C cайта http://joanerges.livejournal.com/288767.html
29 жовтня 2006 @ 14:14
Щит і меч грізного Богдана
Розвідка та контррозвідка Богдана Хмельницького
Суворим і кривавим був рік 1648-й від Різдва Христового... Фронда у Франції, в Британії стратили монарха, заворушення в Порті, Італії, Австрії... В цьому революційному сум’ятті знайшлося місце і для головного болю безмежної і пихатої Речі Посполитої. В її східній частині, на берегах Борисфена, після 10-річчя „золотого спокою” для магнатів та шляхти розгорається небачене доти (та й опісля недосяжне) повстання. А на чолі його – грізний Богдан-Зиновій з роду Хмельницьких, гербу Абданк, колись вірний слуга варшавського монарха, а тепер – найбільший жах і головний біль для польського короля та його підданих. Тогочасний польський історик Іоахим Патроній проклинає „цих жахливих скіфів”, керованих з Чигирина, які зруйнували польське королівство, і запевняє, що від часів гунів та Тамерлана Європа не зазнавала подібної навали.
Та війна і перемоги (як, зрештою, і поразки) творилися не лише на полях боїв, а й на палацових підлогах та в міській юрбі. Карколомні дипломатичні комбінації, диверсії та підкупи, підступні змови та відчайдушні вчинки відігравали в тих подіях не меншу роль, ніж артилерія та кавалерійські рейди. Таємна війна невідривно слідувала за війною явною, за сутичками козаків і крилатих гусарів проглядалися ігри та двобої шпигунів і дипломатів.
Використовуючи закладені С. Наливайком, П. Конашевичем-Сагайдачним, М. Дорошенком, І. Сулимою традиції козацького воєнного мистецтва, Б. Хмельницький під час формування своєї армії надавав першочергового значення організації міцної розвідувальної служби. Перед Богданом Хмельницьким стояли гігантські завдання в цій таємній війні: досягти повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, яка була однією з найпотужніших у мілітарному аспекті в тогочасній Європі. І він зумів досягти значних успіхів, вміло та обдумано маневруючи між Стамбулом і Бахчисараєм, Семигородом і Москвою, дурячи Варшаву й задобрюючи молдавських господарів, плекаючи при цьому плани про союз з Венецією та Швецією...
Вийти переможцем в цьому двобої Хмельницькому було непросто. Йому треба було створити ефективну службу безпеки з повноцінними розвідувальним та контррозвідувальним елементами, розгалуженою структурою й розвідувальною мережею. Вже незабаром її було створено. Загриміла слава розвідки гетьмана, що простягла свої пазурі з Чигирина до найвіддаленіших куточків Речі Посполитої, проникла до монарших дворів та військових таборів, просякла собою найрізноманітніші суспільні верстви.
Перші кроки
В історичних джерелах та мемуарах сучасників зустрічаємо малопомітні окремі натяки на те, що Хмельницький довший час планував своє повстання. Однозначно стверджувати, що це було саме так немає, але й надто вже тяжко повірити, що таке могутнє й всеохоплююче повстання розгорілося з простої образи майбутнього гетьмана за побиття сина і викрадення „степової Єлени”, як на цьому полюбляє наголошувати польська історіографія.
Скажімо існує згадка, що Богдана-Зиновія благословив митрополит Петро Могила. Однак останній помер ще 1 січня 1647 року, коли Речь Посполита ще спочивала, а Сулима, Наливайко й Остряниця перетворилися для шляхти на міфічні постаті, що не могли знову втілитися ... Але є одне „але” – український історик Юрій Мицик знайшов в архівах датований літом 1647 р. лист турецького султана до Хмельницького (на той час офіційно – цілком законослухняного підданого польського короля). Володар Сяючої Порти дякував козакам за передані відомості й обіцяв всебічну підтримку. Отже вже тоді таємна дипломатія козаків діяла на повну й перші камені до фундаменту майбутніх перемог впевнено закладалися.
При цьому не будемо стверджувати однозначно, що Хмельницький з самого початку прагнув власної державності. Факти свідчать, що на початковому етапі революції (січень-березень 1648 р.) гетьман та його соратники не висували програми боротьби за незалежність, оскільки спромоглися лише сформувати ідею політичної автономії для козацького регіону.
