем», тре¬ба володіти однією з трьох вдатностей: переконаністю, зухва¬лою відчайдушністю або... безглуздістю.
Як засвідчують факти, Тимошка Акундінов ніколи не був твердим у переконаннях, він швидко змінював власні погляди і переконання, навіть перекручував вигадані ним самим факти своєї міфічної автобіографії, якщо того вимагала конкретна ситуація.
Не можна назвати його й дурнем або божевільним. Читаючи листи чи вірші поета-самозванця, можна переконатися в його непересічності і в повністю розкріпаченій — іноді аж надмі¬ру — думці. До речі, поетом він був надзвичайно обдарованим. Не випадково ж зразки його поетичної спадщини були внесені сучасними упорядниками в антологію «Русская силлабическая поззия XVII века», яка порівняно недавно вийшла у Москві в популярній серії «Библиотека позта».
Залишається останнє — відчайдушна зухвалість! Справді, для того, щоб насмілитися проголосити себе «царевичем», прекрас¬но знаючи, яка доля спіткала інших самозванців, треба було володіти справжньою мужністю. А може, тут спрацювало уні¬версальне московське «авось» чи традиційне — «провались ты, земля и небо, мы и на кольях проживем»?
Якщо шекспіровський Річард III віддавав півцарства за коня, то Тимошка Акундінов проти цілого царства ставив на кон свою буйну голову. На свій кшталт він був людиною широкого виміру. Інші марнославці, що укладали угоду з дияволом, не відріз¬нялися надмірністю уяви, їхні бажання, як правило, оберталися довколо двох спокусливих принад — жінок і прихильної ласки начальства — ось такий суто московський бюрократичний феномен — «как началом ходити».
У 1821 році до жахливої Шліссельбурзької фортеці — го¬ловної політичної в'язниці імперії були вкинуті двоє недоумку¬ватих костромчан — Лобанов і Веселовський. Зберігся запис їхньої угоди з Вельзевулом, в якому вони назавжди зрікаються Христа, Божої Матері, проклинають рідних батьків і називають себе служебниками пекла. А що ж хотіли отримати навзаєм ці люди, що повстали проти самого Бога? Яка велика мета подви¬гала цих новітніх московських Фаустів віддати свою душу сатані* і приректи себе на вічні пекельні муки? Мрії затурканих дрібних чиновників були такими ж дрібними, нікчемними й убогими, як і їхнє життя. «Богоборці» заклинали князя мороку, щоб той виправив їм «аттестаты хорошие и куда захотели, везде бы чинили пропуски». Було за що безсмертну душу губити. О, незбагненна московська душа!
Тимошка ж прагнув царського вінця. Влади! Хай уявної! Хач хоч на часинку! І заради недосяжної, але такої звабливої коро¬ни він жбурнув виклик могутньому московському самодержцю, ставши його особистим, а тому особливо небезпечним ворогом.
Незабаром цар обрушив на цього самотнього зухвальця усю потугу Московської держави. Розпочався нерівний герць новіт¬ніх Давида і Голіафа. Цікаво, що саме так і усвідомлював Тимошка Акундінов свій виступ проти самодержця московсько¬го, коли порівнював себе з біблійним героєм, котрий «шол смело против страшного Галиада израильтянского верне боро¬нити стада». За Старим Заповітом юнак Давид, майбутній цар Ізраїлю, убив каменем із пращі велета-філістимлянина. Давид-Тимошка сміливо виступив проти Голіафа-царя. Один із них не володів нічим, опріч зухвалості, інший володів усім — вірними слугами, думними боярами, багатотисячними полками стрільців, купами золота і незчисленними соболями.
Акундінов знав, що віддав сатані найдорожче, що є у людини, — безсмерту душу, знав, що за цей неспокутний смертний гріх він вічно горітиме у геєні вогняній. Йому більше нічого було втрачати, все, що тільки міг, він уже втратив, здо¬бути ж міг багато чого. І йому відтак було байдуже, якому Богові поклонятися, аби — зиск.
Цю думку потверджують і показання, які перегодом дав розп'ятий московськими катами на дибі його постіний супутник у мандрах і поневіряннях Костка Конюхов, посвячений в усі плани і задуми Тимошки. «А назвался Тимошка государевым сыном Шуйским, потому что он звездочетные книги читал и остроломейского ученья держался, — свідчив Костка, — пото¬му что он был нескудный человек и было ему что давать, и в Литве он и досталь тому научился, и та прелесть на такое дело его привела... А я, Костка, звездочетью не умею и остроломеи не знаю».
Отже, перебуваючи в Речі Посполитій, Тимошка Акундінов вдався до чорної магії та астрології, прагнучи в потаєнних знан¬нях віднайти нову силу і наснагу.
Люди завжди з надією споглядали в бездонне небо, списане загадковими ієрогліфами сузір'їв, намагаючись по цих зоряних записах визначити шляхи долі. Небесним провіщенням надава¬лося дуже великого значення. Так, наприклад, у 1654 році, коли був укладений Переяславський трактат, над землями України спостерігалося повне сонячне затемнення. І багато хто із людей був переконаний, що це затемнення сонця провіщує козацькій землі незліченні лиха і біди.
В першу рукописну московську газету «Куранты», яка скла¬далася спеціально для царя Олексія Михайловича, регулярно вписувалися подібні знамення, які перегодом витлумачували придворні астрологи. Під 1665 роком записано: «...Видели страшную комету, во ображений змия, голова аки орловая, около шеи как месяц четвертной с кровавою звездою. На спине великая рыбья чешуя, з двеми птичьими ногами. В которой семь кровавых звезд, на заднем конце хвоста два орлих крыла, промеж чешую и крыла аки лоза и кровавая звезда. Видеть была над Києвом болши 6 недель».
Тимошка Акундінов занурився у чорнокнижництво, але у сер¬ці своєму, попри все, зберігав надію на спасіння, бо в «падениях и восстаниях жив русский человек». У 1646 році він склав вірш, пронизаний щемом і надією:
Христианское єсть — пад, востати,
А дьявольское єсть — пад, не востати.
Ці слова стали відомі Олексію Михайловичу і глибоко вгриз¬лися в його пам'ять, він проніс їх через прірви часу і в 1660 році майже дослівно переповів: «Не люто єсть пасти, люто бо єсть падши не востати...»
Можливо, московський государ навіть заздрив поетичному таланту самозванця, адже й сам нишком «грішив» віршиками.
В одному з цих віршів навіть згадується ім'я одного з україн¬ських гетьманів. Олексій Михайлович писав князю Ромодановському:
Рабе Божий! дерзай о имени Божий
И уповай всем сердцем: подаст Бог победу.
И любовь и совет великий имей с Брюховецким,
А себя и людей Божих и наших береги крепко.
Російський історик В.О.Ключевський відверто кепкував з цих невдалих спроб віршування, єхидно зауважуючи, що вони «могли видаватися авторові віршами».
Самозванець міг «уповати и дерзати», щиро віруючи, що Господь всеблагий, всемогутній, незбагненний у своїй мудрості, простить його і помилує, адже Господу милішим є один грішник, що розкаявся, аніж сто праведників. Так і проминало життя Тимошки Акундінова у постійному борсанні між Богом і дияво¬лом...
Що підказали високі зорі небесні та «остроломейское учение» — не знаємо, але, не знайшовши належної підтримки своїм шанолюбним планам у Речі Посполитій, самозванець не¬забаром опиняється при дворі молдавського господаря Василя Лупула в Яссах. Проте й тут ненадовго затримується. Василь Лупул відсилає його до Стамбула, — хай султан, васалом якого вважався молдавський господар, сам вирішує, як краще вико¬ристати цього непевного, але, безперечно, дуже цікавого чоловіка.
Пізніше Акундінов скаржився турецькому візирю: «Василей, воєвода молдавский, его ограбил, снял с него отцовский крест многоценный с яхонтами и изумрудами и много другого добра и хотел его убить...»


Політика, обрамлена римами

На шляху до столиці Високої Порти Акундінов на якийсь час затримується в Болгарії, можливо, навіть встиг побувати на прославленому Афоні, де спілкується з православними ченцями, намагаючись перейняти і використати їхній великий досвід і знання для оцінки політичної ситуації на Балканах. Чи не тоді у нього виникає думка про об'єднання всіх православних християн для повалення турецької кормиги? Адже пізніше, перебуваючи в Сербії, самозванець сміливо обіцяв південним слов'янам «с помощью Божиєю в малых летех учиним их от Турков свободити се»,
Костка залишився на півроку в Болгарії, а Тимошка їде до турецького султана, на честь якого складає досить своєрідний панегірик:
Хвала милостивому святому Богу!
От неприятеля бежав через осмь земель,
не приткнули мы о камень свою ногу,
а не нарушили здоровья и чести и сана,
и ныне есте мы под крылами милости турсково
Ибрагим султана,
дву цесарств и сту царств и двухсот пятидесяти
королевств трех частей света монархи,
той может стереть неприятеля и моих карки;
его же слава по то ся на земли пусть сладит,
поки в небе звезды и месяц светит.
Наприкінці 1646 року московські посли у Туреччині Степан Телепнєв і Алферій Кузовльов із перестрахом довідалися, що в Стамбулі з'явився якийсь чоловік, що нахабно видає себе за сина царя Василя Шуйського і просить у султана збройної допомоги для повернення «батьківського спадку», а за цю по¬слугу обіцяє віддати туркам Астрахань.
Костка Конюхов під тортурами потвердив ці слова: «Как Тимошка быв в Царе-городе, и он у султана помощи себе просил, ратных людей, да хотел идти под Астрахань и Казань», сподіваючись на допомогу свого давнього знайомця астрахансь¬кого архієпископа Пахомія.
Царські посланці доклали усіх зусиль, аби уловити того, хто приховується під іменем князя Шуйського, але марно.
Несподівано самозванець сам вийшов на московських послів. Взагалі, це була його тактика: сміливо іти назустріч небезпеці і першим завдавати удару, щоб ошелешити супротивника.
11 грудня 1646 року Телепнєв і Кузовльов отримали від лже-Шуйського послання, яке увійшло в історію під назвою «Декларації московському посольству». Найдивовижнішим же було те, що своє політичне кредо поет-самозванець виклав «силабічними римами — «с пяти смыслов готовых на неприятеля пять віршей сложоных».
У цій віршованій «Декларації» лже-Шуйський насамперед прагнув дати на «поносителей ответ»:
О Москва, мати клятволреступления,
много в тебе клопотов и нестроения!
И ныне ты, не метавшися, и крови жаждешь
и на своего господи на клеветный лук напрязаешь.
«Господин» — це він, справжній «царевич» із «древних кня¬жат». Не те, що якісь Романови, ці «новые выродки, мнимые князи», які не мають жодних прав на московський престол. І Акундінов закликає Московську державу:
Изрини от себя тех митрополитанчиков окаянных,
наших и отца нашего государя царя врагов непостоянных..,
«Митрополитанчиком» самозванець зневажливо називає батька царя Михайла — Філарета, за яким демонстративно не визнає патріаршого сану, скрупульозно перераховуючи всі його збродні і злочини перед народом Московії, не забувши жодного «от Филарета злых браней дела». Це потрібно йому, щоб до¬вести світові, але насамперед московитам незаконність прав нової царської династії «митрополитанчиків».
Акундінов вголос нагадав співробітництво Філарета в 1608 році з «враноподобным тушинским вором», що досить оригі¬нально звучало саме в устах нового самозванця.
Не забув «князь Шуйський», як опісля втечі Лжедмитрія II бояри на чолі з «тушинським патріархом» Філаретом уклали у лютому 1610 року угоду з Польщею про передачу московського трону сину польського короля Владиславу, «а гордому коро¬левичу польському царствование Московское яко во сне ся снило». Але незабаром цей сон став явою: у серпні того ж року Владислав був обраний земським собором у царі. Це сталося під тиском боярського уряду, який перед тим ґвалтом позбавив царського вінця Василя Івановича Шуйського, котрий був, як намагався переконати всіх Тимошка Акундінов, його батьком.
Подібні дії всесильного боярського патріарха і призвели до страшного кровопролиття в Московії:
На устье меча народ весь был пояден
и от конца до конца земли огнем попален.
Так «вогнем і мечем» зрадник Філарет «царствовати ж устроил сына митрополитанского». Висновок мав напрошуватися сам по собі: захопивши московський престол, Романови стали узурпаторами — «непрямыми государями».
І Акундінов закликає народ повалити владу «лукавих» царів і возвести на престол правдивого царя:
Почто, Москва, зло все забываешь,
а мне, природному своєму, повинности не воздаешь?
Ні, самозванець і не збирався заперечувати, що був колись піддячим. Але — «я єсть мнимый подьячий, а истинный царевич Московский». Хай це нікого не дивує, каже він, подібні при¬клади вже були в історії. Акундінов порівнює свою долю з долею короля Аполона Тірського, героя популярної повісті, запозиченої з українського перекладу збірки «Римських діянь». У цій книжці розповідається, як той король, подібно до самого Тимошки, довго поневірявся по чужих землях, зазнавши безліч пригод, аж поки не повернув собі корону предків.
«Я естем здесь непознаний князь Шуйский». І знову Акунді¬нов демонструє несподівану для московита ерудицію, порівню¬ючи себе з «Овианом, цесарем Римским», який, за легендою, волею Божою теж вимушений був довго блукати невпізнаним межи людей і навіть жебрачити, аж поки Господь не змилувався і не повернув йому весь батьківський імператорський спадок:
Его свои, ему познавши, на престол зведоша, тако ж и ты, Москва, не презри меня изнемогша.
Голос самозванця набирає сили. Він не благає, а вимагає, погрожує своїм невдячним співвітчизникам:
А коли будут твои детки поносити нас чем,
мы с образца своих родитель на винних хврастия
не будем жаловать ни чем.
Досить виразна обіцянка: не шкодувати різок для своїх кривдників!
Акундінову не бракує чорної фарби, щоб зобразити тяжке становище, в якому опинилася Московська держава під владою царів-узурпаторів: «Коль тяжко от бояр народу и тесно. Только умножися гордостии и кривды, яко ж и отнюдь не знают суда и правды... Яко великие рыбы малых поглатают, тако они их и ймення снедают. Еще ж и гради мнози суемне згубиша, а широкими поместьи и царство обнищиша. Только сами ся изобильно обогатили».
І знову, і знову наголошує Акундінов, що вся ця біда, все лихо московське спричинилися завдяки «настоящему враждебнику, что в наследии нашем господствует», тобто царю Олексію Михайловичу.
Як же позбутися усіх напастей, що зринули на московську слізну землю? Як порятувати принижений, зневажений, гноб¬лений народ? Відповідь на ці запитання у самозванця проста: єдиним порятунком для Московської держави та її народу може бути тільки визнання його, князя Шуйського, царевича, «свого государича», єдиним законним спадкоємцем шапки Мономахової, бо цього вимагає право людське і закони Бога. І тут вже зовсім недоречно самозванець, тобто людина, що повстала проти існуючої влади, несподівано проголошує:
Поне же кто ся власти противляет,
тот, по апостолу, Богу ся противляет.
Тепер навіть важко уявити, яке враження спричинила на іірних царевих слуг зухвала «Декларація» лже-Шуйського. Та іще до того написана віршами! О виплодок пекельний! О слова -облудні, смертельні, крамольні! Вочевидь сам ворог людей — сатана підказував тому бунтівнику і «вору» такі страшні, кромешні речі! А поготів, що злочинець не збирався ані каятися, ані виправдовуватися. Він не захищався, а нападав, карав сло¬вом, викривав, розвінчував, врешті доводив, що перший цар із роду Романових заволодів царським престолом вельми сум¬нівним, з традиційного московського погляду, способом — «так ему мир, а не Бог дарствует». Але — хай всі пам'ятають! — Бог, що спочатку «злых возвышает, а благих отнюдь уничижает», перегодом все одно являє мудрість свою, відновлюючи справедливість.
Отож, начувайтеся, московські люди! «Хто сначала скачет, тот напоследок плачет».
І бути Тимошці Акундінову, «московському государевичу», неодмінно царем у столиці білокам'яній!
Царські посли кинулися до великого візира Алем Асаліх-паші скаржитися на самозванця за те, що «назывался воровски Мос-ковского государства царевичем». Але візир мав щодо самозванця власні міркування і наказав: «Оголосити послам, що то справа не їхня, прислані вони не за тим, їм до цього немає діла».
Тимошка виявився ж серйозним супротивником. Він довідав¬ся, що проти нього плете інтриги грецький архімандрит Амфілахій, який давно вже шпигував у Стамбулі на користь мос¬ковського царя. У жовтні 1646 року Амфілахій дав знати Телепнєву і Кузовльову, що «вор Тимошка пожаловался визирю на него, архимандрита, будто он на посольский двор ходит и про всякие вести послам обьявляет».
Візир погрожував Амфілахію, що «посадит его на каторгу по смерть». Відтепер шпигун просив послів, щоб «присылали к нему людей своих ночью, люди зти будут у него ночевать и он будет отпускать их рано, до свету».
Справа закінчилася тим, що за надмірну настирливість мос¬ковських послів посадили під домашній арешт. У листопаді, не витримавши нервової напруги, помер старший із послів Телепнєв, а Кузовльову стало не до Тимошки — візир обіцяв спалити його на повільному вогні за напади донських козаків на приморські турецькі міста.
Турки запропонували Акундінову прийняти іслам, але він від¬повів: «Если султаново величество пожалует меня по достоинству, то я побусурманюсь».
Ця зухвала вимога дорого коштувала самозванцю.
Великому візиру, порівнявши дату смерті царя Василя Шуйського (1612) і рік народження самого Тимошки (1617), неважко було вирахувати, що самозванець фізично не міг бути «блаженные памяти царя и великого князя Василия Ивановича сыном князем Шуйским».
Ось ця нескладна політична арифметика обернулася великим лихом для Акундінова: його вкинули у високу вежу «у Гирла» (Босфорської протоки. — Ю.Д.) от Цареграда 10 верст». І перебував він, Тимошка, «в железах три года». І весь цей час його слуга і вірний побратим Костка Конюхов не полишав його у біді і намагався визволити з неволі.
Самозванець ніколи не забуде смертельної образи, яку на¬несли йому Телепнєв і Кузовльов, замурувавши його разом із високими задумами в турецькій в'язниці. І в 1650 році він зро¬бить все можливе, щоб у Москві довідалися, що буцімто мос¬ковські посли в Стамбулі ладні були вже йому присягнути і хрест цілувати і не вчинили так, як запевняв самозванець пред¬ставників царя, тільки тому, що «я им не велел». Іншими сло¬вами, обвинуватив своїх кривдників у державній зраді, знаючи, що це їм так просто не минеться: у кращому випадку їх чекало заслання до Сибіру. Позаяк принесення хресної присяги комусь іншому, опріч государя, суворо трактувалося у Москві як найст¬рашніший державний злочин, вибачення якому не могло бути ні за яких обставин.
Похибка, через яку Акундінов потрапив у халепу, дечому навчила його, він стає обережнішим у своїх словах і діях, у розмовах починає підпускати більше туману, величаючи себе, в залежності від обставин, або прямим нащадком царя Василя Шуйського, найчастіше царевичем Іваном, а іноді й Семеном або царським онуком Іваном чи сином царської дочки. Або просто — князем Шуйським.
Тимошка Акундінов був сміливою, непересічною людиною. Він вірив у свою щасливу зорю, а певно, — ще більше — у допомогу «ангела Рафаїла» і не бажав гнити у кайданах.
У 1647 році йому вдається приспати пильність варти, і він тікає з ув'язнення, прямуючи до Молдавії. На півдорозі його перехоплюють башибузуки і з ганьбою повертають до Стамбулу. Йому загрожує смертна кара. Але Тимошка рятується обіцянкою прийняти мусульманство. Московська розвідка доносить про нього: «Говорил перед визирем бусурманскую шзілитву».
Колишній піддячий сповив свою неспокійну голову чалмою, але не збирався стояти навколішках на молитовному килимку у річному намазі. Не такого гарту був цей чоловік, щоб дати зламати себе. Невдачі не нівечили його, а вливали нові сили, закликаючи до дії та чину.
І він, перевбравшись в грецький одяг, знову вдається до втечі. І знову погоня наздоганяє його. На цей раз Тимошку чекає неминуча смерть, і поготів, що турки тепер можуть об¬винуватити його у лжемусульманстві, ошуканстві і образі, нане¬сеній самому Аллаху.
Немає порятунку? В останню мить самозванець погоджується на ритуальне обрізання і стає правовірним мусульманином. Так порятував своє життя, але не здобув волі. Сам Асаліх-паша взявся пильнувати його, ув'язнивши у власному палаці.
Але крізь грати все одно пробивається яскравий сонячний промінь. І не вмирає надія, поки живе людина.


«Джованні Тимотей, московит, государ Московії»