На Запорожжі Б. Хмельницький, який мав на руках гетьманські клейноди, отримані з рук коронного канцлера Єжи Осолінського (прихильника замирення Польсько--Литовської держави з козаками), ще у вересні 1647 року почав проводити наради, закликаючи у відозвах козаків, селян і міщан вступати до лав повстанської армії.
Ось що розповів один з тих посланців Хмельницького, Ярема Кончевський, під польськими тортурами: „У Лисянці 9 присяжних є помічниками козаків. Містечко Ставище обіцяло, що міські гармати не завдадуть козакам шкоди. Міщанин Яцько з Синявки обіцяв насипати піску в гармати. Крім мене були вислані: Островський з Туховським під Білу Церкву, Косинський – до Бродів, а я з Іваном з Острога – на Волинь і Покуття”.
Одночасно Хмельницький у січні 1648 року відрядив до Бахчисарая посольство з проханням допомоги від кримських татар.
Організація та методи роботи козацьких спецслужб
До початку повстання під проводом Хмельницького можна впевнено говорити тільки про наявність у козаків сформованої військово-польової розвідки, що мала на меті здобуття оперативної (тактичної) інформації, необхідної в конкретній ситуації. Водночас, можна припустити, що все ж існували і певні початки контррозвідки та стратегічної (глибинної) розвідки з метою здобуття інформації в Бахчисараї, Стамбулі та Варшаві. Аналіз виконання функціональних обов’язків козаками різних рівнів, насамперед осавула, писаря і товмача Січі, свідчить про те, що вони за своїми посадами могли залучатись, прямо чи опосередковано, до організації розвідувального забезпечення.
Наразі не виявлено чітких документальних свідчень функціонування в Україні в період Визвольної війни під проводом Хмельницького чітко окресленого, окремого розвідувального відомства (до речі, як і військового, і зовнішньополітичного, що аж ніяк не заперечує наявності боєздатного війська чи дипломатичних зносин). Натомість у хроніках часів козаччини та спогадах іноземних політиків і дипломатів є численні письмові згадки про розвідувальну діяльність козаків, що сприяла втіленню стратегічних планів їх гетьмана, та ієрархію осіб, які брали участь в організації цієї справи.
Оцінка змісту розвідувальних завдань, які виконувались особовим складом Війська Запорозького під проводом Хмельницького, а також їх порівняльний аналіз із сучасними завданнями воєнної розвідки, дозволяють зробити припущення щодо ведення козаками стратегічної, оперативної та тактичної розвідки. Під час Національно-визвольної війни Хмельницький створив триступеневу структуру керівництва розвідагентами — гетьман, керівник розвідслужби, резиденти на місцях. Загальне керівництво розвідкою зосереджувалося в руках гетьмана. З різноманітних джерел йому надходила найважливіша інформація військово-політичного змісту.
У деяких випадках Б. Хмельницький сам приймав і відправляв емісарів (розвідників), інструктував їх. Козацький гетьман був дуже добре освічений, знав латину, російську, польську, татарську мови, міг спілкуватися німецькою та французькою, розумівся в тодішній артилерії та фортифікації, володів масами, був чудовим оратором і дипломатом, воєначальником, який готував військові операції будь-якого масштабу з однаковим успіхом.
Безпосередньо розвідкою на первісному етапі повстання керував полковник Стасенко (Тарасенко). Формувалася також низова мережа агентів по всій Україні. Окрім того, Богдану Хмельницькому вдалося створити агентурну мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовського Вільно, яка вчасно поставляла необхідну інформацію як політичного, так і військового характеру.
Стратегічна розвідка проводилась з метою визначення ступеня воєнної загрози для козацької держави шляхом вивчення політичного, економічного, соціального та військового становища в суміжних країнах. Для здобування необхідної стратегічної інформації про противника також широко застосовувались дипломатичні канали та зв’язки з іноземними країнами.
За здобуття розвідувальної інформації відповідали й місцеві органи військово-політичної влади. Добувати відомості військового характеру були зобов’язані полкові й навіть сотенні структури державної влади. Полковникам ставилося в обов’язок негайно повідомляти важливу інформацію Генеральній канцелярії – тодішньому генеральному штабу. 7 липня 1651 р. гетьман видав наказ білоцерківському, вінницькому, брацлавському та паволоцькому полковникам з нагадуванням: „Вдень і вночі повідомляйте, що у вас робиться...”.
В обов’язок усіх полковників також входило й обмінюватися з сусідами розвідінформацією: „милость свою товаришскую показуючи, якоже і повинность наша войсковая до того всігда приводить, чтоб есмя один другому о вістях объявляли”.
Згідно з зізнанням 20 квітня 1653 р., схоплено розвідника Марченка, його уманський полковник Й. Глух послав для з’ясування місця розташування польського війська. Більшість розвідувальної інформації порубіжні полковники здобували через розсилання роз’їздів (часто для захоплення „язиків"), а також від переселенців з окупованих поляками районів України, діючих загонів покозачених селян і міщан, а на Поділлі – від опришків. Наприклад, полковник покозачених мешканців Летичівського повіту Подільського воєводства І. Александренко підтримував весною 1649 р. постійний зв’язок з іншими полковниками, повідомляючи їх про дії польських підрозділів.
У Генканцелярії відомості обробляли та систематизували 12 високоосвічених писарів під керівництвом Івана Виговського та Івана Креховського. Польський шляхтич С.Кушевич у листі від листопада 1648 року заздрісно писав: «Дай, Боже, аби така дисципліна в нашому коронному війську була».
Виявляли соратника Хмельницького й власну ініціативу в розвідувальній справі. Серед полковників найкраще інформацію здобували Богун і Кривоніс. Створена Максимом Кривоносом розвідувальна мережа досягала своїми діями Кракова й Центральної Польщі. Іван Богун великого значення надавав розвідувальному забезпеченню бойових дій. Підлеглі полковника створювали повстанські загони в запіллі ворога, широко застосовували диверсійні акції. Після бою у 1650 р. біля містечка Купчиці Іван Богун звітує, що від схоплених польських шпигунів та „язиків” йому стало відомо: великі сили поляків йдуть на м. Слуцьк.
Здійснювали козаки й розвідувально-диверсійні рейди. Одного разу полковник Данило Нечай, переодягнувши свій загін, пройшов повз молдавську прикордонну варту і дійшов аж до Ясс, здобувши відомості про плани господаря Василя Лупула, а відтак успішно повернувся назад. Успіхові цього походу сприяло те, що Нечай добре знав молдавську мову й латину.
Чимало бійців тогочасного таємного фронту за своїм соціальним статусом належали до шляхти, обіймали офіцерські посади, що давало їм змогу добувати особливо цінну інформацію. Серед розвідників були й представники незаможних верств населення: утікачі, жебраки, вуличні артисти. Приміром, у варшавській хроніці повідомляється, що один із розвідників – Островський – має чорну бороду, їздить повозом, запряженим сірим конем, показує двох мавп, із яких одна, велика й сліпа, навчена просити милостиню.
Переважна частина українців долучалася до розвідувальної діяльності з патріотичних мотивів (любов до рідної землі, ненависть до ворогів, почуття обов’язку тощо). Один із полонених поляками татар визнав, що кам’янецькі міщани служать гетьманові не з вигоди, а “заради слави, щоб Хмеля супроводжував успіх”. Тим більш важко запідозрити в користолюбстві людей, які свідомо йшли на смерть (“потрапляли” до рук ворогів і під тортурами видавали “цінну” інформацію). Водночас є свідчення, що за виконання окремих розвідувальних завдань виплачувалася грошова винагорода. Не останню роль вона відігравала в залученні до співпраці чужинців.
Відомості про стан ворожого війська допомагали збирати люди різного віку і статі: старі діди і діти, парубки й жінки. 4 жовтня 1648 р. Львові було затримано двох жінок-розвідниць, одна з яких за дорученням Максима Кривоноса ходила у розвідку аж до Кракова. А напередодні Берестецької битви польська шляхта перед самими своїми шанцями схопила і порубала шаблями якусь стару жінку, запідозривши її в шпигунстві й чародійстві.
Основними об’єктами тогочасної розвідки були іноземні структури влади та військо. Вивідувачі Хмельницького здобувають інформацію про сили польського війська, настрої магнатів та шляхти, те, чи підтримують повстанців міщани і селянство. Гетьман настановляв своїх розвідників: „А що довідаєтесь або почуєте від проїжджих про іноземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас”. Принагідно козацькі розвідники були й пропагандистами, розносячи ідеї повстання серед широких верств.
Серед специфічних форм діяльності – підготовка повстань і вчинення диверсій. Застосовувалися такі методи, як підстава агентів, дезінформування ворога.