І ось нарешті сталося. «Чудным начином всемогущая Божия сила из рук отоманских освободила», — розповідав самозва¬нець про своє визволення. Та скидається на те, що не стільки Господь всемогутній, як грішні люди подбали про його поряту¬нок. Хоча історія його звільнення з турецької неволі оповита густим туманом.
Сам Тимошка запевняв, що отримав свободу, скориставшись двірцевим переворотом, який здійснили яничари, коли вбили султана ібрагіма та його візира Ахмед-пашу.
Але ця версія Акундінова, як і багато інших його тверджень, при уважному погляді уявляється хиткою.
Як відомо із історичних джерел, заколот яничарів відбувся 6 червня 1648 року. Новим султаном став син-недоросток усуну¬того від влади володаря, який наказав євнухам задушити свого рідного батька та його візира. Ця подія сталася 10 серпня. Але вже 1 лютого 1648 року Тимошка Акундінов, як випливає з його власноручного листування, перебував у сербському місті Морачі. Тобто маємо очевидну неузгодженість між реальними фак¬тами і версією звільнення, котру висунув самозванець.
Виникає запитання: чому Акундінов не бажав розкрити справжні обставини свого звільнення з ув'язнення? Треба гада¬ти, мав якісь вагомі причини для такого замовчування. Чи, можливо, не хотів компрометувати якусь високу особу, причет¬ну до його долі?
Є серйозні підстави вважати, що у справу Тимошки Акундінова були замішані ієрархи Східної православної церкви, зок¬рема, єрусалимський патріарх Паїсій, який влітку 1647 року, полишивши Святе Місто, на певний час зупинився у Константи¬нополі.
Можливо, що патріарх Паїсій під час своїх таємних перемов у Києві в грудні 1648 року вперше розповів гетьману про появу лже-Шуйського, а можливо, й запропонував чи натякнув на можливість використання особи самозванця для дипломатич¬ного тиску на Московське царство. І найвищі ієрархи Вселенсь¬кої православної церкви в часи непримиренних релігійних чвар не цуралися брати участь у таємній війні, якщо вважали, що від цього буде користь для їхньої церкви. Природно, що, корис¬туючись величезними політичними впливами і широкими можли¬востями, які надавала розгалужена церковна організація, вони при цьому прагнули перебувати у глибокій сутені великої політики...
Прихильники московського «царевича», спостерігаючи над¬звичайну стурбованість московських послів, реакіцю султана і великого візира, показну послідовність у поводженні самого Тимошки Акундінова, могли щиро повірити у високе походжен¬ня і призначення самозванця.
Не можна відкидати (а на користь цього промовляють численні факти) і величезний дар навіювання, яким володів безоглядний Тимошка Акундінов, якому вдалося переконати не те, що довірливого піддячого Костку, а й осіб значно поваж¬ніших і впливовіших.
Умисливши порятувати «православного царевича», змовники зуміли підкупити турецьку варту.
Цього разу втеча вдалася. Підкуплені четарі задушили колишнього візира Асаліх-пашу, що стеріг самозванця, і Тимошка нарешті видерся на волю. Московські дипломати до¬відалися, що його супроводжував «турчин Бустангей, которому приказано было того вора беречь».
Хто ж був безпосереднім виконавцем цієї небезпечної та зухвалої акції?
Відомо, що в Сербії, де опинився одразу після втечі з Туреч¬чини самозванець, поруч із ним — «яко слуги» — перебували священик Феодосій, судячи з усього, серб за національністю, і константинопольський грек Стамакі, котрі у червні 1648 року писали про свою безпосередню участь у справі лже-Шуйського: «Ми з поміччю Божою звільнили його з лабет турецьких». Та й сам Тимошка не приховував, що з допомогою «друзей наших сърбов избавль се». Один із цих друзів — серб на ймення Костянтин не тільки став його слугою, а й позичив самозванцю 1000 талярів, яких той обіцяв повернути. Всюдисущий слуга двох панів — царя і Господа — Арсеній Суханов спромігся навіть побачити розписку самозванця: «Принял я, Иван Васильєв, сын москвитин, в слуги Костянтина и взял у него на харч себе 1000 тарелей, а повинен есмь, те тарели отдал ему в Московском государстве». Розписка була запечатана червоного воску печаткою з написом «Иван Васильевич Шуйской». Довго ж довелося чекати необачному сербу Костянтину повернення боргу!
Вередлива доля усміхнулася і високо здійняла на своїх кри¬лах відчайдушного самозванця Тимошку. Він несподівано опинився в найближчому оточенні сербського патріарха Гавриїла. До патріарха, певна річ, не так просто було добутися без високої протекції, отже, у Акундінова на руках були чиїсь реко¬мендаційні листи. Чиї?
Своїм розумом, освіченістю, обізнаністю в релігійних і полі¬тичних справах, «московський царевич» справив на сербського патріарха та інших ієрархів Сербської православної церкви на¬стільки сильне враження, що вони йому почали довіряти реда¬гування своїх офіційних послань до папи римського. Ці листи й понині зберігаються у ватиканському архіві Конгрегації пропа¬ганди віри.
Так чи інакше, але Тимошка Акундінов стає довіреною осо¬бою патріарха Гавриїла, який у цей час почав схилятися до церковної унії з Римом. А якщо зважити на те, що саме в 1647—1648 роках у Латернському палаці розроблялися плани «універсальної унії», то стане зрозумілою та зацікавленість, яку викликала у Ватикані поява на терені Сербії «московської краї¬ни графа, воєводи і князя Пермського та Вологодського». Саме так рекомендував самозванця 6 березня 1648 року в листі до святої Конгрегації которський католицький єпископ Вінченцо Буккі.
Самозванець певний: у Римі на нього чекає успіх. Але він вже збагнув, що найкраще — поспішати повільно. І він не поспішає, а спочатку їде до Венеції. Звідси посилає листи до Римського Папи Інокентія X, в яких розповідає, що він, московський царе¬вич і «великий кнез великопермський», повертається з турець¬кої неволі назад у свої спадкові володіння, але перед тим бажає відвідати апостольську столицю, аби від щирого серця вкло¬нитися святим мощам отців праведних і особисто вшанувати Великого Понтифіка і намісника апостола Петра. На знак аутентичності своєї «царської особи» Тимошка Акундінов міг тепер посилатися на рекомендаційні листи, які йому вручили сербські ієрархи.
І завжди поруч із ним його «верный рицаль и ближний человек» Костка Конюхов, якому він доручає найвідповідальніші завдання, посилаючи його зі своїми «секретами» до сильних світу сього з проханням прийняти його письмена «весело и добровольно».
У середині квітня 1648 року лже-Шуйський вже у «вічному місті». 27 квітня Конгрегація пропаганди віри ррозглянула його прохання до Римського Папи, написане італійською мовою. Під проханням підпис — «Іоан Тимотей Владимир Шуйскі, московит, принц Великопермський, великий герцог Владимирський і Шуйський, правнук імператорів московських Федора і Дмитрія, син великого імператора Василя». Як бачимо, зайвою скромністю самозванець не особливо відрізнявся.
Інші свої листи Тимошка іноді підписував слов'янськими літе¬рами, але латиною: «Іоанн с Владимир Шуіски палатинус Перміе».
У цей час мало не перехрестилися шляхи москаля з укра¬їнцем. На засіданні 9 травня цього ж року Конгрегація доручила своєму префекту кардиналу Антоніо Берберіні відрядити до Сербії греко-католика українця Пауліна Демського для відкрит¬тя там латинської школи, котра мала сприяти поширенню на південно-слов'янських землях греко-католицизму на засадах Берестейської унії 1596 року. Демський заснував у Которі шко¬лу і чимало зробив для розвитку і поширення освіти у цій слов'янській країні. Чи зустрічалися вони з Акундіновим? Аж ніяк не виключено.
Конгрегація пропаганди віри, заснована в 1622 році рим¬ським папою Григорієм XV, відігравала видатну роль у політиці католицької церкви. До її складу входило 27 кардиналів на чолі з кардиналом-бібліотекарем Антоніо Барберіні, який доводився рідним братом покійному папі Урбану II. Мета Конгрегації була визначена чітко: керівництво місіонерською діяльністю като¬лицької церкви в усіх країнах Європи, Азії, Америки та Африки.
За кілька років до подій, про які йдеться, колегіум св. Афанасія, що готував кадри для православних країн і перебував під контролем ордену єзуїтів та Конгрегації, закінчив хорват Юрій Крижанич, який висловив бажання піти зі словом намісника апостола Петра у засніжену Московію і просвітити московитів. Нагадаємо, що цей спритний вихованець єзуїтів зробив копію з напису на капличці Шуйського і переклав його з латини на слов'янську мову, а вже після цього звернувся до московського посла Герасима Дохтурова, який саме нагодився до Варшави.
Крижанич гадав, що за цю його послугу він одержить дозвіл приїхати до Московського царства для написання, за його запевненнями, «історії слов'янських народів, а сюди входить і московська».
Але Дохтуров похмуро відказав, що не така вже й велика та його послуга. «А я думав, — із розчаруванням сказав посол, — що у тебе є щось таємніше». На цьому розмови скінчилися. Юрій Крижанич записав: «А про мій шлях до Московії годі й думати. Я був би або хвальком, або святим, коли б хотів туди піти, адже повинен був би вміти творити чудеса, до чого мені далеко, або хвалькувато і зухвало рушити туди... За милістю Божою, я поки що не настільки навіжений, щоб намагатися зробити неможливе».
Але він забув про свої власні слова і через десять років таки домігся здійснення своєї мрії і потрапив до Москви. Проте надзвичайно швидко опинився на засланні у Сибіру, де й провів нестерпно довгих 17 літ.
Галас же, здійнятий Крижаничем довколо «каплиці Шуйського», як ми вже знаємо, через кілька років стався у пригоді козацьким дипломатам і був вміло ними використаний...
Проте повернемося до особи самозванця.
У Римі самозванець таки домігся свого. Йому надає аудієнцію сам Папа Римський.
Тимошка охоче поцілував пурпурову пантофлю Великого Понтіфіка і, прийнявши від нього «сакраменти», урочисто присягнув вивести своїх підданих — московитів із пітьми схизми до сонця католицизму, що, до речі, аж ніяк не завадило йому й надалі звертатися до православних із закликом боронити свою чисту віру. У Тимошки Акундінова не було жодних комп¬лексів.
У Ватикані радісно потирали руки і не шкодували грошей для утримання «московського принца» згідно з його високим саном.
Із Тимошкою почав проводити душеспасенні розмови гене¬ральний вікарій Джованні Паскуале. Особливо мала потішити католицького достойника думка, висловлена «палатинусом Перміє» про можливість запровадження в Сербії та Московії «унії за випробованим способом, як це зроблено в Білій та Малій Росії».
Вочевидь Тимошка володів природним магнетизмом. Ще у Венеції він зійшовся з якимось польським князем і навіть одер¬жав від нього гроші. І у Римі «Джованні Тимотей», він же «Джіон Шуйскі», напрочуд швидко здобув впливових покрови¬телів. Його взяв під свою протекцію і покровительство сам іспанський посол, з допомогою якого самозванець пересилав листи до свого вірного друга Костки.
Акундінов любив погратися з вогнем. Він настільки увірував у власні чари, що навіть почав клопотатися за якогось заблудшого католицького ченця перед всемогутнім капітулом домініканського ордена, котрий, по суті, очолював страшну като¬лицьку інквізицію. Це не повинно дивувати, якщо згадати, що під час перебування Тимошки у Римі його особистим секрета¬рем став монах-домініканець Габрієль Корреїс.
Збираючись відвідати місто-республіку Дубровник, Тимошка подбав про підтримку сербського князя Томи із Старого Влаха. І князь Тома написав до володаря Дубровника князя Мілютіна: «Применете сего яко господара по достоиньству вместо нашего образа», тобто як самого Тому, «и тайну егову сьблюдите, тако вас молимо усріздне».
Вірний Костка відвіз князю Мілютіну якусь «сокровено книгу». Нагадаємо, що самозванець захоплювався чорнокниж¬ництвом і звіздарством. Що це була за книга, якого змісту — можна тільки здогадуватися, хоча скидається на те, що її авто¬ром був сам Тимошка Акундінов, який обіцяв у своєму листі найближчим часом звільнити всі південнослов'янські землі з-під турецького ярма.
б червня 1648 року він пише з Рима: «В Сербскую землю, в Дубровницкой уезд, достойному Милутину князю — Иоан Тимофей изо Владимира, Владимирский і Шуйский господар... исконнаго нашего прародительного и отеческаго достоания от великаго царствия Московскаго». І знову переповідає про своє перебування у полоні «у нечестивых и гнюсных Тартар и у Турков» і про своє звільнення з допомогою «друзей наших сьрбов». Нагадує про «сокровено книгу» і обіцяє прислати нову.
Лист був запечатаний печаткою, яку самозванець виготовив у Римі — «вымысля сам собою», взявши за взірець печатку з царської помісної грамоти, котру у свій час викрав з канцелярії приказу «Новой четверти».
Не дуже переконлива обіцянка «Божої помочи» і навіть печатка червоного воску не дуже подіяли на володаря Дуб¬ровника, бо він вельми скептично поставився до «наследника и последне славного Василиа Ивановича. Не сподобалась, певно, князю і манера звернення «Иоана Тимофея», який писав до нього та й до інших південнослов'янських князів як до рівних «сродников наших стародавних блаженна паметь деспот и князей и воєвод сьрбских и прочия». Так що, попри гаряче власне бажання, самозванець так і не зміг поїхати до Дубровника.
Костка Конюхов теж вимушений був залишити місто-респуб¬ліку.
Чергова невдача сильно подіяла на «царського коморника» — саме таке придворне звання милостиво надав йому «царевич». І Тимошка намагається всіляко підтримати зневіре¬ного свого слугу-приятеля. 12 липня 1648 року він надсилає до Анкони, де опинився Конюхов, чергового листа: «Вернемилому и креплему страдальцу за мой живот Констянтину Евдокимовичу... ласка наша и любов княжеская. Я до тебя стараюсь, и моя голова за твою голову... Али старайся ты за моє дело забыв себя, потому што я в том деле сам есмы, и нехай твоя голова за мою голову (незабаром так воно й сталося, — Костка був замордований на смерть у московських катівнях як спільник самозванця. — Ю.Д.). Не дремли и отвори очи, чувайся по-латинскому, а не по-московски...»
Погляд Тимошки звертається на східний південь. Там в Україні відбуваються дивовижні речі. Козаки і повсталі, погано озброєні селяни, постійно перемагають уславлене в Європі польське війсь¬ко. Там, в Україні, — слава! І величезні можливості виявити свої таланти.
Тимошка Акундінов разом із Косткою Конюховим, турчином Бустангеєм і сербом Костянтином залишає Рим. Швидкі коні химерної долі понесли його через Відень і Семиграддя до Чигирина.
«И пришли в Запороги к гетману Богдану Хмельницкому», — засвідчив Костка.

[Моргенштерн]

Секретна зброя гетьмана

Як зустрів Богдан Хмельницький чоловіка, котрий називав себе прямим нащадком московського царя Василя Івановича Шуйського? На це запитання дають відповідь слова відданого поплічника Тимофія Акундінова Костки Конюхова.
Врешті-решт, доклавши величезних зусиль, через кілька років опісля цих подій царським таємним агентам підступом вдалося захопити у свої лабети Костку, якого особисто катував і допитував керівник московського відомства зовнішніх зносин Єрофей Алмаз Іванов, що полюбляв цю справу — «у пытки распрашивать и пытать».
Жахливими тортурами, розпеченими обценьками у Костки видерли визнання: «А как приехал к гетману запорожскому и помощи себе просил, и Хмельницкий его у себя держал в чести и хотел ему помогать, и Выговский ему учинился друг большой и также ему помогал».
Посольські дяки старанно запротоколювали, що і після трьох «встрясок» на дибі, коли руки із хрустом виламувалися з пліч, і п'ятнадцяти страшних ударів сиром'ятного батога, кожен з яких оперізував бідолашного і розрубав, як ножем, живе тіло до білої кістки, Костка Конюхов «говорил прежние свои речи».
Отже, як походить із слів Конюхова, гетьман і генеральний писар поставилися до лже-Шуйського та його нечисленного почту доволі прихильно. Складається враження, що Хмель¬ницький вже чекав на прибуття самозванця, про якого, безпе¬речно, вже добре знав з розмов з патріархом Паїсієм та доне¬сень козацької таємної служби.
Збираючись віддатися під протекцію гетьмана і всього Вій¬ська Запорозького, Тимошка Акундінов уважно вивчив політичну ситуацію на сході Європи, довідався і про факти особистого життя Богдана Хмельницького, тож вміло спроекту¬вав деякі осбставини приватного життя гетьмана на свою власну долю.
Знаючи, що поштовхом для виступу Хмельницького проти Польщі послужив напад Чаплинського на Богданів хутір Суботів, лже-Шуйський, прибувши до Чигирина, розповів, що вимушений був рятуватися від свавілля неправедних московських властей. І розповів наступну історію: «Будто некого забил великого человека, что у нево завладел маетность якую».
Самозванець не помилився у своїх розрахунках. Богдан добре пам'ятав те лихо, яке спіткало його від чигиринського підстарости, тож і взяв розповідь Тимошки до серця, бо мав розвинуте гостре почуття справедливості.
Хмельницький, безперечно, знав про великі зусилля мос¬ковського уряду, докладені для викриття шляхтича-самозванця Яна Луби, як і про справу лубенського козака Івана Вергуненка, котрий нарік себе іменем царевича Дмитрія. А у 1646 році всіх вжахнула пригода, пов'язана з іншим самозванцем, якого мол¬давський господар Василь Лупул видав московському послу царському скарбничому Богдану Дубровському, котрий, виїхавши у степи, наказав зідрати шкіру з в'язня, набив її золотими червінцями і на знак вдячності надіслав цей страшний дарунок у столицю Молдавії Ясси, а як свідчення виконаного державного обов'язку відвіз царю скривавлену голову довірли¬вого самозванця, який необачно повірив облудним обіцянкам царя «принять его честно».
І хто ж у Європі не знав про особливу занепокоєність Кремля можливою появою нового самозванця в Речі Посполитій уцілому, і в Україні зокрема. Ця неприхована занепокоєність вили¬лася у спеціальну польсько-московську угоду про видачу усіх новоявлених самозванців, яка була підписана в 1645 році.
Не проминули уваги гетьмана і козацької контррозвідки і розшуки «святого шпигуна» Арсенія Суханова та інших мосІковських нишпорок, які прагнули щось вивідати в Україні про
фамозванця ще до його появи на терені Війська Запорозького. Тож знаючи про те особливе місце в зовнішній політиці Мос¬ковської держави, яке надавалося першими Романовими знеш¬кодженню усіх претендентів на шапку Мономахову, Богдан І Хмельницький вважав за доцільне використати цей перестрах московськго самодержця як вагомий і безвідмовний «аргумент» для досягнення своєї стратегічної мети: не просто віді¬рвати Московію від союзу з Польщею, а й зробити її своїм військовим союзником. Поряд з іншими чинниками використан¬ня лже-Шуйського могло стати дійовим засобом тиску на мос¬ковський уряд.
Велика політика не знає дрібниць. І коли щось було здатне ефективно вплинути на зміну зовнішньополітичного курсу Крем¬ля, то український гетьман не міг відмовитися від цієї можли¬вості. Богдан знав, що Тимошка Акундінов є «худий, ледаякий чоловік», але водночас гетьман не міг не знати, що ця незначна за своїм соціальним станом людина вкидає в глибокий чорний сум і повергає у трепет всемогутнього московського царя, котрий для знищення «самозваної» небезпеки ладен був піти на будь-які вчинки і стати набагато зговірливішим, ніж перед тим.
Московські самодержці, навчені недавнім історичним досві¬дом, завжди вбачали постійну загрозу своїй владі в особі са¬мозванців. Перебування ж в обозі Війська Запорозького нового шукача московського престолу і царського скіпетра у разі вибуху війни, якою час від часу погрожував Богдан Хмель¬ницький Московії, означало для царя не просто вступ на звичайне бойовище, коли все вирішує Господня воля і вправність полководців, а боротьбу за існування правлячої династії. А це й було найстрашнішим для володаря Кремля.
Слід гадати, саме цими мотивами і керувався Богдан Хмель¬ницький, вирішивши скористатися «службою», яку запропону¬вав йому одчайдушний і зухвалий лже-Шуйський. Іншими сло¬вами, самозванець мав стати «секретною зброєю» української дипломати, яку можна було ввести в дію у належну мить таємної війни з Московією. І як показав подальший стрімкий перебіг подій — доволі ефективною зброєю, адже її застосування викликало негайну відповідну реакцію кремлівського уряду.
Таким чином, операція української контррозвідки, спрямова¬на безпосередньо на залякування царя Олексія Михайловича, розпочалася. Керувати цією операцією, яку умовно можна на¬звати «Самозванець», гетьман доручив генеральному писарю Війська Запорозького Івану Виговському.


Лихі звістки

Знешкодження небезпеки, яку втілював у своїй особі само¬званець, перетворилося для царського уряду на «ідею-фікс», стало на якийсь час головною державною справою, «делом государевым», яким не годиться легковажати: за недбальст¬во — одна відплата: плаха, диба, розпечене залізо, батіг або у кращому випадку Сибір.
Дяки і піддячі двох приказів — Посольського та Розрядно¬го — наполегливо, крихта за крихтою збирали інформацію про самозванця, звертаючи увагу на щонайменші подробиці, бо не могло бути дрібниць у тому, що торкалося особистої безпеки його царської величності.
Із калейдоскопа суперечливих фактів, фрагментів агентурних донесень вивідувачів, «шишів» та «ярижок», уривків підслу¬ханих розмов, уважних зовнішніх спостережень, брехливих чуток і правдивих оповідей поступово із туману невідомості почав вимальовуватися справжній образ людини, котра зазіхну¬ла на золотий царський вінець.
«А в рожей де тово вора он, Онтошка, знает подлинно», — доносив роз'їздний торговець із Зарайська Антон Михайлов. І кількість подібних показань з кожним днем зростала, і дода¬валися якісь рисочки до словесного портрета державного зло¬чинця: «Он волосом чорнорус, борода из черна руса, лицо продолговатое, нижняя губа поотвисла немного».
Врешті таємній царській службі стало остаточно зрозуміло, що під машкарою лже-Шуйського приховується не черговий авантурник, а її давній знайомець Тимошка Акундінов, з яким московські власті вже мали великі клопоти.
Надійшов царський указ відшукати у сховищах Посольського приказу давні папери зі звітами московських послів, котрі вже впритул займалися справою окаянного Тимошки у Варшаві, Яссах і Стамбулі.
До Москви пристави і стрільці везли на суворий допит роди¬чів Акундінова, його колишніх друзів, просто знайомих, сусідів і тих, з ким він служив разом у приказі Нової чверті...
На початку 1650 року у ченця Саула таємно зібралися «ревнителі» московської старовини, котрі обурювалися тим, що «учится у киевлян Федор Ртищев греческой грамоте, а в той грамоте и еретичество єсть».
Справді, царський постільник та окольничий був освіченою людиною і, прагнучи до поширення в Московському царстві європейської науки, вирішив заснувати при Андріївському монастирі на Київському шляху школу для навчання отроків гра¬матиці слов'янській та грецькій, риториці і філософії, тож і запросив учителями близько тридцяти українських вчених чен¬ців. «Киевлян стал жаловать, — ремствували поборники мос¬ковського православ'я, — а зто уже известное дело, что туда же уклонился к таким же єресям».
Учень школи Ртищева Лучка Голосов просив передати царсь¬кому духовнику, «что я у киевских чернецов учиться не хочу, старцы недобрые, а я в них добра не познал... а вперед учиться никак не хочу. Кто по-латыни научится, тот с правого пути сойдет». Цей войовничий невіглас зробив донос на своїх одно¬кашників Перфілку Зеркальникова та Івана Озерова, котрі — не проти ночі будь мовлено! — «просятся в Киев учиться».
Це страшне обвинувачення потвердив і дячок Костка: «Мне и поп Фома говорил: «Скажи, пожалуй, как быть? Дети мои духовные Иван Озеров да Перфилий Зеркальников просятся в Киев учиться». Я ему говорил: «Не отпускай, Бога ради, Бог на твоей душе взыщет», а Фома говорит: «Рад бы не отпускать, да они беспрестанно со слезами просятся и меня мало слушают и ни во что не ставят».
У своєму доносі обачні неуки попереджали владу, що Зер¬кальников та Озеров, «как выучатся и будут назад, то от них будут великий хлопоты; надобно их воротить назад».
Надмірна пильність занапастила надміру побожних московитів. Усіх «ревнителей правого пути» заарештував таємний розшук. Бо втрутилися вони не у свої справи, забувши, що їхнє діло поклони бити, а не совати носа куди не годиться. Але ж звідки було знати богомольцям, що Посольський приказ виряд¬жав вихованців школи Ртищева до Києва із спеціальним сек¬ретним завданням?
Важко сказати щось певне про Івана Озерова, але Перфілка Зеркальников безперечно був завербований московською зов¬нішньою розвідкою з конкретним завданням: проникнути у сере¬довище вищого київського духовенства під виглядом спудея Києво-Могилянського колегіуму за допомогою рекомендаційних листів, які йому дали українські вчені ченці Андріївського монасти¬ря, котрі, звичайно, нічого не запідозрювали про таємне завдан¬ня, покладене на їхнього вихованця московським урядом, адже розвідницька «легенда» Зеркальникова стверджувала, що він виїжджає до Києва «доучиваться у старцев киевлян по-латыни».
Попри свою молодість, Зеркальников виявив неабиякий шпи¬гунський хист. 13 квітня 1650 року він повернувся до Путивля і доповів про свої пригоди в Україні. Йому вдалося увійти у контакт з якоюсь дуже впливовою особою з оточення Київсько¬го митрополита — «в Києве ведомый самый человек». Ім'я свого інформатора Перфілка навідріз відмовився назвати навіть путивльським воєводам, пояснюючи це тим, що «ведомый самый человек» наполягав на тому, щоб його ім'я не називало¬ся — «имя он ему не велел сказывать никому и до Москвы».
Невідомий зрадник за великі гроші («за большим подкреп-лением», як звітувався Зеркальников), передав спудею-шпигуну дуже вартісну інформацію про перебіг перемов Богдана Хмель¬ницького із сенатором Речі Посполитої та королем. А дані про перебування і дії посольства братів Пушкіних у Варшаві до¬зволили московському уряду перепровірити діяльність свого посольства. Особливо ж уряд Олексія Михайловича занепокоїла звістка, що «духовного чину в Києве митрополит и архимарит (так у тексті написано замість «архимандрит». — Ю.Д.) и весь духовный чин слышали, как гетман Хмельницкой похвалялся итти на твоє государево Московское государство с черкасы войною за то, что де ты, государь, помочи ему не учинил своими государевыми людьми на поляков». Про похід Війська Запо¬розького на московські землі говорилося як про остаточно вирішену справу: «...И во всех городех черкасы все втайне по гетьманскому письму готовы, лошади кормят и запасы спеют».
Із донесення Зеркальникова випливало, що козаки вміло маскували свої справжні наміри і плани, вказуючи різні на¬прямки майбутнього походу — чи то проти Москви, чи то проти «свейских немцев», чи «на калмыки до нагорских черкас, а куды... подлинно им, черкасам, итти, и то у них тайно».
Московський уряд не знав, вірити чи не вірити цим вража¬ючим новинам.
У цей же час до Москви прискакав гонець від московських послів у Бахчисараї Г.Волкова і В.Огоркова. Лист, який він привіз із собою, містив повідомлення про прибуття 21 лютого до кримського хана українського посольства з пропозицією, щоб володар Криму спільно з Військом Запорозьким «в войну пошол на государевы городы». Джерело, на яке посилалися послы, було дуже поважним — сам візир Сефер-Газі-ага, до¬радник і права рука хана.
Волков відрядив товмача Миколу Осипова до ханської рези¬денції «про те вести подлинно распросить». Приголомшуючі звістки повністю потвердилися. А перегодом надійшли нові.
20 квітня московський полоняник-московит Данило Татарин таємно передав московським послам, що орда разом із україн¬ським військом неодмінно збирається вирушити на Московське царство.
Волкова та Огоркова дедалі все більше лихоманило. З0 квіт¬ня до Бахчисарая прибуло нове українське посольство у складі десяти чоловік. Уже наступного дня Волков»наказав своєму «вожу», тобто провіднику, Гришці походити поміж жителів хан¬ської столиці і дослухатися чуток. Гришка довідався від трьох різних людей про появу у Криму «неведомо какова человека, а называетца де тот человек воровским именем».
Так у Москві довідалися, що небезпечний державний злочи¬нець не збирався обмежити свою діяльність тереном України, а поширив свою інтригу на Кримське ханство. Московському уря¬дові неважко було пов'язати цей факт із чутками про майбутній похід Війська Запорозького і татарських чамбулів на московські міста.
Проте, судячи з усього, у складі козацького посольства прибув не сам Акундінов, котрий залишався в Україні («у великий піст був у Києві»), а його вірний поплічник Костка Конюхов, що вже почав називатися на український манер Конюховським, якому випало на цей раз відіграти ролю подвійного самозванця: зображувати перед московськими вивідниками з себе Акундінова, отже, і «князя Шуйського».
У цьому складному дипломатичному спектаклі, вміло постав¬леному козацькою контррозвідкою, головна роля відводилася лже-Шуйському, який залюбки погодився виконувати небезпеч¬ну і у чомусь навіть трагічну партію.
Генеральному писарю Війська Запорозького Івану Виговському, що особисто спрямовував цю секретну операцію, з якою було пов'язано чимало сподівань таємної дипломатії України, необхід¬но було, щоб у Москві обов'язково довідалися про появу прямо¬го «нащадка» царя Василя Івановича і про ту надзвичайно високу активність, яку самозванець буцімто розгорнув на всьому терені Східної Європи, лаштуючись захопити «спадщину предків».
Водночас українська контррозвідка подбала про остаточне заплутування московського відомства зовіншніх зносин, підки¬нувши московитам грандіозну дезінформацію для того, щоб створити враження, що «вор» прибув у Крим не з Києва, а просто із Стамбула. «А турской царь велел крымскому царю и чаушу с ним, вором, итти под государевы украинные городы войною», — доносили московські посли.
В уяві московського самодержця мала постати справді жахлива, майже апокаліпсична картина майбутнього походу на його столицю об'єднаних сил різних держав: «Литовский ко¬роль и черкасы с крымским царем и с чаушем и с вором хотят итти заодно. А подымает де крымского царя тот вор».
1 вже зовсім тривожним було повідомлення, яке 24 травня привіз у Москву донський отаман Яків Жуков. Цар та його ото¬чення довідалися, що у квітні Велике Військо Донське одержало лист від самозванця, в якому той зухвалець «своєю рукою называл себя непристойным именем царя Василья Ивановича сыном».
Особливо ж занепокоїла царський уряд та обставина, що «прелестную грамоту» лже-Шуйського привіз донцям особис¬тий посланець Богдана Хмельницького разом із листом самого гетьмана, що не могло трактуватися як випадкове недбальство проводиря Війська Запорозького, а, навпаки, безперечно явля¬ло собою його свідому акцію. І відтепер у своїх зносинах з Україною московський уряд мусив зважати на факт перебуван¬ня лже-Шуйського під протекцією гетьмана.
Тоді ж стрілецький голова Василь Струков, повернувшись від Богдана Хмельницького, повідомив, що буцімто самозванець вже вирушив з України на землі Московського царства «с охо¬чими литовскими людьми добрыми, а итти ему на Дон к донским казакам и казаков де приводить к себе». За переко¬нанням Струкова, у подальші плани лже-Шуйського входило «поднимать полки и итти к Астрахани». Стрілецький голова навіть обрахував збройні сили, котрі вже начебто мав у своєму розпорядженні Тимошка: «Войско казачье пошло шесть тысяч, да семнадцать гормат». Саме ця конкретика й засвідчує, що українській контррозвідці дуже хотілося, щоб у Москві повірили цим донесенням.
Насправді Василь Струков довідався про похід на Дон вісім¬надцяти козацьких хоругв на чолі з наказним полковником Дем-ком Лісовцем і Богдановим сином Тимошем Хмельницьким. Але поміж цих вояків самого Тимошки Акундінова не було, хоча чутка про те пішла.
Це була воєнна демонстрація Війська Запорозького, що мала стати своєрідним попередженням не так донським козакам, як московському уряду. Здійснена на прохання кримського хана, який намагався використати збройні сили України для прибор¬кання кавказьких черкесів, ця операція була використана Бог¬даном Хмельницьким і для тиску на Московію. Так, слід гадати, й виник поголос про перебування «царевича» у козацькому війську.
Два тижні простояв бойовий полк Війська Запорозького на річці Міюсі. До столиці Війська Донського, черкаського містеч¬ка, залишався лише один кінний перехід.
Донські козаки добре знали, що український гетьман гні¬вається на них за напади на землі його єдиного союзника Іслам-Прея, тож не без підстав побоювалися спроб Хмельниць¬кого приборкати їхню сваволю збройною рукою.
Зібравшись на «військовий круг», дончаки вирішили послати до українських козаків своїх представників, аби з'ясувати, із чим ті прийшли — з війною чи миром?
Тиміш Хмельницький запевнив донських посланців, що його полк не являє жодної загрози для Війська Донського, а чинить згідно з мілітарним союзом із Кримським ханством, який, як він і сказав, запропонував «ідти нам спільно на гірських черкас, а не на вас». Водночас гетьманенко не забув попередити, що «коли і б кримський цар наказав нам ідти не тільки на вас, а й на государеві міста, то ми підемо, бо у нас з ним угода — один одному допомагати, і коли у нас з ляхами війна була, то кримський хан з усією ордою нам допомагав». Ясніше сказати не можна було. І у Москві зрозуміли грізний зміст цих слів.
З кожним днем, з кожною годиною у Кремлі дізнавалися про щось нове, пов'язане з особою самозванця, який виявляв з благословення таємної служби України неабияку наснагу. Олек-! сій Михайлович отримав ще одну вкрай неприємну звістку. З'ясувалося, що самозванець підтримує якісь зв'язки з пов¬сталим Псковом, який з лютого місяця облягали каральні війська князя Івана Хованського. Псковитяни були певні, що «царевич» обов'язково надійде до них з допомогою, і закликали один одного стояти «против Хованского крепко... а государь (Акундінов. — Ю.Д.) де будет с казаками донскими и запорожскими подо Псков вскоре». Вірогідно, що Акундінов спромігся якимось чином передати повсталим свої листи з обіцянкою допомоги. Адже як міг Псков взагалі довідатися про його існу¬вання? Та й пізніше лже-Шуйський звертав свої очі до цього непокірливого північного міста з давніми волелюбними тради¬ціями.
Отже, царський уряд отримував дуже важливі розвідувальні дані, але перепровірити їх, а поготів здобути нові, не міг. Саме у цей час українська служба безпеки раптово блокувала всі дії московської шпигунської мережі в Україні.
1 травня 1650 року севські воєводи послали в Україну для «проведывания вестей» Митьку Церкіна «со товарищи». Через три тижні шпигуни повернулися і скрушно доповідали, що нічо¬го розвідати так і не змогли, бо під Києвом у Баришівці міс¬цевий урядник «велел их засодить». І як не запевняв Церкін, що йому «для своих промыслов» обов'язково слід бути у Києві, урядник відповів, що «велено де его царского величества людей задерживать».
Врешті урядника пощастило «вмовити», звичайно ж, з допо¬могою хабаря, і той відпустив «товарищей», попередивши: «Я де вас отпущаю, а в ыных де городех вас задержат же». Він як у воду дивився! — «В Ыван Городище урядник велел, было, их засодить».
Новини, які привезли вивідувачі, мало потішили приказних дяків: «И оне ж слышели от казаков и от мещан, что в Києве и в ыных городех... государевых людей, которые в польской и литовской стороне, засодя держат».
І це відбувалося саме тоді, коли Москві особливо необхідна була достовірна і бажано вичерпна інформація з України, щоб хоч трохи розвіяти щільну запону невідомості, що знову оповила постать самозванця. На звіті Церкіна збереглася примітка, датована 15 травня: «Государь сей отписки слушав указал отписать: те вести ведомы, а жить с береженьем, а впредь будет вестей, о том писать».
Що ж, службові люди писали. Рильські воєводи повідомили, що в Переяславі теж затримали їхнього вивідувача «Васька Харина с товарищи». Завдяки пильності місцевого войта, вони «были засожены недели с полторы». Потрібно було втручання переяславського полковника Лободи, щоб їх випустили з-під варти. Не розуміючи, що коїться, і побоюючись кари за свою ненавмисну необачність, професійний шпигун Харін, хоч і був засланий «за рубеж в литовскую землю для проведывания вес¬тей», проте із наївною щирістю намагався виправдатися, мов¬ляв, усе чинив правильно, згідно з урядовими напученнями, нічим себе не виказав, «а за што де он, Васька, засожен был и для чево, и он де, Васька Харин с товарищи, тово не ведает». Але про те добре відала козацька служба безпеки!
Скидається на те, що полковник Лобода випустив із холодного льоху Васька Харіна лише з однією метою: щоб шпигун передав своєму начальству про пропозицію польського короля Богдану Хмельницькому розпочати війну проти Московії і іронічну відпо¬відь гетьмана: «Ти, король, з ляхами піди раніше, а я з запорож¬цями піду за тобою». Безперечно, ця інформація, яку козацький полковник передавав викритому московському шпигугу, мала вплинути на польсько-московські перемови у Варшаві.
Царський уряд, зважаючи на отримані звістки, мусив вжити термінових заходів. Треба було діяти негайно, без зайвих зво¬лікань.