Успішно взаємодіяли українські розвідники зі шведськими й трансільванськими колегами на теренах Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії.
Хмельницький завжди прагнув посіяти розгубленість у ворожому запіллі. Під час важливих битв по всій Польщі водночас, ніби з волі незримого диригента, вибухали численні повстання польських селян, що важко пояснити простим збігом обставин. На думку сучасників, тим «незримим диригентом» був козацький гетьман Богдан Хмельницький. Хмельницький впевнено вважав, що коли ляхи «будуть мати щоденно перед очима ворогів, будуть бачити, як здобуваються і самим пострахом займаються міста, аж тоді ляхи зненавидять війну, вернуть волю козакам, аби мати спокій».
Кадри майбутніх розвідників і дипломатів Військо Запорозьке готувало заздалегідь. Так брацлавський полковник Данило Нечай подбав, щоб «малий» Іванко (можливо, його син чи родич) чотири роки пробув у Криму, вивчаючи татарську та турецьку мови та звичаї цих народів.
Окрім українців і поляків, розвідувальну діяльність на користь української держави вели (постійно чи тимчасово) представники інших національностей Речі Посполитої, а також чужоземці. Маємо згадку в одному з джерел, що коли повсталі клітку 1648 р. мали намір наступати на Вінницю, то покладали і. певні надії на „єврейську школу”. Є також дані про українських розвідників з-поміж циганів. Вдалося завербувати німця, котрий служив у королівській гвардії й особисто знав Яна Казимира. Є підстави припускати, що були серед розвідників Хмельницького і вірмени. За свідченням полонених татар у липні 1651 р. мешканці вірменської громади Кам’янця-Подільського симпатизували повсталим.
До виконання окремих дипломатичних доручень (а опосередковано розвідувальних) Б. Хмельницький зумів залучити греків І. Тафралі, І. Мануйлонича, Ю. Константиновича, мандрівного дипломата-авантюриста Л Калугера.
Український історик Іван Крип’якевич вказував на розмах стратегічної розвідки, створеної генієм Богдана Хмельницького: „Політичні експозе [короткі виклади питань поточної політики, передусім – зовнішньої], які він давав московським та іншим іноземним послам, виявляли, що гетьман мав не тільки дуже точні відомості про події в Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії та інших західноєвропейських країн, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався відомостями, які привозили іноземні посланники. Зібрані відомості він умів використати для політичних цілей – своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька”.
Спецназ Хмельницького
Щодо тактичної та оперативної розвідки, сформованої з козацьких розвідників – пластунів (фактично аналог сучасного спецназу), то вона теж наганяла страху на ворогів. Недаремно ж спосіб непомітного підповзання до цілі і сьогодні називається "по-пластунськи". Неможливо говорити про наявність спеціальних штатних розвідувальних підрозділів та органів управління їх діяльністю в Війську Запорізькому (хоча на Січі й існував окремий Пластунський курінь), але успішність тактичної козацької розвідки годі заперечувати.
Основний зміст завдань тактичної розвідки полягав у завчасному виявленні військ противника на маршруті руху головних сил Війська Запорозького. Це завдання вирішувалось шляхом попереднього вивчення елементів побудови похідного або бойового порядку противника, його характерних особливостей (положення в бою кінноти, артилерії або піхоти); визначення швидкості висування та темпу розгортання військ противника, встановлення маршрутів, напрямків руху його колон.
Український історик на еміграції Юрій Тис-Крохмалюк у своїй праці «Бої Хмельницького» особливо наголошував на тому, що «велику прислугу робили численні шпигуни-розвідувачі, що вешталися далеко попереду маршової колони і опісля звітували про все, що про ворога розвідали. Хмельницький присвячував тому особливу увагу. Козацькі розвідувачі бували не раз у польському таборі та здобували відомості навіть про таємні наради головних польських військових начальників».
Козаки під час виконання завдань розвідки більшу частину необхідної оперативної інформації отримували завдяки спостереженню. Крім того, козаками досить ефективно використовувались вилазки (спосіб ведення розвідки, який поєднував розвідувальну–диверсійну та бойову діяльність) та засідки (проводились здебільшого під час пересування військ противника, рідше – у ході бою).
Органами добування інформації були: розвідувальний загін, розвідувальний роз’їзд, роз’їзні козаки та бекети (спостережні пости). Для ведення спеціальної розвідки призначались команди пластунів, групи для проведення нальоту, засідки, вилазки. Для ведення агентурної розвідки призначались секретні роз’їзди або агенти, які діяли на території противника або стані його військ.
В усі часи в бойовій діяльності запорозьких козаків захоплення полонених займало одне із чільних місць. Насамперед, бранці були важливим джерелом інформації про противника. Дуже часто полонені були й єдиним джерелом розвідувальної інформації. Крім того, захоплення полонених було прибутковою справою — запорожці їх обмінювали на українських невільників, відпускали за викуп і відсилали до сусідніх володарів, які за це обдаровували козаків.
Поряд із умілим захопленням полонених пластуни також славилися вмінням безшумно знімати вартових, були чудовими стрільцями. Ще в 1650 р. венеціанець Альберто Віміні, описуючи запорожців зазначав: "Мені траплялося бачити, як вони кулею гасять свічку, відбиваючи нагар так, що можна подумати, ніби це зроблено за допомогою щипців".
Козацькі пластуни підходили впритул до королівських військ, непомітно просотувалися в їхнє розташування, підслуховували військові паролі і гасла і, повернувшись до своїх, попереджали своє командування про гасла ворога, викликаючи своєю відвагою подив шляхтичів.
Часто виїжджаючи на розвідку, пластуни були змушені вміло перелицьовуватись, під кобзарів, мандрівних купців, співців, жебраків, часто доводилось їм одягатись навіть у одяг інших народів, тому й зобов’язані були досконало знати звичаї, мову та географію різних країв та народів. Приміром, схоплений поляками А. Ворожбилович свідчив, що навесні 1651 року до Польщі було направлено “півтораста шпигунів, перевдягнутих у жебраків”.
На кобзарів та лірників польська варта влаштовувала справжні лови, знаючи традиційно міцні зв’язки народних співців із Запорожжям. Поляки свідчили, що «...безліч дідів-лірників з’явились по всіх містах і селах, і траплялися поміж ними люди чужі, нікому не відомі, про яких подейкували, що вони діди неправдиві. Тиняючись повсюди, вони таємничо провіщали, що день суду і гніву Божого гряде незабаром. Крім того, сучасники відзначали, що по всій Україні православні ченці і черниці, «випитуючи, ходять із листами». Адам Кисіль бідкався: «Зрадник цей [Хмельницький] розсилає свої листи по всіх містах, де тільки є русини».
Буремний 1648-й
Тогочасні польські джерела переповнені згадками про емісарів Хмельницького – пропагандистів, вивідувачів та диверсантів, що заполонили усю Річ Посполиту.
Велика перемога 1648 року під Жовтими Водами кувалася не лише силою зброї. Перед битвою завдяки діям розвідки на бік повстанців перейшли реєстрові козаки. Напередодні битви запорозькі пластуни непомітно проникли у розташування польських каральних військ, щоб привернути на свій бік реєстровців, яких очолював досвідчений воїн Філон Дженджула (Джалалій), згодом один із найближчих соратників Богдана, полковник і дипломат.
Є згадки, що вже невдовзі козацькі розвідники діяли у Галичині й дійшли аж до Кракова. “В усі усюди ворожого стану – зазначається в історичній хроніці – заздалегідь були послані люди, які по крихітці збирали все про ворога і своєчасно доповідали сотникам та полковникам. Останні поспішали до самого Хмеля, тримаючи для такої нагоди при собі кращих коней...”
Дії козацької розвідки, як і повстання в цілому, були особливо ефективними завдяки широкій народній підтримці. Королівський інформатор та дипломат М’ясковський записав тоді у щоденнику: „Шкодили нам і зрадники. По дорозі слуги наші обох статей, навіть жінки, переходили до козаків... Нашкодив нам також війт Паволоцький, який вночі передав у кайдани державця пана Томиславця [тобто видав козацькій контррозвідці польського шпигуна]”. Полякам стало відомо, скажімо, що у Володарці утворився таємний гурт прихильників повстання: „Там є троє – хоч би десять катів було, мають таке зілля, що не признаються, а з козаками браття”. У містечку Стан до приходу військ Хмельницького заздалегідь таємно приготували вісім півбочок пороху, щоб передати його повстанцям. У Бродах і Тернополі відбуваються таємні наради повстанців.