Путівник по дипломатичному лабіринту

30 травня 1650 року Посольський приказ склав детальну інст¬рукцію для своїх послів у Варшаві, яка нагадувала швидше путівник, що мав допомогти братам Пушкіним знайти вихід із дипломатичного лабіринту, в який вони потрапили. Роля жахли¬вого мінотавра, котрого необхідно знищити, відводилася постаті самозванця. Пролонгація «вічного миру» між Московським царст¬вом і Річчю Посполитою ставилася у пряму залежність від вимоги видачі небезпечного державного злочинця. Власне, на прикінце¬вому етапі польсько-московських перемов цей фактор і виявився вирішальним. На це прямо вказувалося у таємних царських на¬становах «Однолично по такому крепкому утвержденью тово вора отдали вам безо всякого оправданья». І тільки опісля видачі самозванця, але ніяк не раніше, посли Олексія Михайловича могли поновити «вічний мир» і, як наказував цар, «нашими государскими подтвержденными грамотами розменялися».
Цей дипломатичний «путівник» привіз у Варшаву спеціальний царський скороход Логін Огалін.
Брати Пушкіни одразу почали діяти. І поготів, що Григорій був далеко не новачком у справі вилову самозванців. Ще в 1643 році, коли він разом із Олексієм Львовим перебував у посольстві у Варшаві, йому випало займатися справою іншого лже-Шуйського, який називав себе царським сином Семеном Васильовичем.
Московський уряд вимагав від своїх дипломатів, щоб вони доклали усіх зусиль для знешкодження самозванця і уне¬можливили будь-які ворожі царю політичні комбінації за участю лже-Шуйського. Посли зобов'язані були висунути питання про самозванця перед королем Яном Казимиром і стояти на своєму до останку і навіть, якщо поляки «во всем откажут», не відсту¬пати, а наголошувати, що «тот вор руской человек» перебуває нині у гетьмана Богдана Хмельницького і намагається «чинить в людех смуту». Свої вимоги посли мали підпирати посиланнями на угоду, підписану у 1645 році між урядами Московського царства та Речі Посполитої, в одній із статей якого прямо вказувалося: «Будет которые воры учнут называтца Московско-го государства царевичами и учнут войско и собранье какое в Польше или в Литве збирати, и таких всех королю и паном раде и всей Речи Посполитой за неприятелей и за разрушителей покою общего почитати и ратными своими людьми их воевати, а до государства Московского никакими мерами их не пропущати и всех таких сносити и не живити и казнити смертию безо всякого оправданья». Ця угода була підписана королем Владиславом IV і завірена великою королівською печаткою.
Настирливі брати-посли почали виконувати царську волю: «И выговаривали мы про того вора Тимошку паном раде на прос-транных речех и домогались всякими мерами накрепко».
Проте поляків важко було збити з пантелику. їхні дипломати, добре навчені єзуїтській казуїстиці, розуміли, що вчинити так, як цього вимагають московити, вони не спроможні, особливо, якщо зважити на незалежну політику Хмельницького, тож і протиставили московській стороні власне тлумачення вищезга¬даної угоди, мовляв, у ній йшлося лише про тих самозванців, які є підданими Речі Посполитої, а «о перебещиках в королевской грамоте и их, панов рад, договорных письмах укрепленья никакова нет и не бывало». Отже, — викладали свої резони сенатори, — хай навіть той самозваний шаленець і перебуває у Війську Запорозькому, «ево де отдать не годитца потому, что переезщиков, которые живут в Московском государстве, им не отдают же».
Посли рішуче заперечували і доводили, що у даному випадку йдеться не про звичайного перекинчика, а про злочинця, котрий «называетца воровски... царевичем Иваном.., чинит в людех сму¬ту», бо якщо б той самозванець не перейняв священного імені, «мы бы про него и не говорили», — запевняли брати Пушкіни.
Коли вже були вичерпані всі аргументи, а справа не просу¬нулася вперед ані на крок, посли вдалися до відвертих погроз: «И только такова вора король и они, паны рада, учнут у себя держать, а нам не отдадут, и то знатно, что король и они, паны рада, наруша вечное докончанье, хотят держать тово вора к подысканью Московского государства, и учинитца будет от нево невинной християнской крови какое кровопролитне, и то на них взыщетца».
Разом із тим московські посли не дуже переконливо нама¬галися зрбити вигляд, що їм буцімто цілком байдуже до того самозванця, але покарання його для них є виключно питанням морального принципу: «Такие воры Московскому государству не страшны и веры им нихто не поимеет в дело, такова вора нихто не поставит», проте зразу ж додавали — «а за нарушенье вечного докончанья королю и им, паном раде, будет мститель всесильный Господь Бог».
Ох, м'яко кажучи, неправду казали московські посли: саме самозванець і страшив їх найдужче, якщо у разі невидачі його готові були розірвати мирну угоду. Так питання про видачу головою самозванця перетворилося на головну передумову пролонгації угоди про «вічний мир». Москва розуміла, що уряд Польщі ніколи не піде на розірвання миру і намагатиметься зробити все можливе, щоб самозванець потрапив до її рук. «А чтоб однолично к розорванью не привести, — погрожував Григорій Пушкін і, будучи впевненим, що його слова подіють належним чином і лже-Шуйський неодмінно буде виданий, на¬віть наважився давати поради, як треба буде поводитися із цим державним злочинцем: «А того вора Тимошку велели вести с большим береженьем, чтоб он в дороге никуды не ушел и дурна б над собою никавова не учинил».
Політичні діячі Польщі з усіх сил намагалися «зберегти лице» і довести, що і їхня думка чогось варта в козацькій Україні. Сенаторський гонор не дозволяв визнати перед чужинцями, що всі їхні вимоги, поради, побажання і навіть погрози для Богдана Хмельницького нічого не варті — «голі слова». Сенатори ще трохи поборсалися у тенетах марних фраз, запевняючи послів, що для того, щоб королівські люди прибули до Києва чи Чигирина, потрібно багато часу, принаймні три місяці.
Але вперті брати Пушкіни ладні були чекати до скону віку, аби тільки виконати государів наказ, хоча вже й так перебували на чужині понад п'ять місяців — «хотя нам для твоего государева дела в Аршаве жить и многое время». Подібну запо¬падливість не важко зрозуміти. Врешті йшлося про їхні власні голови і добробут їхніх родин.
Розуміючи, що московських послів переконати ні в чому неможливо, сенатори зобов'язалися посприяти видачі самозван¬ця, присягнути на хресті, підписали усі папери, яких вимагали від них московити, скріпили їх своїми родовими гербовими печатками і передали Григорію Пушкіну. Король теж пообіцяв відрядити в Україну свою довірену особу з листами до козаць¬кого гетьмана і київського воєводи Адама Кисіля. Посли допо¬відали, що Ян Казимир вчинив так «для братцкие дружбы и любви с тобою, государь».
Здавалося, справу зроблено, мети досягнуто, йди та бери того «вора» голими руками. Але його ще треба було взяти. А без згоди Богдана Хмельницького цього неможливо було до¬сягти. Гетьман Війська Запорозького не збирався видавати лже-Шуйського. Маючи в особі самозванця таке вагоме знаряддя тиску на московський уряд, Хмельницький не бажав дочасно від нього відмовлятися. І складний пасьянс таємної війни українська контррозвідка продовжувала розкладати на політичній карті Східної Європи.
Тим часом Пушкіни, надихані своїм примарним успіхом, звер¬нулися до Хмельницького з вимогою негайно передати їм «из рук в руки» самозванця. Подібне домагання є свідченням повної відсутності розуміння воєнно-політичних реалій, що склалися в Україні. Московські посли радісно повідомляли Богдана Хмельницького: «А по росказанью королевского величества велено тебе того вора, сыскав, отдати царского величества дворянину Петру Даниловичу Протасьеву и подьячему Григорью Богданову, ково мы, великие и полномочные послы, по догово¬ру панов рад к вам послали». Дійшло до того, що зарозумілі представники царя мало не наказували гетьману, що йому належить чинити у даному випадку: «И кормы и подводы и провожатых дав им, отпустить их не замотчав, чтоб им, взяв того вора Тимошку, сьехать нас, царского величества великих и полномочных послов, в дороге». Як бачимо, брати Пушкіни ще сподівалися повернутися до Москви з тріумфом і привезти у клітці самозванця і, певно, вже уявляли царські дарунки за взірцеве виконання наказу.
Проте, як виявилося, саме та обставина, що польський ко¬роль і посли московського царя знайшли між собою спільну мову, викликала велику відразу Богдана Хмельницького до цієї справи і остаточно утвердила його в думці не видавати Акундінова ані ляхам, ані москалям.
Григорій і Степан Пушкіни намагалися діяти широко і, як їм видавалося, безпомилково. Крім гетьмана, водночас надіслали відповідні листи до Адама Кисіля і митрополита Київського Сильвестра Косова. І здавалося їм, що ця навальна політична атака необмінно призведе до бажаних і швидких наслідків.
Чи не вперше звертаючись до Київського митрополита, з яким у Москві ніяк не складалися стосунки, московські представники офіційно поіменували владику повним церковним титулом: «И тебе б, великому господину Сильвестру, митрополиту киевскому и галитцкому, о том воре раденье великому государю нашему его царскому величеству показать». Як саме? І тут теж була заготовлена порада: «Воеводе киевскому Адаму Киселю и уроженому гетьману Войска Запорожского Богдану Хмельнитцкому гово¬рить, чтоб они того вора Тимошку, сыскав, отдали».
Солодкі слова, улесливі обіцянки, щедрі посули були спро¬бою відвертого підкупу митрополита, який і на дух не переносив нічого московського: «А как то дело твоим раденьем в докончанье придет, и великий государь наш тебя пожалует своим царским жалованьем, да и николи служба твоя и раденье у великого государя нашего забыты не будут». Пригадуючи, що Косов не витерплює щонайменшої зневаги свого сану (що й довів ще у 1648 році, коли проігнорував царське бажання вислати до Москви «для исправления книг» — київських книг), посли облесливо вибачалися про всяк випадок: «А что будет, великий господине, в сем нашем письме в титле написано с неисправленьем, яко быти достойно твоей святительской чести, и тебе б, великому господину, на нас за то не досадовать потому, что учинили без хитрости, неведеньем».
Митрополит нічого не відповів. Мовчала і гетьманська канце¬лярія.
Так і не дочекавшись з України жодної відповіді, московські посли нарешті 25 липня 1650 року вимушені були полишити Варшаву. За наказом Яна Казимира послів супроводжували королівські гвардійці, захищаючи від варшав'ян, розлючених їхньою затятістю, яких до того ж підбурював кримський посол Мустафа-ага...
«А для тово твоего государева дела дворенин у нас готов», — запевняли царя брати Пушкіни, залишаючи столицю Польщі.
Цим дворянином був Петро Протасьєв. Але московський уряд прагнув прискорити справу...