Активно до підтримки гетьманського війська долучаються православні священики, які не тільки закликають мирян всіляко підтримувати Хмельницького, а ще й готують для козаків зброю і гроші, збирають відомості про сили та плани поляків. Зокрема, поляки з часом довідалися, що активно діяли проти них владика луцький Афанасій, львівський православний єпископ. У серпні 1648 року духовні особи запрошували Хмельницького прибути до Кам’янця-Подільського, пообіцявши допомогти захопити місто.
Відомо, що протопоп у Старому Костянтинові приймав і переховував у себе розвідників повстанців. А у розмові з козацьким вивідувачем священик Галицький пропонував свої послуги для передачі термінових таємних повідомлень: „У нас кращі звістки, тому що ми один одному пишемо, і відомості доходять до самого Києва”. Про цей надій канал передачі інформації – від церкви до церкви, від священика до священика – згадує і протокол допиту козацького вивідувача у липні 1648 р. Під тортурами той визнав, що „піп Заволовський писав Підгаєцькому у Старе місто, а Підгаєцький – тернопільському Абраму, посильному владики. Листи відправляються також козакам”.
З „Історії Русів” довідуємося, що син гетьмана Тиміш, перебуваючи в Бахчисараї заручником хана, одночасно був фактично резидентом козацької розвідки.
Значних успіхів козацькі спецслужби досягли у здійсненні того, що сьогодні фахівці називають психологічною війною – пропагандистськими та дезінформаційними заходами. За допомогою розвідувальної та контррозвідувальної служби Богдан Хмельницький шляхом поширення дезінформації прагнув посіяти у ворожому війську непевність у власних силах, панічний настрій. Так, перед Корсунською битвою наприкінці травня 1648 р., що завершилася перемогою українців, Б. Хмельницький зумів блокувати інформацію про реальний стан речей у своєму таборі і поширив неправдиві свідчення про кількість козацького війська. Унаслідок цього командувач польською армією М. Потоцький почав ухилятися від бою, втратив стратегічну ініціативу і вже задовго до безпосередньої битви зазнав психологічної поразки.
Психологічний чинник був визначальним і під час перемоги української армії над поляками під Пилявцями (неподалік нинішнього Старокостянтинова) у вересні того ж року. Гетьман зі 100-тисячним військом очікував підходу союзників – татарського загону – і бойових дій проти поляків, яких було понад 140 тисяч, тривалий час не розпочинав. Хмельницький на другий день битви, 22 вересня, підіслав до шляхтичів попа, який, “потрапивши в полон”, сказав, не зважаючи на тортури, що прибуло 40-тисячне татарське військо, і цим “навів на поляків панічний жах”. Насправді прийшли тільки 4 тисячі кримчан.
Проте хитрий гетьман організував їм надзвичайно гучну зустріч: було дано салют з гармат і мушкетів. Цей факт поряд з попередньою дезінформацією мужнього козака спричинився до того, що серед поляків поповзла страхітливі чутки. Учасник тих подій з польського боку занотував у своєму щоденнику: «...У таборі ніякої дисципліни, ніякого авторитету вождів. Уночі після паролю стріляли, кричали, і ніхто за це не одержував догани, бо однаковий страх охоплював усіх, так що не було абсолютно ніякого порядку». Коли розпочалася битва, ворог не втримався й побіг. У порожньому таборі шляхти козаки заволоділи багатими трофеями – усією артилерією та військовим обозом. Переможених не переслідували. Здобули спочатку Старокостянтинів, а потім Збараж.
Першою значною успішною диверсійною операцією стала ліквідація у другій половині травня 1648 р. поромних переправ через Дніпро в районі Черкас, Домонтова, Сокирної, Бучача, Стайок, Терехтимирова і Ржищева. Ця диверсія зірвала плани князя Вишневецького переправитися на правобережжя. Пізніші диверсії були найрізноманітнішими: організація пожеж у містах, підпали палаців та стодол магнатів, виведення з ладу гармат, захоплення коней, отруєння води тощо.
Улітку 1648 р. десятеро юнаків за наказом Б. Хмельницького формально перейшли на сторону поляків, маючи фактичне завдання вбити князя Ярему Вишневецького. „Перебіжчики” просили зустрічі з ним, але той ухилився і наказав слугам стежити за гостями. Через необережність одного з них, козацьких посланців викрили і стратили, посадивши на палі. Тим не менше, досить раптову смерть князя Вишневецького 20 серпня 1651 р. деякі польські автори приписують саме козацькій розвідці.