Самозванець сам іде на зв'язок

Навесні 1650 року в родині путивльського козака Сидора Поневіна трапилася велика неприємність: у місті Гадячі козацькі урядники взяли під варту його сина, а весь крам, з яким він прибув в Україну, конфіскували. Ці дії не були козацькою сва¬волею, а лише відповіддю на ґвалт московського воєводи Фе¬дора Ловчикова, котрий перед тим пограбував київського купця Василя Мізинського.
Сидір Поневін, прагнучи визволити сина і власне добро, зумів дістатися до черкаського полковника Матвія Гладкого, який порадив йому поїхати до самого гетьмана у Суботів, щоб розв'язати цю справу.
Поневін прибув до гетьманської резиденції, навіть мав роз¬мову із військовим писарем Іваном Виговським, але до самого Богдана Хмельницького так і не наважився звернутися.
І тут розпочалося те, від чого у нього запаморочилася голова. У Московському царстві одразу б оголосили «слово и дело государево», але тут була козацька земля, з законами якої належало рахуватися.
Проте звернімося до розповіді самого московського стріль¬ця: «И в Чигирине... на самой троицын день (2 червня. — Ю.Д.) прислал к нему руской человек и имяни до себе, хто по него прислал, не сказал». Цей невідомий передав Сидору листа до путивльського воєводи Семена Прозоровського із проханням прислати до Чигирина для перемов «человека, которого добро¬го и умного наспех». И запевняв таємничий незнайомець, що відає він «великое тайное слово», яке готовий викласти московському самодержцю. Аби остаточно зацікавити пильних государевих слуг, він обіцяв передати усі задуми польського ко¬роля та сенату і все, що «делаетца у гетьмана у Богдана Хмельницкого и иных государствах, а он де был во многих государствах».
14 червня Сидір Поневін повернувся до Путивля. В листі, який він привіз із собою, воєвода Прозоровський зміг про¬читати, що незнайомий «руской человек» запевняє, що, пере¬буваючи у Чигирині, «никому не сказываюся, кто я, во всем от чужих людей сердечную свою клеть замыкаю, а ключ в твои руки от даю».
Прозоровському не важко було здогадатися, ким був насправді той загадковий чоловік. Так міг діяти тільки Тимошка Акундінов, що видавав себе за лже-Шуйського. А заява його була, м'яко кажучи, шита білими нитками. Про те, хто він і до чого прагне, добре знали і в Чигирині, і в Москві.
Здавалося, нахабний самозванець мав лише один клопіт: аби в Кремлі якомога швидше довідалися про виявлену ним ініці¬ативу і готовність вступити в перемови з московськими влас¬тями. «Знаю я московский обычай, — писав він воєводі, — станешь писать в Москву об указе прежде дела, и пройдет на протяжку в долгий ящик, но я ждать не буду, потому что делаю зто не для богатства, ни для убожества, но пока плачевного живота станет, орел летать не перестанет, все над гнездом будет убиваться».
Дивне було це послання, пронизане нотками приниженості і відвертого виклику. Він знав, що його лист не може не заці¬кавити в Москві «сильних світу сього», і він обов'язково отримає відповідь. Але це потрібно було і козацькій контрроз¬відці, без згоди та узгодження з якою Акундінов ніколи б не наважився діяти і листуватися з московськими можновладцями. Будь-які самостійні дипломатичні маневри могли надто дорого йому коштувати, позаяк у своїй політиці він міг розраховувати тільки на підтримку старшини Війська Запорозького і Генераль¬ної канцелярії, яка вела його і заохочувала до дії.
Ніякої «протяжки», про яку згадував колишній піддячий, звичайно, не могло бути. Коли виникала державна потреба, московське чиновництво вміло діяти напрочуд оперативно.
Та ще ця заява, що «доки плачевного життя стане, орел літати не перестане, все над гніздом буде убиватися», була дуже прозорою алегорією, зміст якої одразу второпав битий життям і царською службою боярин Семен Прозоровський: «орел» — це він, самозванець Тимошка, а «гніздо» — це золотий престол Московського царства.
Отже, звістку про самозванця воєвода поцінував як повідом¬лення надзвичайної державної ваги. Наважитись на самостійну відповідь лже-Шуйському без царського благословення він так і не спромігся, а щоби про всяк випадок вибачитися перед государем — бо у царів примхливі і непевні серця, — Прозо¬ровський дописував у Москву, пояснюючи свою нерішучість царськими указами: «...Потому, что нам, холопем твоим, в Чигирин к гетману к Богдану Хмельницкому для вестей и для иных никаких дел без твоего государева указу посылать и имать ни о чем не велено».
Повідомлення, одержане з Чигирина, справді виявилося надто важливим, якщо Семен Прозоровський вдався до особли¬вих засобів перестороги, Не встиг він «вычетчи» цього листа, як без жодних зволікань заходився власноручно писати царю донесення, особливо наголошуючи, що лист самозванця нікому, крім нього особисто, не відомий, бо читав він його «тайно», опісля чого запечатав своєю особистою печаткою. «А сю, государь, описку писал я, холоп твой Минько, для того, чтоб того листа путимские сьезжие избы подьячие и нихто не ведал».
Життя багато чому навчило родовитого боярина. Він зазнав і розкошів, і лютої царської неласки, тож і мусив розраховувати кожен свій крок і поготів, що його голова одного разу лише дивом залишилася на в'язах, а не була виставлена «на позо¬рищі» лобного місця.
У 1634 році за поразку, якої зазнало московське воїнство від лицарства Речі Посполитої, поміж яким перебував і Богдан Хмельницький, страшно були покарані московські полководці. Воєводам Шеїну та Ізмайлову відрубали на пласі голови. Не обминув царський гнів і синів замордованих. Син воєводи Ізмайлова — Василь теж був страчений, а Іван і Артемій Шеїни, єдина провина яких полягала у тому, що вони були дітьми свого батька, порятувалися від наглої смерті лише завдяки втручанню самої цариці. Звичайно, їх люто побили батогом і заслали до Сибіру догнивати у порубах.
Князя Семена Прозоровського теж у тій самій справі засудили до страти на горло, але всі ратні люди засвідчили його «радение». Князя Семена заслали до Сибіру, і це поціновува¬лося як велика государева милість. Зате всі маєтності його наказано було «отобрать на государя». Дружину ж і його дітей розіслали по різних провінційних московських містах.
Лише після смерті «богомольного» царя Михайла Федоро¬вича з воєводи була знята опала і він повернувся на государеву службу. Але до самого кінця життя з ним назавжди лишився той величезний перестрах, якого він колись зазнав. Тож мав пильнувати, аби не наразитися на нову біду, і всіляко являти свою особисту догідливість новому самодержцю.
Прозоровський відрядив до Посольського приказу секретно¬го гінця Юрія Тонкого, який прибув до Москви 22 червня, коли посольські дяки та уряд уже мали на своїх руках усі дані, зібрані про самозванця. Повезли на допит до «білокам'яної» і бідолашного Сидорку Пеневіна, який потрапив яко «кур во щі» і мусив відтепер занехаяти всі свої особисті справи, а дбати лише про «государево дело».
Керівники московського відомства зовнішніх зносин думні дяки Михайло Волошенінов та Алмаз Іванов у цей же день уважно дослідили лист самозванця й прискіпливо допитали Поневіна і дійшли висновку, що до ставки гетьмана необхідно послати якусь спритну людину.
На подібну ролю, як гадали в приказі, чудово підходив Марк Антонов, з яким Богдан Хмельницький вже мав небезсторонню розмову, знаючи, що він є напівофіційним представником мос¬ковського уряду і займається шпигунством.
Разом із Марком Антоновим, який у звіті чомусь фігурує під іменем Афоніна, до Чигирина виїхав Борис Салтанов у супро¬воді Сидора Поневіна. Добропристойним приводом, що мав приховати справжні наміри московських розвідників, стало питання урегулювання майнових справ. Насправді ж мета цієї місії, як це видно з матеріалів Посольського приказу, полягала у встановленні безпосередніх контактів зі лже-Шуйським, котрі повинні були закінчитися фізичною ліквідацією небезпечного державного злочинця.
Ще на шляху до гетьмана у Лохвиці московські вивідувачі довідалися, що той, хто називає себе князем Шуйським, нині знайшов притулок у Мгарському монастирі. Шпигуни спробу¬вали повернути на Лубни.
«Стій! А куди, москалі, налаштувалися?» —- зупинила їх ко¬зацька варта.
Антонов і Салтанов не дуже впевнено почали пояснювати і випровдовуватися, «будто к гетману к Богдану Хмельницкому едут в Миргород».
«Е-е, хлопці, таж ви не туди правите! Вертай коні!»
І розчаровані вивідувачі занотували у своєму звіті слова ко¬зацької залоги: «К гетману ехать на Лубны не в дорогу».
Тоді вони вирішили підіслати до лже-Шуйського Сидорку Поневіна «тайно с тем, где б с ним видитца».
Самозванець з готовністю відгукнувся і передав через свого постійного супутника Костку, «который наперед сего государю изменил», пропозицію приїхати до нього для зустрічі в лу¬бенський Мгарський монастир.
Поки йшли ці перемови, московські посланці прибули до Миргорода. Вони тричі зустрічалися з гетьманом, передали йому царського листа і традиційних «сорок соболей».
Із розв'язанням торговельних справ не було жодних проб¬лем. Московські вивідувачі, звітуючись перед начальством, особливо наголошували, що Хмельницький «про государево здоровье чашу пил наперед, а про королевское здоровье после».
Гетьман зробив вигляд, що забув, як торішньої осені погродував Марку Антонову смертною карою за його відверте шпи¬гунство, а навпаки, позірно ставився до московських пред¬ставників поблажливо, «во всем их почитал для царского величества имени».
А коли вивідувачі, заїкаючись, натякнули на особу самозван¬ця, Хмельницький недбало кинув: «Є в їхній землі князь Шуйський, а живе у місті Лубнах у Преображенському Мгарському монастирі, і вони хай би з ним побачилися».
Але незабором стало зрозуміло, що проводир Війська Запо¬розького відверто пов'язує справу самозванця з військовою і допомогою, яку сподівався отримати від московського царя. Гетьманові важливо було для дипломатичного тиску на ворогів хоча б просто декларувати участь загонів москалів на боці Війська Запорозького, що, як він розраховував, мало безвід¬мовно вплинути на позицію польського уряду. «Хотя бы де для славы государевых ратных людей было у него тысяч с шесть или десять, и он де очистил и польскую землю государю», — передавали московські уповноважені слова Хмельницького, який перед царським урядом розгортав грандіозну картину, щоб у такий спосіб заохотити Москву до активних дій: «Не токмо польские и литовские городы он, гетман, государю очис-тит, хотя де Царь-город и до Еросалима очистит и приведет под государеву высокую руку».
Але Москва не дивилася так далеко. їй потрібен був той, хто був поруч, тут, в Україні.
Московських представників зовсім не здивувала, здавалося, несподівана пропозиція зустрінутися зі лже-Шуйським. У них навіть не виникло запитання, з якою метою гетьман напрочуд легко погодився на цю зустріч. Вони були люди служиві, для яких головним було виконання царського наказу. Зайве мудру¬вання — не для них, у государя для цього є думні люди, тож хай вони і думають.
Одержавши письмовий дозвіл гетьмана, «торговці» відразу виїхали до Лубен, де у Мгарському монастирі й зустрілися із самозванцем (цікаво, що у своєму звіті вони жодного разу не згадують його ім'я, на яке, вочевидь, накладене своєрідне полі¬тичне табу. До речі, у дипломатичному листуванні, очевидно, з тих же міркувань московські представники не називають крим¬ського хана його правдивим титулом; у цьому листуванні Іслам-Гірей просто називається «кримський» без будь-якого подаль¬шого продовження. Ну, це вже походило від московського дипломатичного етикету, який завжди викликав у іноземних послів певне зачудування).
Антонов і Салтанов почали «обробляти» самозванця, і «тайно они ему говорили, чтоб он ехал в Путивль, а государь ево своим государевым жалованьем пожалует».
Московські вивідувачі бачили ще й якусь грамоту з чорною висячою печаткою, що, як запевняв самозванць, була буцімто видана царем-небіжчиком Василем Івановичем Шуйським. І до¬відалися нишпорки, що він «ныне ни царем, ни царевичем не называетца», і не встигли з полегшенням зітхнути, як тут же почули інші крамольні слова — «только де он внук блаженныа памяти царя Василья Ивановича Шуйского». Що ж, хрін редьки не солодший.
Ще й іншу грамоту показував їм зухвалий зух, яку начебто написав у 1642 році перший Романов — цар Михайло Федо¬рович, якого в Речі Посполитій зневажливо іменували на честь його батька «тушинського патріарха» — «Філаретовичем».
Самиозванець увійшов у раж і почав вимагати, щоб Антонов і Салтанов «для подлинные веры крест поцеловали оба в том: как будет он приедет в Путивль на государево имя, и над ним бы де в Путивле не учинилось какова дурна и убойства».
Салтанов і Антонов розгубилися зовсім, бо не сподівалися такої затятості від державного злочинця, гадаючи, що його буде легко підманути. І вони забелькотіли, що «без указу креста целовать не уметь».
Тимошка, явно знущаючись із московських представників, тоді ж запропонував черговий варіант: нехай один з них зали¬шиться тут, у Лубнах, заручником, а він пошле до воєводи Прозоровського свою довірену особу — піддячого Костку «для договору».
Ця пропозиція теж не смакувала царським посланцям і не спокусила нікого із вивідувачів. Хіба ж вони не знали, що їхні голови — ніщо у порівнянні з головою самозванця, яку прагну¬ла добути уся таємна служба Московського царства? І вони усвідомлювали, що царський уряд без жодних вагань видасть їх на смерть, аби тільки знешкодити небезпечного пошукача московського скіпетра. А ця перспектива їм не вельми усміха¬лася. І на цей раз «без указу» залишитися у Лубнах ніхто з них не виявив ніякого бажання.
У взаємних закидах точилася розмова. Тепер уже шпигуни зацікавились, бачачи, що виманити у межі Московської держави самозванця їм не вдасться, «что какое он хотел государево великое царственное дело приказать к боярам и воєводам?»
Лже-Шуйський довірливо, майже по-приятельськи, запевнив, що «дело за ним великое самое царственное єсть», та тільки він його їм не викаже і листів ніяких не писатиме, позаяк повної довіри до них не йме, бо вони «люди обычные» і ніякими важливими повноваженнями не обтяжені.
Уже прощаючись, самозванць зачитав уголос чернетку свого листа, якого збирався переслати до московського патріарха Йосифа «з греченином с Иваном Петровым», прохаючи святи¬теля клопотатися за нього перед царем Олексієм Михайло¬вичем, і знову багатозначно зауважив, що «во многих де госу-дарствах ево будто к себе звали. Только де он ныне не хочет православные християнские веры отбыть, а хочет де служить великому государю царю».
Не забув Тимошка Акундінов нагадати Антонову і про трагічну Ідолю козака Вергієнка. «И ты не с тем ли ко мне приехал?» — гнівно запитував він і попереджав у властивому йому алегорич¬ному стилі: «С мудрыми — я мудрый, с князьми — князь, с прос¬тими — простой, а с изменниками государевыми, — що доволі дивно звучало в устах державного злочинця, котрий вважався найбільшим зрадником, — и с моими недругами рассудит меня сабля». Отже, самозванець дав зрозуміти, що за ним стоїть знач¬на військова сила, яка дозволить покарати усіх його ворогів. Яка? Вочевидь, лже-Шуйський натякав на потугу Війська Запо¬розького. Наївно? Навряд чи. Таємна війна не знає дрібниць. У ній використовуються всі можливі козирі. А страх Москви перед новим самозванцем впадав у вічі усім зарубіжним політикам. Не зважати на цю обставину Богдан Хмельницький і його таємна служба просто не могли.
Повертаючись до Путивля, вивідники зустріли дрібного роз'їзного торговця-тархана із Зарайська Антошку Михайлова, який розповів їм, що на початку року «тот вор руской человек» посилав до кримського хана, щоб татари спільно з Богданом Хмельницьким «шли войною на государевы украинные городи и на Московское государство». Та й сам Богдан Хмельницький ніколи не приховував від московських представників такої можливості. Чутки про можливий похід на Москву разом із претендентом на московський престол, як вже зазначалося, свідомо поширювалися і не могли не турбувати кремлівський уряд.
23 липня Антонов і Салтанов повернулися у межі своєї дер¬жави і привезли з собою лист Богдана Хмельницького, дато¬ваний 17 липня, в якому гетьман пропонував узгодити різні питання, пов'язані з прикордонною торгівлею. І тут у нього ніби зненацька і, здавалося б, якось недоречно прохоплюються слова: «Єст у нас княз іменем Іоан Шуйский, который просил до вас, аби с тим причинили до осударя православного, жебы он до ласки осударское пришол, и осудар его за причиною тиєю до ласки принял, паментаючи про милосердного Бога».
і це все. Більше жодного слова про самозванця. Але й цього виявилося досить. У Кремлі зрозуміли, що український гетьман не збирається стояти осторонь справи лже-Шуйського.
Відомості, які привезли Марк Антонов «с товарищем», вразили московський уряд до такої міри, що їх примусили власноручними підписами завірити свої показання. Це дуже рід¬кісний випадок, що свідчить про надзвичайну важливість справи, якою вони займалися в Україні, позаяк подібне практично ніколи не практикувалося у Посольському приказі: «К сем своим распросным речам Марка Антонов руку приложил. К сем своим распросным речам Борис Салтанов руку приложил». А їхні підписи у свою чергу завірив «диак Мина Грязной».
Тимошка Акундінов не припиняв своєї атаки на путивльсько¬го воєводу. У серпні він пише Прозоровському листа, в якому згадує про лихі часи Смути, «в которых воистину плач Иеремии в Иерусалиме исполнился над Московским царством», коли високородні князі блукали і тинялися по різних містах, «аки заблудшие козлята». І самозванець «згадує», як страждали його батьки, «а сущим своим прозвищем, Шуйскими, не везде називаться смели». Ось так він, нащадок славетного роду, опинився на чужій землі, де «в незнаемости окован сиротством и без желез чуть дышу». І запевняв лже-Шуйський, що володіє «праведные царския свидетельства и грамоты... и природа моя княжеская неволею и нищетою везде светится, чести и имени гласовитого своего рода не умаляет, но в далеких землях зве-нит и, как вода, размножается... Чтоб ты сам меня сознал, какой я человек, добр или зол», — заклинав самозванець воєводу.
Зразу опісля допиту Антонова і Салтанова в Україну їздив для розшуку лже-Шуйського стрілецький голова Василь Струков і мав із гетьманом якісь потаємні розмови про Тимошку Акундінова, зміст яких, на жаль, не дійшов до нашого часу. В листі до воєводи Рєпніна Хмельницький писав: «О чем устне, так его царскому величеству, яко і вашей милості, посланец Василей Струков доповіст, с которым об усем устне помел исмо».
Залишився невідомим зміст перемов Струкова з київським воєводою Адамом Кисілем, котрий в свою чергу писав 1 серпня воєводі Рєпніну: «І што я їм наказал к тобі по моєй вірной к єго царскому величества зичливості, з уст тебі, великий гос¬подине, повідати будет».
Струков встиг побувати і в Києві, де зустрічався з митро¬политом Сильвестром Косовим і вмовляв його посприяти видачі самозванця.
Рівень, на якому проводив стрілецький голова перемови з найвищими українськими достойниками, свідчить про ту вели¬чезну увагу, яку приділяв московський уряд справі самозванця. Кремль свого так і не домігся, але спроби захопити лже-Шуйсь¬кого були аж надто активними. Та на захист авантюрника стала висока політика. Тимошка ще не відіграв важливої диплома¬тичної ролі, яка була відведена йому керівниками таємної служби Війська Запорозького.
8 серпня з Москви до Чигирина був відряджений один із найспритніших тогочасних московських шпигунів Тимофій Мосалітінов, який перед тим уже був кілька разів в Україні у пошуках слідів самозванця.
На цей раз він мав зупинитися в Путивлі і передати воєводі Прозоровському так зване царське «образцовое письмо». Воє¬вода зобов'язаний був його ретельно слово в слово переписати, не змінюючи жодної літери, поставити дату, свій власноручний підпис і завірити його особистою печаткою, аби в гетьманській канцелярії склалося враження, що цей лист надісланий до Бог¬дана Хмельницького не за вимогою Москви, а за власною іні¬ціативою самого князя. Кремль намагався створити враження своєї повної непричетності до цієї справи. Звичайно, лист утримував справжні заклинання видати самозванця.
Крім того, Москва завжди покладала надію на майже магічну силу своїх соболів, які мали відігравати ролю того ключика, що відмикає всі серця, і справді досягала іноді своєї мети за допомогою цього неприхованого, але універсального хабаря. Що¬правда, цей перевірений метод не завжди спрацьовував у ко¬зацькій Україні, де козацтво, на відзнаку від гонорової шляхти, не кохалося в розкошах, а швидше зневажало їх. Як свідчили іноземні мандрівники, Богдан Хмельницький сам подавав приклад скромної витриманості у приватному житті. Ось як описує його побут венеційський посол Альберто Ваміні: «В цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни без великих прикрас, крім місць для сидіння. В кімнаті містяться тільки грубі дерев'яні лави, вкриті шкіряними подушками... Над невеликим ліжком гетьмана простягнута дамаська запона; в головах його висить лук і шабля, єдина зброя, яку він носить. Стіл відрізняється не більшою розкішшю, ніж інше сервірування й начиння... Гетьман передбачливо прикрасив так своє житло, щоб пам'ятати про своє становище і не впасти в надмірну гордість».
Венецієць дійшов висновку, що за своїми суворими звичаями і зневагою життєвих вигод, мужністю своїх людей «ця республіка може уподобатися Спартанській». «Взагалі, — зауважує він, — єдине, чим можуть похвалятися козаки, це — волею; очевидно, вони ні за що мають багатство, бо задовольняються малим».
Зважаючи на подібне ставлення українського козацтва до скороминучого накопичення кошітв, соболі тут діяли не так, як того б хотілося у Кремлі. Але Кремль знову ізнову надсилав провідникам Війська Запорозького свої легендарні хутра.
Тож і Мосалитінов віз із собою «40 соболей в 70 рублев, 2 пары по 15-ти рублев пара, всего на 100 рублев». Один з керівників Посольського приказу Алмаз Іванов власноручно склав списки старшини, котрій належало вручити царські да¬рунки з надією зробити її зговірливішою у справі видачі самозванця. Соболями належало винагородити генерального писаря Івана Виговського, обозного Федора Коробку, полковників Мат¬вія Гладкого і Федора Вишняка, генерального суддю Кости-рського і військового осавула.
У свою чергу воєвода Прозоровський за наказом государя мав відрядити до лже-Шуйського свого спеціального гінця.
Незабаром Тимошка Акундінов отримав листа, буцімто скла¬деного не в Посольському приказі, а самим воєводою Прозоровським.
А Прозоровський у свою чергу вмовляв Тимошку в листі, який передав через піддячого Мосалитінова: «Тебе бы ехать ко мне в Путивль безо всякого опасенья», і брехав князь бурлаці-самозванцю, що цар вже «тебя пожаловал, велел принять и к Москве отпустить».
Отримавши- цього листа, Тимошка кілька днів мізкував над ним і тільки через три дні, 31 серпня, звернувся до Мосалиті¬нова з кількома запитаннями: «Приехал ты по государеву указу? Не с замыслом ли каким-нибудь? Нет ли у тебя подводных людей? Не будет ли мне от тебя какого убійства?»
І хрестився, і божився піддячий, що «никакова дурна ему не будет».
Та Тимошка Акундінов надто був добре обізнаним у мос¬ковських звичаях і методах роботи тамтешньої таємної служби, і він не був таким простаком, щоб добровільно видати себе на заклання.
Не дивно, що лже-Шуйський почав вимагати надання йому письмових гарантій особистої безпеки, заявивши, що «верить де ему словесным речам нельзя», а жодних листів від мос¬ковських воєвод, а поготів, — від царя про свою недоторкан¬ність він не отримав. «А то верить нечему!» — відрубав він і почав вимагати вірчі грамоти від самого царя — «имянно, что пожаловал князь Івана Шуйского, велел ему ехать в Москву без всякого сомнения; а то меня обманывают. Не считайте меня за подьячего: я истинный князь Иван Шуйский!».
І не знав він, що до нього вже підкрадається головний ловчий — дворянин Петро Протасьєв.

[Моргенштерн]

Мисливець на самозванця

Як не поспішали Петро Протасьєв і дяк Богданов виконати доручену їм справу, видертися із Варшави їм пощастило лише «в пятой день» після від'їзду великих послів. Московитів супроводжував корлівський секретар Юрій Єрмолич, котрий, на відзнаку від них, не дуже квапився. Пізніше Протасьєв скаржився, що від пана Юрія «многая нам было задержанья и мешкота в дороге».
До Києва цим мисливцям на самозванця довелося проби¬ватися з великими труднощами. Козацька варта повсюди пиль¬нувала, й царському дворянину доводилося постійно зупиня¬тися, показувати королівські листи до гетьмана, щось поясню¬вати, розтлумачувати, що, врешті, не зашкодило Протасьєву мимохідь займатися шпигунством швидше за звичкою, ніж за необхідністю.
Коли через три дні вони нарешті прибули до Києва, то тут на них чекало велике розчарування. У стародавній столиці України вже не було ані Кисіля, ані Косова, «и про гетмана Хмельницкова подлинова ведома в Києве не было».
Протасьєв розгубився. Що діяти? Куди їхати? Де шукати? До кого звертатися? Ніхто не давав відповіді.
Юрій Єрмолич відрядив когось із своїх людей до Війська Запорозького «провідувати про Богдана Хмельницького», а за тим і слід запався. Протасьєв роздратовано занотував: «Тот ево посланник поехал в Запороги и назад не бывал».
У Києві ніхто не звертав уваги на королівського і царського посланців, Козаки-городовики лаштувалися до походу. 15 сер¬пня від Богдана Хмельницького до київського полковника прибув гонець з наказом сідлати коні та йти під Умань, де зосереджувалися загони Війська Запорозького для наступного походу на зрадливого молдавського господаря Василя Луплу. Козаки пояснили Протасьєву причину війни: «Волоський госпо¬дар наперед сього, як у них була війна, ляхам допомагав, і у кримського царя гетьмана корунного Миколая Потоцького и Калиновського... викупав и через свою землю пропускав».
Вітер рвав козацькі стяги. Іржали коні. Стогнала земля під копитами. Рипіли колеса бойових возів з навантаженими гарма¬тами та гаківницями. Дряпали небо кошлаті бунчуки. Гуркотіли похідні тулумбаси. Виблискувала оголена криця. Козаки вирушили у похід.
А «государево дело» не рухалося з місця. Нарешті приїхав воєвода Кисіль. Протасьєв метнувся до нього, вручив королівсь¬кі листи. Пан Адам недбало відклав їх убік і порадив царському дворянину взагалі не їхати до Хмельницького, аби не наразитися на небезпеку, бо якщо йому пощастить уникнути наглої смерті, то не уникне татарського зашморгу, і полон на нього чекає майже неминучий. Але Протасьєв, вірний царев слуга, був запрограмований на виконання завдання. «И мне, государь, учинить тово никано не уметь, что против наказу не исполнить и у Хмельницького не быть», — писав він. Але роз¬пач дедалі бере його за серце.
Він знову і знову пише до Москви нервові листи, виправдову¬ється, мовляв, він, холоп Петрушка, готовий їхати не те що до Волощини, а й до чорта на роги, і якщо «велит Бог умереть за нево, государя, — готов безо всякова розмышленья». Але козаки не дають йому вмерти за «государево дело»: «Только, государь, по се число меня не опустят, подвод не дадут и держат в великом бесчестье».
Що правда, то правда: московського агента справді мало шанували у Києві. Понад те — чинили всілякі перешкоди, мало зважаючи на одчайдушні зойки дворянина, що він стереже «слово і діло государеві». В Україні ця магічна формула мос¬ковського розшуку не спрацьовувала. І слізно бідкався Протасьєв: «Я в Києве до конца разорен. Окрали меня всего до нага... и от киевского воеводы от Адама Киселя добра нет же ничево».
Він настільки обрид воєводі своїми постійними докучаннями та скаргами, що Кисіль наказав слугам й на поріг його до себе не допускати.
А ще, як на біду, Протасьєв мав на власний кошт утримувати ще й королівського секретаря. «То мне разоренья стоит», — волав дворянин.
Але треба віддати належне Протасьєву, він виявився чолові¬ком не з полохливих. На свій страх та ризик він вирішує їхати до Чигирина навздогін за гетьманом. Єрмолич не наважився полишити його і мусив теж збиратися в дорогу.
Проте козаки вже пішли у Волощину. Енергіний царський слуга не гаючись ринув слідом за ними. І тут набрався біди. Виправдалося лихе пророцтво київського воєводи: Протасьєва мало не полонили ординці.
Проте, «отчаявши здоровье наше», царський слуга йшов назирці за козацьким військом. Йому стало відомо, що Хмель¬ницький відрядив до Лупли кропив'янського полковника Філона Дженджулу із листом, в якому говорилося, «что он тое войну всчал на себя сам, потому, что делает, забыв Бога и православ¬ную христианскую веру, сложился с поляки и мыслил на него, гетьмана, и Войско Запорожское всякое дурно».
Свідком спільного походу Війська Запорозького і татар на Молдавію випадково став і «царський богомолець» Арсеній Суханов, який залишив цікаве свідчення про способи, до яких вдавалась українська контррозвідка з метою введення супро¬тивника в оману: «А как пришли в волоскую землю татарове и казаки, Василей воєвода того не ведал и не знал. А татарове и казаки будто славу пустили нарочно и к Василью будто о том писали, чтоб ему то было ведомо, что они все, татарове с казаки, идут на Москву».
Суханов відзначає, що ця вигадка повністю виправдала себе: молдавський господар прийняв на віру ці звістки — «хто ему не скажет, что татарове идут, и он де тех в тюрьму сажал, а иных и бил». До чого це призвело — відомо: козаки «в одну ночь Яссы осадили».
Молдавський господар капітулював без бою. У Ясси увійшло козацьке звитяжне військо. Василь Лупла вимушений був пого¬дитися піти на розрив із Польщею, дати згоду на шлюб своєї дочки Домни-Розанди із сином гетьмана Тимошем і заплатити Війську Запорозькому і кримському хану велику контрибуцію. Усе це відбувалося на очах польської армії, яка стояла під Кам'янець-Подільськом, але так і не наважилася втрутитися у події, хоча уряд Речі Посполитої і розумів, що в особі молдавсь¬кого господаря він втрачає союзника, а Богдан Хмельницький убезпечує свій лівий фланг.
Власне, це усвідомлювали і сучасники. Козацький історик Григорій Грабянка писав, що український гетьман «для того с волохами пожелал сватовства, аби для намереннр с ляхами далекой войны от Дуная убезпечитися».
І сліпі кобзарі рознесли по всій Україні нову думу:
Бо пан Хмельницький добре учинив:
Польщу засмутив, Волощину побідив,
Гетьманщину звеселив.
Опісля цих подій коронний гетьман Миколай Потоцький від¬рядив до Богдана Хмельницького посланців із запевненнями, що його війська перебувають на Поділлі лише для захисту кордонів Речі Посполитої від татар і не мають наміру вдиратится в Україну.
Лише 18 вересня у Ямполі Протасьєв нарешті наздогнав Бог¬дана Хмельницького, якого потім і супроводжував спочатку до Брацлава, а звідти до Чигирина, постійно нагадуючи «про великое государево дело».
Як водиться, на початку розмов Протасьєв передав гетьману дарунки великих послів Пушкіних. Звичайно ж, це були сакра¬ментальні соболі. 1 намагався дворянин спокусити Богдана Хмельницького великими грошима, які цар готовий був запла¬тити за голову лже-Шуйського: «Ты бы, гетьман, своє радение великому государю показал: вора сыскивал; за такую службу и радение жалование великого государя будет к тебе большое».
Гетьман уважно слухав ці мови. Звичайно, кошти Війську Запорозькому для проведення військових дій не завадили б, але ще більше Україні потрібна була мілітарна допомога Мос¬ковського царства.
Протасьєву вже почало здаватися, ідо справа самозванця близька до розв'язання, але тут у перебіг розмов раптом втру¬тився Юрій Єрмолич, що не забував про інтереси свого уряду, і все попсував.
Королівський секретар підніс чарку і запропонував присутнім випити за здоров'я польського короля і московського царя. «Тепер великі государі, —: з провокаційним пафосом виголосив пан Юрій, — учинились у братерській приязні й угоду уклали — мати спільних друзів і ворогів». Тобто представник польського короля офіційно заявив про укладення військового союзу між Московією та Польщею.
Подібна заява не стала повною несподіванкою для гетьмана, кортий бентежною думкою наскрізь просвічував потаємні задуми як польських, так і московських політиків. Реакція його на слова королівського секретаря виявилася блискавичною.
Хмельницький стрімко обернувся до довіреної особи Яна Казимира і в доволі різкій формі мовив («сказал с сердцем», відзначив у своєму звіті Протасьєв): «Цими словами ти мене не залякаєш. А якщо король Зборовську угоду порушувати буде.., то я з усім Військом Запорозьким королю буду першим воро¬гом, наступатиму й воюватиму його землю, як і перед тим».
Недовго довелося злостиво тішитися царському дворянину тими словами, Дісталось від гетьмана і московитам: «А якщо й цар, не жаліючи православної християнської віри, королівській кривді допомагатиме, то я віддамся у підданство турецькому царю і з турками та кримчаками буду приходити війною на Московську державу».
Іншими словами, можливому воєнному союзу Московії з Польщею гетьман негайно ж протиставив не менш імовірніший союз України з могутньою Оттоманською імперією та її сателітами.
Протасьєв второпав, що справа може зайти так далеко, що виходу звідти знайти буде неможливо. Бо йшлося вже не тільки про видачу самозванця, а про справи значно серйозніші. І дво¬рянин, аби заспокоїти Хмельницького, швидко ковтаючи слова, почав виправдовуватися і пояснювати, що, мовляв, королівський секретар щось наплутав, адже московська політика не має ні¬чого спільного з тим, що мовив пан Єрмолич. Щоб зберегти хоч якусь гідність своєї держави, Протасьєв говорив: «Осердясь на королевского дворянина, ты, гетман, хвалишься на Московское государствр войною. Но такие самохвальные и непристойные слова нам не страшны, да и то надобно тебе знать и помнить, что великий государь наш для православной веры тебя жалует».
Заява представника московського уряду про те, що Мос¬ковська держава не збирається в усьому діяти заодно з Річчю Посполитою, зрооблена у присутності довіреної особи польсь¬кого короля, котрий намагався запевнити у протилежному, судячи з усього, цілком задовольнила гетьмана, бо він нахи¬лився до Протасьєва і «отвечал ему тихонько», що свої гнівливі речі мовив навмисно, аби у Варшаві не довідалися про його справжні наміри співдіяти на бранному полі з Московским царством. «А ляхи мені — великі вороги, говорити і жити з цими ляхами правдою ніяк не можна», — пошепки додав гетьман.
Пізніше Богдан розповів Протасьєву, як кримський хан нама¬гався вмовити козаків рушити спільно з ордою на Москву і про те, як важко було йому, гетьманові, відвернути навалу завдяки походу на молдавського господаря. «Так я Московську державу зберіг», — виголосив Хмельницький, і це відповідало дійсності. 1 гетьман радив московитам не йняти віри польському уряду: «Король і пани великому государю збрешуть», як завжди бага¬то чого обіцятимуть, «а нічого не вчинять».
Бачачи, що напруга у перемовах дещо спала, Протасьєв знову наважився нагадати про самозванця. Гетьман дав зрозу¬міти, що розв'язання цієї справи повністю залежить від його особистої постави, і тільки він один може її улагодити, на ляхів немає чого розраховувати — «і поганого шляхтича, щоб той не вчинив, нікому не видадуть».
Протасьєв почав слізно просити видати того «окаянного вора». Але його сподівання хутко розпалися на порох, коли він почув відповідь гетьмана: «Я теперь при боці своєму і у Війську Запорозькому його на маю, і про нього не знаю, де він тепер перебуває. А був у мене і давно вже від мене від'їхав».
Царський дворянин почав зітхати, але Хмельницький прозоро натякнув, що ця справа не безнадійна, все залежатиме від пос¬тави московського уряду. І Протасьєв записав обіцянку гетьмана: «А буде где-нибудь окажетца, сыскав его, к Москве отослать обещал». Хмельницький навіть видав універсал про затри¬мання самозванця. Проте це ще не означало, що він збирається виконувати московські вимоги, не отримавши від царя нічого взамін, крім щедрих обіцянок.
Не шкодуючи московського золота, — які там гроші, коли йдеться про «дело государево»! — Протасьєв довідався, що самозванець нині перебуває у Мгарськму монастирі, і не просто переховується за рясою ігумена, а діє, збиткується з царя, а до того ж «тот плут» має охоронні грамоти і універсали самого Хмельницького, тож підступитися до нього не зовсім просто.
Вдарив шапкою об землю царський слуга і понісся до Лубен. А як сповз з коня, то мгарські ченці з неприхованим глумом зауважили, що він у дорозі розминувся з тим, кого шукав, бо «князь Шуйський» у супроводі загону козаків у якихось своїх потребах саме виїхав до гетьмана.
Гра у піжмурки української контррозвідки з московитами продовжувалася.
Натомлений безрезультатними мандрами по всій Україні у безнадійних пошуках державного злочинця, Протасьєв на цей раз вирішив залишитися на одному місці й обов'язково доче¬катися самозванця. Будь за що!
Осінь вже почала коронувати дерева золотими вінцями, а той, хто зазіхнув на царський вінець, досі не з'являвся.
Нарешті наприкінці вересня наче перуном пройняло Протасьєва: самозванець — у Лубнах! І царський слуга вирішує діяти «по-московськи». Він має вчинити «Божу справу»: якщо не вдасться знешкодити лже-Шуйського іншим способом, то вбити його прямо в церкві під час богослужіння.
Добутися до Тимошки на вулиці, попри кілька спроб, Про-тасьєву не пощастило. За наказом гетьмана самозванця завжди супроводжувала козацька варта. Залишився єдиний варіант...
Відправа у церкві закінчувалася. Згасали свічки й тихі моли¬тви. Парафіяни почали тихо розходитися, умиротворені спілку¬ванням з Богом. І тоді підісланий московським дипломатом московитин Пронька, міцно стискуючи за пазухою руків'я ножа, обережно майже впритул наблизився до Акундінова. Лише кіль¬ка кроків залишилося зробити вбивці, щоб завдати смертельно¬го удару і поставити останню криваву крапку на справі лже-Шуйського.
Козаки були насторожі. «И того де вора люди учали его, Проньку, — розчаровано записав у звіті начальству Про¬тасьєв, — от него отбивать и мало с ним в тех дверех драки не учинили».
На цей раз замах не вдався, але Протасьєв не облишав спроб звести зі світу державного злочинця і ще кілька разів підсилав до Акундінова найманих вбивць. Пізніше Тимошка нарікав: «Зависть вражия через Петра Протасьева сталася и возбранила мне дорогу ко государю к Москве потому, что он просидел в ловителех з багатыми в тайных убити неповиннаго».
Москві необхідні були точні дані про перебування в Україні самозванця. Посольський приказ надсилає царську грамоту Протасьєву і Богданову з вимогою, «как к вам наша грамота придет и вы б ехали к нам к Москве, днем и ночью, скоро, не мешкая нигде и ни за чем».
7 листопада 1650 року є Посольський приказ вже була пред¬ставлена «Записка Петра Протасьева да подьячего Григорья Богданова, что они вестей проведали».

[Моргенштерн]

Єдине завдання посла — голова лже-Шуйського

Московський уряд, зваживши, що всі його зусилля зводяться в Україні нанівець, вирішує направити до козацького гетьмана спеціального уповноваженого посла Василя Унковського з одним-єдиним завданням — домогтися видачі самозванця. Інших завдань, що б там не стверджували російські історики, а за ними й радянські, посол царя Олексія Михайловича не мав.
Напередодні від'їзду Унковського з ним мав тривалу секрет¬ну розмову найближчий дорадник царя государев боярин Борис Іванович Морозов, наставляючи посла, як належить чинити в ставці гетьмана для успішного здійснення таємної місії.
Дещо з потаємного знйшло відбиття в інструкції Посольського приказу від 24 серпня 1650 року, в якій чітко визначалося, що уповноважений посланець царя має говорити особисто з Богда¬ном Хмельницьким «о воре руском человека», а на зворотному шляху заїхати в Лубни, а там вже що Господь дасть, може, й бла¬гословить прибрати небезпечну для Божого помазаника людину.
Обтяжений настановами, Василь Унковський вже виїхав в Україну, як до Москви надійшов черговий звіт Протасьєва, з якого випливало, що самозванець вже покинув стіни Мгарського мо¬настиря. Треба було терміново вносити корективи, навздогін за Унковським був посланий толмач Викула Осипов із забороною заїжджати до Лубен.
До прикордонного Путивля посольство прибуло 6 вересня і тут надовго затрималося. Справа у тому, що Унковського пере¬стрів на півдорозі дяк Тимофій Мосалитінов, який теж довго «промишляв» в Україні, займаючись справою самозванця, отже, мав про що розповісти послу. Певно, ця оповідь справила вра¬ження на Унковського, адже у листі до царя він писав: «И мы, холопи твои, не обождав из-за рубежа вестей, ис Путивля вскоре итти не смеем, чтоб твоем государеву делу какие порухи не было. А как, государь, вести поновятца, а чаять, что твоєму государеву делу порухи не будет, и мы, холопи твои, не обож¬дав из-за рубежа вестей, ис Путивля вскоре итти не смеем, чтоб твоєму государеву делу какие порухи не было. А как, государь, вести поновятца, а чаять, что твоєму государеву делу порухи не будет, а мы, холопи твои, ис Путивля поедем вскоре».
Треба гадати, що на очікувальну позицію Унковського поді¬яли і відомості про стан справ в Україні, що мав у своєму розпорядженні місцевий воєвода Прозоровський — «писали де к ним ис Києва Петр Протасьев да подьячий Григорей Богданов и к боярину ко князю Семену Васильевичу он, Петр, прислал советную грамоту». Очевидно, у своїй «советной грамоте» Протасьєв виклав свій сумний досвід полювання на самозванця і власні міркування щодо засобів знешкодження лже-Шуйського.
13 вересня посланець Посольського приказу Осипов наздог¬нав Унковського і передав нові вказівки, згідно з якими посол при зустрічі з гетьманом мав наголошувати, що «тот вор руской — худой человек и бусурманен и называется ложно ненастоящим имянем, и делал ссоры».
Зміна змісту інструкцій, непослідовність у діях московського уряду засвідчує напругу і непевність, котрі охопили царський двір у зв'язку з тим, що гетьман вочевидь не бажав видавати самозванця.
Нарешті Унковський та його почет наважилися перетнути кордони України. Під час просування у глиб козацької землі посол регулярно надсилав у Москву детальні водомості, які міг роздобути про Тимошку Акундінова. 18 вересня московити прибули в Ромни і тут почули, що «вор» перебуває у Лубнах, «а иные сказывали, что поехал к гетману в полки»; тут же Унковський довідався від отамана Івана Федоріва та войтів, що до самозванця в Україні ставляться доброзичливо: «Мы де ево почитаєм и стацею (постій. — Ю.Д.) и подводы и провожатых даєм для того, что ему лист'дан гетманский, за ево гетманскою рукою и за печатью, велено ево почитать, стацею и подводы и провожатых ему давать во всех городех, куда он приедет». 20 вересня у Лохвицях місцевий отаман сказав, що самозванець поїхав до гетьмана. 26 вересня, прибувши до Лубен, Унковський вивідав, що справді Тимошка довго жив у Мгарському мо¬настирі «по гетманскому указу, с честью, и гетман де ево жалует». Особливу увагу посол звернув на те, що «писал к нему гетман листы часто, а он писал к гетману також листы часто». Доповідаючи про цінування, царський посланець нагадав, що пам'ятає настанови, які йому дали у Кремлі: «И только, государь, с тем вором где увилимся, и мы, холопи твои, за помощию Божией над ним учнем промышлять как Бог помощи подаст».
У Лубнах довелося зупинитися на якийсь час, чекаючи дозво¬лу прибути до гетьманської столиці. Стало відомо, що самозва¬нець поїхав' до гетьмана, а по дорозі зупинявся у Києві і пос¬тійно жив у воєводи Адама Кисіля і «у митрополита бывал». У вічі кидається одна цікава і вельми показова обставина: усі особи, котрим були надіслані королівські листи з вимогою всі¬ляко сприяти видачі лже-Шуйського, демонстративно надають йому протекцію. Навряд чи це було простою випадковістю, швидше — продумана демонстрація, розрахована насамперед на реакцію послів московського самодержця.
До Лубен від гетьмана прибули козаки Василь і Яків і роз¬повіли, як записав посол, що «тово де вора они встретили на дороге, едет к гетману в войско». І Унковськии зрозумів, що наспів час поспішати до Чигирина.
У гетьманській столиці московиту пощастило. Якось напро¬чуд легко він познайомився з людиною, яка багато чого могла розповісти про самозванця, — «Києва города мещанин, что был жид, а ныне в крещении Левка». Особливо важливим видалося послу те, що Левко особисто знав лже-Шуйського, позаяк «у нево жил». Принаймні так він запевнив Унковського, який зміг від нього дізнатися, що у Києві самозванець жив на кошт київського воєводи «пана Одама» Кисіля, а без цієї підтримки «ему б пить и єсть купить не на што».
До речі, чимало євреїв жили на терені Війська Запорозького і навіть подавалися у козаки. Московський шпигун Климов у свій час доповідав, що багато євреїв «крестились и живут ныне в городех за одно с козаки». Сєвські воєводи із подивом доно¬сили про козацького старшину — «новокрещенного жида», який водив козаків у походи проти поляків. У реєстрі Війська Запорозького 1649 року зустрчається близько сорока єврей¬ських прізвищ: козаки Іван і Васько Лейба, Трохим Коган, Демко і Федір Зраїтель, Демко Юдай, Василь Жидовчин, Вактун Жидовець та інші. Та й у пізніші часи євреї іноді займали високі старшинські посади. Полковницьким перначем володіли євреї Герцик і Крижанівський. Єврей Марко Абрамович запо¬чаткував два відомих старшинських роди Морковичів і Мар¬кевичів, з яких вийшло чимало українських патріотів, а його дочка Настя стала дружиною гетьмана Івана Скоропадського. Це про неї склали приповідку: «Настя носить булаву, а Іван — плахту».
5 жовтня Тимошка Акундінов вночі прибув до Чигирина.
І тут киянин Левко починає говорити Унковському дивні речі, запевняючи, що самозванець приїхав самочинно без відома гетьмана Хмельницького і генерального писаря Виговського. «А тово де не ведали, что в Чигирине вы, — передав слова свого інформатора Унковськии, — а только б де про вас ведали в Чигирине, и ему ехать не велели, чаю б, куда в^ьтое место велели отьехать, до коих мест вы будете в Чигирине».
Неможливо навіть припустити, що керівники Війська Запо¬розького нічого не знали про просування посольства московитів по своїй території. Як неможливо припустити й те, що Акундінов наважився б на таку авантюру без відома Генеральної канцеля¬рії. Отже, Левко свідомо вводив у оману московського посла, що дає підстави стверджувати, що він діяв на користь української контррозвідки. Подальші події потверджують це при¬пущення.
Швидше за все саме козацька контррозвідка і подбала про прибуття до Чигирина самозванця саме під час перебування посла московського царя.
Цікаво, що у день свого приїзду до козацької столиці, доче¬кавшись ранку, Тимошка насамперед відвідав Виговського і мав з ним секретну розмову, після якої демонстративно під'їхав до посольського обійстя і поцікавився, хто саме прибув від царя до гетьмана, наче не знав цього від генерального писаря, за¬пропонував Унковському прислати до нього довірену особу для перемов.
Унковський радо погодився, — ще б пак! — звір сам біг у його тенета! Він ладен був летіти сам на зустріч із самозванцем, але не наважився на цей крок без належного дозволу гетьмана. Проте достатньо йому було натякнути на бажаність такої зуст¬річі, як Виговський напрочуд легко дав свою згоду, що мало б насторожити Унковського, але він на те не зважив, засліплений можливістю швидкого виконання покладеного на нього надзвичайного державного завдання.
7 жовтня самозванець через Левка передав послу свого листа. Тремтячими від збудження руками, охоплений передчут¬тям перемоги, Унковський зламав печатку на листі Тимошки.
«Василей Яковлевич, государь, — писав самозванець. — Всемогущая Божия сила во моей слабости такую крепость учинила, што из смрадной челюсти турской меня свободивши, принудила, абы шол к Москве и покорился добровольно холопски...» Лже-Шуйський оплутував посланця царя красними словами, як павутиною. Він і не збирався заперечувати оче¬видне. Так, він справді був піддячим у Московській державі, «но благородия Шуйских княжат не лишен єсть».
Так розпочався вельми цікавий діалог між самозванцем і повноважним представником царя, якого ця інтрига блиска¬вично засмоктувала у свій водокрут.
Акундінов спокушував Унковського туманними словами і пропонував зустрітися, «што воистину будет на пользу государева дела и прибыль, а тебе на честь и славу потому, что познаешь мои камни, каковые цены годны суть: не найдется темности в моей светлости». Листи самозванця — взірець сло¬весної алхімії, перенасиченої амальгамою загадкових алегорій, натяків, двозначностей, — і разом із тим нічого конкретного, усе невизначене, але звабливе.
А завершив свого листа Акундінов оригінальним запрошен¬ням: «...Прошу, штобы увидетца, пока его милость гетман не приехал, абысь мы ся сами осудили, не ходячи на суд».
Унковський спробував заманити Тимошку до себе, але той, надто добре знаючи московські звичаї і підступність царських слуг, навідріз відмовився відвідати посла. І тоді Унковський, занехаявши свій високий стан, пише власноручного листа, в якому намагається переконати самозванця, що тому нічого не загрожує: «А вижу, что ты боишься от меня всякого дурна себе, и нет у меня к тобе мысли дурной, верь письму сему, пишу не єдино лести, а ни хитрости», а якщо Акундінов прийде до нього, то почує «особые речи», котрі від самого царя «прика-зано к тобе».
Однак самозванець твердо стояв на своєму: «Я де чаял, что Василей сам ко мне будет, а мне к Василью нельзе».
Нарешті 8 жовтня дійшли компромісу: зустріч мала відбутися на нейтральній території — у церкві Пречистої Богородиці, коли посли будуть «молебен петь». Самозванець відповів коротко: «Буду в церковь».
Проте, пам'ятаючи замах Протасьєва, Тимошка раніше, ніж переступити поріг храму, двічі посилав своїх людей переко¬натися, щоб із Унковським було не більше двох осіб, «а только будет людей много и с ружьем, и де не йду». Те, що ці перес-тогори були не зайвими, засвідчать статейні списки самого Ун-ковського, в яких посол вибачався перед царем за те, що не мав змоги вбити самозванця під час розмови наодинці...
Уже й відправа наближалася до кінця, а самозванець досі не з'являвся. Василь Унковський і дяк Яків Козлов аж охрипли, благаючи Бога віддати в їхні руки державного злочинця. Аж тут до церкви увійшов Тимошка, але послам не вклонився, а з байдужим виглядом став на лівому криласі.
Унковський підморгнув Козлову. Той зробив вигляд, що збирається прикластися до образів, але, проходячи повз само¬званця, прошепотів, щоб він підійшов до Унковського, як посол буде виходити з храму.
Тимошка зійшов з криласа. Московський посол зупинив його: «Постой, поговорить с тобою мне».
Самозванець погоджувався вести розмову лише наодинці. З церкви вигнали усіх присутніх, навіть попів. Але дяк Козлов категорично відмовився залишити Унковського віч-на-віч з Акундіновом.
Лже-Шуйський коротенько переповів історію свого життя, а точніше — виклав свою версію, як, вже будучи «пищеком», випадково знайшов в «сьезжей избе» государеву грамоту, з якої довідався про своє благородне походження від князів Шуйських, і сталося це, за його переконанням, не з його влас¬ної волі, а з промислу Божого, а люди почали називати його «царя Василья Ивановича сыном, и я де сам не называюсь: здесь меня так зовут. Да и русские люди меня так называют».
Як тільки самозванець згадав про «русских людей», Унковський не зміг стриматися, одразу пожвавішав. У нього з'явилася можливість дізнатися про тих, хто підтримав авантюру само¬званця безпосередньо в Московській державі. І посол з м'яким докором мовив: «Что ты сам о себе не ведаешь, чей ты сын, а людем веришь. Скажи мне, хто тебя русские люди так называ¬ют?»
Але Тимошка не поспішав розкривати свою душу. Досить було й того, що він заінтригував царського посланця. І він недбало пообіцяв викласти все, що знає на письмі, серед усього й імена людей, причетних до його долі, а поки що почав зривати «кислички» зі свого химерного родовідного древа, чим остаточ¬но заплутав Унковського: «А я де не царя Васильєв сын, дочери его сын. А дочь его в разоренье взяли козаки, и после тех козаков за отцом моим была». Не вмер Данило, болячка вда¬вила! Нова версія самозванця про його походження теж не могла припасти до вподоби Романовим.
І тут, захопившись власною розповіддю, Тимошка припус¬тився похибки: про свого батька (імені якого так і не назвав), він сказав, що той за царя Михайла Федоровича був намісником у Пермі. Але Унковський чудово знався на тамтешніх справах, позаяк був колись воєводою саме у Пермському краї і добре знав, що там ніколи ніяких намісників не було, про що й негай¬но сказав самозванцю, гадаючи, що загнав його остаточно на слизьке.
Тимошка, якого взагалі-то важко було чимось збити с пантелику, на якусь мить розгубився, а Унковський перейшов у наступ: «Напрасные речи оставь, поедь к государю со мною в Москву, а государь щедр... милостив, вину тебе велит отдать».
Акундінов урочисто перехрестився на образа, навіть потис¬нув руку послу на знак своєї згоди поїхати з ним до Москви. Та не довго тішився Унковський, бо самозванець, оговтавшись, знову «стал вракать многие речи», і запевняти, що і духовний заповіт у нього є батька-небіжчика, в якому розкривається таємниця його походження. І перейшов у рішучу контратаку, почавши погрожувати, якщо Унковський стане в присутності гетьмана називати його «вором и поносити», то і йому, нащадку Шуйських, тепер є що розповісти Хмельницькому про справжні наміри московських послів. З цих слів видно, що Унковський, засліплений позірною лагідністю і поступливістю самозванця, щось необачно бовкнув про гетьмана і Військо Запорозьке, а Тимошка був надто битий жак, щоб не ухопитися за подібну промашку посла. Він вже не захищався, не виправдовувався, а нападав: «От гетмана добра себе не чайте!»
Ролі помінялися. І вже не його допитували, а він допитував. Тепер вже розгубився московський посол, котрий не сподівався такої спритності від самозванця, і не дуже впевнено пробелько¬тів, що гетьман не повірить Тимошчиним словам, як тільки довідається, «какой ты породы худой человек».
Розпочалася тривала обопільна лайка і взаємні докори. Роз¬мова зайшла в глухий кут. Самозванець то припадав на мос¬ковські пропозиції, то рішуче відхиляв їх. Враження таке, що Тимошці приносила справжню втіху можливість дурити посла, і він із неприхованим задоволенням, образно кажучи, водив Унковського за ніс довколо власного пальця.
Під кінець самозванець почав вимагати, щоб посли поцілу¬вали хрест і присягнули, що «меня до Москвы не уморить и на Москве меня не казнят».
Унковський і Козлов достеменно знали, яка люта кара чекає на того, хто «влыгался в государево имя», хоча, можливо, це й не зупинило б їх і вони б принесли будь-яку присягу і хрест би обцілували, якби не страх перед царським гнівом. Тож посли і відповіли, що вони одному государю хрест цілують, а того, що від них вимагає Тимошка, «и помыслить нельзе».
На цьому розмови урвалися.
Наступного дня Левко привів до самозванця Якова Козлова, який одразу почав дорікати Тимошці за непослідовність: то він, було, вже погодився їхати до Москви і руку тис, а потім почав вимагати того, «чево зделать невозможно». Дяк, обурений зух¬валістю самозванця, зірвався на крик: «И впредь учнешь плутать и влагатца непристойным имянем, и Бог тебе не потерпит, пошлет не тебя победу».
Акундінова стільки залякували в його житті, що він вже нічого не боявся. Спокійно вислухавши прокльони, Тимошка спокійно відбив їх: «А будет станет меня Василей оглашать и станет при гетмане со мною говорить розврату, и ему быть в позоре». І продовжував блефувати: ви, такі-сякі, мене безчес¬тили, тож до Москви не поїду, у кращому випадку пошлю свого служебника Костку з грамотами свого діда царя Василя Іва¬новича та з листами сербського й київського митрополитів, які буцімто неспростовно доведуть всі його спадкові права. «И государь бы, — вимагав нахабно самозванець, — меня пожаловать указал по тем грамотам».
«Покажи грамоти», — почав просити Яків Козлов. Тимошка показав здаля якісь папери, але, як скаржився дяк, «смотреть и честь не дал».
І вже прощаючись з Козловим, Акундінов зауважив, що знапро всі їхні підступні наміри: «А какое де дурно вы хотите надо мною делать, я про то все ведаю». і загадково додав: «Ведаю ни от ково, собою». Нічого містичного у цій заяві самозванця не було, бо не «собою» він знав про задуми послів, а зі слів перехреста Левка.
Після цього Акундінов поїхав на хутір Богдана Хмельницько¬го Суботів. Перебував там недовго і вже надвечір повернувся до Чигирина. Левко передав Унковському, що гетьман зустрів самозванця ласкаво і навіть запросив до себе пообідати.
Посли захвилювалися. Хоча вельми подібно, що ці неприємні новини Левко передав московитам з відома української контр¬розвідки саме для того, щоб викликати у них неспокій та не¬певність. Гра розвідок продовжувалася. У когось першого мали не витримати нерви.
Нерви не витримали у московитів. І поготів, що після поїздки до Суботова самозванець одразу припинив будь-які контакти з посольством, хоча «к нему посылано многожды, чтоб он видел-ся или б на письме сылался»,
Вичерпавши усі легальні спроби, московські посланці вирішили вдатися до крайнього засобу — «многими людьми промышляли и давали от тово много, чтоб ево, Тимошку, хто убил или какою отравою скормил».
Проте дипломатам-убивцям не таланило. Ніхто не спокушувався мздою. «И нихто тово зделать не похотел, бояся гетмана».
Московські посли готові були наразитися на смертельну не¬безпеку і, занехаявши свій високий дипломатичний сан, почали вивчати можливості вбивства самозванця власними руками. Проте висновки государевих слуг були маловтішні: «А самим никак убить ево было нельзе». По-перше, сам Тимошка був дуже обережний — «жил дуже обережно». А по-друге, — і це було найважливішим, — Богдан Хмельницький відверто взяв його під свій захист — «гетман к нему добр». І вдень і вночі козацька варта, яку підкупити було неможливо, охороняла лже-Шуйського. «У него козаков много», — виправдовувалися перед самодержцем посли і додавали: «А се люди вольные и за малое дело ссорятся». Із цих слів можна зробити висновок, що посли вдалися до якихось спроб підкупити вартових, але отримали рішучого відкоша.
Тоді Унковський вирішив скористатися послугами перехреста Левка — «посулили ему дачю немалую, чтоб ево, Тимошку, как окормить или каким питьем опоить». Отруту посли завбачливо прихопили з собою з Москви.
Так царські дипломати потрапили у розставлену на них українською контррозвідкою пастку. Як і слід було сподіватися, самозванець довідався про спробу його отруїти і про чужі очі' розіграв справжню комедію, схопив рушницю, вдаючи, що пій¬мав злочинця, котрий з намови московських послів хотів його убити зрадою.
Найцікавіше, що про цю пригоду оповів послам сам Левко, який передавав реакцію Тимошки на «замах»: «Ты де, злодей, умышляешь меня окормить или опоить по наученью Васильєву да Яковлеву. А я де то сам знаю, что вы хотите надо мною зделать и какую смерть мне умышляете учинить».
На запитання, як же йому пощастило порятуватися, Левко не дуже переконливо відмовився, що «кое-чем от нево отговорился».
Навряд чи Левкові пощастило б чим-небудь виправдатися, якби він справді вчинив замах на життя того, кого взяв під свою особисту опіку сам гетьман. Просто козацькій службі безпеки необхідно було мати до першої зустрічі посланців царя з Хмель¬ницьким прямі доводи підступності московитів, які, перебува¬ючи на терені чужої держави, діють як звичайні злочинці. Крім того, ці дії московських послів ще раз довели, яке велике значення надавав кремлівський уряд питанню ліквідації самозванця, що, безперечно, гетьман обов'язково збирався вико¬ристати на майбутніх перемовах.
Киянин Левко, відігравши ролю, яку йому доручила українська контррозвідка, «с тех мест к Василью не бывал, неведомо, где сьехал». А у звіті Унковського з'явився новий запис: «Дай соболь Левку киевлянину для тово, что он государю служил».
Очевидний провал не зупинив настирливих царських слуг, їм нічого було втрачати, окрім власних голів. І хоча із зникненням Левка прямі зв'язки з самозванцем урвалися, посли почали шукати нового виходу на Тимошку.
Хто шукає, той завжди знаходить. Козак Федір Єрмаченко погодився передати лже-Шуйському листа із проханням про нову зустріч і порадою ходити «правым путем». Яким «путем» ходили московські дипломати, вже добре знаємо. «Учишь правым путем ходить, а сам кривым путем ходишь, яко слепой без вожа, — дорікав Акундінов Унковському. — И тепере што пишешь лукавне наискус и на оманку, ищешь сучка, а не чуешь в глазах своих бревно».
Самозванець не обмежився тим, що назвав московського посла «отцом лжи», а й ще додав: «Сатаны убо и ты человек еси, а не Божий, понеж человекоубийству научал еси жида, прельща его мздою воровскою». Гнівні, обурливі слова жбур¬ляв самозванець Тимошка московському нечесному послу: «А тепере, обидче, обидь еще! Ложный убийца, убивай еще! Клеветниче, клеветуй еще! Неверный, не верь еще! Будет час... не минет помста вас!»
Саме у цей час із Лубен до Василя Унковського надійшов лист Петра Протасьєва, який попереджав, що коли Богдан Хмельницький почне «отговариватца», що буцімто «велел ево, Тимошку, мне отдать», то хай посли не ймуть цьому віри — «мне он не отдал, и ведомо мне про то єсть, что он ныне при гетмане». Вочевидь Протасьєв натякав на гетьманський універ¬сал, який не приніс йому користі.