Діяла вона і в Галичині. Місцевий сейм в своїх ухвалах повідомляв, що козаки „через шпигунів та інших осіб бунтують і підмовляють до злочинів” селян.
У червні 1648 р. шляхта знайшла у підвалах будинків міщан Сокаля 100 козаків, тобто можна говорити про операції козацьких спецслужб з засилання диверсантів у ворожий тил та створення баз для розгортання партизанської боротьби.
На терені самої Польщі була створена розгалужена розвідувальна мережа. На чолі козацької розвідки у Великопольщі та Сілезії стояв сотник Війська Запорозького поляк Петро Гржибовський, під проводом якого перебувало 80 розвідників. Тут же діяли й інші посланці Війська Запорозького — троє братів Бжозовських, Остроленський, Войцех Кулаковський, колишній військовий канцелярист Пясецький, котрий пройшов від Переяслава аж до Вроцлава під виглядом прочанина, та багато інших, що, як зафіксував це королівський трибунал, бунтували селян «від Кам’янця до Лянцкорони під Краковом».
І в Литві розпочався неспокій. Тут діяв козак Фокса, «від Хмельницького на нищення тих країв та бунтування селян посланий, йде з двадцяттю тисячами війська до Могильова», як злякано писала литовська шляхта. Литовський канцлер Радзівіл у кінці травня І649 р. писав з Вільна королю, що ворог має „своїх шпигунів і знає все, що тут діється’’.
При наближенні повстанців у одному зі львівських костьолів відбулася 3-тисячна нарада шляхти. Під час неї випадково помітили українця, який щось записував в книжечку. Козака взяти живцем не вдалося. Він один довго протистояв розлюченій шляхті, аж поки не поліг, порубаний ворожими шаблями.
Зрозуміло, що були й провали. Козак Чигиринського полку Ярема Концевич був страчений ляхами на палі. Одразу ж після битви під Жовтими Водами козацькому керівництву стало відомо, що уряд Речі Посполитої звернувся з проханням про військову допомогу до угорського князя, французького короля, московського царя і бранденбурзького курфюрста. Ярема Концевич отримав спеціальне завдання перевірити ці відомості і уважно простежити, чи не прилучаються до поляків угорські і німецькі війська.
Польській владі також стали відомі імена інших таємних співробітників української розвідки. Це козаки Тухольський, Іван з Островський, Іван Косинський (керівник розвідгрупи), міщани Дудеречко, Лось, Іванко, Гарко, Павлюк. У різні часи польській владі на території самого королівства вдалося схопити козацьких розвідників: Якима з Остра, полкового осавула Тимоша, православного шляхтича Богдана Себельницького, Федора Сцекиського — білоруса, родом з Полоцька. Але козаки не припиняли свою діяльність у глибокому запіллі ворога ані на мить.
Один з керівників козацьких спецслужб – полковник М. Нестеренко разом з полковником чигиринським та ніжинським П. Шумейком на чолі трьох добірних постів оточили фортецю Кодак. Вже невдовзі – 1 жовтня 1648 р. польський гарнізон капітулював.
Козацькі спецслужби працювали і на глобальну мету. Валерій Степанков вважає, що Хмельницький мав намір реформувати державно-політичний устрій Речі Посполитої, яке, на його погляд, мав здійснити монарх-некатолик, зміцнивши свою владу при підтримці козаків. Під цим кутом зору стають зрозумілими його наміри звести на польський трон (король Владислав IV помер 20 травня 1648 р.) московського царя. Оскільки Олексій Михайлович не поспішав розпочинати військові дії проти Польщі, то гетьман, напевно, вже у вересні пішов на встановлення контактів з трансільванським князем Дьєрдєм І Ракоці, котрий готував 30-тисячну армію до можливого походу у Польщу, аби посадити на трон свого сина Сиґизмунда. Одночасно Б. Хмельницький намагався вплинути на хід боротьби за корону у середині Польщі між Яном Казимиром та Каролем Фердинандом (братами покійного короля).
Наприкінці 1648 р. один з претендентів на польський престол – Ян Казимир шле до козаків свого представника – Юрія Немирича, українського шляхтича, блискучого ерудита. Завдання останнього – переконати Хмельницького підтримати кандидатуру саме Яна Казимира. Немирич це виконав, але й сам залишився з повсталими.