Велика прикрість Василя Унковського

Напрешті 11 жовтня після всіх бурхливих подій, пов'язаних з особою самозванця, до Чигирина прибув гетьман, але тільки наступного дня запросив послів московського царя до себе «хліба їсти».
Посли увійшли до світлиці, де вже на них чекали гетьман Богдан Хмельницький, писар Іван Виговський, обозний Федір Коробка, військові осавули і гетьманичі — Тиміш та Юрась.
Московський посол урочисто вручив гетьману царську грамо¬ту, в якій зокрема зверталася увага на особливу місію московсь¬кого посольства: «И о чем по нашему царского величества указу дворянин наш Василей Унковский учнет тебе говорить, и тебе б ему в том верить, и нашим царским делом промышлять».
Аби зробити царські слова вагомішими, посол із земним уклоном передав царський дарунок — соболів.
«І чим нам за його государеву премногу милість відплати¬ти?» — із відвертим глумом запитав Хмельницький.
Унковському було не до жартів, і він цілком серйозно відпо¬вів, що цар наказав говорити з гетьманом «о своих государевых делах».
Що це за справи, Хмельницький добре знав, але не поспішав іти назустріч московитам, вирішивши їх ще трохи поморити. І бачачи, що царських посланців б'є нетерплячка, умисно відклав перемови на майбутнє. «Сьогодні про жодні справи говорити з тобою не буду, — заявив гетьман, — тому що почну сам веселитися і вас пригощати».
Трохи розгублений Унковський почав викладати речі, які гетьман вже не один раз чув від кожного московського послан¬ця про гідності, таланти, здібності, обдарування, розум і красу московського самодержця.
Не без гумору гетьман зауважив на те: «Правду ти, царської величності дворянин, мені мовиш про його царське благородіє; ми самі знаємо, як його, государя, Бог облаштував розумом, і огрядністю, і хоробрістю, і красою вида, і усіма добрими благи¬ми справами».
Наступного дня посли знову були у гетьмана на гостинах, але й на цей раз довірливої розмови не відбулося, бо гетьман надав аудієнції не їм, а молдавським послам, які прибули для остаточ¬ного обговорення шлюбу Тимоша Хмельницького з дочкою Василя Лупла. Молдавське посольство очолював митрополит Варлаам, який приїхав у Чигирин «для договора и тайных дел», — як відзначали московські шпигуни.
Коли Унковський і Козлов увійшли до господи, то тут на них чекала велика прикрість: поміж присутніх за столом сиділи польські посли, московський перебіжчик Борис Грязной і, що особливо дошкулило московитам, «тут же с ними у гетмана был и вор Тимошка». І це вже був прямий виклик Хмельницького і відверта зневага усіх вимог «білого царя». Але Унковський і Козлов мусили проковтнути цю велику образу.
Звичайно, за таких умов перемови не могли відбутися. Ун¬ковський мусив чекати слушної нагоди, коли «иных земель послов у гетмана никово не было».
Лише 15 жовтня нарешті відбулася така зустріч. Перемови проходили «два на два» — Богдан Хмельницький та Іван Виговський проти Василя Унковського та Якова Козлова.
Московській посол вирішив приступити до справи самозванця здалеку, порадивши гетьману царю «служить и добра хотеть». На думку московського уряду, інтереси якого представляв Ун¬ковський, було б «по-християнські», коли б гетьман, довідав¬шись, що кримський хан «или воинские люди и запорожские козаки, которые воры (натяк на лже-Шуйського. — Ю.Д.) без твоево ведома похотят с татары итти в Московское государство войною», розпочав би їх «от такова дурна унимать, царскому величеству о том писать и... воєводам ведомо чинить».
Аби вплинути на позицію гетьмана, Унковський почав гово¬рити про «великое множество всяких чинов ратных людей», що буцімто вже зосереджено на кордонах з Україною. Царський дворянин розохотився і почав залякувати Хмельницького неіс¬нуючою московською потугою: «От Колуги и по Путивль во всех городех людей много, дворян и детей боярских, ройтар, и драгунскому и салдатцкому строю научены. Многие люди во всех городех стоят, и с ними немецкие полковники и под-полковники, и маюры, и ротмистры... и дворяне, и дети боярские, — посол почав повторюватися, упившись власними словами, — и казаки, и стрельцы, и драгуны, и салдаты, и пушки с Москвы по государеву указу привезены во все городы многи».
Цікаво порівняти цю фантастичну картину могуття Московсь¬кої держави з реальними оцінками сил московських військ. 30 серпня 1650 року, тобто майже одночасно з гоноровою заявою Унковського, путивльські воєводи Прозоровський і Чемоданов доповідалм царю: «У нас, холопей твоих, в Путивле безлюдно, служивых людей по списком конных и пеших всего 1700 человек и с московскими стрельцы, и ис тех многие худые и стары, и ружья у многих нет. И о том мы, холопи твои, наперед сего к тебе, государю, писали, что в приход воинских людей осады в городе и в остроге укрепить и посаду уберечь будет некем...» А Путивль являв собою найпотужнішу фортецю на московсько-українському прикордонні.
Отож Богдан Хмельницький, завдяки козацькій зовнішній розвідці добре ознайомлений із справжнім станом справ, мав скептично вислухати чванливі запевнення московського посла, а коли посол скінчив свій панегірик, гетьман з неприхованою іронією мовив: «Помилуй його, государя, Бог, щоб йому многолітствувати. Він, государ, охочий до військової справи і ратних людей лаштує, і ворогам своїм він страшний. Будь-яка держава славиться ратними людьми».
І Унковський з Козловим, «видя его гетманское в речах многое подательство», вирішили приступити до головного — до справи самозванця.
Звертаючись до гетьмана, посол почав благати: «Не хотел ты Тимошку отдать Протасьєву, так теперь прямую свою службу государю поверши, вели вора мне отдать».
Унковський намагався представити Акундінова звичайним кримінальним злочинцем, злодієм, що вкрав сто рублів, котрий за усіма законами і звичаями підлягає видачі, і поготів, що на цьому наполягають і цар московський, і король польський. Посол не шкодував чорної фарби, мовляв, Тимошка — і злодій, і вбивця, бо буцімто свою дружину вбив до смерті, і будинок свій власноручно підпалив, а від тієї пожежі мало не вся Москва пого¬ріла, та й сам він «худой простой человек... бобыльский сын... был в подячишках худых... бусурманен». І взагалі, запевняв геть¬мана царський дворянин, самозванець той «позорит и по смерти великого монарху Василья Ивановича... и государство Московское тем безчестит и делает ссоры», і це його страшне «воровство» «не токмо великому государю царю за гнев, и всем людям государства Московского за большую досаду».
Після цих патетичних слів Хмельницький глузливо відповів, що ніколи й не чув, щоб та людина, про яку йдеться, називала себе коли-небудь сином царя Василя Шуйського.
Унковський, гадаючи, що спіймав гетьмана «на гарячому», радісно нагадав, що в листі, який Хмельницький надіслав навесні донським козакам, прямо згадується про того «вора», який іменується там князем Шуйським, сином царя Василя Івановича.
Аби трохи погамувати послів, Богдан Хмельницький пообі¬цяв, що «стяти велю відразу» того чоловіка, якщо той нава¬житься називати себе не тільки царським сином, а хоча б і «просто» князем Шуйським. «А видати його не мочно», — суворо сказав гетьман на превелику прикрість послам царя.
Трохи перегодом Богдан говорив представникам московсь¬кого царя: «Тільки у нас того не повелося: хоча б кого і вели¬кого чоловіка або самого короля забив, все одно у нас не видадуть».
Досада й розчарування Унковського і Козлова ще більше посилилися, коли вони почули гетьманські заперечення проти видачі людини, яка попросила притулку у Війську Запорозько¬му. «Бо як то може бути? — обурено запитував гетьман. — А коли б я сам від ляхів перейшов до царя, а він би мене видав королю, а мене б стято — царю гріх би був».
Унковський наважився повчати Хмельницького: «Ты б, гетман, к царскому величеству служить приехал, и ты власный человек и ни в чье имя не влыгался. А тот вор не в пристоиное имя влыгается и таких воров во всех государствах вешают».
Але Хмельницький не дуже зважив на ці доводи. Власне, й не про те йшлося. «А ведаешь сам, — занотував слова гетьмана Унковський, — с чернью хто заговорит? Коли встанут, и от них мне только и речей будет: хто тебе велел отдавать из войска людей вольных в неволю?»
Однак Хмельницький прозоро натякнув, що ця справа не зовсім безнадійна, самозванця можна видати і пізніше, після старшинської ради; а може, він вишле Тимошку, але тільки зі своїми посланцями, бо «той мужик з вами їхати боїться: до Москви, каже, мене не довезуть, звелять убити до смерті».
Представникам царя дуже кортіло заполучити самозванця у власні руки, і Унковський почав брехати, що, мовляв, він нічого поганого й не збирався ніколи чинити — все це вигадки «вора». «Слышим мы ныне, — виправдовувався посол, позичивши очі в Сірка, — что тот Тимошка говорит, будто мы и ныне ево хотим убить. А мы про то мыслим ничево, что он говорил».
Хмельницький, проте, із притиском попередив, що будь-яка спроба вбити Акундінова може викликати серйозні ускладнення між Україною і Московським царством. «Не можна його вбити або якось умертвити без того, щоб не виникло поміж нас чвар», — твердо сказав гетьман, добре обізнаний з усіма мос¬ковськими спробами «прибрати» самозванця.
А послів вже била нетерплячка. Вони почали вмовляти геть¬мана негайно спорядити посольство, яке разом із ними, царськими слугами, відвезуть самозванця до царя — «а служба твоя и Войска Запорожского у государя царя ныне не забыта и впредь будет памятна».
Гетьман трохи погамував ентузіазм послів заявою, що спо¬чатку треба скликати полковників на раду, що не на часі, позаяк польський король запрошує козацьких представників прибути на сейм. Після сейму стане зрозуміло, що встановиться між козаками і ляхами — мир чи війна? І тільки опісля цього сам гетьман особисто листовно оповість царю про все, серед нього — й про самозванця.
Ясніше викласти свої погляди було неможливо: Богдан Хмельницький прямо пов'язував справу лже-Шуйського із тією позицією, яку займе Москва щодо України у випадку нової війни з Річчю Посполитою.
І вже зрозумівши, що з їхньої витівки нічого не виходить, посли ухопилися за останню соломинку і запропонували при¬вести Тимошку до гетьмана, щоб вони могли публічно «уличать вора».
«Навіщо вам з ним при мені бачитися? — спокійно заперечив гетьман. — Я того мужика у тому імені, в яке він влигався, не правлю і не стою за те преложне ім'я. І відаю про те: у царя Василя Івановича і у Шуйських дітей не було».
Так одним помахом гетьман вибив усі козирі з рук мос¬ковських послів. Уйковському і Козлову нічого не залишалося, які піти геть від гетьмана, шилом патоки схопивши замість са¬мозванця.
Здавалося б, усе зрозуміло. Але знову і знову приходили московські посли до Хмельницького, канючили, вимолювали самозванця, аж поки 20 жовтня у Хмельницького не урвався терпець і він рішуче кинув Унковському: «На чому у мене з тобою про того Тимошку домовлено, так і буде! А нової ніякої угоди у мене з тобою не буде».
«И стал сердитовать», — зітхнув у своєму звіті Унковський, описуючи гетьманську фурію. «Чи слова мої вважаєте брех¬нею? — лютував Хмельницький. — Чи я вам не вірний? Я царю служу всією правдою: вже два роки кримський цар, і калга, і царевичі, і вся орда мене на Московську державу кличуть, щоб з ними пішов війною, або війську наказав іти з ними. А я ані сам з ними не пішов, ані військо не пустив». І це є те головне, що має визначати зносини між Україною та Московським цар¬ством, яке ніяк не може визначитися, на чиєму боці йому бути: чи то Війська Запорозького, чи то Польщі. Щодо ж Тимошки Акундінова, то він «у нас буде за простого козака», — запевнив Хмельницький. «Чи гадаєте, що я тому мужикові дам людей для якої потреби? — вже спокійно й розважливо додав Хмельницький. — Чи щоб він здобув владу над Військом Запорозь¬ким? Самі бачете, які люди, є кому Військом Запорозьким керувати та ним володіти. Що той блазень?! А на чому у мене угода, — так і буде!»
І гетьман знову почав погрожувати Москві війною за її бай¬дужість до боротьби православних українців.
Перемови скінчилися. Місія Унковського провалилася. Із серпня до кінця жовтня московські посланці тільки й тим за¬ймалися, що полювали на лже-Шуйського, але так нічого й не вловили.
Про всяк випадок московські посли вирішили перепровірити заяву Хмельницького. «Да Василей же да Яков проведывали у Ивана Искренки да у Семена Плотавского тайным обычаем про гетманские речи: так ли ево гетманская правда, что он сказы-вал. И они сказывали те же речи, что гетман говорил». Тобто справа лже-Шуйського може бути розв'язана тільки на його, гетьмана, умовах, ні про що інше не може бути й мови.
Щоб хоч якось виправдатися перед государем, посли посилено займалися шпигунством, хоча й тут їхній програш козацькій службі безпеки є очевидним.
До певного успіху дипломатів-шпигунів можна віднести хіба що здобуття копії з листів кримського хана та його спадко¬ємця — калги, які їм дозволив переписати Іван Болеваченко, котрого Хмельницький посилав своїм гінцем до Бахчисарая. У статейному списку Унковського записано: «Дана пара соболей чигиринскому козаку Ивану Болевачонку для их службы к госу¬дарю и от проведывания вестей».
Цікаво інше. Іван Болеваченко прибув від кримського хана до Чигирина на тиждень раніше за Богдана Хмельницького, але чо¬мусь мав на своїх руках листи кримського хана і калги, які мав би, враховуючи їхню важливість, передати передусім Генеральній канцелярії, але з якоїсь причини не вчинив так, як цього вимагав обов'язок. І ще одне впадає у вічі: козак, який, судячи з усього, користувався особливою довірою гетьмана (інакше Хмельницький ніколи б не доручив йому таку важливу справу, як таємне листування з Іслам-Гіреєм), напрочуд легко, як зауважив Унковський, «про все сказал правду, не затеяв», і навіть до¬зволив московитам зняти копії з особливо секретного листуван¬ня, в якому хан закликав козаків до походу на Москву «войском таким, як под Збаражем было». У цьому листі також мовилося, що польський король вже дав свою згоду, бо татари йому обі¬цяли «колвек міст отберет з Москвы, прыдко се то все мает за¬ставать при королі, только Астрахань хан, ево милость, обоймет». А «ежели не пойдете, — погрожував володар Криму Війсь¬ку Запорозькому, — тогда велика братерства нам разорвать».
Під час перемов з Унковським Богдан Хмельницький, власне, не вказуючи на джерело, майже дослівно переповів зміст листа, а те, що московський посол був уже обізнаний із послан¬ням Іслам-Гірея, мало лише потвердити слушність викладів геть¬мана.
Інакше може скластися враження, що московським послам щось дуже, майже неймовірно щастило. Секретне листування гетьмана буквально само, наче риба у ятір, плинуло до їхніх рук. Факт, який сам по собі не може не викликати підозри, зважаючи на високий рівень компетенції козацької служби без¬пеки і контррозвідки, що неодноразово вже був доведений у ході таємної війни.
Унковський і Козлов також «промыслили с листов списки, которые к гетману прислали турского царя паши и каков гетман от себя послал к турскому царю».
Здавалося б, величезний успіх московської розвідки! Але не варто робити поспішливих висновків.
Справа у тому, що в усіх цих листах містилися такі дані, котрі вочевидь продовжували лінію, обрану Хмельницьким у дипло¬матичних перемовах з Москвою. Так, зокрема, у листі турець¬кого достойника Мурат-паші наголошувалося: «Естьли бы отку-ду неприятель порвался, нам знати давайте, яко много войска потребовать будете, зараз готовы есме... а тоє години помочь вам от нас будет дана. От сего часу кождому неприятелеви своєму не уступайте, ничего не вопнячи (тобто без сумніву. — Ю.Д.)».
Вельми подібно, що українська контррозвідка навмисно під¬сунула цього листа московським дипломатам. У тогочасній дипломатії таке практикувалося досить часто. Виник навіть спе¬ціальний термін для позначення подібних «дез» — «леттер остансібяь» (явні, неприховані листи, мета яких ввести в оману супротивника).
Під цим кутом зору ще більше зацікавлення у московитів мала викликати відповідь гетьмана султанові: «Ежели бо яка зрада была, или от Москви, или от венгров, или от иных каких неприятелей, мы вашей цесарской милости ознаймуем и с вель-можным ханом зноситься во всем будем».
Згадка про «зраду Москви» засвідчує, що цей лист був на¬самперед розрахований не стільки на турецького падишаха, як на московського царя. Це був лист-пересторога, який, мав на меті примусити кремлівський уряд глибше замислитися над подальшим розвитком відносин з Україною. Це була ще одна спроба загрозою можливої війни присилувати Московське цар¬ство до військового союзу з Україною. Гетьман вже вкотре погрожував Москві початком військових дій, знаючи напевне, що кордони її, по суті, беззахисні. Але мистецтво дипломатії вимагало не дозволити цим погрозам стати дійсністю. Війна з Московією була не на часі, хоча Хмельницький й не відкидав такої можливості у майбутньому.
21 жовтня, перед самим від'їздом посольства, Унковського відвідав генеральний писар Іван Виговський і «говорил, великою божбою божась, что де лжи в том не будет: как с вами гетман договорился, так и зделает, однолично пришлет тово вора к Москве своими посланцы и велит его отдать на Москве царско-му величеству».
4 листопада на зворотному шляху у прикордонному мос¬ковському місті Сєвську посли зустрілися з Іваном Тафралієм, котрий тривалий час відігравав ролю посередника у зносинах між гетьманом і царем. Виявилося, що думний дяк Михайло Волошенінов і царський тесть Ілля Милославський доручили спритному греку «о воре Тимошке промышлять заодно» з Унковським. Але оскільки Унковський вже виїхав за межі України, то Тафралій готовий був перехопити естафету у цій дуже важливій державній справі і тільки просив ознайомити його з ч перебігом попередніх перемов з Богданом Хмельницьким: «И у тебя ныне о том воре Тимошке и гетманом как зделалось, — цікавився грек, — чтоб мне ведать, как о нем промышлять».
Для потвердження своїх повноважень Тафралій на вимогу Унковського показав царську грамоту, і тільки після цього посол поділився своїм досвідом, заявивши, що вже досягнута домовленість про видачу самозванця і залишається лише напо¬лягати на дотриманні слова, даного гетьманом. Унковський прагнув тільки самому собі приписати заслугу у розв'язанні «государевого дела», хоча до остаточного розв'язання було ще дуже далеко.
Москва вперто засилала нових і нових таємних убивць в Україну, аби добути голову самозванця. Один з них — стрі¬лецький сотник Прохоров, під виглядом купця побував в українських містах Веприку, Гадячі, Рашеві, Миргороді, Чигирині, як тінь ідучи за Тимошкою Акундіновим, поки не переконався, що добутися до самозванця надзвичайно важко, бо його навіть у гетьманському почті постійно охороняють п'ятнадцять козаків, приспати пильність яких просто неможливо.
На запитання бєлгородського воєводи Рєпніна, чи не збирає самозванець військо: «И к тому рускому вору литовские люди (тобто українці. — Ю.Д.) прибираюца ли и много ль их собра-лося?», сотник коротко відповів: «Про то он ни от ково не слыхал».
Навряд чи ці слова заспокоїли московський уряд.

[Моргенштерн]

Знову «святий шпигун»

Майже одразу після від'їзду з України посольства Василя Унковського до Чигирина прибув «смиренний раб», не так Божий, як царів, Арсеній Суханов.
Увесь цей час царський богомолець не сидів склавши руки, а діяв, збираючи всі відомості про самозванця, які тільки міг здобути. Надовго оселившись у молдавському Успенському мо¬настирі під рукою патріарха Паїсія, він мав можливість дові¬датися багато чого цікавого з розповідей численних священо-служителів, які у церковних справах приїжджали до святителя. «И строитель Арсений их вспрашивал про вора про Тимошку подьячева, что называет себя Шуйским». І робив він це, треба відзначити, майстерно, бо хоч і перебував у чернечому «янгольському чині», але, як досвідчений вивідувач, не цурався і диявольських хитрощів.
Це ж він, Суханов, першим довідався про перебування самоз¬ванця певний час у Підгірському монастирі на кордоні з Угор¬щиною. Ще у 1649 році ченцям цього монастиря стало відомо, що «у венгер» з'явилися невідомі «дву человек». Арсеній, уважно вислухавши підгірських ченців, занотував у свій щоденник: «И старцы де стали меж себя говорить пошаптом: то де человек великой», а коли той, що називав себе Шуйським, занедужав, то звернувся до ігумена Підгірського монастиря із благанням про допомогу, і «игумен посылал по них старцев и их оттуду взял».
Досьє на лже-Шуйського, зібране царським богомольцем, поступово розбухло, і Суханову вдалося простежити шлях лже-Шуйського в Україні.
1 серпня 1650 року спритний отець Арсеній зумів прочитати лист колишнього київського протопопа, надісланий до патріарха Паїсія, з якого довідався, що самозванець «ныне де живет при гетмане Богдане Хмелнитцком и просил де у гетмана людей, чтоб ему йти на Московское государство войною, а на чем де у них меж собою договор положен, того он (протопоп. — Ю.Д.) не ведает».
Звістка про те, що шукач московського престолу намагається зібрати на Божого помазаника військо, занепокоїла «святого шпигуна».
23 вересня до молдавського господаря прибули козацькі посли. Святий отець підкотився до них дрібним бісиком і діз¬нався, що «князь Іван Васильович» постійно перебуває в ото¬ченні Богдана Хмельницького і «он же де было почал прибирать войско, чтоб ему йти на Московское государство, и то де сведали их начальная казаки, и в том ему запретили, чтоб он такой замысел отставил, и смуты б не чинил меж православных християн».
Арсеній Суханов був енергійним чоловіком і не збирався пасивно спостерігати за «неподобствами» самозванця, що своїми малими силами (котрі, проте, кожної хвилини могли примножитися потугою Війська Запорозького) намагався розхи¬тати трон улюбленого государя і його духовного сина Олексія Михайловича, для зміцнення влади якого царський богомолець доклав чимало зусиль, будучи одним з провідних ідеологів мос¬ковського самодержавства. І він починає вмовляти і перекону¬вати українських і молдавських православних ченців і священо-служителів послужити царю: «И строитель Арсений им говорил накрепко: буде они того вора застанут где в своих монастырях, и оне б его у себя прикрепили, и к государю б послали к Москве наскоро и дали весть».
Але бачачи, що українські ченці не дуже поспішають поділити його мирські турботи, Суханов вирішує звернутися до найбільшого авторитета Східної православної церкви — єрусалимського патріарха Паїсія, і бив йому чолом, «чтоб для такова дела писал к гетману, чтоб он того вора и послал к государю, а в-ыную б землю никуды».
Патріархові не хотілося займатися цією копіткою справою, і він запропонував Суханову: «Напиши де ты по руски».
Подібна пропозиція влаштовувала Суханова, і він заходився писати листа до Хмельницького від імені Паїсія, намагаючись врахувати всі можливі дії гетьмана, до яких той міг вдатися, відмовляючи у видачі самозванця. Із чистим сумлінням писав московський священик від імені патріарха до гетьмана: «Естьли ты в грех то дело себе поставишь, и он тебя в том разрешил и простил, и тот грех с твоей души на себя перенял».
Отець Арсеній започаткував складну літературну операцію: написав листа московською мовою, ченці переклали текст грецькою, а патріарх наказав переписати це звернення латиною, якою вільно володів Богдан Хмельницький. Що залишилося опісля цього подвійного перекладу від оригінального тексту самого Суханова, важко сказати, бо, яко істинний вчитель пра¬вославних московитів, отець Арсеній принципово зневажав іно¬земні мови і не знав латини, тож і не міг перевірити, наскільки остаточний зміст листа відповідає його власним словам. Але, маючи на руках такий вагомий інструмент тиску, як патріарший лист, Суханов не став зволікати. 30 вересня він, «купя коня», разом із назаретським митрополитом Гаврилом виїхав до ставки Богдана Хмельницького «наскоро».
Його не зупинила і постійна супутниця кровопролитних війн — «чорна пошесть», що вирувала в Україні, гублячи життя тисяч людей. Він змушений був їхати «не прямою дорогою», а обминав охоплені епідемією чуми місцевості, правлячи «на иные городы и села, которые здоровы».
Під час короткого перепочинку отець Арсеній, як не був натомлений важкою дорогою, насамперед починав розпитувати місцевих мешканців, чи немає якихось новин про лже-Шуйського і які подальші наміри Війська Запорозького. Про самозванця нічого нового він не довідався, але не від одного господаря чув, що «хотят де козаки с татары йти на Москву».
2 листопада у селі Новосільцях, вже зовсім близько від Чигирина, місцевий священик Федір за вечерею розповів «бо¬жому чоловіку» про настрої, які панують поміж козацтвом: «И козаки де говорят: коли де государь нас не примет, и мы де и сами к нему прийдем».
Російські і радянські історики звичайно уривали на цьому півслові розповідь новосільського священика, а речі його витлу¬мачувалися як свідчення «споконвічного прагнення україн¬ського народу до возз'єднання з братнім російським народом». Натомість за записами самого Суханова після слів «сами к нему прийдем» зразу йшло наступне розтлумачення: «И хотят де так же, как волоскую землю, попленить и выжечь». Вельми дивне «споконвічне прагнення до возз'єднання», чи не так?
До речі, в російських архівах зібралося чимало документів, що свідчать про несприймання українцями самої ідеї «воз¬з'єднання». Ось один із таких документів. 5 травня 1650 року боярський син Семен Постоялкін виказав українця Власа, кот¬рий приїхав до Курська на ярмарок. У виказі наводилися слова Власа про те, що козаки збираються «передатца к крымскому царю... как немочь станет с ляхами битися». Пильний боярський син провокаційно запитав українця, а чому їм, козакам, не перейти «к нашему государю в Московское государство?» Висловлюючи поширену серед українського населення думку, Влас рішуче заперечив подібну можливість: «Передатца де нам к вашему государю, и нас де потеснят, такой де нам воли не будет, что у крымского царя будет воля...» Краще вже бусур¬ман, ніж православний московський цар із його загальним холопством! І подібних свідчень збереглося чимало, але історики до них ніколи не зверталися, адже вони руйнували вщент основ¬ну концепцію російської державності...
4 листопада 1650 року отець Арсеній і митрополит Гаврило прибули до гетьманської столиці, але їм сказали, «чтоб не покручинились, ньше гетману не время, а завтра, как время будет, весть оне дадут».
На ранок Суханов довідався, що Хмельницький виїхав до Суботова «для своих забав», а всі справи перепоручив гене¬ральному писарю.
Але й Виговський теж не поспішав із візитом до царського богомольця і прийшов лише надвечір опісля перемов з ту¬рецьким послом.
Отець Арсеній не став зволікати і одразу передав писарю «большую грамоту, писана на александрейском листу по-латы-ни за великою печатью, в нем же писано патриарше прошение подробну и Тимошкино воровское странство потонку»,
Але Виговський категорично заявив, що із Війська Запорозь¬кого нікого не видають, додавши, «да и у вас, отче Арсение, на Дону тот же чин — никаких беглых не выдают».
Суханов наполягав: «Какое ж приятельство гетманское будет к государю, что такова вора государю не отошлет и из своей земли его не вышлет?»
Виговський вочевидь знущався над царським богомольцем і запропонував відразу: «Мы учиним так: выбьем его из своей земли, откуда он пришол, туда и поди».
Такий варіант теж не влаштовував московську сторону, поза-як не ліквідовував небезпеку, що постійно чаїлася в особі са¬мозванця. Тим часом писар, ховаючи саркастичну посмішку у вусах, удавано заспокоював Суханова: «Тут у нас ніхто до нього не пристає, з ким прийшов, з тими й живе, й ні в чому ми його не слухаємо, і в раду його ні в яку не закликаємо».
Арсеній почав нервувати. І тоді Виговський вирішив остаточ¬но добити царського духовника і розкрив головну причину від¬мови видати самозванця: «Як ми просили у государя допомоги, і государ, було, обіцяв нам допомогти і ні в чому не допоміг. І ми, бачачи те, що від государя нам помочі немає і щоб крим¬ський цар не заволодів державою польською, коли б короля взяли у полон, для того ми помирилися з королем. І король багато міст віддав татарам у полон, і всі ті душі і полон і кров стягне Бог із государя. Бо коли б від нього була нам допомога і ми б на нього, государя, надіялись, то з королем би не мирились і тих би міст король не віддав би хану».
І тут трапилося вже зовсім несподіване. Митрополит назаретський Гаврило, як зауважив Суханов, «прислонясь к писарю на ухо», сказав неголосно, але так, щоб почув отець Арсеній: «Есть истина, и патриарх тож говорит, что та кровь и полон взыщется на государе, что государь не помог вам».
Приблизно у цей же час київський полковник Антон Жданович, перебуваючи у посольстві в Стамбулі, відвідав кон¬стантинопольського патріарха і скаржився, що Московія не над¬ала Україні ніякої допомоги «в ці буремні і страшні часи ані словом, ані ділом».
Це був страшний удар. Московський цар завжди виставляв себе мало не головним стовпом православ'я, його надією і оборонцем, а тут, виявляється, вищі ієрархи вселенської пра¬вославної церкви засуджують його і погрожують карами не¬бесними. Та й сам Суханов заніс у свої нотатки: «А патриарх, у себя будучи, те речи многажды Арсению говорил, что для него государь козаков не примет?»
На ці неприємні, але справедливі докори Суханов тільки й спромігся, що пробелькотіти традиційне до оскомини: «Госу¬дарь царь с королем мирен вечно за крестным целованием».
Виговський не стримався від дошкульного закиду: «То — добро, так. Але задля чого тоді государ, не зважаючи на те ж саме хресне цілування, послав до короля боярина Григорія Гавриловича Пушкіна Смоленська просити? Король, зачувши те, зараз до нас послав. А ми вже готові боули ідти разом із царем. І то прочувши, на Москві одразу перевернули, і знову уклали угоду із королем, убоявшися тієї війни». І писар деталь¬но розповів Суханову, як важко було гетьману Богдану відвернути похід кримських татар на Москву, бо «не йти было де не умеет же потому, что гетман хану, а хан гетману на том присяги меж себе учинили, хотя б и на родного брата позвал друг друга, — ино йти».
Але в політиці не існує таких труднощів, які не можна було б здолати. «И гетман де послал к хану, — сказав Вигов¬ський, — что на Москву ему нелзе йти, занеже, сведав то, ляхи на нас наступают. И так де хана на великую силу от Москвы отворотил и, пришед к гетману, говорил: «Коли де ты на Москву не йдешь, а ляхи наступают, пойдем де на ляхов». И так де пошли на волюхи за то, что Василей воєвода совет имел с ляхами на нас заодно. И то де вы сами видели, что зделалось в волохах, а все то зло хотело быть на Москве».
8 листопада на відправу до чигиринської церкви приїхав сам гетьман. Обідню служили коринфський митрополит Іоасаф, котрий поліг пізніше смертю героя у битві під Берестечком, і митрополит назаретський Гаврило. Показово, що святитель Гаврило читав молитву українською мовою по київському Требнику.
Суханов звернув особливу увагу на те, що «во многолетии митрополиты и в октеньях поминают гетьмана государем и гетманом великая России» (тут: України. — Ю.Д.). Іншими словами, східна православна церква визнавала Богдана Хмельницького верховним правителем незалежної держави.
Після відправи Хмельницький запросив усіх високих цер¬ковних достойників до себе на гостини. Несподівано для присутніх Хмельницький голосно мовив: «Ніхто мені стільки прикростей не заподіяв, як цар московський». І пояснив, про що йдеться: «Посилаємо ми до нього послів своїх, і він, було, гаразд каже і прийняв їх добре, а іншим разом сказав інакше, що він з королем мирний вічно».
На ці прикрі слова Арсеній відгукнувся: «Государь соединению и любви рад».
«Дай-то Господи, — хитнув сивою головою Богдан, — щоб православні християни поєдналися і ворогів би хреста Христо¬вого викорінили».
Тут Суханов помітив неприховану погрозу в словах гетьмана, що й відзначив у своєму звіті царю: «И многажды гетман говорил: «Естьли де государь нас не примет и помочи не подаст, то уже я не винен буду, разве неволя нас совокупит, якоже и волох. Більш ніж прозорий натяк на те, як війною поєднала недоля козаків з молдаванами і чим це скінчилося для Волощини.
Треба думати, після такої заяви гетьмана царський богомо¬лець провів безсонну ніч.
Наступного дня після обіду Хмельницький і Виговський заві¬тали до назаретського митрополита і запросили до себе й Арсенія Суханова. Розмова мала бути дуже важливою, бо «гречан и своих всех гетман велел выслать вон».
Суханов напружив тіло, чекаючи усього найгіршого.
Гетьман підвівся і нагадав про свої численні спроби домовитися з Олексієм Михайловичем та його урядом про воєн¬ний союз. Потім урочисто заявив духовним особам, що має намір ще раз звернутися до царя з проханням про допомогу і сподівається на остаточну, але відверту відповідь, щоб українці надалі знали, що мають чинити і на що мають сподіватися, «А если государь нас не пожалует, — почав викладати свій ульти¬матум Хмельницький, — и помочи не даст, — что ему, госуда¬рю, будет, как я сложусь с турками, и с татары, и с волохи, и с мутьяны, и с венгры, и пойду и землю его запустошу, так же как и волоскую?»
Суханов пополотнів. Треба було якось відреагувати, і він почав говорити: «Мости пане гетмане, как были вы в волохах, ино против вас нихто нигде в бою не ставил и из самих Яс нихто не выехал и не выстрелил, но и сам Василей воєвода в горы збежал в лес. А у нас бы вас встретили, и на Украйне, не токмо под Москвою, и пролилося б крови много: Московское государство не как волоская земля, в лес или в горы не побежали из городов».
Хмельницький був добре ознайомлений зі справжнім станом речей, але він прагнув не війни з Московією, а воєнного союзу, переваги якого і намагався зараз викласти перед Сухановим: «А як государ мені допоможе, кримський хан на нього піде, і про ногаїв кримський хан мені говорив: «Хто тобі приятель і мені приятель, а хто тобі ворог і мені ворог, і куди ти підеш, і я туди... Тільки треба спочатку лядські роги зламати, потім і турок у нас буде... Я з кримським ханом говорив про те, щоб государ зі свого боку послав на ляхів, і він тому вельми радий».
А Суханов — своєї: «Как идти? Преступить крестное целование а порушити вечное мирное постановление?»
Богдан зітхнув: «Отче Арсеніє, посилав я до його милості царя послів своїх, і мені все те на ганьбу і ні в чому користі немає. Одначе я на його царську милість сподіваюсь і в своїй правді стою». 1 перехилившись через стіл, Хмельницький «почел было Арсению на ухо тайно говорить», але припинив, підвівся з-за столу і наказав відімкнути кімнати, а потім взяв Суханова за руку і повів його до другої світлиці, щільно зачинив за собою двері, сів сам і посадив навпроти себе царського богомольця. Почалася розмова, яку Суханов передав слово в слово.
«Отче Арсению, давече ти говоришь, что государю нельзе преступить крестное целование: во тож ляхи скорее преступят кроестное целование, понеже их разрешает во всех клятвопрес-туплениях римский папеж... Да скажу тебе тайну такову про ляхов, учини то известно государю: был посол крымской у кроля и ехал назад через волоскую землю, да с ним же ехал посол польской к хану и был у Василья воеводы. И Василей де их подпоил, и они де ему все свои секреты открыли: едет де посол польской к хану для того, чтоб он пошел на Москву, а ему б ударить на Москву с своей стороны и чтоб своє взять, чем завладел царь московский (тобто Казанське та Астрахансь¬ке ханства. — Ю.Д.), и тому, отче Арсение, верь, то истинно, а есгьли ты не веришь, я тебе и то скажу, хто мне й писал, да письмо покажу ево».
Гетьман почав перебирати у скриньці якісь папери, але не віднайшов потрібних, махнув рукою: «У писаря», і знову звер¬нувся до Суханова, говорячи про підступність лядську, бо вони «к присяге некрепки», вдруге наголосивши, що «папа им на все разрешит».
І Хмельницький пояснив, чому він передає одержані від Василя Лупула відомості не письмово, а на словах — «чтоб Василья и себя с ханом не смутить». Свою ж особливу довіру до Арсенія гетьман пояснив просто: «А тебе в том верю, поне¬же ты человек духовной особы, а се его царского величества богомолец». І вимагав Богдан, щоб усі його слова стали відомі тільки одному царю, «а иному б никому не сказать».
І втретє гетьман наголосив, що папа римський поляків від хресної присяги звільняє, а цар благочестивий мирну угоду занехаяти ніяк не бажає «ради крестного целования».
Звичайно, Хмельницький не випадково так акцентував увагу на цих моментах. Незабаром з'ясувалося, що гетьман відшукав формальну можливість зняття з царя закляття хресного цілування, яке так довго використовувалося Московією для відмови від укладання воєнного союзу з Україною. Те, що він мовив Суханову, не може не вражати велетенським, хоча зовні майже непримітним розмахом діяльності таємної дипломатії Війська Запорозького. І почув вражений отець Арсеній від гетьмана зовсім несподіване: «Отче Арсение, что если в том государь себе грех вменяет, на такое дело благословят ево, государя, четыре вселенские патриархи со всем своим православным освященным собором, и Бога молить за него, государя, станут вся греческая страна и вси православний. И в той клятве ево, государя, разрешат и простят и сверх того и богомольцы за нево, государя, все будут».
Звичайно, ця дуже важлива заява Хмельницького не була імпровізаційним миттєвим злетом крилатої думки талановитого політичного оратора. Це був наслідок тривалого і всебічного вивчення цього складного питання. Адже московський цар про¬тягом трьох років визвольної війни ховався за формулою хрес¬ного цілування, як за залізним муром, об який розбивалися усі українські пропозиції. Природно, що Хмельницький почав роз¬мірковувати над можливістю руйнування цього «залізного муру», а оскільки він був насамперед людиною дії, то не обме¬жив свої помисли лише теоретичними пошуками виходу з цього політичного глухого кута, а вочевидь розпочав секретні пере¬мови з найбільшими авторитетами усього православного світу і переконав їх у слушності своїх вимог. І необхідну ухвалу було віднайдено. Хід логічних міркувань гетьмана виявився напрочуд простим, проте ефективним: якщо римський папа може звіль¬нити від церковної присяги католиків, то вселенські патріархи Східної православної церкви теж можуть так само вчинити, і тоді вже хресне цілування більше не вважатиметься смертель¬ним гріхом, а навпаки, скасування його перетвориться на бого¬спасенну справу, позаяк торкатиметься інтересів усього православ'я.
Хмельницький переконував отця Арсенія у готовності все¬ленських патріархів підтримати його думку про зняття хресного цілування: «То мне ведомо, понеже пишет ко мне о том вселенский патриарх Парфений Царьгорода и Паисий еросалимский, да вси благочестиви того желают — грецы и сербы, и болгары, и волохи, и мунтьяня — чтоб нам в соединении быть».
І гетьман розгорнув перед довіреною особою царя грандіоз¬ну картину єднання усіх православних народів під гаслом бо¬ротьби за прабатьківську Христову віру, очолити яку волею Господа випало Україні й Московії: «Понеже мы благочестивий в соединении будем, и церковь Божию от неволи свобождать будем и християн».
Аби остаточно переконати царського богомольця у слушності своїх доводів, Хмельницький вдався до аргументів, запозичених із Святого Письма, демонструючи чудове знання біблійних текс¬тів: «Отче Арсение, Ирод истину сотворил, Предтечу вбивши. Что ему в его истине? Не лучше ли ему было солгати? А Раав блудница солгала. Что ей — вина за ее ложь? Еще и вечное бла¬гословенне за ту ложь получила! А инде писано: «Бивый пророка спасеся, а не бивый погибе». И по сему мочно было государю за нас стати, нонеж вы единые христяне с нами».
Розмова наодинці закінчилася. Гетьман виклав усе, що хотів, і разом із Сухановим повернувся до товариства, але — «и апять гетман дважды и трижды вспоминал Арсению, чтоб того не забыл, что в коморе говорено».
І знову за столом Богдан Хмельницький говорив, «обращаясь почасту и глядя на Арсения, чтоб его речи Арсению слышны были», про свою повну згоду із Іслам-Гіреем: «Кримський цар мовив: «Поки ти живий, доти й я, а як тебе не буде, і мене не буде тоді». Не забув гетьман нагадати й про те, що «цар тур-ський вшанував вельми гетьманського посла і стільки приділив уваги, що жодним послам такої честі ніколи не бувало».
Різниця між рівнями політичного мислення українського геть¬мана і повноважного представника московського царя вияви¬лася одразу. Вислухавши сію «високу матерію», Суханов знову-таки все звернув на стару колію, яка вела до самозванця.
Богдан розчаровано змахнув рукою: «Передай царю — то мала справа... Що він, государ, у мене його просить? Я й себе віддаю йому і всю землю руську, та й польську землю йому, го¬сударю, очищу, і татари і всі навколишні народи будуть його, го¬сударя, страхатися, і ми йому, государю, на тому присягнемо».
Хмельницький ще раз поставив московський уряд перед остаточним вибором: або союз з Україною, або неминуча війна: «А коли він, государ, мене не прийме, я вже за нуждою, з'єд¬навшись з турком, і татарами, і з венграми, і з волохи, піду і його государеву землю захопимо. Що йому, государю, буде?»
«Не дай то Господи, — перехрестився Арсеній, — что пра¬вославним християном меж себе кровь проливать». І знову звернув все до Тимошки. Усе-таки самозванець переважав решту найважливіших державних справ!
«Отче Арсение, — передавав пізніше Суханов слова гетьма¬на, — адно скажи: у тебя как государь милость над нами учинит, примет нас в соединение («соединение», тобто — війсь¬ковий союз, а не підданство. — Ю.Д.) и помочи подаст, все то ни во что. Хотя б воров и десять было, не могут они б ему, государю, зделать, што их государю блюстися? Бог ему, госу¬дарю, везде помощник будет, а наши готовы за нево, государя. Не токмо таким вором, но и самим великим царем он, государь, будет страшен, а такому худому, што зделать и хто ево в том послушает, и малое то дело...»
Наступного дня гетьман прислав Виговського, щоб той пот¬вердив усі слова його, мовлені напередодні, які святим отцям належить передати царю. Час вже внески повну ясність у зно¬сини між Московським царством та Україною. Треба, сказав генеральний писар, щоб цар «о том бы нам велел отписать ясно или с каким духовным человеком прислал истину безповоротно, чтоб нам было на что надеетца, примет ли он, государь, нас в соединение».
Арсеній у свою чергу запропонував: «В таком деле мочно вам ко государю и своево человека прислать».
Але«Виговський рішуче відрубав: «Не пошлем мы ныне своих послов, что ныне учинит государь. Пред вас преже сево мы к нему, государю, посылали, да только на большой стыд нам. А ныне конечно (остаточно, востаннє. — Ю.Д.) с вами посылаем, что будет нам государь укажет про вас, духовных людей, или с ыними с кем, кому государь укажет, и мы будем чинить».
Коли писар вийшов, Суханов раптом згадав, що забув нага¬дати про лже-Шуйського, тож і ув'язався до митрополита наза-ретського, який збирався до генерального писаря святити воду.
По освяченню Виговський запропонував Суханову сісти, бо те, що він збирався сказати, могло збити з ніг Арсенія. Так Суханов довідався «о Тимошке, что называет себя Шуйским, что оне ево выслали со своеи земли, и нигде ему в своих казачьих городех жить не велели».
Мовивши це, Виговський повернувся, щоб піти геть, але Арсеній схопив його і митрополита за руки і несамовито заво¬лав: «Толь мне государю сказать, что вы ево выслали из своей земли и жить ему у себя не велели?»
«То скажи», — спокійно потвердив генеральний писар.
Отець Арсеній заридав: «Паисий патриарх писал со мною до гетмана, чтоб того вора ко государю отослал, и в иныя б земли никуда не отпущать. А теперь вы ево выслали из своей земли, а просите у государя милости и помочи. Авось любо государь к вам будет что писать о нем, где вам его взять? Тогда не гораздо вы учинили, что государскую милость к себе забыли, за такова вора стали!»
Виговський не зважив на ті одчайдушні зойки: «Я де ему дал лист проезжей до полковников, чтоб ему давали провожатых и подводы и корм».
Святий шпигун залишився на самоті, зрозумівши, що Військо Запорозьке від прохань перейшло до вимог і відтепер не збира¬ється йти на надмірні поступки московському царю, якому на¬лежало зробити остаточний вибір.
Треба було хоч щось діяти, і він намагався з'ясувати, куди саме виїхав самозванець. Врешті йому пощастило випитати у когось з канцеляристів, котрий писав проїжджий лист лже-Шуйського «до венгер». Канцелярист передав слова Акундінова: «Говорил он, будто посылает человека своего до венгер для рухляди, будто у него в Венграх положено платье, а сам де будто пойдет до волох». Отже, самозванець намагався заплу¬тати свої сліди, збити з них московських нишпорок.
Але Суханову треба було про все знати достеменно. Коли б він з такою ж наснагою вивчав Святе Письмо, то давно вже, напевне, став би патріархом Московським.
«И после того Арсений много людей спрашивав про Тимошку и все сказывают: поехал до венгера».
У цей же час українська контррозвідка робила все можливе, щоб заплутати московських шпигунів і навіть почала ширити чутки, що «князь Шуйський» переховується десь в Україні.
У грудні 1650 року московський агент Петро Литвинов допо¬відав з Чигирина, що самозванець за наказом гетьмана хова¬ється у навколишніх містах. Довідатися про щось детальніше шпигун так і не зміг, пояснюючи це запобіжними заходами Хмельницького, котрий буцімто «заказ де учинил крепкий, чтоб про него нихто не ведал».
А московським розвідникам зовсім нелегко ставало діяти на терені України. 16 листопада бєлгородський воєвода князь Борис Рєпнін доповідав про своєрідний параліч, що охопив московську розвідку на козацьких землях: «А что, государь, я, холоп твой Бориско, посылаю в литовскую землю (в Украї¬ну. — Ю.Д.), из ыных городов воеводы пошлают же для про-ведывания вестей, и они, черкасы, про то ведают подлинно и говорят твоим государевым русским людям, что они, русские люди, к ним в литовскую сторону ездят не для торгу, для проведывания вестей».
Московська розвідка і уряд перебували у стані шоку, втра¬тивши на якійсь час з поля зору самозванця, до того ж нічого не знаючи про його наступні дії та наміри. Не було навіть певності, що він залишив межі України. А отримані звістки були суперечливі.
-18 грудня 1650 року з України повернувся вивідувач Федір Гур'єв і розповідав про свою зустріч з паволоцьким війтом Іваном, наближеним до Виговського. Війт «по дружбі» розповів, що та особа, якою так цікавляться царські слуги, нині перебуває «у гетмана в пасеках и в ближних городех», а як приїжджають від московських воєвод люди «для проведывания вестей», Хмельницький буцімто забороняє лже-Шуйському з'являтися у Чигирині.
Українська контррозвідка просто використала Гур'єва для дезорієнтації московського уряду. Але звернімося до донесен¬ня московського шпигуна...
У Каневі вирував ярмарок. Із Чигирина сюди раптово приїхав сам генеральний писар Іван Виговський у супроводі паволоцького війта, знаючи про його приятельські стосунки з мос¬ковським купцем-шпигуном. «И он де Федька по знакомству тово войта в гетманского писаря подчивал вином и медом для тово, чтоб ему у них проведать вестей».
Дуже сумнівно, щоб такий досвідчений, розважливий дер¬жавний муж, як Виговський, що впевненно тримав руку на пуль¬сі української розвідки і контррозвідки, став би просто так пиячити із першим зустрічним.
Прикидаючись трохи захмелілим, генеральний писар виклав усе, що вважав за потрібне, і кожне його слово було спрямо¬ване просто у Посольський приказ. Інакше важко, неможливью збагнути, навіщо генеральному писарю було говорити пересіч¬ному московському купцю про те, що «чинитца с московской стороны неправда». Йшлося про передачу з Москви у Варшаву цінної інформації стосовно військових і політичних планів Війсь¬ка Запорозького — «которые листы писал гетман Хмелницкой к государю» з пропозиціями військового союзу, «те все листы обьявились у короля в Оршаве».
Операція української розвідки, якій можна дати умовну назву «Самозванець», вичерпала себе. Змінилася воєнно-політична і міжнародна ситуація, і треба було шукати нових ходів і напрям¬ків у здійсненні таємної війни, яку Україна вимушена була про¬водити проти всього світу.
І все-таки ця операція досягла мети. Хмельницькому вдалося відірвати Московію від Польщі, зробити неможливим уже укла¬дений між цими державами союз, спрямований проти України.
19 лютого 1651 року в Столовій палаті в Кремлі відкрився Земський собор, освячений патріархом Йосифіом. На розгляд духовенства царський дворецький Олексій Львов представив царську грамоту, в якій перераховувалися усі «неправди» поль¬ської сторони і прохання Богдана Хмельницького і всього Війсь¬ка Запорозького про укладення воєнної угоди.
Земський собор ухвалив це: «А будет король польский во всем управы не учинит, и запорожского гетмана с черкасы мочно принять со утверждением». Але остаточно ухвалити мав сам цар Олексій Михайлович, «как ему Бог известит».
Бог довго нічого не «извещал» царю. І кровопролитна війна в Україні проти польських полчищ тривала. Московія збройної допомоги українському народові не бажала дати.
1651 рік, за задумами Богдана Хмельницького, багато в чому мусив стати для України вирішальним. Коли б козацько-се¬лянське військо перемогло під Берестечком, українська державність була б забезпечена і без будь-якого протекторату з боку третіх країн. Виявилася б перебудованою вся європейська між¬народна структура.
Гетьман, який свідомо відмовився від допомоги мусульмансь¬кої Туреччини, обурювався байдужою позицією православної Московії. Іван Тафралій, що брав активну участь у таємній війні того часу, на початку 1651 року попереджав Олексія Миха¬йловича: «А если теперь помощи не пришлете, то буди ведомо вашему царствию, что будет вам война!»
Напередодні битви під Берестечком у травні 1651 року геть¬ман довідався про зраду його дружини. Але особисте горе не затьмарило йому очі, він продовжував думати про майбутнє рідного краю. Свідок його переживань грецький чернець Павло згадував, як Богдан підніс заплакане обличчя і «говорил про Москву и клялся, смотря на образ Спасов: «Клянусь Богом, что пойду на Москву и разорю пуще Литвы! Я посылаю от всего сердца своего, а они лицу моєму насмехаются!»
Але в червні 1651 під Берестечком через зраду Іслам-Гірея сталася катастрофа, що не дозволила Богдану Хмельницькому здійснити все задумане...

[Моргенштерн]

Кінець лже-Шуйського
(Замість епілога)

Куди ж завела сліпа недоля поета і авантюриста Тимошку Акундінова?
Після від'їзду з України — коротке перебування в Семиградді і раптове зникнення.
Стокгольм, або Стекольня, як його називали московити. По¬чаток літа 1651 року.
До московського посла у Швеції Головніна завітали мос¬ковські торгові люди Михайло Стоянов та Антон Гіблой і приве¬ли з собою новгородського священика, котрий правив на тор¬говому дворі московитів у молитовному домі службу Божу для православних. Впали купці у ноги представникові царя за кордоном і повідали, що недавно з Ревеля до Стокгольма прибув підозрілий «человек в литовском платье» і зухвало називає себе великородною людиною — Іваном Васильовичем Шуйським.
У розмову втрутився вертлявий священик Ємельян і розповів, що цей невідомий чоловік спокушає людей своїми крамольними розмовами, приходив на торговий двір і мовив недозволені речі, звертаючись до псковських та новгородських купців: «Для чего новгородцы и псковичи великому государю добили челом? Вот вас велит государь перевешать, так же как царь Иван Васильє¬вич велел новгородцев казнить и перевешать».
Стольник Головній виявився кмітливою і добре обізнаною у таємних справах людиною і одразу збагнув, що це, певно, му¬сить бути колишній піддячий Тимошка Акундінов. Аби переко¬натися у цьому, він навів його прикмети.
Можна гадати, що ці прикмети посол мав при собі не випад¬ково. Царська таємна служба знала, що рано чи пізно самозва¬нець десь обов'язково вигулькне, і всім своїм резидентам пере¬дала детальний опис його зовнішності.
Зачувши ці прикмети, священик Ємельян радісно заволав: «Он и єсть точь-в-точь!», і зразу ж додав, зневажаючи таїнство святої сповіді: «Он мне на молитве велел поминать себя Тимо-феем, потому что прямое его имя Тимофей, а прозвище Иван, и никому не велел говорить, что зовут его Тимофеем».
У Москву негайно ж полетіла депеша: тут він, голубчик, цей загублений московською розвідкою самозванець!
Так, це справді був Тимошка Акундінов, що прибув до Швеції шукати чергового щастя з листами від князя Дьордя II Ракоци до шведської королеви Христини.
На той час у Швеції з різних причин шукало притулку чимало московитів. Один з московських перебіжчиків родовитий В.Бутурлін навіть отримав герба шведського лицаря, ставши го¬ловним радником у московських справах при королівському уряді. Поява незнайомця не могла пройти повз його увагу, і, видається, саме Бутурлін порадив канцлеру Оксенштерну вико¬ристати самозванця у політичних інтригах Швеції проти Московії, адже випадково прибулець отримав від королеви Христини багато золота і срібла. Так Тимошка Акундінов став Яганом Сенельсіним.
Посольський приказ слушно пов'язував можливість появи цього одчайдуха на своїх кордонах із Швецією з тими завору¬шеннями, які відбувалися на Псковській та Новгородській зем¬лях.
Ще в 1649 році в Пскові розпочався «всполох великий». Саме тоді в Стокгольмі між шведською та московською сторонами була укладена угода про виплату грошей за перебіжчиків. Царський уряд вирішив покрити частину боргу шляхом продажу шведам збіжжя, якого й так було небагато в той неврожайний рік. Це призвело до неймовірного стрибка цін на хліб у Московії. Такі дії Кремля обурили псковитян, які й без того вже давно нарікали на надмірну дорожнечу. 28 лютого «всколыбалася чернь на бояр». Псков повстав, і хоча повстання перегодом було придушено каральними військами, відголоски його ще довго гуляли псковськими просторами. На це й розраховував лже-Шуйський, коли, ще перебуваючи в Україні, посилав у Псков свої «прелестные грамоты».
Він писав Костці Конюхову, прибувши до Стокгольма: «Искать людей надобно, кого бы можно послать к Москве и в моє властительство с грамотками», щоб «тайным обычаем шпиговски, или лазутчески» розвідати на місті про настрої псковитян, і він радив: «Чиновников, чиноначальников в царствующем Иван-городе и во Пскове, духовных и мирских проведывать имена, со-вершенно писать ко мне. Про семилетнее странствие не прибав¬лять, не убавлять, вправду всякому обо всем, кому из наших дру-зей понадобится, сказывать: Богу молиться, нашедши отца ду¬ховного, долг христианский на себе не держать, но с исправлением Богу, сколько возможно, нелицемерно угождать».
Керуючись цими власними настановами, він і відвідав моли¬товний дім на московському дворищі в Стокгольмі.
Не чекаючи відповіді з Москви, Головін послав до лже-Шуйського свого товмача із завданням підлеститися до нього.
Товмач зумів увійти в довіру до самозванця і потім передав слова Тимошчині, що його правду і права буцімто в Москві добре знають, але «ехать к государю в Москву опасаюсь, пото¬му что мне на Москве недруги боярин Борис Иванович Морозов да боярин Григорий Гаврилович Пушкин, а за мною большое государево дело и грамоты многие, которые государю годны, у меня єсть».
Самозванець, згідно зі своєю тактикою, запропонував само¬му Головніну зустрітися з ним і про все побалакати.
Через кілька днів до стольника прийшов Костка Конюхов, і Головній почав його, енергійно перевербовувати: «Ты бы, Кост¬ка, помня Бога и великого государя, обратился на истинный путь».
Костка, побачивши, як його повільно почали оточувати люди стольника, зробив вигляд, що вагається, знизав плечима: «Милости великого государя было много, только так учини¬лось», — і прожогом метнувся тікати.
Тоді у посла виник задум схопити якщо й не самого само¬званця, так його спільника прямо у молитовному домі...
Костка Конюхов ревно молився і бив поклони, коли на нього несподівано накинувся, занехаявши свій священицький сан, піп Ємельян і почав гучно кликати на допомогу ярославського купця Силіна.
Удвох вони скрутити Костку і повели через все місто на подвір'я Головніна.
Та Швеція — не Московія. Люди тут байдуже не терпіли насилля над людиною. Губернатор міста висловив протест, вимагаючи негайно відпустити Костку, схопленого підступом. А якщо він винний у якомусь злочині, то московському послу належало б зробити відповідне оголошення, як того вимагають давні права, звичаї та привілеї великого міста Стокгольма.
Головній же зухвало відповідав: «В той моей вине волен государь и королевино величество. А мне было тому вору спустить не уметь. Хотя бы я и смерть видел, и тогда таким ворам не спустил. А если б я о нем объявил, то он бы из Стекольны ушел».
Але відмовки не допомогли стольнику. Міська рада наказала відпустити на волю Конюхова до його пана Ягана Сенельсіна.
Головній почав репетувати, що це ім'я — Яган Сенельсін — неправдиве, під ним ховається державний злочинець.
Та шведи відкинули ці слова убік, слушно зауваживши, що під цим іменем та людина прибула з Угорщини до Швеції і з цим ім'ям вона звідси виїде, тож хай цар шукає його під цим іменем не тут, а в Угорщині.
Докладати про все, що трапилося, стольник Головній поїхав до Москви, маючи на руках перехоплене листування лже-Шуйського.
Посилаючись на попередні міжнародні домовленості, мос¬ковський уряд почав вимагати видачі державного злочинця го¬ловою.
Проте канцлер Оксенштерн таємно спровадив Акундінова до Нарви, звідки рукою можна було дотягнутися до Пскова, і, не без підстав побоюючись за його життя, наказав повністю ізолювати «царевича» від зовнішнього світу, щоб ніхто із сторонніх не міг і наблизитися до нього. Усім було пояснено, що відбулася втеча.
У вересні 1651 року до Стокгольма прибув досвідчений дип¬ломат, піддячий Яків Козлов, який у свій час разом із Василем Унковським марно намагався добитися від Богдана Хмель¬ницького голови Тимошки Акундінова.
Новий царський посланець приїхав не з порожніми руками. Він мав запропонувати шведем обміняти самозванця на їхнього резидента у Москві Карла Померенінга, на якого велемудрі дяки Посольського приказу вже зфабрикували кримінальну справу.
Козлов заявив офіційно, що Карл Померенінг (до речі, блискучий дипломат, котрий своєю діяльністю чимало дошкулив московській дипломатії) обвинувачується у надмірному буйстві і бешкетуванні, мовляв, їздив «безвременно ночью в гости — в многие места и, напившись пьян, чинил многие задоры». Як наприклад, наводився випадок, коли шведський посол з оголе¬ною шпагою напав на князя Олексія Трубедького і хотів його заколоти, а трьох стрільців, що супроводжували князя, порубав так, що двоє з них буцімто «едва живы». Але ще більший злочин Померенінг вчинив, коли неправильно написав титул са¬мого государя — «именованье написано не по вечному докон: чанью».
Московський уряд не бажав ускладнювати справи зі Швецією арештом її резидента, але він згоден був зняти з нього провину в обмін на видачу державного злочинця, а долю шведського підданого хай вирішує сама королева Христина: «И вашему бы королевскому величеству Карлу Померенінгу ученить жестокое наказание».
Водночас Кремль доручив новгородському воєводі Буйносову-Ростовському «вийти» на нарвського та ревельських гу¬бернаторів з вимогою видачі лже-Шуйського.
Двоє спеціальних агентів — Тетерін і Воскобойников — під виглядом новгородських купців прибули до Ревеля і почали нишпорити по вулицях міста у пошуках самозванця. Врешті вони спромоглися його вислідити. Тимошка вчасно помітив за собою стеження і намагався втекти.
Тетерін і Воскобойников мерщій побігли до місцевого ратмана із заявою, що виявили небезпечного кримінального злочинця.
Ратман, не вельми добре ознайомлений із засобами таємної війни, наказав стражникам арештувати злочинця, якого схопили вже на околиці міста при спробі втекти від погоні.
Але у справу втрутився ревельський губернатор Оксенштерн і наказав звільнити з-під варти заарештованого, посилаючись на відсутність відповідного королівського указу.
Та московська таємна служба не хотіла випускати із своїх лаписьк обрану жертву. В листопаді до Ревеля прискакав ще один спеціальний гонець дворянин Челищев і довідався, що самозванець «ушел из-под стражи».
При зверненні Челищева до губернатора той глузливо відпо¬вів: «Давно я вам отказал, что вор Тимошка ушел и сыскать его негде», після чого рішуче поставив крапку на цій справі: «А больше мне с вами и говорить нечего».
У січні Челищев дізнався, що самозванець виїхав до Бран¬денбурга й Любека. Сюди негайно було направлено нового гонителя Мікляєва.
Мертвою хваткою вовкодава вхопилася московська таємна служба в Тимошку Акундінова. Пальці московського царя тяг¬нуться до горла самозванця.
Ніби загнаний звір, Тимошка кидається увсебіч, шукаючи по¬рятунку. Протягом 1652 року він відвідує Кенігсберг, Лейпціг, Віттенберг, Брабант, відчуваючи, що земля вже почала горіти під його ногами. Нарешті опиняється в Голштинії. Ця остання подорож і погубила його.
У Швеції Челищеву вдалося захопити лише Костку Конюхова. Коли його затримували, мешканці Ревеля намагалися відбити в'язня, жбурляли в Челищева камінням. Назрівав справ¬жній бунт. І спеціальному гінцю з великими труднощами пощастило виїхати з міста.
Гордий від. проробленої праці Челищев привіз до Москви закутого у кайдани Костку Конюхова. Одразу ж 28 травня роз¬починаються жахливі безконечні допити з катуванням вогнем, дибою, розпеченим залізом. Кати являли свою високу вправ¬ність, мордуючи в'язня. Але Костка довго мужньо тримався під найстрашнішими тортурами, розповідаючи тільки про те, що й так було добре відоме високим московським катам.
Таємну службу цікавили насамперед дії самозванця в Україні. Костка вперто мовчав, скрипів зубами, а коли не стало сил витримати пекельні муки, розповів, що в Україні лже-Шуйського підтримував гетьман Богдан Хмельницький, а «Выговский ему учинился друг большой и также ему помогал». З'ясувалося, що коли надійшов час залишати землі Війська Запорозького, саме генеральний писар допоміг Акундінову і до «Ракоци венгерского об нем писал с прошением, чтоб ему, Тимошке, помогал, и к шведской королеве об нем писал». За порадою Виговського Ракоці написав необхідні листи — «и тому письму шведская королева поверила».
11 червня — нове катування: «Встряска жестокая и 15 ударов». Після цього Костка назвав імена кількох московських спільників самозванця, яких вже не було серед живих. І тоді — знову: «И на огне жгли дважды», і диба, і шістнадцять ударів, проте добитися від катованого вже більше нічого не змогли.
Але кати були терплячі. Катування тривало кожного дня. 14 липня Конюхов, непритомніючи від болю, кричав, «как был Тимошка у Хмельницкого и прослышал о псковском смятении, то начал просить гетмана, чтоб отписать ему шведской короле¬ве. И Хмельницкий отказал, потому что у него ссылки с швед¬ской королевой нет, а напишет о нем Ракоци».
Звичайно, українська контррозвідка прагнула використати лже-Шуйського на північно-західному прикордонні Московії, але й Акундінов мав власні наміри: «А мыслил вор Тимошка упросить у королевы, чтоб ему позволили жить в Швеции подле русской границы, чтоб ему спознався и сдружась с погранич-ными немцами, ссылаться через них с псковскими мятежниками». І розповів Костка, что «теперь своєму замыслу Тимошка ни от кого помощи, кроме черкас, не чает; писарь Виговский ему друг и брат названими, по нем он надежду на черкас имеет».
«Тишайший» цар Олексій Михайлович, посвячений у перебіг допитів, відписав королеві Христині, що «выдачу Конюховского он принимает от нее в любовь и против того будет воздавать, в каких мерах будет возможно», але ображався, що «вор» Тимошка «выпущен из Ревеля нарочно, потому что самому ему уйти никак невозможно».
Тим часом дзиґар долі Тимошці Акундінову пробив останню годину. Московським посланцям вдалося умовити герцога Голштинії Фрідріха видати самозванця Московії.
Чим спокусили московити володаря Голштинії? Справа у тому, що герцог кохався у східній екзотиці. Тож легко, без зайвих докорів сумління, погодився обміняти непотрібного йому лже-Шуйського на потрібні йому відомості про далеку Персію і право безмитного просування через володіння московського царя для торгівлі з цією країною.
Репресивний механізм Росії в усі часи відрізнявся ґрунтов¬ною досконалістю, і завжди, на відміну від інших сторін мос¬ковського буття, діяв бездоганно. Для того щоб переконатися, що вони вловили саме того, кого шукали, московські урядовці, не шкодуючи часу і коштів, відшукали у засніженому Єнісейсь¬кому острозі дяка Василя Шпилькіна, котрий колись був писа¬рем, як і Акундінов, приказа «Новой чверті», приятелював з майбутнім лже-Шуйським і був навіть хрещеним батьком його дітей. У свій час цього виявилося досить, щоб заслати Шпилькі¬на до Сибіру, де він силою обставин став першопрохідцем і досліджував Нову Землю.
Тепер перед ним вимальовувалася реальна можливість поми¬лування, а для цього йому треба тільки опізнати свого свавіль¬ного кума.
На початку 1653 року Василя Шпилькіна привозять у голштинське місто Готторп, де перебував під арештом самозва¬нець. Сумнівів не залишилося, так, це справді він, Тимошка Акундінов, колишній піддячий «Новой чверті». Шпилькін зробив свою справу, але не отримав того, на що сподівався: він надто багато знав. Кума самозванця знову відправляють назад у Сибір.
А трагедія життя Тимошки Акундінова наближається до фіналу. Завіса падає. Попереду пітьма.
Свистів холодний вітер, завивала завірюха, відспівуючи са¬мозванця.
Кований віз із закутим у «железа» державним злочинцем — особистим ворогом царя Олексія Михайловича, повільно рухав¬ся на схід.
Тимошка знав, що у Москві на нього чекають жахливі торту¬ри, і, щоб уникнути їх, він несподіванно кидається, під важкі ковані колеса воза.
Але вмерти легкою смертю йому не дають. Варта пильнує, пам'ятаючи про суворий наказ постйно стежити, щоб злочинець «какова дурна по дороге над собою не учинил».
Покаліченого, але досі ще живого Тимошку стрільці витягу¬ють з-під коліс. Рятують. Для ще лютішої смерті.
28 грудня 1653 року Тимошка у в'язниці під тортурами ска¬зав: «Вину свою государю приношу и обьявляю: я чєловек убогий, а кто отец мой и мать, какие люди, того не упомню, потому что остался мал».
Тоді привели матір Тимошкину, черницю Стефаниду. Вона коротко мовила: «Это мой сын».
Довго дивився Тимофій Акундінов на ту, котра його на світ породила, і мовчав. Потім, певно, бажаючи порятувати її, спитав: «Как тебя зовут?»
«В мире звали меня Соломонидою, а теперь в монахинях — Стефанида».
«Эта старица мне не мать, — сказав Акундінов, — а матери моей сестра родная, а была до меня добра, вместр матери...»
Усе скінчилося! Все минуло!
Указ государів: «...Вора Тимошку Акундінова... вершить на Красной площади, четвертовать и по кольям растыкать!»
Імена Тимошки Акундінова, Григорія Отреп'єва, Стеньки Разіна та Івана Мазепи були занесені в російський церковний «Чин православия» і підлягали щорічному церковному прокляттю-анафемі в першу неділю Великого посту...